Справа № 645/621/21
Провадження № 2/645/143/25
26 лютого 2025 року м. Харків
Фрунзенський районний суд м.Харкова у складі: Головуючого судді - Шарка О.П., при секретарі судових засідань - Мухіні В.А.
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду у м.Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до територіальної громади м. Харкова в особі Харківської міської ради про визнання права належного користування та проживання,
Позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до Фрунзенського районного суду м.Харкова з позовом до територіальної громади м. Харкова в особі Харківської міської ради, у якому просять визнати їх належними користувачами квартири АДРЕСА_1 .
В обгрунтування позову зазначила, що її вітчим ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживав та був зареєстрований, як основний наймач, у не приватизованій квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , яку він отримав на підставі ордеру виданого виконавчим комітетом Жовтневої районної ради міста Харкова. Іншим наймачем цієї квартири була колишня його дружина - ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 , з якою вітчим перебував у шлюбі з 13.10.1976 року та який було розірвано 25.02.1998 року. Зі слів вітчима його колишня дружина ОСОБА_4 , ще до розірвання шлюбу, виїхала з квартири у невідомому напрямку, та як їй відомо на теперішній час, вона ІНФОРМАЦІЯ_3 - померла. ЇЇ мати ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 вийшла заміж за ОСОБА_3 , та з цього часу, вони разом стали проживати, та вести спільне господарство, (копія свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , видане 24.10.98 р. Жовтневим ВРАГС. Спочатку вони проживали у квартирі за АДРЕСА_1 , а потім за домовленістю вони зробили родинний обмін, та вона після переїзду з м. Миргорода разом зі своїм сином ОСОБА_2 , починаючи з 2012 року стали проживати у цій квартирі, а її мати з вітчимом ОСОБА_3 , у квартирі матері за адресою: АДРЕСА_3 . Починаючи з січня 2019 року, її мати та вітчим тяжко захворіли, та вона була вимушена, доглядати за ними та лікувати, на що нею було витрачено особисті грошові кошти. ОСОБА_6 , померла ІНФОРМАЦІЯ_5 , про що було зроблено відповідний актовий запис за № 14598 від 30.09.20 р. Харківськім міським ВДРАЦС Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), та видано свідоцтво про смерть серії НОМЕР_2 . Після смерті матері, вітчим ОСОБА_3 залишився проживати у квартирі матері, а позивач разом з сином, продовжила мешкати та користуватись квартирою АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_3 також помер, про що було зроблено відповіднийактовий запис за № 15974 від 20.10.20 р. Харківськім міським ВДРАЦС Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), та видано свідоцтво про смерть серії НОМЕР_3 . Оскільки ОСОБА_3 , вона рахувала рідною людиною, то всі дії по його похованню, були нею зроблені особисто. ОСОБА_7 народилась ІНФОРМАЦІЯ_7 , свідоцтво про народження серії НОМЕР_4 , видане Палацом новонароджених «Жовтневий» м. Харкова 17.12.76 р. ,була у зареєстрованому шлюбі з громадянином ОСОБА_8 , цей шлюб в подальшому було розірвано. У шлюбі, у них ІНФОРМАЦІЯ_8 , народився син ОСОБА_2 , свідоцтво про реєстрацію серії НОМЕР_5 , видане ВРАГС Миргородського міськвиконкому від 19.07.2000 р. У зв'язку з закінченням фактичних шлюбних відносин між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , позивач грудні 2011 року, виїхала до Харкова, до місця проживання матері, та з цього часу як вона вказувала раніше почала проживати у. м. Харкові спочатку за місцем проживання матері, а потім за місцем реєстрації вітчима ОСОБА_3 , її син ОСОБА_2 проживав у Харкові з нею тимчасово, так як він закінчував отримання загальної середньої освіти, але довготривалий термін у 2015 році, він проживав разом з нею, так як лікувався у зв'язку з отриманою травмою, відповідно до якої він тепер має статус інваліда дитинства 2-ї групи. Починаючи з травня 2017 року, він переїхав до неї на постійне проживання, так як поступив на навчання до Харківського національного юридичного університету ім.. Ярослава Мудрого (довідка додається). Вона постійно, починаючи з січня 2012 року мешкає у квартирі АДРЕСА_1 , позивачі користуються нею як місцем свого постійного проживання. Ще за час свого життя ОСОБА_3 намагався оформити на себе свідоцтво про право власності на цю квартиру, так як він був разом з першою дружиною ОСОБА_4 наймачами цієї квартири. Для оформлення відповідних документів, ОСОБА_3 особисто звертався за консультацією до відповідних власних структур, та згідно з отриманими відомостями у 2019 році, звернувся до Фрунзенського районного суду, з позовом до Харківської міської ради, про усунення перешкод у праві користуванні квартирою шляхом зняття з реєстраційного обліку в цій квартирі, своєї колишньої дружини ОСОБА_4 , в обґрунтування своїх позовних вимог ним було вказано, що він як позивач має намір у подальшому приватизувати спірну квартиру, а до,і цього слід вирішити питання, щодо зняття ОСОБА_4 з реєстраційного обліку. Судом справа була розглянута, та згідно з рішенням суду від 18.02.20 року, по справі № 645/6426/19, його позов було задоволено.
Представник позивача у ході судового розгляду позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив їх задовольнити, надав суду пояснення аналогічні викладеним вище.
Представник відповідача у судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся заздалегідь і належним чином, в матеріалах справи містяться пояснення на позовну заяву, в яких просять відмовити у задоволенні позовних вимог, вважаючи їх необґрунтованими та безпідставними, оскільки позивачами не надані докази на підтвердження права користування житловим приміщенням, відсутні докази ведення позивачами спільного господарства з наймачем, відсутні докази надання згоди наймача на вселення у житлове приміщення, немає підтвердження того, що позивачі постійно мешкали тільки у спірній квартирі.
