вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88605, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua
12 лютого 2025 р. м. Ужгород Справа № 907/794/24
Суддя Господарського суду Закарпатської області Мірошниченко Д.Є., за участю секретаря судового засідання Маркулич Д.В.
розглянувши у судовому засіданні матеріали справи
за позовом Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради, м.Ужгород
до відповідача фізичної особи-підприємця Палінкаш Івана Олеговича, м. Тячів Закарпатської області
про визнання укладеною додаткової угоди № 11 до договору тимчасового користування місцями розміщення засобів зовнішньої реклами № 22 від 06.02.2017
За участю представників:
позивача - не з'явився
відповідача - не з'явився
Департамент міської інфраструктури Ужгородської міської ради звернувся до Господарського суду Закарпатської області з позовом до фізичної особи-підприємця Палінкаш Івана Олеговича про визнання укладеною додаткової угоди № 11 до договору тимчасового користування місцями розміщення засобів зовнішньої реклами № 22 від 06.02.2017.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач безпідставно відмовив в укладенні додаткової угоди № 11 до договору тимчасового користування місцями розміщення засобів зовнішньої реклами № 22 від 06.02.2017.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 907/794/24 визначено головуючого суддю Мірошниченка Д.Є., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.09.2024.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 23.09.2024 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, постановлено справу розглядати за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання на 23.10.2024 на 10:00 год. та встановлено учасникам справи строк на подання до суду заяв по суті спору.
Ухвалами Господарського суду Закарпатської області від 23.10.2024, 20.11.2024 та 04.12.2024 відкладались підготовчі засідання з підстав наведених у них, останньою на 15.01.2025 об 11:00 год.
15.01.2025 судом постановлено ухвалу, якою вирішено закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті на 12.02.2025 об 11:00 год.
Відповідач не скористався правом на подання відзиву на позовну заяву у строк, встановлений ухвалою суду про відкриття провадження від 23.09.2024, у підготовчі засідання не з'являвся, хоча про дату, час та місце їх проведення був повідомлений належним чином, що підтверджується відповідними рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення (ухвала про відкриття провадження отримана відповідачем 27.09.2024, ухвали про відкладення підготовчих засідань від 23.10.2024, від 20.11.2024, від 04.12.2024 - отримані 01.11.2024, 28.11.2024, 19.12.2024 відповідно).
Згідно з частиною 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), яка кореспондується з частиною 2 статті 178 ГПК України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Зважаючи на те, що відповідач у строк, встановлений ухвалою суду про відкриття провадження, не подав до суду відзив на позов, а відтак не скористався наданим йому процесуальним правом, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа з метою дотримання процесуальних строків вирішення спору може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до частини 9 статті 165 ГПК України та частини 2 статті 178 ГПК України.
12.02.2025 за вх.№ 02.3.1-02/1386/25 на адресу суду надійшло клопотання представника Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради про відкладення розгляду справи у зв'язку із зайнятістю представника в іншому судовому засіданні.
12.02.2025 в судовому засіданні суд, розглянувши подане представником відповідача клопотання про відкладення судового засідання, постановив протокольну ухвалу, якою відмовив останньому в його задоволенні.
При цьому відмовляючи у задоволенні відповідного клопотання, суд виходив з такого.
За приписами статті 129 Конституції України, статті 2 ГПК України одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
Відкладення розгляду справи є правом суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (стаття 202 ГПК України).
При цьому ГПК України не містить вимог щодо відповідальних осіб, які можуть представляти інтереси сторін в господарському суді. Надання повноважень на представництво інтересів сторін в процесі не обмежено будь-яким певним колом осіб, а тому неможливість явки в судове засідання конкретного представника, не є правовою підставою для відкладення розгляду справи.
Крім того, судом враховується, що у своїх рішеннях Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що повноваження щодо відкладення судового розгляду на підставі поданого учасниками судового процесу клопотання є дискреційними.
