вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88605, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua
06 березня 2025 р. м. Ужгород Справа № 907/507/24
Суддя Господарського суду Закарпатської області Лучко Р.М.,
за участю секретаря судового засідання - Маркулич Д.В.
Розглянув матеріали справи
за позовом Товариства з додатковою відповідальністю будівельного управління «Промжитлобуд», м. Ужгород
до відповідача 1 Ужгородської міської ради, м. Ужгород
до відповідача 2 Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради, м. Ужгород
про визнання незаконним та скасування рішення та визнання недійсним договору оренди землі
За участю представників:
позивача - Ільницький М.П., адвокат, ордер серії АО №1127088 від 13.05.2024;
відповідачів - Баняс В.Ю., в порядку самопредставництва.
Товариство з додатковою відповідальністю будівельне управління «Промжитлобуд» звернулося до Господарського суду Закарпатської області з позовною заявою до Ужгородської міської ради, в якій просить суд:
- визнати незаконним та скасувати пункт 1.6. рішення Ужгородської міської ради № 1562 від 30.05.2019 в частині передання Товариству з додатковою відповідальністю будівельне управління «Промжитлобуд» земельної ділянки (кадастровий номер 2110100000:65:001:0077) площею 2,2319 га для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд будівельних організацій та підприємств по вул. Сергія Мартина (вул. Паризької Комуни), 2 в оренду строком на 5 років до 30 травня 2024 року;
- визнати недійсним договір оренди землі від 02.12.2019, що визнаний укладеним постановою Західного апеляційного господарського суду від 19.10.2021 у справі № 907/801/19.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №907/507/24 визначено головуючого суддю Лучка Р.М., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30 травня 2024 року.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 05 червня 2024 року суд прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі за правилами загального позовного провадження, призначив підготовче засідання на 26 червня 2024 року та встановив учасникам справи процесуальні строки для подання заяв по суті спору, зокрема, для відповідачу встановлено п'ятнадцятиденний строк для подання відзиву на позов з дня отримання ухвали про відкриття провадження.
У підготовчому засіданні 26 червня 2024 року, за участю представників позивача адвокатів Глеби П.О. та Качура О.М., суд оголосив перерву до 11 липня 2024 року зважаючи на клопотання представника відповідача про відкладення судового засідання у зв'язку з перебуванням представника в іншому судовому засіданні.
Надалі в підготовчому засіданні 11 липня 2024 року, за участю представників позивача та відповідача суд оголосив перерву до 31 липня 2024 року з огляду на клопотання представника позивача.
Ухвалою суду від 31.07.2024 повернуто відповідачу без розгляду відзив на позовну заяву від 20.06.2024 (вх. №02.3.1-02/5545/24 від 12.07.2024); у задоволенні клопотання відповідача від 29.07.2024 про продовження строку для подання відзиву - відмовлено; клопотання відповідача про поновлення строку на подання відзиву - задоволено та поновлено відповідачу пропущений строк подання відзиву на позов та долучено до матеріалів справи поданий 29.07.2024 Ужгородською міською радою до суду відзив на позов.
У зв'язку з наведеним, для надання можливості позивачу скористатися правом подати суду відповідь на відзив в межах встановлених судом строків, у підготовчому засіданні 31.07.2024 оголошувалася перерва до 19 вересня 2024 року.
Надалі, у підготовчому засіданні 19 вересня 2024 року за результатами розгляду клопотання позивача в підготовчому засіданні оголошено перерву до 10 жовтня 2024 року.
У підготовчому засіданні 10 жовтня 2024 року суд постановив ухвалу якою задовольнив клопотання Товариства з додатковою відповідальністю будівельного управління «Промжитлобуд» від 07.10.2024 про залучення співвідповідача, залучив до участі в справі як співвідповідача (відповідача 2) Департамент міської інфраструктури Ужгородської міської ради, відклав підготовче засідання на 19 листопада 2024 року, зобов'язав позивача та відповідача 1 надіслати (надати) відповідачу 2 в строк до 17 жовтня 2024 року (включно) подані ними заяви по суті спору в цій справі (з додатками), докази надіслання надати суду, а також встановив відповідачу 2 та позивачу процесуальні строки для подання заяв по суті спору.
За наслідками підготовчого засідання 19 листопада 2024 року суд постановив ухвалу якою задовольнив клопотання Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради від 14.10.2024 про розгляд справи спочатку та постановив призначити підготовче засідання у справі № 907/507/24 спочатку в загальному порядку на 10 грудня 2024 р. на 10:00 год.
25 листопада 2024 року від відповідача 2 на поштову адресу суду надійшов відзив на позовну заяву від 25.10.2024.
10 грудня 2024 року через систему «Електронний суд» надійшла заява представника відповідачів про проведення засідання за відсутності учасника справи.
У підготовчому засіданні 10 грудня 2024 року, за участю представника позивача, суд задовольнив клопотання представника позивача та оголосив перерву до 16 січня 2025 року, з метою надання представнику позивача можливості ознайомитися з відзивом відповідача 2.
За наслідками проведеного у справі підготовчого провадження, з огляду на вирішення у підготовчому засіданні зазначених у частині 2 ст. 182 ГПК України питань, що підлягали з'ясуванню судом, ухвалою від 16 січня 2025 року суд постановив підготовче провадження закрити та призначити судовий розгляд справи по суті на 13 лютого 2025 року.
Судове засіданні відкладалося до 25.02.2025 у зв'язку з неявкою представників сторін та з огляду на подане представником відповідачів клопотання.
В судовому засіданні 25.02.2025 судом заслухано вступні слова учасників справи, досліджено наявні в матеріалах справи докази, на які сторони посилаються як на підставу своїхї вимог та заперечень та, з метою надання можливості учасникам справи надати додаткові пояснення з приводу обставин, що підлягають встановлення та підготуватися до судових дебатів, - в судовому засіданні оголошено перерву до 06 березня 2025 року.
Представник позивача в судових засіданнях позовні вимоги підтримує з визначених в позовній заяві підстав. Крім того, 06.03.2025 позивачем подано суду письмові узагальнення власної позиції щодо досліджених у справі доказів та обставин, які на переконання позивача повинні бути враховані при ухваленні судом рішення.
Представник відповідачів в судових засіданнях заперечує проти задоволення позовних вимог з визначених у відзивах на позов підстав.
В порядку ст. 240 ГПК України скорочене рішення (вступна та резолютивна частини) проголошена судом в судовому засіданні 06.03.2025 року.
Правова позиція позивача.
