10 березня 2025 року
м. Київ
cправа № 907/497/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Случ О. В. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Міщенко І. С.,
перевіривши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Ідея М.І.К.»
на рішення Господарського суду Закарпатської області від 12.09.2024 (суддя Лучко Р. М.)
і постанову Західного апеляційного господарського суду від 15.01.2025 (головуючий суддя Скрипчук О. С., судді Кравчук Н. М., Матущак О. І.)
у справі № 907/497/24
за позовом 1) Ужгородської міської ради і 2) Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ідея М.І.К.»
про витребування нерухомого майна,
У травні 2024 року Ужгородська міська рада і Департамент міської інфраструктури Ужгородської міської ради звернулися до Господарського суду Закарпатської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ідея М.І.К.», в якій просили витребувати з незаконного володіння товариства-відповідача автозупинку в комплексі з торговим павільйоном площею 28,9 м. кв. по вул. Грушевського, 25 «Б» у м. Ужгороді на користь територіальної громади міста Ужгорода в особі Ужгородської міської ради.
Позовні вимоги обґрунтовані незаконністю набуття відповідачем у власність автозупинки в комплексі з торговим павільйоном площею 28,9 м. кв. по вул. Грушевського, 25-б у м. Ужгороді, які перебували в користуванні Товариства з обмеженою відповідальністю «Ідея М.І.К.» з 01.06.2009 року на підставі Договору від 01.06.2009 № 44 безкоштовного користування автозупинкою-комплексом та Договору оренди від 31.08.2021№ 1173/0.
12.09.2024 рішенням Господарського суду Закарпатської області, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 15.01.2025, у задоволенні позову відмовлено повністю.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що Товариством з обмеженою відповідальністю «Ідея М.І.К.» не доводилися підстави, з яких Товариство стало власником спірної автозупинки, оскільки, окрім державної реєстрації права власності (яка не може породжувати відповідне право) усі наявні в справі докази свідчать, що у відповідача були відсутні як дозвільні документи на спорудження відповідного об'єкта нерухомості, так і відведена для означених цілей земельна ділянка комунальної власності, що в розумінні положень цивільного законодавства, практики їх застосування свідчить про самочинність будівництва відповідачем автозупинки в комплексі з торговим павільйоном, загальною площею 28,9 м. кв. за адресою: м. Ужгород, вул. Грушевського, 25-б.
Разом з тим, що визначаючись з обраним позивачами способом захисту прав шляхом подання віндикаційного позову суди також зазначили, що вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння за правилами статті 387 Цивільного кодексу України може бути подана до особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа таким майном, а в спірних правовідносинах, виходячи з положень частини другої статті 376 Цивільного кодексу України відповідач не може вважатися таким, що набув право власності на автозупинку в комплексі з торговим павільйоном, загальною площею 28,9 м. кв. за адресою: м. Ужгород, вул. Грушевського, 25-б, а відтак, вимога про витребування такого майна від Товариства з обмеженою відповідальністю «Ідея М.І.К.» не відповідає належному способу захисту.
Також, судами встановлено, що на підставі рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 25.04.2007 № 150 відповідачу надавався дозвіл саме на облаштування автобусної зупинки в комплексі з торгівельним павільйоном по вул. Грушевського, 25 з наданням у безоплатне користування облаштованої автозупинки-комплексу терміном на 10 років, про що свідчить і укладений в подальшому сторонами Договір безкоштовного користування автозупинкою-комплексом від 01.06.2009 № 44, умовами якого були визначені, зокрема, права та обов'язки сторін у випадку необхідності демонтажу або переміщення автозупинки-комплексу та наведена обставина в сукупності зі змістом Положення про порядок будівництва та використання міських автозупинок-комплексів, затвердженого рішенням Ужгородської міської ради від 28.02.2006 № 894 дає підстави для переконливого висновку про відсутність підстав для віднесення облаштованої відповідачем у 2008 році автозупинки-комплексу до об'єктів нерухомого майна.
16.02.2025 скаржник подав до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Господарського суду Закарпатської області від 12.09.2024 і постанову Західного апеляційного господарського суду від 15.01.2025 у справі № 907/497/24.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.02.2025 вказану касаційну скаргу передано для розгляду колегії суддів у складі: Случ О. В. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Міщенко І. С.
За результатами перевірки матеріалів поданої касаційної скарги Верховний Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження на рішення Господарського суду Закарпатської області від 12.09.2024 і постанову Західного апеляційного господарського суду від 15.01.2025 у справі № 907/497/24 і в обґрунтування цієї відмови зазначає про таке.
