11 березня 2025 рокуЛьвівСправа № 460/4900/24 пров. № А/857/15144/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Гуляка В.В.
суддів: Ільчишин Н.В., Коваля Р.Й.
розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області,
на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 27 травня 2024 року (суддя - Друзенко Н.В., час ухвалення - не зазначено, місце ухвалення - м. Рівне, дата складання повного рішення - 27 травня 2024 року),
в адміністративній справі №460/4900/24 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області,
про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
У травні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернулася в суд із адміністративним позовом до відповідача ГУ ПФУ в Рівненській області, в якому просила: 1) визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області щодо не нарахування та не виплати позивачу із 01 березня 2024 року підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»; 2) зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області здійснити нарахування та виплату позивачу підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України №796-ХІІ, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам (згідно із Законом про Державний бюджет України на відповідний рік) із 01 березня 2024 року до зміни законодавства або зміни мого правового статусу, з урахуванням раніше виплачених сум.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 27.05.2024 позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 з 01.03.2024 підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі, визначеному ст.39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області нараховувати та виплачувати ОСОБА_1 підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі, визначеному ст. 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, установленим на 1 січня відповідного календарного року, починаючи з 01.03.2024 і до зміни законодавства або зміни правового статусу.
З цим рішенням суду першої інстанції не погодився відповідач та оскаржив його в апеляційному порядку. Апелянт вважає, що оскаржене рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, не у повному обсязі з'ясовано обставини, що мають значення для справи, а тому підлягає скасуванню з підстав, наведених в апеляційній скарзі.
В обґрунтування апеляційних вимог апелянт покликається на те, що на момент звернення до суду ОСОБА_1 є повнолітньою особою, відповідно до матеріалів позовної заяви позивачем було додане посвідчення дитини серії Д, замість посвідчення «Потерпілого». Відповідно до ст.1 Закону України «Про охорону дитинства» - дитиною особа перестає бути у 18 років. Отже, додане посвідчення не може розглядатися як доказ. Вважає апелянт, що суд першої інстанції, приймаючи рішення про нарахування та доплати до пенсії, визначену статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», у розмірі двох прожиткових мінімумів, неправомірно збільшив розмір даної доплати, оскільки розмір прожиткового мінімуму більший за розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується для обчислення виплат за рішенням суду, згідно Закону України «Про Державний бюджет України» на 2024 рік. Крім того, апелянт вказує на те, що судом першої інстанції не враховано те, що позивач не зверталася до відповідача з заявою про перерахунок пенсії. Також, звертає увагу на те, що позивач до категорії осіб, які працюють у зоні відчуження не належить, оскільки є непрацюючим пенсіонером, тому підстав для виплати доплати, передбаченої статтею 39 Закону №796-ХІІ немає. Зауважує апелянт, що з 01.01.2015 року зона посиленого радіоекологічного контролю виключена з переліку зон радіоактивного забруднення територій, визначених Законом №791а.
За результатами апеляційного розгляду апелянт просить скасувати оскаржене рішення суду від 27.05.2024 та винести рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
Суд апеляційної інстанції заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та докази по справі, обговоривши доводи, межі та вимоги апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Судом встановлено такі фактичні обставини справи.
Позивач ОСОБА_1 отримує пенсію по інвалідності та є особою, яка потерпіла від Чорнобильської катастрофи, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 та проживає в населеному пункті, який відповідно до переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.1991 №106, віднесено до зони гарантованого добровільного відселення (а.с.7, 11-12).
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 спірного підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, позивач звернувся з цим позовом до адміністративного суду.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що у позивача наявне право на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ у розмірі, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб (встановленим на 01 січня календарного року відповідно до Закону про Державний бюджет на відповідний рік).
Переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції погоджується з вищевказаними висновками суду першої інстанції, з врахуванням наступного.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 16 Конституції України передбачено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.
Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-XII (далі - Закон №796-XII) визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення.
Водночас, Закон №796-ХІІ не регулює питання поділу території на відповідні зони, режим їх використання та охорони, умови проживання та роботи населення, господарську, науково - дослідну та іншу діяльність у цих зонах тощо.