Позовні вимоги обґрунтовуються порушенням Ужгородської міської ради під час прийняття п. 1.6. рішення № 1562 від 30.05.2019 вимог земельного законодавства, що спричинилися до передання Товариству з додатковою відповідальністю будівельного управління «Промжитлобуд» в оренду означеної земельної ділянки, яка перебуває у постійному користуванні позивача без визначення спірним рішенням припинення такого права відповідно до ч. 5 ст. 116 Земельного кодексу України та/або наявності інших підстав для припинення права постійного користування за Державним актом серії ІІ-ЗК №000199 від 11.02.1999 року з визначених в ст. 141 Земельного кодексу України підстав.
Пояснює, що з моменту видачі правопопереднику позивача Державного акту серії ІІ-ЗК №000199 від 11.02.1999 року в розпорядженні сторін відсутнє волевиявлення Товариства з додатковою відповідальністю будівельного управління «Промжитлобуд» щодо припинення права постійного користування чи скасування (припинення) державного акту на право постійного користування землею, а сам державний акт та речове право постійного користування на земельну ділянку не припинені, відповідне рішення з цього приводу власником земельної ділянки чи позивачем як на момент прийняття оскаржуваного рішення так і у подальшому, не приймалися.
При цьому, доводить, що розташування на місцевості земельної ділянки згідно державного акту на право постійного користування землею серії серія та номер ІІ-ЗК 000199 від 11.02.1999 року, з розташуванням земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:65:001:0077 співпадають.
Зауважує, що станом на момент ухвалення оскаржуваного рішення та визнання укладеним спірного договору, позивач, як власник комплексу відповідних будівель, залишався володільцем та землекористувачем земельної ділянки за кадастровим номером, а Ужгородська міська рада, всупереч положень частини п'ятої статті 116, статті 141, частин третьої та четвертої статті 142, а також статті 143 Земельного кодексу України, незаконно ухвалила рішення про передачу Товариству з додатковою відповідальністю «Будівельне управління «Промжитлобуд» земельної ділянки (кадастровий номер 2110100000:65:001:0077) площею 2,2319 га для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд будівельних організацій та підприємств по вул. Сергія Мартина (вул. Паризької Комуни), 2 в оренду строком на 5 років до 30 травня 2024 року, а саме належним чином не з'ясувала наявність відповідного права постійного користування у Товариства, чинність такого права на момент ухвалення спірного рішення, та, відповідно, не вжила заходів для його припинення шляхом ухвалення окремого рішення, згідно положень статті 142 Земельного кодексу України із повідомленням органу державної реєстрації.
Окремо зауважує, що директор позивача не мав повноважень на звернення до Ужгородської міської ради із правочином на предмет припинення права постійного користування землею, а відповідне рішення планерним засіданням не ухвалювалося.
Таким чином, на думку позивача, належним та ефективним способом захисту у спірних правовідносинах є визнання незаконним та скасування пункту 1.6. рішення Ужгородської міської ради № 1562 від 30.05.2019 та визнання недійсним договору оренди землі від 02.12.2019, що визнаний укладеним постановою Західного апеляційного господарського суду від 19.10.2021 у справі № 907/801/19 та обраний позивачем спосіб захисту здатен захистити сферу майнових інтересів позивача, до якого у зв'язку з існуванням оспорюваних у даній справі рішення та договору відповідачем 2 пред'явлено ряд позовів про стягнення заборгованості по сплаті орендної плати за недійсним договором.
Заперечення (відзиви) відповідачів.
Відповідач 1 згідно з поданим до суду 29.07.2024 відзивом на позов не погоджується з заявленими позивачем вимогами та зазначає, що правовідносини щодо укладення оспорюваного у даній справі договору оренди у позивача виникли не з Ужгородською міською радою, а з Департаментом міської інфраструктури Ужгородської міської ради.
Звертає увагу, що з моменту прийняття рішення Ужгородської міської ради № 806 від 09.11.2017, яким ТДВ БУ «Промжитлобуд» було надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,2319 га по вул. Сергія Мартина, 2 у користування на умовах оренди для обслуговування виробничої бази і до подання позову у даній справі, тобто майже 7 років позивач не заперечував і не оспорював, в тому числі в судовому порядку, законність прийнятих Ужгородською міською радою рішень, зокрема й пункту 1.6. рішення Ужгородської міської ради № 1562 від 30.05.2019 року.
З наведених підстав, вважає необґрунтованим твердження позивача про те, що після отримання витягу із пункту 1.6 рішення Ужгородської міської ради від 30.05.2019 з № 1562, ним нібито зафіксований недолік такого рішення, у зв'язку з чим позивач відмовився від укладення договору оренди земельної ділянки із департаментом міської інфраструктури Ужгородської міської ради.
Пояснює, що з моменту прийняття рішення міської ради від 30.05.2019 № 1562 на адресу Ужгородської міської ради також не надходило жодних заяв щодо відмови від укладення договору оренди земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:65:001:0077 та/або скасування пункту 1.6 зазначеного рішення міської ради, а за весь період розгляду справи № 907/801/19 в суді першої та апеляційної інстанції, не зважаючи на обізнаність про розгляд відповідної справи, ТДВ БУ «Промжитлобуд» не було подано жодної заяви та/або клопотання і тільки після прийняття рішення судом апеляційної інстанції та закінчення строків на касаційне оскарження, позивач намагався подати касаційну скаргу у даній справі.
Окремо зауважує, що всі зазначені рішення міської ради, в тому числі ухвала Господарського суду Закарпатської області від 20.01.2020 про відкриття провадження у справі № 907/801/19, позивач використовував для реалізації своїх намірів щодо викупу земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:65:001:0077 по вул. Сергія Мартина (вул. Паризької Комуни), 2.
Доводить, що наданим позивачем висновком експерта підтверджено виключно часткове співпадіння меж та конфігурації земельної ділянки згідно державного акту на право постійного користування землею серії ІІ-ЗК № 000199 від 11.02.1999, виданого Ужгородською міською радою 11.02.1999 та зареєстрованого в книзі записів державних актів на право постійного користування за № 230, із межами, конфігурацією земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:65:001:0077, а також співпадіння розташування на місцевості земельної ділянки згідно державного акту на право постійного користування землею серії ІІ-ЗК № 000199 від 11.02.1999, з розташуванням земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:65:001:0077.