Судова дискреція щодо оцінки обставин, які не дають можливості особі прийняти участь у судовому засіданні, на предмет їх поважності чи неповажності для цілей відкладення судового розгляду не має абсолютних меж. Суд має враховувати конкретну ситуацію та обґрунтування особи, яка просить суд відкласти судовий розгляд, відповідне обґрунтування не має бути абстрактним, а обставини, наведені у ньому, повинні бути підтверджені належною доказовою базою. Тобто реалізація відповідної дискреції суду щодо кваліфікації наведених учасником судового процесу у клопотанні про відкладення судового розгляду обставин має здійснюватися індивідуально з урахуванням принципу верховенства права. Це зумовлено тим, що сама концепція верховенства права передбачає суд як найдієвіший інструмент її застосування, адже тільки суд може вийти за межі формального права та визначити доцільне та належне регулювання в кожній конкретній ситуації. При цьому для цілей дотримання принципу верховенства права суд повинен обирати такий варіант вирішення клопотання про відкладення судового засідання, який є максимально доцільним та справедливим у відповідній ситуації, а обраний ним процесуальний наслідок розгляду відповідного клопотання, як результат реалізації наданих йому дискреційних повноважень, завжди вимагає мотивації зробленого вибору.
У зв'язку з наведеним вище, суд не вбачає підстав для задоволення клопотання позивача про відкладення розгляду справи оскільки таке є необґрунтованим та немотивованим.
Частиною 1 статті 202 ГПК України визначено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Згідно з частиною 2 статті 14 ГПК України учасник справи розпоряджається своїми правами на власний розсуд.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина 4 статті 13 ГПК України України).
Відтак, відповідно до положень частин 8, 9 статті 165, частини 1 статті 251 ГПК України, у зв'язку з ненаданням відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Відповідно до статті 240 ГПК України в судовому засіданні судом було проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
06.02.2017 між Департаментом міського господарства Ужгородської міської ради (17.11.2021 змінено назву на Департамент міської інфраструктури Ужгородської міської ради, далі також - сторона-1) та розповсюджувачем зовнішньої реклами фізичною особою-підприємцем Палінкаш Іваном Олеговичем (далі також - сторона 2), було укладено договір № 22 тимчасового користування місцями розміщення засобів зовнішньої реклами (далі також - договір).
В подальшому додатковими угодами, укладеними між сторонами договору, неодноразово вносились зміни до договору шляхом викладення його окремих умов та додатків в новій редакції, зокрема додаткові угоди від 06.02.2017 № 1, від 06.02.2017 № 2, від 11.08.2017 № 3, від 21.08.2017 № 4, від 23.10.2017 № 5, від 18.05.2018 № 6, від 10.07.2018 № 7, від 14.06.2018 № 8, від 25.02.2019 № 9 та від 18.09.2019 № 10.
Відповідно до пункту 1.1 договору сторона-1 передала, а сторона-2 прийняла в тимчасове платне користування місце для розміщення засобів зовнішньої реклами (далі також - ЗЗР), відповідно до умов наведених у таблиці-1, яка є додатком 1 до договору.
Згідно з пунктом 2.2 договору плата за тимчасове користування місцями для розміщення зовнішньої реклами вноситься стороною-2 щомісячно у грошовій формі та перераховується на розрахунковий рахунок сторони-1, який визначений в договорі, призначення платежу - за користування місцями для розміщення засобів зовнішньої реклами. Обчислення розміру місячної плати здійснюється з урахуванням індексу інфляції, визначеного Державним комітетом статистики України. Оплата за місяць складається із розміру суми, визначеної пунктом 2.2 договору, помноженої на індекс інфляції за поточний місяць. Плата вноситься стороною-2 рівними частинами протягом терміну дії договору починаючи з дати видачі дозволу щомісячно до 10-го числа наступного за попереднім місяцем. Сторона-2 вправі перерахувати однією сумою плату за весь період договору.
Пунктом 2.4 договору визначено, що розмір плати переглядається на вимогу сторони-1, у разі внесення змін в чинне законодавство, яке регулює відносини у сфері зовнішньої реклами або в рішення міської ради в частині місячної плати за тимчасове користування місцями комунальної власності для розташування рекламних засобів.
В свою чергу, підпунктом 3.4.1 договору визначено, що сторона-2 зобов'язана виконувати вимоги, зазначені у пунктах 2.2, 2.3, 2.4, 2.5, 2.6., 2.7, 2.8 договору.
Відповідно до пункту 32 Типових правил розміщення зовнішньої реклами, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 № 2067, плата за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебуває у комунальній власності, встановлюється у порядку, визначеному органами місцевого самоврядування, а місцем, що перебуває у державній або приватній власності, - на договірних засадах з його власником або уповноваженим ним органом (особою). При цьому площа місця розташування рекламного засобу визначається як сума площі горизонтальної проекції рекламного засобу на це місце та прилеглої ділянки завширшки 0,5 метра за периметром горизонтальної проекції цього засобу. Для неназемного та недахового рекламного засобу площа місця дорівнює площі вертикальної проекції цього засобу на уявну паралельну їй площину.