Зазначені правовідносини, зокрема питання поділу території на відповідні зони врегульовано Законом України від 27.02.1991 №791а-XII «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі - Закон №791а-XII ).
Приписами частини 1 ст.2 Закону №791а-XII (у редакції, чинній до 01.01.2015) визначено чотири зони радіоактивного забруднення, а саме: зона відчуження; зона безумовного (обов'язкового) відселення; зона гарантованого (добровільного) відселення; зона посиленого радіоекологічного контролю.
Згідно з ч. 2 - 3 ст.2 Закону №791а-XII, повноваження щодо установлення меж цих зон, визначення переліку населених пунктів, які відносяться до конкретної зони радіоактивного забруднення, делеговані Кабінету Міністрів України.
Перелік населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення затверджено постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23.07.1991 №106.
Пунктом 2 розділу І Закону №76 у ст.2 Закону №791а-XII внесено зміни, якими абз.5 ч.2 ст.2 цього закону виключено. Зазначені зміни набрали законної сили з 01.01.2015.
Відтак, з 01.01.2015 зазначена стаття визначає такі категорії зон забруднення територій: 1) зона відчуження - це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 році; 2) зона безумовного (обов'язкового) відселення - це територія, що зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами, з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 15,0 Кі/км-2 та вище, або стронцію від 3,0 Кі/км-2 та вище, або плутонію від 0,1 Кі/км-2 та вище, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 5,0 мЗв (0,5 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період; 3) зона гарантованого добровільного відселення - це територія з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 5,0 до 15,0 Кі/км-2, або стронцію від 0,15 до 3,0 Кі/км-2, або плутонію від 0,01 до 0,1 Кі/км-2, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період.
З огляду на викладене, з 01.01.2015 зона посиленого радіоекологічного контролю виключена з переліку зон радіоактивного забруднення територій, визначених Законом №791а-XII.
Рішенням Конституційного Суду України № 6-р/2018 від 17.07.2018, яке стало однією з підстав звернення до суду з даним позовом, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, пп. 2, абз. 1, 2 пп. 3, пп. 4, абз. 1, 2 пп. 5, абз. 1 - 4 пп. 6, пп. 7 п. 4 розділу I Закону №76-VIII.
Натомість, жодні зміни, внесені Законом №76-VIII до Закону №791а-XII, не визнавались неконституційними.
Отже, чинна на момент звернення до суду редакція ст.2 Закону №791а-XII не змінювалась, не виключалась іншими законами та не визнавалась неконституційною.
З 01.01.2015 року не передбачено компенсацій та пільг громадян, віднесеним до категорії 4.
Проте, у даних правовідносинах позивач з 16.09.2014 року зареєструвала своє місце проживання в селі Ромейки, Вараського району, Рівненської області, яке згідно з Постановою КМ України №106 від 23.07.1991 року віднесено до зони гарантованого добровільного відселення.
Стаття 39 Закону №796-XII у редакції, чинній до 01 січня 2015 року, була викладена так:
«1. Громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах:
- у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати;
- у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати;
- у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
2. Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати.
3. Громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів, за рішенням Адміністрації зони відчуження, встановлюється доплата згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України».
28 грудня 2014 року прийнято Закон України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» №76-VIII (далі Закон №76-VIII, який набрав чинності 01 січня 2015 року, підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого внесено зміни до Закону №796-XII шляхом виключення статей 31, 37, 39 та 45.
04 лютого 2016 року прийнято Закон України «Про внесення зміни до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» №987-VIII (далі Закон №987-VIII), який згідно з розділом II "Прикінцеві положення» набрав чинності з 01 січня 2016 року і яким включив до Закону №796-XII статтю 39 такого змісту:
«Стаття 39. Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження.
Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України».
Конституція України визначає Конституційний Суд України як орган, уповноважений на вирішення питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснення офіційного тлумачення Конституції України, а також інших повноважень відповідно до цієї Конституції, діяльність якого ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, гласності, обґрунтованості та обов'язковості ухвалених ним рішень і висновків (стаття 147).