Також звертає увагу, що позивачем вже вчинялись дії щодо державної реєстрації речового права постійного користування щодо земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:65:001:0077 площею 2,2319 га, а саме 03.12.2021 (після прийняття Західним апеляційним господарським судом постанови від 19.10.2021 по справі № 907/801/19) державним реєстратором Сюртівської сільської ради Ужгородського району Е.А. Сухоловим за ТДВ БУ «Промжитлобуд» було зареєстровано право постійного користування земельною ділянкою на підставі державного акту на право постійного користування земельною ділянкою (серія та номер: ЗК000199, виданий 11.02.1999 р., видавник Ужгородська міська рада) та 10.08.2022 Центральною Колегією Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції вказане рішення державного реєстратора про реєстрацію права постійного користування земельною ділянкою на підставі державного акту на право постійного користування земельною ділянкою за ТДВ БУ «Промжитлобуд» було скасоване через наявність суперечностей міх
Пояснює, що з дати прийняття постанови Західного апеляційного господарського суду від 19.10.2021 по справі № 907/801/19 ТДВ БУ «Промжитлобуд» жодного разу не сплачувало орендну плату, яка визначена договором, у зв'язку з цим, станом на 27.10.2023 за договором оренди земельної ділянки наявна заборгованість в розмірі 6 256 531,09 грн, а відповідно до листа Головного управління ДПС у Закарпатській області від 13.09.2023 № 7413/5/07-16-04-01-09 станом на 13.09.2023 ТДВ БУ «Промжитлобуд» податкові декларації з плати за землю (земельний податок та/або орендна плата за земельні ділянки державної або комунальної власності) за земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:б5:001:0077 площею 22319 кв.м. для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель і споруд будівельних організацій та підприємств по вул. Сергія Мартина, 2, протягом 2018-2023 років не подавалися, нарахування та сплата земельного податку або орендної плати за вказану земельну ділянку не здійснювалися.
Зазначені обставини за позицією відповідача 1 свідчать про те, що подання позову у даній справі є способом уникнення зобов'язань щодо сплати будь-якої плати за використання земельної ділянки комунальної власності, чи то заборгованості за вказаним договором, чи то земельного податку, оскільки з 2018 по жовтень 2023 рік позивач не вносив жодної плати за користування земельною ділянкою комунальної власності з кадастровим номером 2110100000:65:001:0077 площею 2,2319 га.
Вважає, що дії позивача, який спочатку бажає отримати в оренду земельну ділянку, зокрема з метою її подальшого викупу, а згодом після повної реалізації намірів щодо її викупу, зокрема й з метою ухилення від сплати орендної плати, стверджує про незаконність рішень щодо передачі в оренду такої ділянки, є непослідовними та свідчать про порушення доктрини «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки).
Відповідач 2 у поданому суду відзиву на позов від 25.10.2024 наводить аналогічні, що й у відзиві відповідача 1 заперечення щодо задоволення позову. Окрім того, звертає увагу, що з наявних в матеріалах справи доказів відсутні обґрунтовані підстави для висновків про те, що на момент ухвалення оскаржуваного рішення (30.05.2019) та визнання укладеним спірного договору (19.10.2021) у власності позивача на земельній ділянці з кадастровим номером 2110100000:б5:001:0077 залишалося будь-яке нерухоме майно, зокрема будівлі літери Б, Е, К.
Також, відповідач 2 акцентує увагу на неефективності обраного позивачем способу захисту, позаяк п. 1.6. рішення Ужгородської міської ради № 1562 від 30.05.2019 вичерпав свою дію шляхом визнання укладеним договору оренди земельної ділянки 2110100000:65:001:0077, реєстрації речового права на його підставі, та подальшого припинення такого договору оренди та речового права за заявою позивача у зв'язку з переходом на користь позивача права власності на ділянку відповідно до рішення Господарського суду Закарпатської області від 25.05.2023 по справі № 907/825/22.
Відповідь на відзив.
Позивачем не подано відповіді на відзиви відповідачів за правилами ст. 166 ГПК України. Водночас, у поданих суду 06.03.2025 письмових узагальненнях власної позиції щодо досліджених у справі доказів та обставин позивач звертає увагу, що окрім того факту, що Ужгородська міська рада видала державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серія ІІ-ЗК №000199 від 11.02.1999 року саме в цілях обслуговування належного Товариству нерухомого майна, про існування такого акту могло стати відомо міській раді як в ході надання дозволу на розроблення проекту землеустрою так і під час опрацювання та затвердження відповідного проекту землеустрою (згідно його змісту, де такий державний акт міститься).
Звертає увагу, що Земельний кодекс України не містить автоматичної підстави для припинення відповідного права користування, окрім випадків відчуження всього нерухомого майна, під яким така ділянка відведена в постійне користування, а відтак, безпосереднє враження та дефект оспорюваних у даній справі рішення та правочину, з точки зору статті 116 Земельного кодексу України, вважає доведеним та очевидним.
Пояснює, що висновки викладені Мінюстом за результатами розгляду скарги одного із співвідповідачів жодним чином не впливають на іншу сукупність обставини, що стосуються чинності державного акту на право постійного користування, що раніше виданий, та залишався чинним щонайменше по момент набуття Товариством, як Позивачем, права власності на спірну земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:65:001:0077.
Резюмуючи викладене, вважає що позовні вимоги підлягають задоволенню повністю, а саме шляхом визнання незаконним та скасування пункту 1.6. рішення Ужгородської міської ради № 1562 від 30.05.2019 року, в частині передання Товариству з додатковою відповідальністю будівельне управління «Промжитлобуд» земельної ділянки (кадастровий номер 2110100000:65:001:0077) площею 2, 2319 га для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд будівельних організацій та підприємств по вул. Сергія Мартина (вул. Паризької Комуни), 2 в оренду строком на 5 років, до 30 травня 2024 року, та шляхом визнання недійсним договору оренди землі від 02.12.2019 року, що визнаний укладеним постановою Західного апеляційного господарського суду від 19.10.2021 року по справі № 907/801/19.
ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ОБСТАВИНИ СПРАВИ.
На підставі Державного акту на право постійного користування землею серії ІІ-3К №000199 від 11.02.1999, виданого Ужгородською міською Радою народних депутатів згідно з рішенням Ужгородської міської Ради народних депутатів від 22.03.1999 за №41 та зареєстрованого у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №230 (надалі - Державний акт), Закритому акціонерному товариству Будівельному управлінню «Промжитлобуд» передано в постійне користування на території земельну ділянку площею 3,0583 га, що знаходиться в м. Ужгород, по вул. Паризької Комуни, 2, під виробничу базу.
Вказаний Державний акт виготовлений на підставі землевпорядної документації - справи про встановлення зовнішніх меж землекористування для підготовки та видачі Державного акту на право користування землею земельної ділянки будівельного управління «Промжитлобуд» тресту «Закарпатбуд» вул. Паризької Комуни, 2 м. Ужгород Закарпатська область, що датована 1994 роком.