Судом встановлено, що 10.11.2022 рішенням № 970 Ужгородська міська рада затвердила тимчасовий Порядок визначення розміру плати за тимчасове користування місцями комунальної власності для розташування рекламних засобів згідно з додатком (далі також - Порядок).
Відповідно до пункту 2 зазначеного рішення Ужгородська міська рада вирішила вважати такими, що втратили чинність рішення XXIX сесії міської ради IV скликання від 04.06.2004 № 315 (зі змінами згідно з рішенням IV сесії міської ради V скликання від 11.01.2008 № 587, рішенням XIV сесії міської ради VI скликання 27.09.2012 № 654, рішенням XV сесії міської ради VI скликання 07.12.2012 № 724, рішенням XV сесії міської ради VI скликання 28.12.2012 № 771, рішення XIX сесії міської ради VI скликання 20.09.2013 № 1028).
Пунктами 2.2, 2.3 Порядку затверджена формула визначена розміру плати за тимчасове користування місцем розташування рекламного засобу, що знаходиться в комунальній власності.
З урахуванням умов договору та відповідно до положень пунктів 2.2, 2.3 Порядку Департаментом міської інфраструктури Ужгородської міської ради було розраховано новий розмір плати за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів відповідача, який станом на 06.05.2024 становив 14 852,16 грн та підготовлено проєкт додаткової угоди № 11 про внесення змін до договору тимчасового користування місцями розміщення засобів зовнішньої реклами № 22 від 06.02.2017.
Відповідний проєкт додаткової угоди разом з пропозицією від 06.05.2024 № 24.01- 12/1333 про внесення змін до договору тимчасового користування місцями для розміщення засобів зовнішньої реклами 06.05.2024 було надіслано на адресу відповідача цінним листом з описом вкладення. Вказані обставини підтверджуються копіями опису вкладення до цінного листа від 06.05.2024, фіскального чеку від 06.05.2024 та поштової накладної від 06.05.2024 №8800021693109.
За результатами розгляду пропозиції від 06.05.2024 № 24.01-12/1333 про внесення змін до договору тимчасового користування місцями для розміщення засобів зовнішньої реклами та проєкту додаткової № 11 про внесення змін до договору тимчасового користування місцями розміщення засобів зовнішньої реклами № 22 від 06.02.2017, листом від 10.05.2024 відповідач повідомив про відмову від підписання зазначеної додаткової угоди з посиланням на те, що вважає її підписання завчасним.
За доводами позивача, відмова відповідача від підписання додаткової угоди № 11 до договору тимчасового користування місцями розміщення засобів зовнішньої реклами № 22 від 06.02.2017 є повністю необґрунтованою і такою, що суперечить взятим відповідачем на себе зобов'язанням за договором, зокрема передбачених пунктом 3.4.1 договору.
За таких обставин позивач вважає єдиним можливим способом захисту своїх прав шляхом звернення до суду із позовом про визнання укладеною додаткової угоди № 11 про внесення змін до договору тимчасового користування місцями розміщення засобів зовнішньої реклами № 22 від 06.02.2017, укладеного між Департаментом міської інфраструктури Ужгородської міської ради та розповсюджувачем зовнішньої реклами фізичною особою-підприємцем Палінкаш Іваном Олеговичем в редакції, запропонованій позивачем.
НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ОБГРУНТУВАННЯ ТА ОЦІНКА СУДУ
Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.
За змістом статті 509 ЦК України, статті 173 Господарського кодексу України (далі - ГК України) зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частиною 1 статті 173 ГК України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Статтею 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно зі статтями 629, 525, 526 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Зобов'язання повинні виконуватися належним чином згідно з умовами договору та вимогами діючого законодавства. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором чи законом.
Відповідно до статті 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до частин 1, 2 статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Нормами статті 188 ГК України встановлено, що зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.
Нормою частини 3 статті 653 ЦК України визначено, що якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.
Відповідно до пункту 4.1 договору зміна умов договору здійснюється за взаємною згодою сторін, крім випадків передбачених пунктом 2.4 договору. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору спір вирішується в судовому порядку.