Відповідно до статті 151-2 Конституції України, рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.
За змістом частин другої і третьої статті 152 Конституції України, закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Згідно зі статтею 75 Конституції України, Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні.
Закон України від 13 липня 2017 року №2136-VIII «Про Конституційний Суд України» (далі Закон №2136-VIII) у положеннях статті 97 закріплює порядок виконання рішень та висновків Суду.
Стаття 98 Закону №2136-VIII передбачає, що за невиконання рішень та недодержання висновків Суду настає відповідальність згідно із законом.
Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року №6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону №76-VIII. Вирішено, що положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону №76-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 17 липня 2018 року №6-р/2018 указав, що обмеження чи скасування Законом №76-VIII пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-XII, фактично є відмовою держави від її зобов'язань, передбачених статтею 16 Конституції України, у тому числі щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Приписи статті 3 Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність (частина друга), зобов'язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Отже, Закон №76-VIII у частині скасування або обмеження пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-XII, щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, суперечить положенню частини другої статті 3 Конституції України, відповідно до якого держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
При цьому в Рішенні Конституційного Суду України встановлено порядок його виконання щодо застосування статей 53 і 60 Закону №796-XII у редакціях, чинних до внесення змін Законом №76-VIII, проте застережень щодо порядку застосування статті 39 Закону №796-XII вказане Рішення не містить.
Конституційний Суд України у Рішенні від 13 травня 1997 року №1-зп висловив позицію, згідно з якою закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.
Ухвалюючи рішення у цій справі, суд першої інстанції правильно керувався тим, що з 17 липня 2018 року відновила дію редакція статті 39 Закону №796-XII, яка була чинною до 01 січня 2015 року. Ця редакція статті за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено у редакції Закону №987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено із включенням статті 39 Законом №987-VIII.
Стаття 39 у редакції Закону №987-VIII, яка чинна з 01 січня 2016 року, врегульовує питання доплат виключно особам, які працюють у зоні відчуження. Однак редакція статті 39, яка була чинна до 01 січня 2015 року, врегульовувала питання здійснення доплат таким категоріям громадян: 1) особам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення (у зоні безумовного (обов'язкового) відселення, у зоні гарантованого добровільного відселення, у зоні посиленого радіоекологічного контролю); 2) непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях; 3) студентам, які там навчаються; 4) пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення; 5) громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів.
Відновлення дії попередньої редакції нормативно-правового акта - статті 39 Закону №796-XII до внесення змін Законом №76-VIII спричиняє колізію правозастосування з огляду на чинність із 01 січня 2016 року статті 39 Закону №796-XII у редакції Закону №987-VIII. І ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (статті 3,8 Конституції України та стаття 6 КАС України) в частині визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави, з урахуванням дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій, зумовленої фінансово-економічними можливостями для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, без порушення сутності відповідних прав.
Таким чином, з моменту ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 17 липня 2018 року №6-р/2018 відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону №796-XII.
Вказана правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, наведеним у постанові від 18.03.2020 у зразковій справі №240/4937/18.
У розглядуваній справі суд встановив, що позивач є непрацюючим пенсіонером і проживає в населеному пункті, який віднесено до зони гарантованого добровільного відселення, а отже, з урахуванням того, що з моменту ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 17 липня 2018 року №6-р/2018 відновлено право осіб на отримання підвищення до пенсії як непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону №796-XII. У свою чергу позивач відповідає умовам, визначеним ч.2 ст.39 цього Закону, а тому позивач має право на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ.
Стосовно розміру підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, суд зазначає, що з 17.07.2018 відновила дію редакція статті 39 Закону №796-ХІІ (яка була чинною до 01.01.2015) і ця редакція за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено у редакції Закону №987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено із включенням статті 39 Законом №987-VIII.