Позивач у справі є правонаступником Закрите акціонерне товариство Будівельне управління «Промжитлобуд», яке було реорганізоване шляхом перетворення у Товариство з додатковою відповідальністю, що підтверджується пунктом 1.1. статуту Товариства, затвердженого протоколом № 01/19 від 19.04.2019 та вбачається з відомостей із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, в якому зазначено про універсальне правонаступництво Товариства з додатковою відповідальністю будівельного управління «Промжитлобуд» прав та обов'язків Закритого акціонерного товариства Будівельне управління «Промжитлобуд».
Відповідно до виданого 01.06.2004 року Виконавчим комітетом Ужгородської міської ради Свідоцтва про право власності, серії САА №910100 - Закрите акціонерне товариство Будівельне управління «Промжитлобуд» є власником наступного нерухомого майна за адресою: м. Ужгород, вул. Паризької Комуни, буд.2: будівлі та споруди літ. А, Б, В, Г, Д. Підставою видачі свідоцтва зазначено рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради № 141 від 26.05.2004 року,
Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданий КП «Ужгородське міжрегіональне бюро технічної інвентаризації» 02.06.2004 за №3741341, право власності Закрите акціонерне товариство Будівельне управління «Промжитлобуд» на зазначене у Свідоцтві про право власності серії САА №910100 від 01.06.2004 було зареєстроване у встановленому законом порядку (реєстраційний номер 6045325; номер запису 1512 в книзі 8).
20 серпня 2004 року між Закритим акціонерним товариством Будівельне управління «Промжитлобуд», як Продавцем та Колективним виробничо-торгівельним підприємством «Дукат» (правонаступником якого відповідно до Статуту затвердженого рішенням загальних зборів учасників, оформленого протоколом №1/2006 від 07.02.2006 року є ТОВ «Дукат-Ужгород»), як Покупцем, укладено договір купівлі-продажу, який посвідчено приватним нотаріусом УМНО Хребтань Н.М. та зареєстровано в реєстрі за № 6776 (надалі - Договір від 20.08.2004) та за змістом п.п. 1.1., 1.2. якого Продавець зобов'язується передати у власність Покупця, а Покупець, в свою чергу, зобов'язується прийняти і оплатити наступне майно: будівлі і споруди, які знаходяться в м. Ужгород, вул. Паризької Комуни, 2, а саме: адмінбудинок, під літ. «А», з цегли, площею 630 м.кв., склад-гаражі під літ. «Г», площею 123,9 м.кв. та прохідна під літ. «Д», площею 21,7 м.кв., які розташовані на земельній ділянці, визначеній за домовленістю сторін цього Договору, згідно з планом-схемою земельної ділянки, яка є невід'ємною частиною цього Договору (додаток до Договору).
Витягом про реєстрацію в Державному реєстрі правочинів від 20.08.2004 за №50355 підтверджується державна реєстрація укладеного 20.08.2004 між Закритим акціонерним товариством Будівельне управління «Промжитлобуд» та Колективним виробничо-торгівельним підприємством «Дукат» договору, на підставі умов якого КП «Ужгородське міжрегіональне бюро технічної інвентаризації» видано витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 4563675 від 27.08.2004 року (реєстраційний номер 6045325), тип об'єкту: будівлі та споруди літ. А, Г, Д., номер запису 1512 в книзі 8).
Покупцем за Договором від 20.08.2004 відповідно до технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку сформовано земельну ділянку кадастровий номер 2110100000:65:002:0036, площею 0,5384 га для обслуговування придбаного у позивача за Договором від 20.08.2004 нерухомого майна, що підтверджується долученою до позовної заяви копією означеної технічної документації та, в подальшому, 27.10.2006 року між Ужгородською міською радою та ТОВ «Дукат-Ужгород» укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,5384 га, з кадастровим номером 2110100000:65:002:0036, який посвідчено приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Єгер Н.Д., і зареєстрований в реєстрі за №1326, за якою ТОВ «Дукат-Ужгород» викуплено у органу місцевого самоврядування земельну ділянку кадастровий номер 2110100000:65:002:0036.
Таким чином, за наслідками відчуження за Договором від 20.08.2004 частини об'єктів нерухомого майна м. Ужгород, вул. Паризької Комуни, 2, які відповідно до Свідоцтва про право власності серії САА №910100 від 01.06.2004 року належали позивачу у справі та для обслуговування яких правопопереднику Товариства з додатковою відповідальністю будівельного управління «Промжитлобуд» Ужгородською міською радою у 1999 році видався Державний акт, позивач продовжував залишатися власником інших об'єктів нерухомості за вказаною адресою.
Так, з долучених до позовної заяви витягів з Державного реєстру речових прав №369485256 та №369481743 від 12.03.2024 підтверджується належність позивачу на права власності столярної майстерні, площею 120,9 м.кв. та склад-гаражів, площею 394,1 м.кв., що знаходяться за адресою: м. Ужгород, вул. Мартина Сергія (нова назва вулиці Паризької Комуни), будинки 2Б та 2В відповідно.
Окрім того, під час розгляду господарськими судами справи №907/801/19 було встановлено належність Товариству з додатковою відповідальністю будівельному управлінню «Промжитлобуд» нерухомого майна: будівель споруд під літерами Б, В, Е, К, Л, Л-1, М, З площею 0,1137 га, розташованих на земельній ділянці по вул. С. Мартина (вул. Паризької Комуни), 2 відповідно до зведеного акту вартості споруджень і будівель Інвентаризаційної справи №2250 та вказана обставина є преюдиційною для суду в розумінні ч. 4 ст. 75 ГПК України.
Надалі, як встановлено в постановах Західного апеляційного господарського суду від 19.10.2021 у справі №907/801/19, від 10.02.2025 у справі №907/30/22 та вбачається з матеріалів даної справи Товариство з додатковою відповідальністю Будівельне управління «Промжитлобуд» звернулося до Ужгородської міської ради із заявою від 09.03.2017 про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,2475 га по вул. Паризької Комуни, 2, в м. Ужгород у користування на умовах оренди для обслуговування виробничої бази.
Згідно з п. 1.10 рішення Ужгородської міської ради «Про надання та відмову у наданні дозволів на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» за №806 від 09 листопада 2017 року відповідачу надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у користування на умовах оренди для обслуговування виробничої бази площею 2,2475 га по вул. Сергія Мартина (вул. Паризької Комуни), 2 в м. Ужгород.
Державним підприємством «Закарпатський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» на підставі п. 1.10 рішення Ужгородської міської ради за №806 від 09 листопада 2017 року за замовленням позивача відповідно до заяви керівника Товариства з додатковою відповідальністю Будівельне управління «Промжитлобуд» від 21.11.2018 розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:б5:001:0077, площею 2,2319 га, що підтверджується долученими до позовної заяви копіями матеріалів землевпорядної документації.
