Справа № 420/36878/24
04 березня 2025 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Тарасишиної О.М.,
за участю секретаря: Лебедь В.Є.,
представника позивача: Ростомова Г.А.,
представника відповідача : Зарудної А.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі в порядку загального позовного провадження позовну заяву ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Головного управління Державної податкової служби України в Одеській області (місцезнаходження: 65044, м. Одеса, вул. Семінарська, буд. 5; код ЄДРПОУ 44069166), за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) про визнання протиправним та скасування наказу від 19.11.2024 року року №1259-о та зобов'язання вчинити певні дії, -
До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_3 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) до Головного управління ДПС у Хмельницькій області (місцезнаходження: 29000, м. Хмельницький, вул. Пилипчука, 17; код ЄДРПОУ 44070171), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача (місце проживання: АДРЕСА_4 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ), в якій позивач просить:
визнати протиправним та скасувати Наказ Головного управління ДПС в Одеській області №1259-о «Про звільнення ОСОБА_1 » від 19.11.2024 року;
поновити ОСОБА_1 на посаді начальника управління контролю за підакцизними товарами Головного управління ДПС в Одеській області;
визнати протиправними дії Головного управління ДПС в Одеській області щодо не надання відпустки збереження заробітної плати оформлені листом №40513/6/15-32-11-02-12 від 24.10.2024 року;
зобов'язати Головне управління ДПС в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про надання відпустки без збереження заробітної плати від 21.10.2024 року;
визнати протиправними дії Головного управління ДПС в Одеській області щодо не надання відпустки без збереження заробітної плати оформлені листом №41478/6/15-32-11-02-12 від 01.11.2024 року;
зобов'язати Головне управління ДПС в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про надання відпустки без збереження заробітної плати від 26.10.2024 року;
визнати протиправними дії Головного управління ДПС в Одеській області щодо не надання відпустки без збереження заробітної плати оформлені листом №42739/6/15-32-11-02-06 від 14.11.2024 року;
зобов'язати Головне управління ДПС в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про надання відпустки без збереження заробітної плати від 05.11.2024 року;
стягнути з Головного управління ДПС в Одеській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 10.11.2024 року по день поновлення на посаді;
допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальник управління контролю за підакцизними товарами Головного управління ДПС в Одеській області та стягнення грошового забезпечення за один місяць.
Ухвалою суду від 02.12.2024 р. Одеським окружним адміністративним судом вказану позовну заяву було залишено без руху, а також надано позивачу строк на усунення недоліків позовної заяви шляхом надання до суду заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду.
11.12.2024 року (вх. № ЕС/73285/24) позивач надав до суду заяву на виконання ухвали суду, чим усунув зазначені судом недоліки.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 17.12.2024 року відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження.
30.12.2024 року (вх. №ЕС/79445/24) представником відповідача до канцелярії суду подано відзив на позов.
08.01.2025 року (вх. №ЕС/2219/25) представником позивача до канцелярії суду подано заяву про ознайомлення з матеріалами справи.
10.01.2025 року (вх. №ЕС/3184/25) представником позивача до канцелярії суду подано клопотання про участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції.
Ухвалою від 14.01.2025 року заяву представника позивача до канцелярії суду подано клопотання про участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції задоволено.
16.01.2025 року (вх. №4690/25) представником позивача до канцелярії суду подано відповідь на відзив.
20.01.2025 року (вх. №5552/25) представником позивача до канцелярії суду подано заяву про приєднання до матеріалів справи письмових доказів.
20.01.2025 року (вх. №ЕС/5665/25) представником позивача до канцелярії суду подано заяву про участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції.
12.12.2025 року (вх. №ЕС/13354/25) представником позивача до канцелярії суду подано клопотання про витребування доказів.
12.02.2025 року (вх. №ЕС/13356/25) представником позивача до канцелярії суду подано заяву про виправлення помилки.
12.02.2025 року (вх. №ЕС/13357/25) представником відповідача до канцелярії суду подано клопотання про долучення доказів.
12.02.2025 року (вх. №13368/25) представником позивача до канцелярії суду подано клопотання про витребування доказів.
17.02.2025 року (вх. №ЕС/14468/25) представником відповідача до канцелярії суду подано клопотання про долучення доказів.
Ухвалою від 17.02.2025 року продовжено строк підготовчого провадження.
