П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
11 березня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/9950/24
Головуючий в 1 інстанції: Вовченко О.А. Дата і місце ухвалення: 18.12.2024р., м. Одеса
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду
у складі:
головуючого - Ступакової І.Г.
суддів - Бітова А.І.
- Лук'янчук О.В.
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою державної установи «Херсонський слідчий ізолятор» на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2024 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до державної установи «Херсонський слідчий ізолятор» про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
В березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до державної установи «Херсонський слідчий ізолятор», в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не застосування пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» в редакції чинній з 29.01.2020р. при обчисленні в період з 29.01.2020р. по 20.05.2023р. включно ОСОБА_1 розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом №294-IX на 01.01.2020р., Законом №1082-IX на 01.01.2021р., Законом №1928-IX на 01.01.2022р. та Законом №2710-IX на 01.01.2023р.;
- зобов'язати державну установу «Херсонський слідчий ізолятор» здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення (основні, щомісячні додаткові та одноразові додаткові види грошового забезпечення, премія), матеріальної допомоги на оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за період з 29.01.2020р. по 20.05.2023р. включно, з урахуванням посадового окладу та окладу за спеціальним (військовим) званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020р., 01.01.2021р., 01.01.2022р., 01.01.2023р. на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 8, 14 до постанови Кабінету Міністрів України № 704 від 30.08.2017р., та згідно з Порядком виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 28.03.2018р. №925/5;
- зобов'язати державну установу «Херсонський слідчий ізолятор» здійснити ОСОБА_1 новий розрахунок та виплату одноразової грошової допомоги в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний календарний рік служби, з урахуванням посадового окладу та окладу за спеціальним (військовим) званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020р., 01.01.2021р., 01.01.2022р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 8, 14 до постанови Кабінету Міністрів України №704 від 30.08.2017р., та згідно з Порядком виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 28.03.2018р. №925/5, з урахуванням раніше виплаченої суми.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що наразі він проходить службу в ДУ «Херсонський слідчий ізолятор» на посаді старшого оперуповноваженого оперативного відділу. При розрахунку з 29.01.2020р. розміру його грошового забезпечення посадовий оклад та оклад за військовим званням та, відповідно, додаткові види грошового забезпечення та премія, були обчисленні ДУ «Херсонський слідчий ізолятор» шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018р. на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до постанови Кабінету Міністрів України №704 від 30.08.2017р. При цьому, відповідачем не враховано, що постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справі №826/6453/18 були скасовані внесені зміни, у тому числі до пункту 4 Постанови КМУ №704, та відновлено його попередню редакцію (станом на 30.07.2018), відповідно до якої розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу можуть визначатися шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14. А відтак, грошове забезпечення ОСОБА_1 має бути перераховане в сторону збільшення шляхом множення відповідного тарифного коефіцієнту на прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01.01.2020р., 01.01.2021р., 01.01.2022р., 01.01.2023р.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2024 року позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність ДУ «Херсонський слідчий ізолятор» щодо не застосування пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» в редакції чинній з 29.01.2020р. при обчисленні в період з 29.01.2020р. по 24.01.2023р. включно ОСОБА_1 розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом №294-IX на 01.01.2020р., Законом №1082-IX на 01.01.2021р., Законом №1928-IX на 01.01.2022р. та Законом №2710-IX на 01.01.2023р.