Частиною першою статті 15 ЦК України та статтею 20 ГК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а частина 2 статті 16 ЦК України передбачено, зокрема, такі способи захисту цивільних прав та інтересів судом, як визнання права, визнання правочину недійсним, зміна та припинення правовідношення.
Судом враховується, що укладення додаткової угоди про внесення змін до договору тимчасового користування місцями розміщення засобів зовнішньої реклами кореспондує передбаченому пунктом 6 частини 2 статті 16 ЦК України способу захисту порушеного права шляхом зміни правовідношення та відповідає підставам виникнення, припинення та зміни прав та обов'язків сторін за статтею 11 цього Кодексу.
Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс 18), від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).
Аналіз наведених норм свідчить про те, що порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. При цьому застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності в тому числі належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством).
Під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права.
Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.
Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.
Водночас засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьев проти України" від 05.04.2005 заява № 38722/02).
Так, згідно з частиною 2 статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Зміна умов договору в судовому порядку з причин істотного порушення договору є правовим наслідком порушення зобов'язання іншою стороною договору у відповідності до пункту 2 частини 1 статті 611 ЦК України, тобто, способом реагування та захисту права від порушення договору, яке вже відбулося.
Іншими підставами для зміни або розірвання договору в судовому порядку (крім істотного його порушення) відповідно до частини 2 статті 651 ЦК України є випадки, встановлені законом або договором, і настання таких випадків зумовлює право сторони ініціювати в судовому порядку питання зміни чи припинення відповідних договірних правовідносин.
Відповідно до абзацу 11 частини 2 статті 20 ГК України одним із способів захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів є установлення, зміна чи припинення господарських правовідносин.
При цьому судом враховується, що визнання договору укладеним з викладенням його змісту у резолютивній частині судового рішення як один із способів установлення господарських правовідносин є належним способом захисту прав суб'єктів господарювання.
Водночас вирішуючи спір щодо наявності/відсутності підстав для визнання укладеною додаткової угоди № 11 до договору тимчасового користування місцями розміщення засобів зовнішньої реклами № 22 від 06.02.2017, суд виходить з такого.
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про рекламу" зовнішня реклама - це реклама, що розміщується на спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях - рекламоносіях, розташованих на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання, над проїжджою частиною вулиць і доріг.
Відповідно до статті 16 Закону України "Про рекламу" розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а поза межами населених пунктів - на підставі дозволів, що надаються обласними державними адміністраціями, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. При цьому зовнішня реклама на територіях, будинках та спорудах розміщується за згодою їх власників або уповноважених ними органів (осіб).
Абзацом 2 частини 1 статті 41 Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" передбачено, що порядок проведення дозвільної (погоджувальної) процедури, переоформлення та анулювання документів дозвільного характеру, що законами України віднесено до повноважень органів місцевого самоврядування, встановлюється їх рішенням, а у випадках, передбачених законом, - на підставі типових порядків, затверджених Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до підпункту 13 пункту 13 частини 1 статті 30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" надання дозволу на розміщення реклами, належить до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад як повноваження в галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв'язку.
Абзацом 4 частини 1 статті 4-1 Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" передбачено, що строк видачі документів дозвільного характеру становить десять робочих днів, якщо інше не встановлено законом.
Представницький орган місцевого самоврядування розглядає та приймає на пленарних засіданнях рішення щодо видачі, переоформлення, анулювання або відмови у видачі документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності протягом місяця з дня одержання від суб'єкта господарювання відповідної заяви.
Отже, отримання дозволу на розміщення зовнішньої реклами, а також продовження строку його дії є дозвільною процедурою у розумінні статті 1 Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності", відтак, на дану процедуру поширюються норми зазначеного закону. На цьому неодноразово наголошувалось Верховним Судом у постановах, зокрема, від 18.10.2018 у справі № 813/4989/17, від 31.07.2019 у справі №1840/2539/18, від 12.12.2019 у справі № 813/2802/16, від 10.04.2020 у справі №461/3019/17, від 29.09.2020 у справі № 160/9578/18, від 25.05.2022 у справі № 357/7091/17 та від 20.07.2022 у справі № 818/1681/18.
Пунктами 1, 3 Типових правил розміщення зовнішньої реклами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 № 2067 (далі - Типові правила), встановлено, що ці Правила регулюють відносини, що виникають у зв'язку з розміщенням зовнішньої реклами у населених пунктах, та визначають порядок надання дозволів на розміщення такої реклами.