24.02.2025 року (вх. №ЕП/2847/25) представником позивача до канцелярії суду подані пояснення.
25.02.2025 року (вх. №ЕС/16865/25) представником відповідача до канцелярії суду подано заяву про виконання ухвали суду.
25.02.2025 року закрито підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду по суті.
04.03.2025 року (вх. №ЕС/19585/25) представником відповідача до канцелярії суду подані додаткові пояснення.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що Головним управлінням ДПС в Одеській області від 19.11.2024 року №1259-0 «Про звільнення ОСОБА_1 », наказано припинити державну службу та звільнити 19.11.2024 року ОСОБА_1 з посади начальника управління та контролю за підакцизними товарами Головного управління ДПС в Одеській області, у зв'язку з нез'явленням державного службовця на службу протягом більш, як 120 календарних днів підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, згідно з ч. 2 ст. 87 Закону України «Про Державну службу».
Позивач вважає його звільнення незаконним, безпідставним та протиправним, у зв'язку з чим звернувся до суду з даним позовом.
Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому, в обґрунтування правової позиції, зазначено, що останній діяв у межах наданих йому повноважень, відповідно до Закону, та у спосіб і в порядку визначеному ним, у зв'язку з чим, просив суд у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
В судове засідання сторони по справі не з'явились, сповіщались належним чином та завчасно про дату, час та місце судового засідання, від позивача та відповідача надійшли клопотання про розгляд справи за їх відсутності в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч.9 ст. 205 КАС України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За правилами предметної підсудності встановленими ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (п. 1 ч. 1).
За таких обставин суд дійшов висновку про підсудність позовної заяви ОСОБА_1 Одеському окружному адміністративному суду.
Як вбачається з позовної заяви, 21.10.2024 року позивач звернувся до Головного управління ДПС в Одеській області і заявою про надання відпустки без збереження заробітної плати, яка була зареєстрована 22.10.2024 року №117607/6.
24.10.2024 року Головне управління ДПС в Одеській області, поштою, направило лист, яким повідомило, що в описовій частині заяви перелічені майже усі види відпусток та не зрозуміло, який саме тип відпустки позивач бажає отримати, у зв'язку з чим повернуло заяву.
26.10.2024 року позивач повторно звернувся до відповідача із заявою про надання відпустки без збереження заробітної плати, яка була зареєстрована 29.10.2024 року №120959/6.
01.11.2024 року засобами поштового зв'язку відповідач направив листа, яким повідомлено про результати розгляду заяви про надання відпустки без збереження заробітної плати на період дії воєнного стану, тривалістю 30 календарних днів, з 04.11.2024 року.
Відповідач зазначив, що відповідно до чинного законодавства воєнний стан в України встановлений до 05 год. 30 хв. 10.11.2024 року та вказано, що повертає заяву від 26.10.2024 року, адже її тривалість не відповідає встановленому періоду дії воєнного стану.
В подальшому, позивач 05.11.2024 року знов звернувся до відповідача із заявою про надання відпустки без збереження заробітної плати, яка зареєстрована 07.11.2024 року №125400/6, однак 14.11.2024 року відповідачем складено відповідь, згідно якої ГУ ДПС в Одеській області не погоджує надання відпустки без збереження заробітної плати за згодою сторін на період воєнного стану, тривалістю 30 календарних днів, з 18.11.2024 року.
Головним управлінням ДПС в Одеській області від 19.11.2024 року №1259-0 «Про звільнення ОСОБА_1 », наказано припинити державну службу та звільнити 19.11.2024 року ОСОБА_1 з посади начальника управління та контролю за підакцизними товарами Головного управління ДПС в Одеській області, у зв'язку з нез'явленням державного службовця на службу протягом більш, як 120 календарних днів підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, згідно з ч. 2 ст. 87 Закону України «Про Державну службу».
Правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях регулюються Законом України «Про державну службу» від 10.12.2015 року № 889-VIII.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 83 Закону України «Про державну службу» державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб'єкта призначення ( стаття 87 цього Закону).
Згідно ч. 2 ст. 87 ЗУ «Про державну службу» підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення може бути нез'явлення державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд або більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності (без урахування часу відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами), якщо законом не встановлено більш тривалий строк збереження місця роботи (посади) у разі певного захворювання. За державним службовцем, який втратив працездатність під час виконання посадових обов'язків, посада зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.