Означений проект землеустрою відповідно до заяви позивача від 22.03.2019 поданий на затвердження Ужгородської міської ради із заявою про його затвердження з подальшою передачею земельної ділянки в оренди. Наведене підтверджується долученою до позовної заяви копією заяви від 22.03.2019 та визнається усіма учасниками справи.
Пунктом 1.6. рішення Ужгородської міської ради «Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» за № 1562 від 30.05.2019 (надалі - Оспорюване рішення) затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:65:001:0077, площею 2,2319 га для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд будівельних організацій та підприємств по вул. Сергія Мартина (вул. Паризької комуни), 2 та передано означену земельну ділянку в оренду позивачу строком на 5 років, до 30.05.2024.
Під час розгляду Західним апеляційним господарським судом справи №907/801/19 у постанові від 19.10.2021 встановлено, що 30 вересня 2019 року Департаментом міського господарства Ужгородської міської ради (правопопередник відповідача 2 у даній справі - Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради) надіслано на адресу Товариства з додатковою відповідальністю будівельного управління «Промжитлобуд» лист - пропозицію №533513 про укладення договору оренди землі, до якої було долучено проект договору та запропоновано у двадцятиденний строк підписати та повернути примірник угоди департаменту міського господарства, а 21 жовтня 2019 року на адресу Товариства з додатковою відповідальністю будівельного управління «Промжитлобуд» правопопередником відповідача 2 в цій справі направлялася вимога про належне оформлення права користування землею, яка також залишена без задоволення відповідачем
З урахуванням наведених обставин, постановою Західного апеляційного господарського суду від 19.10.2021 у справі №907/801/19 було задоволено апеляційну скаргу Департаменту міського господарства Ужгородської міської ради та визнано укладеним між Департаментом міського господарства Ужгородської міської ради та ТДВ БУ «Промжитлобуд» договір оренди земельної ділянки комунальної власності від 02.12.2019 з кадастровим номером 2110100000:65:001:0077 площею 2,2319 га для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд будівельних організацій та підприємств по вул. Сергія Мартина (вул. Паризької Комуни), 2 в наведеній в п. 3 резолютивної частини постанови редакції (надалі - Оспорюваний договір).
Позатим, згідно з долученим до позовної заяви висновком судового експерта Бучок Р.П. за № 2/23 від 22.02.2023 року за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи, що була проведена в межах розгляду справи №260/5560/22 підтверджено чинність Державного акта та, відповідаючи на поставлені Товариством з додатковою відповідальністю будівельним управлінням «Промжитлобуд» запитання, зазначено, що:
- фактичне місце розташування на місцевості земельної ділянки згідно державного акту на право на право постійного користування землею серії та номер ІІ-ЗК 000199 від 11.02.1999 року, виданого Ужгородською міською радою 11.02.1999 року. та зареєстрованого в книзі записів державних актів на право постійного користування за № 230 визначене. Схематичне зображення фактичного місця розташування земельної ділянки приведено на Малюнку 6 та Малюнку 7, які знаходяться у висновку судового експерта;
- розташування на місцевості земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:65:001:0077 площею 2,2319 га визначене згідно даних Державного земельного кадастру. Схематичне зображення фактичного місця розташування земельної ділянки приведено на Малюнку 13, який знаходиться у висновку судового експерта;
- розташування на місцевості земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:65:002:0036 площею 0,5384 га визначене згідно даних Державного земельного кадастру. Схематичне зображення фактичного місця розташування земельної ділянки приведено на Малюнку 17, який знаходиться у висновку судового експерта;
- межі та конфігурація земельної ділянки згідно державного акту на право постійного користування землею серії та номер ІІ-ЗК 000199 від 11.02.1999 року, виданого Ужгородською міською радою 11.02.1999 року та зареєстрованого в книзі записів державних актів на право постійного користування за № 230, із межами, конфігурацією земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:65:001:0077 співпадають частково. Значні неспівпадіння спостерігаються в частині території, відчуженої Ужгородською міською радою земельної ділянки (кадастровий номер 2110100000:65:002:0036 площею 0,5384 га) на якій розташоване майно, яке набуто у власність ТОВ «Дукат-Ужгород» та площі ділянки зайнятої трансформатором (2110100000:65:001:0113, площею 0,0128 га) та вирізаними ділянками загальною площею 0,0032 га (під електричними опорами).
- розташування на місцевості земельної ділянки згідно державного акту на право постійного користування землею серії та номер ІІ-ЗК 000199 від 11.02.1999 року, з розташуванням земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:65:001:0077 співпадають.
- на питання чи пов'язані такі розбіжності площ із зміною методів підрахунку (округлення) площ земельних ділянок відповісти однозначно неможливо, так як документація щодо встановлення меж ділянок, як досліджуваної так і ділянок які входять у її межі розроблялася у різні роки, обрахунки проводилися різними методами суміщення яких експертом неможливо дослідити. Основним фактором причини розбіжності площ є помилкове значення площі земельної ділянки у державному акті на право постійного користування землею серії та номер ІІ-ЗК 000199 від 11.02.1999 року, згідно мотивування відображеного у дослідній частині висновку експерта.
Позивач в даній справі, з посиланням на чинність Державного акта та неприпинення права постійного користування земельною ділянкою площею 3,0583 га (за винятком частини такої земельної ділянки площею 0,5384 га, з кадастровим номером 2110100000:65:002:0036, сформованої ТОВ «Дукат-Ужгород» у зв'язку з набуттям права власності на частину об'єктів нерухомості позивача за Договором від 20.08.2004) стверджує, що надання Оспорюваним рішенням позивачу в оренду земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:65:001:0077, площею 2,2319 га за відсутності підстав для припинення права постійного користування цією земельною ділянкою порушує вимоги земельного законодавства, зокрема, приписи ч. 5 ст. 116, ст.ст. 141, 142, 143 ЗК України та створює дефект Оспорюваного договору, за яким в оренду позивачу передано земельну ділянку, яка й так знаходиться в Товариства на праві постійного користування.
Абзацом 1 статті 13 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14 Конституції України).
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст. 2 Земельного кодексу України (тут і надалі в редакції, чинній на момент видання Оспорюваного рішення та укладення Оспорюваного договору), земельні відносини це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).
Відповідно до ч. 1 ст. 3 Земельного кодексу України, земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Таким чином, земля як природний ресурс має особливий статус, і її використання у господарській діяльності врегульовано, в першу чергу, нормами земельного законодавства.
Частиною 2 статті 4 Земельного кодексу України визначено, що завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої вказаної статті).