Зобов'язано ДУ «Херсонський слідчий ізолятор» здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення (основні, щомісячні додаткові та одноразові додаткові види грошового забезпечення, премія) за період з 29.01.2020р. по 24.01.2023р. включно, з урахуванням посадового окладу та окладу за спеціальним (військовим) званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020р., 01.01.2021р., 01.01.2022р., 01.01.2023р. на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 8, 14 до постанови Кабінету Міністрів України №704 від 30.08.2017р., та згідно з Порядком виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 28.03.2018р. №925/5.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням державна установа «Херсонський слідчий ізолятор» подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення від 18.12.2024р. з ухваленням по справі нового судового рішення - про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
В своїй скарзі апелянт зазначає, що при вирішенні спору судом першої інстанції не враховано, що заявляючи позовні вимоги щодо здійснення перерахунку та виплати грошового забезпечення за період з 29.01.2020р. по 24.01.2023р. ОСОБА_1 пропустив тримісячний строк звернення до суду, встановлений частиною першою статті 233 КЗпП України. Грошове забезпечення є щомісячним періодичним платежем, а тому в будь-якому разі його розмір відомий особі, яка його отримує. Позивачем не надано суду належних доказів наявності об'єктивних перешкод для звернення до адміністративного суду у встановлений законом строк. Посилання ОСОБА_1 щодо обізнаності про складові нарахованого та виплаченого йому розміру посадового окладу під час поновлення його на посаді згідно судового рішення по справі №420/25713/23 не змінює момент, з якого він повинен був дізнатися про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов'язується з початком перебігу строку звернення до суду.
Також, апелянт посилається на те, що судом першої інстанції не надано належної правової оцінки посиланням ДУ «Херсонський слідчий ізолятор» на втрату всієї первинної документації установи, у зв'язку з перебуванням з 01.03.2022р. у тимчасовій окупації військами Російської Федерації, що суттєво впливає на можливість виконання відповідачем судового рішення по даній справі. Станом на 15.01.2025р. проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні №120222300000005725 від 19.11.2022р. за ч.1 ст.438 КК України та наразі Установа не має можливості поновити інформацію про всі складові, виплачені ОСОБА_1 за визначений у позовній заяві період.
Апелянт вважає необґрунтованими посилання суду першої інстанції на те, що постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справі №826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови №103. Зазначає, що визнання нормативно-правового акту таким, що втратив чинність, не поновлює дію попереднього акту.
ОСОБА_1 подав письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому просить скаргу відповідача залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін. Позивач зазначає, що відповідно до судового рішення по справі №420/25713/23 ОСОБА_1 вважається таким, що не звільнявся з органів ДКВС України та наразі продовжує проходити службу в ДУ «Херсонський слідчий ізолятор». Враховуючи той факт, що строки звернення до суду у вирішенні питань, пов'язаних із виплатою заробітної плати/грошового забезпечення норми КЗпП України пов'язують із обставинами звільнення та отримання повідомлення про нараховані суми при звільненні, на ОСОБА_1 не розповсюджуються визначені строки звернення до суду. Таким чином, у даному випадку неможливе застосування тримісячного строку звернення до суду, визначеного ч.2 ст.233 КЗпП України (в редакції після 19.07.2022р.) та пов'язання його відліку з проведення розрахунку з позивачем при звільненні.
Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі п.3 ч.1 ст.311 КАС України.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів доходить наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 з 22 серпня 2011 року проходить службу в органах Державної кримінально-виконавчої служби України, а саме: в державній установі «Херсонський слідчий ізолятор» на посаді старшого оперуповноваженого оперативного відділу.
Наказом Міністерства юстиції України від 13.05.2022р. №1951/5 «Про оголошення простою установ виконання покарань, слідчих ізоляторів та медичних реабілітаційних центрів, які тимчасово знаходяться на непідконтрольній Україні території» в ДУ «Херсонський слідчий ізолятор» з 14.05.2022р. оголошено простій та дозволено працівникам установи до закінчення простою бути відсутніми на робочих місцях та не виконувати дистанційну роботу поза межами установи.
У подальшому, наказом Міністерства юстиції України від 06.07.2022р. №2829/5 припинено з 11.07.2022р. простій, оголошений наказом №1951/5.
Наказом ДУ «Херсонський слідчий ізолятор» від 11.07.2022р. №44/ОС-пр оголошено простій персоналу установи з 11.07.2022р. до закінчення дії воєнного стану та дозволено працівникам установи до закінчення простою бути відсутніми на робочих місцях та не виконувати дистанційну роботу поза межами адміністративних будівель установи.