Як вбачається з матеріалів справи, підставою для прийняття Державною фіскальною службою України наказу від 19 листопада 2024 року № 1259-о «Про звільнення ОСОБА_1 » є нез'явлення державного службовця на службу протягом більш, як 120 календарних днів підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, згідно з ч. 2 ст. 87 ЗУ «Про Державну службу».
Відповідно до листа Міністерства соціальної політики України від 19 серпня 2016 року N 12209/0/14-16/06 щодо застосування норм частини другої статті 87 Закону України «Про державну службу» дні тимчасової непрацездатності слід розраховувати протягом робочого року.
Разом з тим, чинним законодавством про державну службу не визначено поняття "робочий рік".
При цьому, статею 75 Кодексу законів про працю України передбачено, що щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.
Таким чином, проаналізувавши норми чинного законодавства, можна дійти висновку, що робочий рік - це період часу, який за тривалістю рівний календарному року (12 місяців), але на відміну від календарного року обчислюється для кожного державного службовця не з 1 січня, а з дати призначення державного службовця на посаду в державному органі.
Отже, дні тимчасової непрацездатності у зв'язку з нез'явленням державного службовця на службі протягом більш як 150 календарних днів протягом року (без урахування часу відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами), якщо законом не встановлено більш тривалий строк збереження місця роботи (посади), слід розраховувати протягом робочого року державного службовця, тобто з дати призначення державного службовця на посаду в державному органі.
Вказаний висновок відповідає роз'ясненню Національного агентства України з питань державної служби від 20.09.2017 року № 7891/13-17 «Щодо надання роз'яснень окремих положень Закону України «Про державну службу».
Отже, враховуючи вищевикладене, робочий рік ОСОБА_1 слід відраховувати з дати призначення на посаду в ГУ ДПС в Одеській області, тобто з 22 грудня календарного року.
Крім того, приписами ч. 2 ст. 87 ЗУ «Про державну службу» визначено право припинення державної служби у разі нез'явлення державного службовця на службу більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності (без урахування часу відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами), якщо законом не встановлено більш тривалий строк збереження місця роботи (посади) у разі певного захворювання.
Згідно приписів ст. 25 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» листок непрацездатності для проведення безперервного курсу лікування та оздоровлення може видаватися на строк до 10 місяців. За такими особами протягом цього строку зберігається місце роботи.
Разом з тим, відповідачами не надано будь-яких доказів на підтвердження дослідження підстав відсутності позивача на службі відповідно до якого чинним законодавством встановлено більш тривалий строк збереження місця роботи (посади).
Таким чином, доводи відповідача щодо того, що у ГУ ДПС в Одеській області були законні підстави для припинення державної служби ОСОБА_1 відповідно до частини 2 статті 87 Закону України «Про державну службу», суд вважає необґрунтованими та такими, що спростовуються зібраними по справі доказами.
При цьому, 21.10.2024 року позивач звернувся до Головного управління ДПС в Одеській області і заявою про надання відпустки без збереження заробітної плати, яка була зареєстрована 22.10.2024 року №117607/6.
24.10.2024 року Головне управління ДПС в Одеській області, поштою, направило лист, яким повідомило, що в описовій частині заяви перелічені майже усі види відпусток та не зрозуміло, який саме тип відпустки позивач бажає отримати, у зв'язку з чим повернуло заяву.
26.10.2024 року позивач повторно звернувся до відповідача із заявою про надання відпустки без збереження заробітної плати, яка була зареєстрована 29.10.2024 року №120959/6.
01.11.2024 року засобами поштового зв'язку відповідач направив листа, яким повідомлено про результати розгляду заяви про надання відпустки без збереження заробітної плати на період дії воєнного стану, тривалістю 30 календарних днів, з 04.11.2024 року.
Відповідач зазначив, що відповідно до чинного законодавства воєнний стан в України встановлений до 05 год. 30 хв. 10.11.2024 року та вказано, що повертає заяву від 26.10.2024 року, адже її тривалість не відповідає встановленому періоду дії воєнного стану.