Відновлення дії попередньої редакції нормативно-правового акта - статті 39 Закону №796-ХІІ до внесення змін Законом № 76-VIII спричиняє колізію правозастосування з огляду на чинність із 01.01.2016 статті 39 Закону № 796-ХІІ у редакції Закону №987-VIII. Ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (статті 3, 8 Конституції України та статті 6 КАС) у частині визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави, з урахуванням дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій, зумовленої фінансово-економічними можливостями для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, без порушення сутності відповідних прав.
06.12.2016 був прийнятий Закон України №1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон №1774-VIII), що набрав чинності 01.01.2017.
Пунктом 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VIII установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, крім розрахунку щорічного обсягу фінансування статутної діяльності політичних партій (зі змінами, внесеними згідно із Законом від 19.12.2019 № 410-IX).
До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01.01.2017 (зі змінами, внесеними згідно із Законом від 15.05.2018 №2415-VIII).
Згідно з пунктом 9 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VIII до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Як свідчить зміст Закону №1774-VIII, ним була змінена розрахункова величина з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум, яка стала застосовуватися для обчислення всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, а також для обчислення інших платежів та санкцій, та внесені такі зміни до низки законів України, зокрема, але не виключно, в Земельний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний процесуальний кодекс України, Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу», Закон України «Про підвищення престижності шахтарської праці», Закон України «Про Державний земельний кадастр», Закон України «Про судовий збір», Закон України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», Закон України «Про судоустрій і статус суддів».
Відповідно до наведених вище положень Закону №774-VIII законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат як розрахункову величину мінімальну заробітну плату; по-друге, чітко передбачив, що для визначення таких виплат застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 1 січня відповідного календарного року.
Законом №1774-VIII зміни такого змісту в статтю 39 Закону №796-ХІІ (в редакції, яка діяла до 01.01.2015) внесені не були, оскільки цю статтю в зазначеній редакції на дату прийняття Закону №1774-VIII було виключено Законом №76-VIII, що було визнано неконституційним Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018.
За загальним правилом закони та інші нормативно-правові акти (їхні окремі приписи) мають пряму дію в часі, тобто регулюють (1) відносини, що виникли після набрання ними чинності, а також (2) відносини, які виникли до набрання ними чинності та продовжують існувати на час набрання чинності. У другому випадку такі акти (приписи) поширюються на ці відносини з моменту набрання чинності, а не з моменту виникнення відповідних відносин (акти (приписи), які поширюють дію на момент виникнення відносин, що мав місце до набрання ними чинності, мають зворотну дію). В окремих випадках орган правотворчості вказівкою у перехідних положеннях «нового» нормативно-правового акта може зберегти праворегулятивний вплив скасованого (зміненого) нормативно-правового акта (відповідних його приписів) на певні суспільні відносини, які продовжують тривати після набрання чинності «новим» актом (переживаюча / ультраактивна дія) (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2021 у справі №9901/315/20 (пункт 40), від 03.11.2021 у справі №9901/378/20 (пункт 30)).
Згідно із частиною першою статті 7 КАС України, суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Юридична сила закону як основного джерела права, його місце в системі нормативно-правових актів закріплені в Конституції України.
Конституційний Суд України в Рішенні від 03.10.1997 №4/зп у справі №18/183-97 за конституційним зверненням ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення частини п'ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набрання чинності Конституцією України) визначив, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.
З урахуванням дії темпоральних правил (принцип дії закону в часі) у разі колізії нормативних актів одного рівня юридичної ієрархії (суперечність один одному двох або більше чинних нормативних актів, прийнятих стосовно одного й того самого питання) застосовується акт, виданий пізніше, як у разі, коли про скасування попереднього акта (його приписів) прямо зазначено в новому нормативному акті, так і у разі, коли таких застережень немає.
Відтак, з набранням чинності Законом №1774-VIII мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина, зокрема, для обрахунку підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, право на яке у таких осіб виникло на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ (у редакції, що діяла до 01.01.2015). Закон №1774-VIII прийнятий у часі пізніше від Закону №796-ХІІ, а тому повинна застосовуватися визначена ним розрахункова величина - прожитковий мінімум для працездатних осіб.