Згідно з пунктом 8 частини першої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Аналогічне положення закріплено у частині першій статті 17 Господарського процесуального кодексу України, яким передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до пункту 9 частини третьої статті 2 Господарського процесуального кодексу України, одним з основних засад (принципів) господарського судочинства є забезпечення права на касаційне оскарження у визначених законом випадках.
Частина сьома статті 12 Господарського процесуального кодексу України визначає, що для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Таким чином, правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають вимогам вищенаведеної статті 129 Конституції України та узгоджуються з практикою Європейського суду з прав людини.
Предметом позову у цій справі є витребування майна з чужого незаконного володіння вартістю 249 480 грн.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 163 Господарського процесуального кодексу України ціна позову визначається у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Аналіз наведеного законодавства дозволяє дійти висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями у справах з ціною позову, що не перевищує п?ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.
Скаржник в обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень посилається на приписи частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Проте, наводячи такі обґрунтування, скаржник не врахував, що у справі з ціною позову до п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму такі посилання можуть бути підставою для відкриття касаційного провадження лише за умови, що наявними будуть і, вже наведені вище, передбачені пунктом 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України умови, які даватимуть суду право вважати судові рішення у справі з ціною позову до п'ятиста розмірів прожиткового такими, що підлягають касаційному оскарженню.
Верховний Суд зазначає, що такі посилання скаржника не є доводами, які у розумінні підпунктів "а" - "г" пункту 2 частини 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, підтверджують наявність випадку (випадків), який (які) дає (дають) право вважати судові рішення такими, що підлягають касаційному оскарженню.
Підставою касаційного оскарження вищезазначених судових рішень скаржник зазначив, що оскаржувані судові рішення підлягають касаційному перегляду, оскільки скаржник позбавлений можливості спростувати обставини, встановлені оскаржуваними судовими рішеннями при розгляді іншої справи (підпункт «б» пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України).
Також скаржник зазначив, що справа має виняткове значення для нього, оскільки позбавляє його права власності на законно збудований ним об'єкт нерухомого майна (підпункт «в» пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України).
Зазначені доводи скаржника не свідчать про наявність підстав для відкриття касаційного провадження з цих підстав, оскільки саме власне твердження (без належного обґрунтування) скаржника про те, що скаржник позбавлений можливості спростувати обставини, встановлені оскаржуваними судовими рішеннями, при розгляді іншої справи, а також те, що справа має виняткове значення для нього не може бути визнано судом автоматичними підставами, на які поширюється дія положення підпунктів «б» і «в» пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Незгода із мотивувальними частинами рішень судів попередніх інстанцій не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального/процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цих рішень, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь позивача/відповідача є звичайним передбачуваним процесом.
Верховним Судом під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги також взято до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, складність справи, факт розгляду даної справи судами двох інстанцій.
Суд зазначає, учасники судового процесу мають розуміти, що визначені підпунктами а - г пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України випадки є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, тому що в іншому випадку буде порушено принцип "правової визначеності".
У подібних правовідносинах заявникам слід враховувати, що Верховний Суд є судом права і використання ним оціночних чинників, зокрема, таких понять, як: "суспільний інтерес", "значення для формування єдиної правозастосовчої практики, "малозначні справи", тощо, не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, оскільки у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень і застосування Судом таких повноважень не може вважатися обмеженням доступу особи до процесу правосуддя з огляду на високий статус касаційного суду.
Касаційна скарга не містить обґрунтувань, які могли б бути визнані такими, що підпадають під дію підпунктів "а", "б", "в" і "г" пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а суд не вбачає підстав для відкриття касаційного провадження у цій справі.
Доводи скаржника (в тому числі із посиланнями на відсутність висновку без належного обґрунтування) зводяться до незгоди із мотивувальними частинами судів попередніх інстанцій, необхідності переоцінки доказів у справі та безпосередньо пов'язані із встановленням фактичних обставин справи, тоді як суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).
Таким чином законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України і це повністю узгоджується із положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
За таких обставин, з урахуванням викладеного і заперечення проти відкриття провадження, Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у цій справі, оскільки касаційна скарга подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
За таких обставин, керуючись статтями 12, 163, 234, 287, 293 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Ідея М.І.К.» на рішення Господарського суду Закарпатської області від 12.09.2024 і постанову Західного апеляційного господарського суду від 15.01.2025 у справі № 907/497/24.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Случ
Судді Н. О. Волковицька
І. С. Міщенко