В подальшому, позивач 05.11.2024 року знов звернувся до відповідача із заявою про надання відпустки без збереження заробітної плати, яка зареєстрована 07.11.2024 року №125400/6, однак 14.11.2024 року відповідачем складено відповідь, згідно якої ГУ ДПС в Одеській області не погоджує надання відпустки без збереження заробітної плати за згодою сторін на період воєнного стану, тривалістю 30 календарних днів, з 18.11.2024 року.
Суд акцентує увагу, що серед іншого позивач є інвалідом з дитинства, що підтверджується пенсійним посвідченням (т. 1 а.с. 5) та відтак має додаткові соціальні гарантії, включаючи першочергове право на одержання відпустки, в т.ч. для санаторно-курортного лікування тощо.
Згідно зі ст. 2 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», особою з інвалідністю є особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов'язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист.
Статтею 4 вказаного ЗУ передбачено, що соціальний захист осіб з інвалідністю є складовою діяльності держави щодо забезпечення прав і можливостей осіб з інвалідністю в т.ч. пільг, соціальних послуг, здійснення реабілітаційних заходів тощо.
Згідно зі ст. 7 зазначеною ЗУ звільнення за ініціативи адміністрації особи з інвалідністю без її згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи або інших установлених випадках стан його здоров'я перешкоджає виконанню професійних обов'язків, загрожує здоров'ю і безпеці праці інших осіб, або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров'я осіб з інвалідністю.
Суд наголошує, що відповідних висновків відповідачем не надано.
Також суд зазначає, що згідно зі ст. 6 ЗУ «Про відпустки» передбачено, що особам з інвалідністю І і ІІ груп надається щорічна основна відпустка тривалістю 30 календарних днів, а особи з інвалідністю ІІІ групи 26 календарних днів.
Окрім того, згідно зі ст. 10 ЗУ «Про відпустки» передбачено, що щорічні відпустки за бажанням працівника в зручний для нього час надаються в т.ч. особам з інвалідністю.
Суд наголошує, що згідно зі ст. 25 ЗУ «Про відпустки (п.6 ч.1 ст. 25) відпустка без збереження заробітної плати за бажанням працівника надається в обов'язковому порядку в т.ч. особам з інвалідністю ІІІ групи тривалістю до 30 календарних днів щорічно.
Відтак, з аналізу норм чинного законодавства України передбачено, що позивач, як особа з інвалідністю, має додаткові соціальні гарантії, включаючи надання додаткових відпусток, натомість відповідач не реалізував та не забезпечив відповідних прав позивача, чим порушив норми законодавства та права позивача.
Однак, Головним управлінням ДПС в Одеській області від 19.11.2024 року №1259-0 «Про звільнення ОСОБА_1 », наказано припинити державну службу та звільнити 19.11.2024 року ОСОБА_1 з посади начальника управління та контролю за підакцизними товарами Головного управління ДПС в Одеській області, у зв'язку з нез'явленням державного службовця на службу протягом більш, як 120 календарних днів підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, згідно з ч. 2 ст. 87 Закону України «Про Державну службу».
Згідно зі статтею 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до статті 38, частин першої, другої статті 43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.
У частині другій статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Відповідно до частини першої статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Згідно ст.22 Конституції України Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 установлено, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови й засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порущена (абзац четвертий пункту 5.2 мотивувальної частини Рішення).
В частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає, що у відповідача витребовувались відповідні довідки про розмір середнього заробітку позивача, проте не надані до суду. За таких обставин суд вважає за необхідне роз'яснити про можливість подання позивачем заяви про винесення додаткового рішення в частині заробітної плати за час висушеного прогулу та відповідно витребування або самостійного подання позивачем відповідної довідки.
Враховуючи вищевказане, у відповідача були відсутні підстави для відмови ОСОБА_1 у наданні відпустки листами від 24.10.2024 року та 01.11.2024 року.
У статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, що ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
Статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року встановлено, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального й рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. Це положення визначає, що всі держави-учасниці зазначеного Пакту незалежно від конституційної структури повинні запровадити таку систему доступу до державної служби, виборів та участі у веденні державних справ, яка ефективно гарантувала б дотримання цього положення.
У пункті "а" частини першої статті 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять від 25 червня 1958 року № 111 передбачено, що термін "дискримінація" охоплює будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять.
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція) , була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17.07.97, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.