Наказом ДУ «Херсонський слідчий ізолятор» від 24.01.2023р. №4/ОС ОСОБА_1 звільнено зі служби в Державній кримінально-виконавчій службі України у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів згідно п.4 ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію».
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 04.12.2023р. по справі №420/25713/23, яке залишено без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 12.03.2024р., визнано протиправним та скасовано наказ ДУ «Херсонський слідчий ізолятор» від 24.01.2023р. №4/ОС «Про особовий склад» в частині звільнення майора внутрішньої служби ОСОБА_1 , старшого оперуповноваженого оперативного відділу; поновлено ОСОБА_1 на посаді старшого оперуповноваженого оперативного відділу ДУ «Херсонський слідчий ізолятор» з 25 січня 2023 року; стягнуто з ДУ «Херсонський слідчий ізолятор» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25.01.2023р. по 04.12.2023р. в сумі 211 212,10 грн. з урахуванням належних до сплати податків та інших обов'язкових платежів.
На виконання вказаного судового рішення 20.12.2023р. ДУ «Херсонський слідчий ізолятор» видано наказ №47/ОС, яким скасовано п.1.5 наказу від 24.01.2023 №4/ОС в частині звільнення майора внутрішньої служби ОСОБА_1 та поновлено позивача на посаді старшого оперуповноваженого оперативного відділу з 25.01.2023р.
Як вбачається з матеріалів справи, при обрахунку сум грошового забезпечення позивача відповідач керувався приписами Постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» зі змінами, які були внесені Постановою КМУ від 21.02.2018р. №103, в частині визначення відповідних посадових окладів та окладів за спеціальне звання для осіб рядового та начальницького складу шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018р., на відповідний тарифний коефіцієнт.
Вважаючи, що ДУ «Херсонський слідчий ізолятор» занижено розмір грошового забезпечення, яке за період з 29.01.2020р. має обраховуватися виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом станом на 01 січня календарного року, внаслідок чого йому виплачено матеріальну допомогу на оздоровлення та матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за період з 29.01.2020р. по 20.05.2023р. включно в меншому розмірі, ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до суду.
Суд першої інстанції, задовольняючи частково позов, дійшов висновку, що згідно з Постановою №704 розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за військовим званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є стала величина - розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений на 1 січня відповідного календарного року, а не станом на 01.01.2018р., оскільки положення пункту 4 Постанови №704, в редакції постанови Кабінету Міністрів України №103 від 21.02.2018р. щодо часового визначення прожиткового мінімуму для працездатних осіб як « 01 січня 2018 року», скасоване 29.01.2020р. постановою Шостого апеляційного адміністративного суду у справі №826/6453/18.
А відтак, за висновками суду, починаючи з 29.01.2020р. у позивача виникло право на обчислення розміру посадового окладу та окладу за військовим званням шляхом застосування пункту 4 Постанови №704 в первинній редакції, а саме: шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт. Судом враховано, що позивачу у спірний період грошове забезпечення нараховувалось з 29.01.2020р. по 24.01.2023р. (по дату його звільнення), в той час як з 25.01.2024р. відповідно до рішення суду по справі №420/25713/23, ОСОБА_1 підлягав нарахуванню середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Суд звернув увагу, що зазначаючи у прохальній частині про право на виплату одноразової грошової допомоги в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний календарний рік служби, з урахуванням посадового окладу та окладу за спеціальним (військовим) званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020р., 01.01.2021р., 01.01.2022р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 8, 14 до Постанови №704 від 30.08.2017р., матеріальної допомоги на оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, позивач не навів ні фактичні, ні нормативні підстави для такого нарахування.
За таких обставин, за висновками суду, наявні підстави для часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
На підставі ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає правильність висновків суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги ДУ «Херсонський слідчий ізолятор», тобто в частині задоволення позову ОСОБА_1 .