Згідно з частиною 2 Типових правил дозвіл - це документ установленої форми, виданий розповсюджувачу зовнішньої реклами на підставі рішення виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, який дає право на розміщення зовнішньої реклами на певний строк та у певному місці; а в частині 3 даних Типових правил зовнішня реклама розміщується на підставі дозволів та у порядку, встановленому виконавчими органами сільських, селищних, міських рад відповідно до цих Правил.
Відповідно до абзацу другого пункту 3 Типових правил видача (відмова у видачі, переоформленні, видачі дубліката, анулювання) дозволу на розміщення зовнішньої реклами здійснюється відповідно до Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності".
Згідно з пунктами 3 та 5 Типових правил зовнішня реклама розміщується на підставі дозволів та у порядку, встановленому виконавчими органами сільських, селищних, міських рад відповідно до цих Правил.
Для регулювання діяльності з розміщення зовнішньої реклами сільська, селищна, міська рада може утворювати відділ, управління, інший виконавчий орган або покладати відповідні функції на існуючий відділ, управління (далі - робочий орган).
Згідно з пунктом 6 Типових правил, до повноважень робочого органу, зокрема, належить, розгляд заяв розповсюджувачів зовнішньої реклами на надання дозволу, внесення змін у дозвіл, переоформлення дозволу та продовження строку його дії; підготовка проекту рішення виконавчого органу ради щодо надання дозволу чи про відмову у його наданні.
Відповідно до пункту 45 Типових правил контроль за додержанням цих Правил здійснюють виконавчі органи сільських, селищних, міських рад та інші органи відповідно до законодавства.
З аналізу вказаних вище приписів слідує, що робочий орган виконавчого органу здійснює підготовку проєкту рішення виконавчого органу ради щодо надання дозволу чи про відмову у його наданні. При цьому, контроль за виконанням повноважень робочого органу здійснює безпосередньо виконавчий орган, до повноважень якого належить прийняття рішення про надання дозволу чи про відмову у його наданні.
Отже, дозвіл на розміщення зовнішньої реклами обмежений у часі, а при його продовжені обов'язковою умовою є згода на подальше розташування рекламної конструкції всіх органів визначених робочим органом у пункті 16 Типових правил.
Зазначені вище законодавчі акти є нормами прямої дії, які регламентують конкретну сферу суспільних відносин у галузі виробництва, розповсюдження, споживання, та інше, саме реклами.
Розглядаючи спір у даній справі суд відзначає, що зі змісту переліку місць для розміщення засобів зовнішньої реклами, наведеного у таблиці 1 додаткової угоди № 11, текст якої, у свою чергу, викладено у прохальній частині позовної заяви, вбачається визначення позивачем конкретного місцезнаходження засобів зовнішньої реклами за 11 місцями розміщення такої реклами (білборд/сітілайт) з зазначенням напроти кожного місця відповідного номеру дозволу, підстави для видачі та терміну його (дозволу) дії, а саме: №260/18, № 62/5, № 239/54 з терміном дії цих дозволів до 10.09.2024; № 239/94, № 239/92, №239/93, № 350/28, № 350/29, № 239/89, № 239/90, № 239/91 з терміном дії цих дозволів до 01.10.2024.
Також суд враховує, що копії зазначених дозволів є невід'ємною частиною договору як підстави для розміщення об'єктів зовнішньої реклами. Проте позивачем до матеріалів позовної заяви відповідні дозволи не додано, що позбавляє суд можливості встановити, зокрема, обставини дійсного документального підтвердження згоди власників (уповноважених ними органів) територій, будинків та споруд на розміщення об'єктів зовнішньої реклами із визначеним строком дії згоди.
Відтак, за відсутності у матеріалах справи зазначених позивачем у таблиці 1 додаткової угоди № 11 дозволів, такі документи не можуть бути оцінені судом як вірогідні, допустимі та належні докази фактичного погодження власниками або уповноваженими ними органами (особами) та іншими органами, які мають погодити такі дозволи, розташування певних місць рекламних засобів.
При цьому, відповідно до частини 2 статті 80 ГПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Суд зазначає, що відповідно до частин 1 та 2 статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються, зокрема, письмовими, речовими і електронними доказами.
Згідно зі статтею 74 ГПК України обов'язок доказування і подання доказів віднесено на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Обов'язок доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
У спірному випадку тягар доведення відповідних обставин лежить саме на позивачеві.