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно, спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави- учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005 (заява № 38722/02).
Водночас, ефективність позовної вимоги має оцінюватися, виходячи з обставин справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).
Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Предметом позовних вимог у даній справі позивачем визначено, зокрема, визнання незаконним та скасування пункту 1.6. рішення Ужгородської міської ради № 1562 від 30.05.2019 в частині передання Товариству з додатковою відповідальністю будівельне управління «Промжитлобуд» земельної ділянки (кадастровий номер 2110100000:65:001:0077) площею 2,2319 га для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд будівельних організацій та підприємств по вул. Сергія Мартина (вул. Паризької Комуни), 2 в оренду строком на 5 років до 30 травня 2024 року через порушення органом місцевого самоврядування приписів ч. 5 ст. 116 Земельного кодексу України у зв'язку з передачею позивачу в оренду земельної ділянки, яка на той час перебувала у його постійному користуванні за відсутності встановлених в ст.ст. 141-143 ЗК України підстав та порядку припинення права постійного користування та/або скасування Державного акта.
Водночас, з огляду на підстави заявленого у даній справі позову, суд звертає увагу на те, що відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 01.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109)).
Вимоги про визнання договорів недійсними не є похідними від вимог про визнання незаконними та скасування рішень органу державної влади чи місцевого самоврядування, оскільки задоволення перших не залежить від задоволення других.
Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред'явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони» (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 50), від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (пункт 84), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 101)).
Суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109)).
При цьому Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору оренди, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням, а можливість його скасування не дозволить позивачу ефективно відновити володіння відповідною земельною ділянкою (пункт 8.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21; пункт 9.67 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 180 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21).
Таким чином, з огляду на те, що Оспорюване рішення відповідача 1 уже виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення договору оренди земельної ділянки відповідно до постанови Західного апеляційного господарського суду від 19.10.2021 у справі №907/801/19, а відтак, визнання недійсним такого рішення не може забезпечити ефективного захисту прав позивача, оскільки вимагає спростування в судовому порядку законності укладення договору оренди за рішенням суду та наявності/відсутності підстав для припинення права постійного користування спірною земельною ділянкою, що й слугує підставою позовних вимог у даній справі про визнання недійсним договору оренди.
При цьому, суд зазначає, що у категорії спірних правовідносин судова практика, в тому числі Великої Палати Верховного Суду є сталою щодо способів належного та ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів, а відтак, зважаючи на те, що обрання неналежного способу захисту є самостійною підставою для відмови в позові, суд погоджується з позицією відповідача 2 щодо неефективності обраного позивачем способу захисту в частині вимоги про визнання незаконним та скасування Оспорюваного рішення, що слугує підставою для відмови у задоволенні позовних вимог в цій частині.
Позатим, поділяючи позицію відповідача 2 щодо неефективності способу захисту в частині визнання незаконним та скасування пункту 1.6. рішення Ужгородської міської ради № 1562 від 30.05.2019, суд не може погодитися з доводами та аргументами відповідачів щодо недоведення позивачем наявності у Товариства з додатковою відповідальністю будівельного управління «Промжитлобуд» права постійного користування земельною ділянкою кадастровий номер 2110100000:65:001:0077, площею 2,2319 га, яке виникло на підставі Державного акту на право постійного користування землею серії ІІ-3К №000199 від 11.02.1999 на час прийняття Оспорюваного рішення та укладення Оспорюваного договору.
Так, за встановленими у справі обставинами Ужгородською міською радою народних депутатів на підставі рішення від 22.03.1999 за №41 11 лютого 1999 року було видано Державний акт на право постійного користування землею серії ІІ-3К №000199, за яким правопопереднику Товариства з додатковою відповідальністю будівельного управління «Промжитлобуд» було надано в постійне користування земельну ділянку під виробничу базу, площею 3,0583 га, що знаходиться за адресою: м. Ужгород, по вул. Паризької Комуни, 2.
Відповідно до складеного на замовлення позивача висновку судового експерта Бучка Р.П. за № 2/23 від 22.02.2023 року за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи підтверджується співпадіння розташування на місцевості земельної ділянки згідно Державного акту на право постійного користування землею серії та номер ІІ-ЗК 000199 від 11.02.1999 року, з розташуванням земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:65:001:0077, а різниця в площі означених земельних ділянок відповідно до висновків експерта обумовлена формуванням ТОВ «Дукат-Ужгород» земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:65:002:0036, площею 0,5384 га у зв'язку з придбанням за Договором від 20.08.2004 у позивача частини майна (виробничої бази) для обслуговування якої видавався Державний акт, зайнятою під трансформаторами і під електричними опорами земельними ділянками площею 0,0128 га та 0,0032 га відповідно та наявності у складі землевпорядної документації, що розроблялася на стадії оформлення Державного акта «Зони тимчасового користування», яка включена в загальну площу земельної ділянки за Державним актом.
Згідно з ст. 104 ГПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.
Суд, при оцінці висновку експерта враховує також і приписи статті 141 Земельного кодексу України та правові висновки Верховного Суду релевантні до її застосування, які викладені, зокрема, в пунктах 50 - 52 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 904/6059/19, із яких слідує, що право користування земельною ділянкою не може припинятися для особи, яка правомірно продовжує володіти нерухомим майном, що розташоване на цій земельній ділянці, і до іншої особи перейшло право власності лише на частину нерухомого майна, проте інша частина продовжує перебувати у власності цієї особи, адже виходячи зі змісту частин 1, 3 статті 79-1, частин 1,2, 5 статті 120 Земельного кодексу України, право користування земельною ділянкою розповсюджується на її відповідну частину.
З огляду на те, що у власності позивача продовжує перебувати частина будівель, набуття іншою особою права власності на частину будівель та споруд, які розташовані на спірній земельній ділянці є правовою підставою для припинення права постійного користування земельною ділянкою для попереднього землекористувача, ґрунтується на помилковому тлумаченні пункту «е» частини 1 статті 141 Земельного кодексу України.
Таким чином, враховуючі означені висновки Верховного Суду, у спірних правовідносинах право постійного користування земельною ділянкою у Товариства з додатковою відповідальністю будівельного управління «Промжитлобуд» не припинилося за фактом відчуження на користь ТОВ «Дукат-Ужгород» частини належного позивачу нерухомого майна за адресою: м. Ужгород, вул. Паризької Комуни, 2 та продовжувало залишатися чинним в частині земельної ділянки площею 3,0583 га, що в подальшому відповідно до розробленого на замовлення позивача проекту землеустрою була сформована в земельну ділянку 2110100000:65:001:0077, площею 2,2319 га.
Чинною нормою ст. 79 ГПК України впроваджено в господарський процес стандарт доказування «вірогідності доказів».