Такий висновок не суперечить положенням статті 71 Закону №796-ХІІ, згідно з якими дія положень цього Закону не може призупинятися іншими законами, крім законів про внесення змін до цього Закону, оскільки положення пункту 3 розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону №1774-VІІІ визначають нову розрахункову величину, яка підлягає застосуванню під час реалізації положень, зокрема статті 39 Закону №796-ХІІ, тобто правовий наслідок призупинення дії правової норми при цьому не настає.
Конституційний Суд України неодноразово викладав правову позицію щодо розуміння положень частини третьої статті 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності. Зокрема, у пункті 5.2 Рішення від 22.09.2005 №5-рп/2005 Конституційний Суд України вказав на те, що скасування конституційних прав і свобод - це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація. Звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними ознаками поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена.
Суб'єктивне право особи на нарахування та виплату підвищення до пенсії на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ не належить до основних. Вказане підвищення є доплатою до призначеної пенсії, право на яку залежить від проживання у зоні радіоактивного забруднення.
Підсумовуючи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що норма пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VIIІ (в частині інших виплат, щодо яких не застосовується мінімальна заробітна плата як розрахункова величина) поширюється на підвищення (доплату) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, а відтак розмір підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ (у редакції, яка діяла до 01.01.2015) встановлюється із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року, а не мінімальної заробітної плати.
Така правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, наведеним у постанові від 04 квітня 2024 року під час розгляду справи Справа №240/19227/21 (провадження №11-18апп24), які в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України та частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» враховуються апеляційним судом під час вирішення наведеного спору.
Таким чином ОСОБА_1 має право на підвищення до пенсії, як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону №796-ХІІ, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, встановленим на 1 січня календарного року.
За таких обставин апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
При цьому, з огляду на проаналізоване вище правове регулювання та наведену правову позицію Великої Палати Верховного Суду в постанові від 04.04.2024 у справі №240/19227/21, апеляційний суд вважає безпідставними доводи апелянта щодо необхідності здійснення нарахування та виплати позивачу спірного підвищення до пенсії у розмірі двох мінімальних заробітних плат.
Доцільно зауважити, що посилання на положення статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» від 09 листопада 2023 року №3460 (далі Закон №3460-IX) були предметом дослідження Верховним Судом у справі №600/2955/22-а, який у постанові від 19.09.2024 зазначив наступне: «Згідно частини другої статті 8 Закону №3460-IX розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду визначено на рівні 1600 гривень. Водночас Суд зауважує, що положення частини другої статті 8 Закону №3460-IX, яка є чинною (не визнавалася неконституційною) можуть підлягати застосуванню у випадку наявності судового рішення, яке набрало законної сили та резолютивна частина якого містить спосіб захисту порушеного права позивача з визначенням такої величини як «розмір мінімальної заробітної плати». З огляду на це, оскільки розрахунковою величиною для нарахування доплати до пенсії непрацюючому пенсіонеру, що проживає на території радіоактивного забруднення (в зоні гарантованого добровільного відселення), передбаченої статтею 39 Закону №796-XII у редакції, чинній до 01 січня 2015 року, згідно висновків, викладених у цій постанові, є розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 1 січня відповідного календарного року, а не мінімальна заробітна плата, наведені скаржником доводи в цій частині Суд вважає необґрунтованими та відхиляє».
Щодо відсутності звернення позивача із заявою про перерахунок до відповідача щодо нарахування та виплати йому підвищення до пенсії, встановленого ст.39 Закону №796-ХІІ як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, та відповідно відсутності відмови відповідача у задоволенні вказаного звернення позивача, колегія суддів зазначає наступне.
Положення ст.39 Закону № 796-ХІІ не встановлює будь-яких обмежень щодо нарахування доплати до пенсії за певним видом пенсії, яку отримує особа, і при цьому ані норми Закону № 796-ХІІ, ані норми Закону України № 1058-ІV від 09.07.2003р. «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» Закон № 1058-ІV/ не передбачають приписів, за якими б обов'язковою і необхідною передумовою для призначення і виплати непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, передбаченої ст.39 Закону № 796-ХІІ доплати (підвищення) до пенсії, встановлювалась наявність окремого або додаткового звернення такого пенсіонера до органу пенсійного фонду про призначення і виплату йому вказаної доплати (підвищення) до його пенсії.