Таким чином, позивачем в порушення статей 74, 76 ГПК України не надано суду належних доказів, на підставі яких суд може встановити обставини, які входять до предмета доказування у цій справі, а саме - не надано зазначені у проєкті додаткової угоди № 11 дозволи на розміщення об'єктів зовнішньої реклами, що видаються органом місцевого самоврядування та виключно за умови одержання яких у відповідача в принципі виникає право на розміщення відповідних об'єктів зовнішньої реклами.
Окрім того, надаючи оцінку наведеним у листі фізичної особи-підприємця Палінкаш Івана Олеговича від 10.05.2024 (адресованому позивачу) мотивам відмови від укладення додаткової угоди № 11, з посиланням на підпункт 5 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 18.03.2022 № 314 "Деякі питання забезпечення провадження господарської діяльності в умовах воєнного стану", суд також вважає за необхідне врахувати таке.
Відповідно до даної постанови було установлено: у період воєнного стану право на провадження господарської діяльності може набуватися суб'єктами господарювання на підставі безоплатного подання до органів ліцензування, дозвільних органів та суб'єктів надання публічних (електронних публічних) послуг декларації про провадження господарської діяльності (далі - декларація), що містить відомості згідно з додатком 1, без отримання дозвільних документів (документів дозвільного характеру, ліцензій або інших результатів надання публічних послуг), крім видів господарської діяльності за переліком згідно з додатком 2.
Органи ліцензування, дозвільні органи та суб'єкти надання публічних (електронних публічних) послуг формують та ведуть переліки поданих декларацій, в яких міститься інформація про суб'єкта господарювання (для юридичної особи - організаційно-правова форма, повне і скорочене найменування (за наявності), для фізичної особи-підприємця - прізвище, власне ім'я, по батькові (за наявності); вид господарської діяльності/частина виду господарської діяльності, який провадиться на підставі поданої декларації; місце провадження діяльності (якщо провадження діяльності обмежується територією відповідної адміністративно-територіальної одиниці).
Так, постанова Кабінету Міністрів України № 314 від 18.03.2022 "Деякі питання забезпечення провадження господарської діяльності в умовах воєнного стану" надала право підприємцям та компаніям, котрі планують здійснювати регульовану законодавством господарську діяльність, працювати без потреби проходження відповідних ліцензійних, дозвільних чи адміністративних процедур. Для отримання права на таку діяльність суб'єкт господарювання повинен тільки подати декларацію за дуже спрощеною і зручною процедурою.
Отже, вказана постанова встановлює певний порядок саме для процедури ліцензування, набуття права на зайняття господарською діяльності, для її започаткування та на запровадження. Таким чином, даний нормативний документ регламентує правовідносини пов'язані виключно зі спрощенням процедури отриманням ліцензії, що надають дозвіл на зайняття господарською діяльністю та щодо продовження цих ліцензій. Цей факт підтверджується також і Додатком № 2 до Постанови Кабінету Міністрів України № 314 від 18.03.2022. Так, даний Додаток № 2 не містить у своєму переліку такого виду господарської діяльності як розміщення зовнішньої реклами.
Натомість питання стосовно подовження терміну дії дозвільних документів у правовідносинах, пов'язаних із розміщенням зовнішньої реклами регламентуються Законом України "Про рекламу", Типовими правилами розміщення зовнішньої реклами, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 № 2067, які не містять імперативної норми щодо автоматичного подовження строку дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами у випадку закінчення строку їх дії.
Отже, з точки зору законності, застосування постанови №314 до діяльності на підставі декларації та дозволів слід зазначити, що уся система ліцензування, дозвільних та адміністративних процедур ґрунтується на нормах відповідних профільних законів. Аналізуючи норми законів України "Про ліцензування видів господарської діяльності", "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності", "Про адміністративні послуги", "Про особливості надання публічних (електронних публічних) послуг", повноважень Кабінету Міністрів України скасовувати визначений законом обов'язок суб'єктів господарювання отримувати ті чи інші дозвільні документи чи ліцензії не передбачено. Закони України "Про Кабінет Міністрів України", "Про правовий режим воєнного стану" та Указ Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" таких повноважень уряду теж не визначають.
Також слід зазначити, що жодних змін на підставі постанови Кабінету Міністрів України № 314 від 18.03.2022 "Деякі питання забезпечення провадження господарської діяльності в умовах воєнного стану" у зазначені вище норми чинного законодавства, які регулюють відносини у сфері розміщення зовнішньої реклами, не вносилось та на теперішній час, зазначені вище законодавчі акти є чинними та обов'язковими для застосування.