Стандарт доказування «вірогідності доказів» встановлює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач та їх оцінки їх правдивості і переваги доводів протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті показує, що нею на суд покладено обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були. Тобто, обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (тут суд звертається до правових висновків викладених у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18, від 30.09.2021 у справі № 922/3928/20, зокрема, що саме суд має забезпечити право особи на справедливий суд (справедливу судову процедуру).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, який, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») звернув увагу, що цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей».
Схожий стандарт під час оцінки доказів застосований ЄСПЛ у рішенні від 15.11.2007 у справі «Бендерський проти України» («BENDERSKIY v. Ukraine»), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 21.10.2011 у справі «Дія-97» проти України» зазначив, що процесуальні правила призначені для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, а також, що учасники судового провадження повинні мати право розраховувати на те, що ці правила застосовуватимуться. Цей принцип застосовується до усіх - не лише до сторін провадження, але й до національних судів.
Обмежившись посиланням на відсутність в органу місцевого самоврядування інформації про наявність Державного акта, відповідачами, при цьому, не надано суду жодного доказу, який міг би поставити під розумний сумнів наданий позивачем висновок судового експерта Бучка Р.П. за № 2/23 від 22.02.2023 року щодо співпадіння розташування на місцевості частини земельної ділянки згідно Державного акту на право постійного користування землею серії та номер ІІ-ЗК 000199 від 11.02.1999 року та сформованої позивачем земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:65:001:0077 та/або скасування Державного акта з моменту його видачі, та/або припинення у позивача права постійного користування з визначених в ст.ст. 141-143 ЗК України процедурою та підстав, та/або існування за адресою: м. Ужгород, вул. Сергія Мартина (вул. Паризької Комуни) іншої земельної ділянки, право постійне користування якою надавалося позивачу за Державним актом у 1999 році.
Суд, при цьому, приймає до уваги, що принаймні з березня 2017 року (дата звернення позивача до відповідача 1 із заявою від 09.03.2017 про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у користування на умовах оренди для обслуговування виробничої бази) Ужгородська міська рада за всіма обставинами вважається такою, що не може бути необізнана про існування Державного акта, позаяк в самій заяві Товариства з додатковою відповідальністю будівельного управління «Промжитлобуд» від 09.03.2017 міститься посилання на такий Державний акт, а копія останнього була складовою частиною розробленого Державним підприємством «Закарпатський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» на підставі п. 1.10 рішення Ужгородської міської ради за №806 від 09 листопада 2017 року проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:б5:001:0077, площею 2,2319 га в оренду.
Водночас, сама по собі чинність права постійного користування позивача на момент укладення оспорюваного в даній справі договору оренди землі від 02.12.2019, що визнаний укладеним постановою Західного апеляційного господарського суду від 19.10.2021 у справі № 907/801/19, не може слугувати підставою для висновку про недійсність такого договору.
Так, правові підстави користування земельною ділянкою комунальної власності за змістом глави 15 ЗК України реалізується через право постійного користування або право оренди.
Частиною першою статті 93 і статтею 125 ЗК України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.
Разом з тим, статтею 92 ЗК України визначено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Отже, за загальним правилом право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним.
При цьому, статтею 141 ЗК України до підстав припинення права користування земельною ділянкою віднесено, зокрема, добровільну відмову від права користування земельною ділянкою.
Суд враховує, що пунктом 6 Розділу X «Перехідні положення» ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01.01.2005 переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.
Водночас, відповідно до пункту 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005, пункт 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України щодо зобов'язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).
Мотивуючи своє рішення Конституційний Суд України вказав на те, що юридичні особи на цій підставі не можуть втрачати раніше наданого їм права постійного користування земельною ділянкою. Таким чином, документ, яким посвідчено право постійного користування земельною ділянкою (державний акт на право постійного користування землею), виданий відповідно до законодавства, яке діяло раніше, є дійсним та залишається чинним.
Згідно з статтею 151-2 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.
Таким чином, право постійного користування земельною ділянкою, набуте у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не припиняється навіть у тому разі, якщо особа, яка за чинним законом не може набути таке право, не здійснить переоформлення цього права в інший правовий титул. Право постійного користування зберігається і є чинним до приведення прав та обов'язків щодо такої земельної ділянки у відповідність до вимог чинного законодавства й переоформлення права постійного користування у право власності чи оренду.
Вказаний правовий висновок є усталеним та неодноразово підтверджувався Верховним Судом, зокрема у постановах від 25.09.2023 у справі №916/2311/22, від 17.05.2023 у справі №904/534/22, від 15.11.2021 у справі №906/620/19, від 04.10.2019 у справі №911/2069/18, від 31.01.2019 у справі №914/839/18.
У вказаних постановах Верховного Суду надано правовий висновок, за яким право постійного користування може бути припинене у зв'язку з його переоформленням на право оренди земельної ділянки відповідно до вимог земельного законодавства та з моменту набуття права оренди земельної ділянкою припиняється право постійного користування цією земельною ділянкою, оскільки виключається можливість одночасного існування декількох правових титулів щодо об'єкта земельних відносин.
Суд враховує, що одним з ключових елементів цивільного права є автономія волі учасників цивільних відносин, яка знаходить своє втілення в їх вільному волевиявленні, що спрямоване на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно з положеннями, зокрема, статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною першою статті 6 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим Законом, та іншими законами України і договором оренди землі.
За змістом ч. 1 ст. 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
В даному випадку позивач як землекористувач, звернувшись до органу місцевого самоврядування із заявою від 09.03.2017 про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду, отримавши відповідний дозвіл від Ужгородської міської ради (п. 1.10. рішення за №806 від 09.11.2017), розробивши проект землеустрою (заява від 21.11.2018) та подавши його на затвердження (заява від 22.03.2019) самостійно вжив юридично значимих дій, спрямованих на трансформацію належного Товариству з додатковою відповідальністю будівельного управління «Промжитлобуд» права постійного користування за Державним актом на право оренди за договором, що й було реалізовано шляхом прийняття Ужгородською міською радою рішення № 1562 від 30.05.2019 (п. 1.6.) та оформлено договором оренди, який визнано укладеним постановою Західного апеляційного господарського суду від 19.10.2021 у справі № 907/801/19.
Така трансформація правових відносин користування земельною ділянкою є об'єктивним наслідком волевиявлення сторін та наслідком їх свідомих дій. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 28.08.2019 у справі № 911/2867/18, від 17.05.2023 у справі № 904/534/22, від 05.10.2023 у справі №916/2311/22.