Надаючи правову оцінку висновкам суду першої інстанції у відповідній частині колегія суддів виходить з наступного.
Згідно ч.2 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-XII) до складу грошового забезпечення, окрім іншого, входять посадовий оклад та оклад за військовим званням.
Частиною 4 статті 9 Закону №2011-XII вказано, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
30 серпня 2017 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», яка передбачала з 01.03.2018р. збільшення розмірів посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців.
Пунктом 2 Постанови №704 установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Додатком 1 до Постанови №704 встановлено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.
Пунктом 4 Постанови №704 (в первинній редакції) передбачалось, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
21 лютого 2018 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову №103, у пункті 6 якої передбачено внесення змін до Постанови №704, внаслідок яких пункт 4 Постанови №704 викладено у новій редакції, а саме: « 4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14».
Отже, станом на 01.01.2018р. та 01.01.2019р. пункт 4 Постанови №704, визначав, що при обчисленні розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу використовується такий показник, як «розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року».
Проте, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справі №826/6453/18 визнано протиправним та скасовано п. 6 Постанови Кабінету Міністрів України №103, яким були внесені зміни до п.4 Постанови Кабінету Міністрів України №704.
Вказаною постановою скасовані зміни, у тому числі до п.4 постанови Кабінету Міністрів України №704, та відновлено його попередню редакцію (станом на 30.07.2018р.), згідно якої розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
Відповідно до частини другої статті 265 Кодексу адміністративного судочинства України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.
Таким чином, саме з 29.01.2020р. - дня набрання законної сили рішенням Шостого апеляційного адміністративного суду у справі №826/6453/18 - діє редакція пункту 4 Постанови №704, яка діяла до зазначених змін.
Враховуючи викладене, оскільки зміни внесені Постановою №103, зокрема, до пункту 4 Постанови №704, визнані у судовому порядку нечинними, з 29.01.2020р. діє редакція пункту 4 Постанови №704, яка діяла до зазначених змін, в якій передбачено, що для визначення посадового окладу та окладу за військовим званням застосовується не прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018р., а прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, але з гарантією того, що такий показник прожиткового мінімуму повинен становити не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року.
При вирішенні питання щодо можливості застосування мінімальної заробітної плати, в даному випадку не менше її 50 відсотків, як розрахункової величини при обрахунку посадового окладу, судова колегія враховує, що пунктом 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», який набрав чинності 01 січня 2017 року, встановлено, що після набрання чинності цим Законом мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.
Норми пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VIII були чинними як на дату прийняття Постанови №704, так і станом після 29.01.2020р. неконституційними не визнавалися.
Враховуючи юридичну силу законів та підзаконних нормативно-правих актів, яким є Постанова №704, місце таких в системі нормативно-правових актів, оскільки всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм, перевагу слід надати положенням Закону, як акту вищої юридичної сили з урахуванням принципу верховенства права, закріпленого у статті 8 Конституції України.
З урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 11.12.2019р. у справі №240/4946/18, щодо застосування норм права, а саме пункту 3 розд. ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 06.12.2016р. №1774-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», за якою після набрання чинності цим Законом положення нормативно-правових актів щодо обчислення виплат у процентному співвідношенні до мінімальної заробітної плати застосуванню не підлягають, судова колегія доходить висновку, що п.4 Постанови №704 з 29.01.2020р. має застосовуватись у наступній редакції:
«Розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.».
Матеріалами справи підтверджено та не заперечується апелянтом, позивачу посадовий оклад та оклад за військовим званням у період з 29.01.2020р. обчислювався в порядку, визначеному п.4 Постанови №704 в редакції, яка втратила чинність, а саме: виходячи із прожиткового мінімуму 2018 року.
З вищевикладеного слідує, що у позивача виникло право на обчислення розміру грошового забезпечення шляхом застосування пункту 4 Постанови №704 в первинній редакції, а саме: множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року на відповідний тарифний коефіцієнт.