Згідно зі статтями 19 та 116 Конституції України органи державної влади зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а Кабінет Міністрів України забезпечує виконання Конституції і законів України, актів Президента України, здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України. Цим нормам Конституції кореспондують приписи Закону України "Про Кабінет Міністрів України", стаття 3 якого передбачає, що діяльність уряду ґрунтується, зокрема, на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади.
Отже, за відсутності визначених законами повноважень Кабінету Міністрів України змінювати встановлений законами порядок отримання права на здійснення господарської діяльності дія його постанови № 314 може створювати ієрархічну колізію, оскільки ті ж самі відносини одночасно регулюються на рівні законів та підзаконного акта.
Правило, яке використовується для подолання цієї колізії, передбачає, що в такому випадку застосовуються норми актів вищої юридичної сили. Судова практика беззаперечно слідує цьому та вказує, що у випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону слід застосовувати норми закону (наприклад, постанова Верховного Суду від 08.04.2020 у справі №826/25373/15).
Верховний Суд України у постанові від 25.03.2014 у справі № 21-23а14 також дійшов висновку, що дозвіл на розміщення зовнішньої реклами може бути продовжений лише на певний строк. При цьому безумовною підставою для видачі такого дозволу є документально підтверджена згода власників (уповноважених ними органів) територій, будинків та споруд на розміщення об'єктів зовнішньої реклами із визначеним строком дії згоди. Аналогічна позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 20.02.2023 у справі № 160/11429/21.
З викладеного вище можна дійти висновку, що застосування норм постанови Кабінету Міністрів України № 314 від 18.03.2022 "Деякі питання забезпечення провадження господарської діяльності в умовах воєнного стану" призведе до порушень вказаних вище норм чинного законодавства, які регулюють відносини у сфері розміщення зовнішньої реклами, а також призведе до порушень прав та інтересів осіб, які згідно цих норм повинні надати відповідачу згоду на розміщення рекламних засобів.
Враховуючи ненадання позивачем до матеріалів позовної заяви вказаних у додатковій угоді № 11 дозволів на розміщення зовнішньої реклами, термін дії яких закінчився станом на час прийняття судом рішення у даній справі, а також за відсутності у матеріалах цієї справи інших дозволів на розміщення відповідних 11 місць засобів зовнішньої реклами з чинним (продовженим) терміном дії, наведені обставини враховуються судом як додаткове свідчення необґрунтованості заявленого у справі позову.
Відповідно до частин 1, 2 статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Статтею 5 ГПК України встановлено, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Згідно із статтею 20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд.
З огляду на положення вищезазначеної норми та принцип диспозитивності у господарському судочинстві (стаття 14 ГПК України), позивач має право вільно обирати способи захисту його порушеного права чи інтересу.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 у справі №910/2861/18.
Вирішуючи господарський спір, суд з'ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити (аналогічна позиція викладена у постанові колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18, від 11.02.2020 у справі №922/1159/19).
Захист майнового чи немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов'язання утриматись від їх вчинення.
Ураховуючи вказане, суд зазначає про відсутність підстав для визнання укладеною додаткової угоди № 11 до договору тимчасового користування місцями розміщення засобів зовнішньої реклами № 22 від 06.02.2017 та про недоведеність позивачем наявності в нього порушеного права, а умовою надання судового захисту особі є встановлені порушення її цивільного права або законного інтересу, що не доведено позивачем у справі, а отже наведена обставина виключає можливість надання судового захисту, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. В той же час, як уже зазначалося вище, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
З огляду на вищевикладене, суд вважає, що ним надано вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів про наявність інших обставин ніж ті, що досліджені судом, а відтак, розглянувши спір на підставі поданих учасниками справи доказів, суд дійшов висновку про безпідставність заявлених позивачем позовних вимог, а відтак в задоволенні позову слід відмовити.
Розподіл судових витрат.
Судові витрати зі сплати судового збору на підставі статті 129 ГПК України покладаються судом на позивача у справі.
Враховуючи наведене та керуючись статтями 2, 13, 42, 46, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 80, 129, 236, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позову відмовити повністю.
На підставі статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду згідно статті 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду.
Повне судове рішення складене та підписане 11.03.2025.
Суддя Д. Є. Мірошниченко