Не підлягають оцінці, при цьому, аргументи позивача щодо дефекту повноважень керівника Товариства при зверненні у 2017-2019 роках до Ужгородської міської ради з приводу отримання дозволу на розробку землевпорядної документації та її затвердження, позаяк такі виходять за меж доведення обставин, що підлягають встановлення у спорі про скасування Оспорюваного рішення та визнання недійсним Оспорюваного договору, як і невідповідними слід вважати інші твердження Товариства з додатковою відповідальністю будівельного управління «Промжитлобуд» щодо недійсності договору оренди, позаяк такі підлягали встановленню під час розгляду справи №907/801/19.
В даному аспекті, на думку суду, слід також звернутися до правової позиції, що викладена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц та відповідно до якої зазначено наступне:
«59. Задоволення позову про визнання відсутності права вимоги в особи, що вважає себе кредитором, і відсутності кореспондуючого обов'язку особи-боржника у відповідних правовідносинах є спрямованим на усунення правової невизначеності. Тобто, відповідне судове рішення має забезпечити, щоби обидві сторони правовідносин могли у майбутньому знати про права одна одної та діяти, не порушуючи їх. А тому такий спосіб захисту є виключно превентивним.
60. Якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для останнього ефективним способом захисту буде той, який спрямований на захист порушеного права, а не на превентивний захист інтересу. Тобто звернення з позовом для усунення правової невизначеності, яка існувала у минулому, в означеній ситуації не є ефективним способом захисту.
61. Зокрема, якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов'язання.
62. Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора, зокрема про визнання поруки припиненою. Тому для захисту права відповідача у ситуації, коли кредитор вже звернувся з вказаним позовом про стягнення коштів, не потрібно заявляти зустрічний позов, а останній не може бути задоволений.
63. Аналогічно після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів боржник не може заявляти окремий позов про визнання відсутності права вимоги в кредитора та кореспондуючого обов'язку боржника. Такий окремий позов теж не може бути задоволений, оскільки боржник має себе захищати у судовому процесі про стягнення з нього коштів, заперечуючи проти відповідного позову кредитора, наприклад, і з тих підстав, що порука припинилася.
64. Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите.
65. У разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов'язку боржника не є належним способом захисту.
66. Отже, ухвалення судом рішення в справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості унеможливлює задоволення в іншій судовій справі позову про визнання поруки припиненою, якщо такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості.
67. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що правова визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов'язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (рішення ЄСПЛ від 09 листопада 2004 року у справі «Світлана Науменко проти України» (Svetlana Naumenko v. Ukraine), заява № 41984/98, §53). Тому задоволення позову про визнання поруки припиненою в одній справі не є ані підставою перегляду судового рішення в іншій справі за нововиявленими обставинами (частина друга статті 423 ЦПК України), ані підставою визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню (частина друга статті 432 ЦПК України)…». Аналогічні правові висновки зроблено Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 19 січня 2022 року у справі N° 761/25536/19, провадження N61-20122св21). На необхідності додержання принципу процесуальної економії та недопустимості штучного подвоєння судового процесу було наголошено також і в п. 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.01.2020 у справі № 50/311-б, п. 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2020 у справі № 910/3009/18».
Суд вважає, що зазначені висновки є релевантними та застосовними до правовідносин, які виникли в межах даної справи, оскільки саме під час розгляду питання щодо укладення Оспорюваного договору, що здійснювалось господарськими судами під час розгляду справи №907/801/19 підлягали доведенню з боку відповідача як обставини чинності права постійного користування та неможливості набуття права оренди на земельну ділянку кадастровий номер 2110100000:б5:001:0077, площею 2,2319 га, так і наявність повноважень в керівника Товариства щодо реалізації прав в частині переоформлення (трансформації) такого права постійного користування в орендні правовідносини, відповідно, Товариство з додатковою відповідальністю будівельного управління «Промжитлобуд» з наведених підстав повинно було себе захищати у судовому процесі у справі №907/801/19, заперечуючи законність вимог про укладення Оспорюваного договору.
Так, зокрема, Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці зауважує, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їхні рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61).
Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. Дія вказаного принципу проявляється не лише у чіткості та зрозумілості закону, скільки в процесі його правозастосування. Гарантія остаточності та обов'язковості судових рішень є складовими принципу правової визначеності та означають, що остаточне рішення компетентного суду, яке набрало законної сили, є обов'язковим як для сторін процесу, так і для суду, який ухвалив таке рішення, і не може переглядатися.
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, повинно тлумачитися у світлі Преамбули до ЄКПЛ, яка проголошує верховенство права частиною спільної спадщини Договірних Держав. Одним з основних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає, серед іншого, що ухвалене судами остаточне рішення не може ставитися під сумнів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії»).
У рішенні від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» (заява № 3236/03) ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення (постанова Великої Палати Верховного суду від 22.03.2023 у справі №154/3029/14-ц).
З урахуванням викладеного, за відсутності доказів неможливості для позивача заявити аргументи щодо чинності права постійного користування та браку повноважень керівника під час розгляду справи №907/801/19, в межах якої Західним апеляційним господарським судом вже надана правова оцінка законності вимог щодо укладення Оспорюваного договору, пред'явлення Товариством з додатковою відповідальністю будівельного управління «Промжитлобуд» позовних вимог в даній справі з зазначених підстав свідчить про намір позивача в межах даного судового провадження здійснити переоцінку вже встановлених в остаточному судовому рішенні обставин, що не відповідає принципу юридичної визначеності, оскільки позивач фактично ставить під сумнів перед судом остаточність та підставність постанови Західного апеляційного господарського суду від 19.10.2021 у справі № 907/801/19.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 ГПК України).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія А, №303-А. пункт 29).
З огляду на вищевикладене, суд вважає, що ним надано вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів про наявність інших обставин ніж ті, що досліджені судом, а відтак, розглянувши спір на підставі поданих учасниками доказів, суд дійшов висновку про безпідставність заявлених позовних вимог, а відтак в задоволенні позову слід відмовити.
Розподіл судових витрат.
Судові витрати позивача на підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються судом на самого позивача у справі.
В той же час, з урахуванням ч. 3 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» зайво сплачений позивачем судовий збір в розмірі 1211,20 грн може бути повернутий з Державного бюджету України Товариству з додатковою відповідальністю будівельного управління «Промжитлобуд» в порядку п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» за його клопотанням.
Враховуючи наведене та керуючись статтями 2, 13, 42, 46, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 80, 129, 221, 236, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. В задоволенні позовних вимог відмовити.
На підставі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення Господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду згідно ст. 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного Господарського суду.
Повне судове рішення складено та підписано 12 березня 2025 року.
Суддя Лучко Р.М.