Суд, вислухавши пояснення представника, всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному і об'єктивному розгляді справи, зібрані по справі докази, керуючись законом, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі.
Ключовими принципами статті 6 є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.
Як вказує у своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини, згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобовязаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав свобод чи законних інтересів.
Статтею 16 ЦК встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Особа вільна у виборі способу способі захисту цивільних прав судом.
Разом з тим, передбачені ст. ст. 12 і 13 ЦПК України засади змагальності та диспозитивності цивільного судочинства визначають основні правила, в межах яких мають діяти особи, що беруть участь у справі, та суд при вирішенні справи.
Згідно ч.3 ст.12 ЦПК України кожна сторона у цивільному судочинстві повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, до яких дана справа не відноситься.
Суд, згідно ч.1 ст.13 ЦПК України, розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим законом випадках.
Відповідач, зі свого боку, зобов'язаний довести обставини, посилаючись на які він заперечує проти позову.
Згідно позиції Верхового Суду України, що викладена у постанові Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» №14 від 18.12.2003 року «Про судове рішення у цивільній справі» вбачається, що оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
У ході судового розгляду встановлено, що ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , який є чоловіком матері позивача ОСОБА_1 (свідоцтво про народження серія НОМЕР_6 , свідоцтво про одруження серія НОМЕР_7 , ) проживав та був зареєстрований, як основний наймач, у не приватизованій квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , яку він отримав на підставі ордеру виданого виконавчим комітетом Жовтневої районної ради міста Харкова. Іншим наймачем цієї квартири була колишня його дружина - ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням Фрунзенського районного суду м.Харкова від 18 лютого 2020 року у справі №645/6426/19 усунуто перешкоди ОСОБА_3 у праві користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 шляхом зняття ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_9 , з з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_3 помер, про що було зроблено відповіднийактовий запис за № 15974 від 20.10.20 р. Харківськім міським ВДРАЦС Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), та видано свідоцтво про смерть серії НОМЕР_3 .
За положеннями ч.ч.1,2ст. 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення, який укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер.
проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Згідно ч.2ст. 64 ЖК Українидо членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Тобто за змістом вказаної норми закону будь-який член сім'ї наймача, що має повну цивільну дієздатність, має право вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення. Виходячи з принципу рівності прав та обов'язків наймача та членів його сім'ї (ст. 64 ЖК), члени сім'ї заміщують наймача в договірних правовідносинах найму. Тому право вимагати зміни договору в цих випадках має будь-хто з членів сім'ї наймача, які залишились проживати у приміщенні. Судовому розгляду, зокрема, підлягають спори у випадку, якщо наймодавець або орган, який вирішує питання щодо внесення змін в договір найму, не визнає в якості члена сім'ї наймача особу, яка поставила питання про визнання її наймачем за договором, а також у випадку відмови інших членів сім'ї у згоді на зміну договору.
Згідно до вимогст. 65 Житлового кодексу Українинаймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням.
Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи зареєстровані вони в даному житловому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування житловим приміщенням.
Зазначена правова позиція викладена у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.04. 1985 року №2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами житлового кодексу України зі змінами, винесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України від.25.05.1998 року №15»
У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) вказано, що обов'язковими умовами для визнання особи членом сім'ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки.
Стороною позивача зазначені обставини доведені не були, жодних доказів на їх підтвердження суду не надано..
Відповідно до частин 1, 2 ст.16 ЦК України Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Окрім того, відповідно до статті 156 Житлового кодексу УРСР, члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналіз змісту вказаних правових норм свідчить про те, що право члена сім'ї власника будинку (квартири) користуватися цим житлом існує лише за наявності у власника права приватної власності на це майно.
Із зазначеного слід дійти висновку, що виникнення права членів сім'ї власника квартири на користування цієї квартирою та обсяг цих прав залежить від виникнення у власника права власності на цю квартиру
Статтею 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Таким чином, беручи до уваги вище вказане, враховуючи відсутність належних та допустимих доказів вселення в установленому законом порядку до спірної квартири позивача, спільного постійного проживання однією сім'єю, ведення спільного господарства, зважаючи на запереченнявідповідача, проживання позивачів, без встановленого права користування у спірній квартирі не створює для них жодних прав, на основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку, що у позові слід відмовити за безпідставністю вимог.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до ст. 8 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом.
Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.
У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу закріплено ст. 16 цього Кодексу.
Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність відмови в задоволенні позовних вимог.
Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
З урахуванням правової позиції Верховного суду, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки відсутнє порушення відповідачем прав позивачів.
На підставі вищевикладеного, суд приходить до висновку, що позов необґрунтований, та такий, що не підлягає до задоволення, оскільки жодних належних та допустимих доказів на підтвердження правомірності позовних вимог матеріали справи не містять.
Обговорюючи питання розподілу судових витрат, відповідно до ст. 141 ЦПК України, з урахуванням результату розгляду справи, суд вважає за необхідне покласти їх на позивача.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 4, 5, 12, 13, 81, 83, 89, 141, 259, 263-265, 268ЦПК України, суд -
У задоволенні позовних вимогОСОБА_1 , ОСОБА_2 до територіальної громади м. Харкова в особі Харківської міської ради про визнання права належного користування та проживання - відмовити у повному обсязі.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; на ухвали суду якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційного скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний тексті рішення виготовлено 11 березня 2025 року.
Головуючий суддя -