Стосовно доводів апелянта про те, що діюча редакція пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України №704 не змінилася попри скасування в судовому порядку пункту 6 постанови Кабінету Міністрів України №103 від 21.02.2018 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб», колегія суддів зазначає наступне.
Нормативно-правовий акт, відповідно до статті 265 КАС України, втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що у постанові Кабінету Міністрів України №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» редакція пункту 4 не змінена у зв'язку із прийнятим рішенням у справі №826/6453/18, що набрало законної сили. Разом із тим, вказаний підзаконний нормативно-правовий акт у преамбулі містить посилання на те, що додатково слід враховувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду у справі № 826/6453/18 від 29.01.2020р.
Отже, положення постанови Кабінету Міністрів України №704 з 29.01.2020р. мають застосовуватися з урахуванням судового рішення по справі №826/6453/18.
Колегія суддів не приймає до уваги посилання апелянта на втрату ДУ «Херсонський слідчий ізолятор» всієї первинної документації установи, у зв'язку з перебуванням з 01.03.2022р. у тимчасовій окупації військами Російської Федерації, оскільки вказана обставина не може бути підставою для позбавлення позивача права на отримання заробітної плати у належному розмірі.
Щодо строків звернення позивача до суду з відповідним позовом колегія суддів зазначає наступне.
Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.
Законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, забезпечення стабільної діяльності суб'єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства.
Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого публічно-правові відносини можуть вважатися спірними. Тому, якщо протягом законодавчо встановленого строку особа не звернулася до суду за вирішенням спору, відповідні відносини набувають ознаки стабільності.
Питання строків звернення до адміністративного суду врегульовано приписами статті 122 КАС України, згідно із частиною першою якої позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до ч.2 ст.122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (абзац перший).
За правилами ч.3 ст.122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Положення статті 122 КАС не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати.
В судовій практиці усталеним є підхід щодо застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин щодо проходження публічної служби, у яких виник спір. Такий підхід відповідає висновкам Конституційного Суду України, сформульованим у рішенні від 07 травня 2002 року №8-рп/2002, за змістом якого при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, суд, встановивши відсутність у спеціальних законах норм, може застосовувати норми КЗпП України, у якому визначені основні трудові права працівника.
Приписами частин першої та другої статті 233 КЗпП України у редакції, чинній до 19 липня 2022 року, передбачалося, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом №2352-IX, який набрав чинності 19 липня 2022 року, внесено зміни до деяких законодавчих актів України, у тому числі до КЗпП України.
Відповідно до частин першої та другої статті 233 КЗпП України (у редакції зі змінами, внесеними згідно із Законом №2352-IX) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Нормами пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України передбачено, що під час дії карантину, встановленого КМУ з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Карантин на всій території України був установлений Постановою КМУ №211 з 12 березня 2020 року та припинив дію з 30 червня 2023 року згідно з Постановою КМУ №651.
Таким чином, враховуючи, що у пункті 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України йдеться саме про продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, тому з припиненням дії карантину закінчується і строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору.
Іншими словами, відлік тримісячного строку для звернення з цим позовом до адміністративного суду почався 19 липня 2022 року і мав би закінчитися 19 жовтня 2022 року, якби не положення пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, на підставі яких цей строк був продовжений до 30 червня 2023 року. Протягом усього цього періоду (з 19 липня 2022 року до 30 червня 2023 року) позивач мав право у межах строку звернутися до суду з позовом щодо невиплати йому грошового забезпечення у належному розмірі.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2023 року по справі №990/139/23 сформулювала висновок, що у зв'язку з відміною Постановою Кабінету Міністрів України №651 від 27 червня 2023 року на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 24 год. 00 хв. 30 червня 2023 року, продовжені строки, визначені статтею 233 КЗпП, завершились у 00 год. 01 хв. 01 липня 2023 року.
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (частина перша статті 233 КЗпП України).
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.
Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у Рішенні від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).
У Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп і від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Водночас, Конституційний Суд України звернув увагу на те, що частина перша статті 58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001).