З сталою практикою Європейського Суду , приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. п. 25 «C. проти Бельгії» від 07.08.1996 р. (Reports 1996 III)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п. 61 рішення Суду у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002 III)). Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. п. 29 рішення Суду у справі «Niemietz проти Німеччини» від 16.12.1992 р.(ОСОБА_3 A № 251 B)). Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (див. п. 47 рішення Суду у справі «Sidabras and Dћiautas проти Латвії» (справи №№ 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004 VIII) і п.п. 22-25 рішення Суду у справі «Bigaeva проти Греції» від 28.05.2009 р. (справа 26713/05)). Крім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п.п. 43-48 рішення Суду у справі «Цzpэnar поти Туреччини» від 19.10.2010 р. (справа № 20999/04)). Зрештою, у ст. 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. п. 35 рішення Суду у справі «Pfeifer проти Австрії» від 15.11.2007 р. (справа № 12556/03) та п.п. 63 та 64 рішення Суду у справі «A. проти Норвегії» від 09.04.2009 р. (справа № 28070/06) , п.65. рішення ЄСПЛ у справі «ОСОБА_4 проти України» (заява № 21722/11)).
Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обовязків (див., наприклад, рішення у справі «Крастанов проти Болгарії» (Krastanov v. Bulgaria), заява № 50222/99, п. 53, від 30 вересня 2004 року). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справах «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви №№ 41138/98 і 64320/01, п. 94, ECHR 2005-VII (витяги), та «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, п. 159, Series А № 25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обовязків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі «ОСОБА_5 проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (&? ;…&?н;), заява № 49382/06, п. 48, ECHR 2012 (витяги)).
Словосполучення «відповідно до закону» вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (див. з-поміж інших джерел п. 55 рішення Суду у справі «Kopp проти Швейцарії» від 25.03.1998 р. (Reports of Judgment sand Decisions 1998-II)).
Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (див. п. 39 рішення Суду у справі «C.G. and Others проти Болгарії» від 24.04.2008 р. (справа № 1365/07)). Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (див. п. 46 рішення Суду у справі «P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства» (справа № 44787/98, ECHR 2001-IX))та див.п.169-170 рішення ЄСПЛ у справі «ОСОБА_4 проти України» (заява № 21722/11),
Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії»(Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Щокін проти України» (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011року ).
Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskalv. Poland), п. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обовязків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelasv. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pincv. The Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71).
Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення ЄСПЛ у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).
Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р.).
Однак, статтю 6 п. 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін( див. п. 29 Рішення Європейського прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р.).
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Згідно положень ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.
Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає частковому задоволенню.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Згідно ч.ч.1, 3 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Враховуючи, що позивача звільнено від сплати судового збору, судовий збір за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача не стягується.
Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 6, 8, 9, 14, 22, 139, 241, 242-246, 250, 255, 295, КАС України, суд,-
Позовну заяву ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Головного управління Державної податкової служби України в Одеській області (місцезнаходження: 65044, м. Одеса, вул. Семінарська, буд. 5; код ЄДРПОУ 44069166), за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) про визнання протиправним та скасування наказу від 19.11.2024 року року №1259-о та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати Наказ Головного управління ДПС в Одеській області №1259-о «Про звільнення ОСОБА_1 » від 19.11.2024 року.
Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника управління контролю за підакцизними товарами Головного управління ДПС в Одеській області.
Визнати протиправними дії Головного управління ДПС в Одеській області щодо не надання відпустки без збереження заробітної плати оформлені листом №40513/6/15-32-11-02-12 від 24.10.2024 року, №41478/6/15-32-11-02-12 від 01.11.2024 року, №42739/6/15-32-11-02-06 від 14.11.2024 року.
Зобов'язати Головне управління ДПС в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про надання відпустки без збереження заробітної плати від 21.10.2024 року (вх. №117607/6 від 22.10.2024р.), від 26.10.2024 року (вх. №120959/6 від 29.10.2024р.), від 05.11.2024 року (вх. №125400/6 від 07.11.2024р.).
Стягнути з Головного управління ДПС в Одеській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, допустивши негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника управління контролю за підакцизними товарами Головного управління ДПС в Одеській області та стягнення грошового забезпечення за один місяць.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів в порядку приписів ст. 295 КАС України.
Рішення набирає законної сили згідно з приписами ст. 255 КАС України.
Повний текст рішення складено та підписано 11.03.2025 року.
Суддя О.М. Тарасишина