Частиною першою ст.44 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» встановлено, що за зверненням особи здійснюється лише призначення та перерахунок пенсії. При цьому, нарахування пенсійним органом пенсіонеру підвищення до пенсії відповідно до ст.39 Закону № 796-ХІІ не є призначенням чи перерахунком пенсії в розумінні Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Водночас, Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затв. постановою правління ПФ України № 22-1 від 25.11.2005р., зареєстр. у Міністерстві юстиції України 27.12.2005р. за № 1566/11846 /Порядок № 22-1/, затверджені лише такі форми заяв, що стосуються пенсій: про призначення/перерахунок пенсії, про виплату пенсії, про виплату недоотриманої пенсії у зв'язку зі смертю пенсіонера, про виплату допомоги на поховання.
Пунктом 2.6 розділу ІІ Порядку № 22-1 визначений перелік документів, які надаються особою при призначенні до пенсії надбавок, допомог, додаткової пенсії, компенсації, пенсії за особливі заслуги перед Україною та підвищень, однак не передбачено можливості або необхідності подання додаткових документів для призначення і виплати до пенсії підвищення (доплати), передбаченого ст.39 Закону № 796-ХІІ.
За змістом пункту 4.2 розділу IV Порядку № 22-1 при прийманні документів працівник структурного підрозділу, який здійснює прийом та обслуговування осіб: з'ясовує наявність у заявника особливого (особливих) статусу (статусів), особливих заслуг, інших обставин, які можуть бути підставою для встановлення підвищень, надбавок, доплат. Тобто, звертаючись із заявою про призначення/перерахунок пенсії, пенсіонер не зобов'язаний подавати окремо письмової заяви про встановлення підвищення до пенсії.
Отже, Законом № 796-ХІІ, Законом № 1058-ІV, Порядком № 22-1, чи іншими нормативно-правовими актами у сфері пенсійного забезпечення не покладено на особу, яка має право на отримання підвищення (доплати) до пенсії відповідно до ст.39 Закону № 796-ХІІ, юридичного обов'язку звертатися з окремою заявою про призначення (встановлення) до пенсії зазначеного підвищення.
Таким чином, передбачена ст.39 Закону № 796-ХІІ доплата (підвищення) до пенсії непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, має нараховуватись і виплачуватись такому пенсіонеру без будь-якого додаткового звернення цього пенсіонера за нарахуванням і виплатою вказаної доплати при наявності у органу пенсійного фонду документально підтвердженої інформації про наявність у особи статусу непрацюючого пенсіонера та його місце проживання у населеному пункті на території радіоактивного забруднення.
Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 18.12.2024р. у справі № 460/20719/23.
На підставі вказаного, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції зробив правильний висновок щодо права ОСОБА_1 на щомісячне підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі, визначеному статтею 39 Закону №796-ХІІ, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб (встановленим на 01 січня календарного року відповідно до Закону про Державний бюджет на відповідний рік), що не спростовано доводами апеляційної скарги відповідача.
Статтею 316 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням наведених вище норм законодавства та фактичних обставин справи, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що судом першої інстанції всебічно з'ясовано обставини справи, рішення суду першої інстанції винесено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому немає підстав для його скасування.
Суд апеляційної інстанції також зазначає, що відповідно до п.2 ч.5 ст.328 КАС України, не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження).
Проаналізувавши характер спірних правовідносин, предмет доказування, склад учасників справи, та враховуючи, що дану адміністративну справу було розглянуто судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження, суд апеляційної інстанції зазначає, що дана адміністративна справа є справою незначної складності, а тому рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Керуючись ст.ст. 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області - залишити без задоволення.
Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 27 травня 2024 року в адміністративній справі №460/4900/24 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення і касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя В. В. Гуляк
судді Н. В. Ільчишин
Р. Й. Коваль