Крім того, у своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року №2-р/2017).
Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005).
Отже, державні установи повинні бути послідовними щодо прийнятих ними нормативних актів, а також дотримуватися розумної рівноваги між передбачуваністю (довірою, законними очікуваннями, впевненістю) особи і тими інтересами, заради забезпечення яких у регулювання вносяться зміни. Повага до такої впевненості, як зазначав Європейський суд з прав людини, має бути мірою правового захисту у внутрішньому праві проти свавільного втручання державних органів у гарантовані права (пункт 156 Рішення у справі «Kopecky проти Словаччини» від 28 вересня 2004 року, заява №44912/98).
Одним із механізмів запобігання свавільному втручанню держави та її органів у реалізацію прав і свобод людини є закріплений у частині третій статті 22 Конституції України принцип недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних.
Таким чином, надання нормативно-правовому акту ретроактивної дії не порушуватиме принципи незворотності дії в часі та правової визначеності, якщо ці зміни не погіршують правове становище особи: не встановлюють чи не посилюють юридичну відповідальність, не скасовують і не обмежують чинні права і свободи.
З огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд у постанові від 08 серпня 2024 року по справі №380/29686/23 дійшов висновку про поширення дії статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01 липня 2022 року №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності, тобто після 19.07.2022р.
Таким чином, позивачем не пропущено строк звернення з позовом до суду в частині вимог, заявлених за період з 29.01.2020р. по 18.07.2022р.
При вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до суду в частині вимог, заявлених за період з 19.07.2022р. по 24.01.2023р., то, на думку колегії суддів, до спірних правовідносин слід застосовувати строк звернення до суду, встановлений частиною першою статті 233 КЗпП України - три місяці з дня, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права на отримання заробітної плати у належному розмірі.
У даній справі вимоги ОСОБА_1 стосуються нарахування та виплати грошового забезпечення за період з 19.07.2022р. по 24.01.2023р. та безпосередньо не пов'язані з фактом його звільнення та виплатою всіх сум, які належать виплаті при звільненні.
А відтак, до спірних правовідносин підлягають застосуванню саме положення частини першої статі 233 КЗпП України.
ОСОБА_1 не зазначає про наявність обставин, які йому об'єктивно перешкоджали звернутися до суду з позовом у строк, передбачений ч.1 ст.233 КЗпП України, з урахуванням положень пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України.
Доводи, якими позивач у даній справі обґрунтовує свої вимоги, колегія суддів розцінює як намагання ОСОБА_1 штучно продовжити встановлений процесуальним законом строк звернення з позовом до суду.
На підставі викладеного колегія суддів доходить висновку, що позов в частині перерахунку грошового забезпечення за період з 19.07.2022р. по 24.01.2023р. подано з порушення строку звернення до суду, підстави для його поновлення відсутні, а тому позовна заява у відповідній частині підлягає залишенню без розгляду.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.
Згідно ч.1 ст.319 КАС України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.
Відповідно до п.8 ч.1 ст.240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.
Згідно частин 3, 4 статті 123 КАС України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду. Якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Враховуючи, що позивач пропустив строк для звернення до суду з даним позовом в частині вимог, заявлених за період з 19.07.2022р. по 24.01.2023р., та не зазначив поважних причин такого пропуску, колегія суддів дійшла висновку про необхідність залишення позовної заяви у відповідній частині без розгляду.
В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2024 року підлягає залишенню без змін.
Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, тому постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 308, 311, п.3 ч.1 ст.315, ст.ст. 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу державної установи «Херсонський слідчий ізолятор» задовольнити частково.
Скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2024 року про задоволення позову ОСОБА_1 в частині вимог, заявлених за період з 19.07.2022р. по 24.01.2023р.
Позов ОСОБА_1 у відповідній частині залишити без розгляду.
В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України.
Повний текст судового рішення виготовлений 11 березня 2025 року.
Головуючий: І.Г. Ступакова
Судді: А.І. Бітов
О.В. Лук'янчук