20 грудня 2024 року № 320/17737/23
Київський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Лиска І.Г., розглянувши у м. Києві в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Вищого господарського суду України, Верховного Суду про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовом до Вищого господарського суду України, Верховного Суду, в якому просить суд:
- визнати протиправними дії Вищого господарського суду України та Верховного Суду щодо нарахування і виплати у неповному розмірі суддівської винагороди судді ОСОБА_1 із застосуванням у розрахунках прожиткового мінімуму для працездатних осіб згідно з положеннями пунктів 3, 9 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 6 грудня 2016 року №1774-VII за період з 05.12.2018р. по теперішній час;
- зобов'язати Вищий господарський суд України та Верховний Суд здійснити нарахування та виплати суддівської винагороди судді ОСОБА_1 на підставі частини 3 статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI (у первинній редакції), виходячи із встановленої статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» з 01.01.2023р. мінімальної заробітної плати у місячному розмірі 6700 гривень, а також провести перерахунок та виплати суддівської винагороди з 05.12.2018р. по 31.12.2022р., виходячи із розміру мінімальної заробітної плати у відповідні періоди, з урахуванням здійснених виплат.
ОСОБА_1 в обґрунтування свого позову звертає увагу на висновки, зроблені Конституційним Судом України у рішенні від 4 грудня 2018 року №11-р/2018, а також на те, що положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 6 грудня 2016 року №1774-VIII (далі - «Закон України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII»), що застосовуються відповідачем до правовідносин з визначення розміру суддівської винагороди, є дискримінаційними та не відповідають принципам правової визначеності, якості закону та пропорційності.
Так, ОСОБА_1 вказує, що рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII. Згідно цього рішення вказане положення належить застосовувати у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».
Позивач вважає, що відповідно до зазначеного рішення Конституційного Суду України кожен суддя, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання, починаючи з 4 грудня 2018 року мав право на отримання суддівської винагороди на основі посадового окладу в розмірі 15 мінімальних заробітних плат. Разом з тим, відповідач нараховує суддівську винагороду на підставі розміру прожиткового мінімуму, керуючись Законом України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII. ОСОБА_1 вважає такі дії Вищого господарського суду України, оскільки і судді, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і судді, які його не пройшли з незалежних від них причин, однаково здійснюють правосуддя та володіють однаковим обсягом прав та обов'язків судді, отримуючи водночас різні розміри суддівської винагороди.
Також позивач звертає увагу на те, що положення Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII не відповідають принципам правової визначеності і «якості закону». Ці доводи обґрунтовує тим, що ані вказаним Законом, ані жодним іншим законом не скасовано й не внесено змін до чинного законодавства (частини другої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року, пункту 23 Прикінцевих та перехідних положень цього ж Закону, частини першої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року, статей 8 Законів України про Державний бюджет України на 2020-2023 роки), яке позивач вважає зрозумілим, доступним, чітким і передбачуваним.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
У відзиві на позовну заяву Верховний Суд просить відмовити у задоволенні позову. Зазначає, що висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах уже сформовано Верховним Судом у рішенні від 11 березні 2020 року в зразковій справі №200/9195/19-а, де зазначено, що рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року №11-р/2018 не вирішувалось питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при розрахунку посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому рішенні, не впливають на конституційність норм Закону України від 06 грудня 2016 №1774-VIII, зокрема пункту 3 його Прикінцевих та перехідних положень.
Також Верховний Суд звертає увагу на те, що оскільки положення Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII є чинними, то ані в Законах України про Державний бюджет України на 2020-2023 роки, ані у відповідних кошторисах не передбачено призначень для обрахування суддівської винагороди, обчисленої на підставі розміру мінімальної заробітної плати. До того ж здійснення розрахунку посадового окладу судді виходячи з розміру мінімальної заробітної плати означало б нецільове використання відповідачем бюджетних коштів.
Вищий господарський суд України зазначив у відзиві, що законодавець, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів розмір мінімальної заробітної плати та чітко передбачив, що для визначення посадових окладів усіх суддів застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 01 січня відповідного календарного року. Саме тому в межах здійснення державного регулювання оплати праці, передбаченого статтею 8 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» і було прийнято Закон №1774, яким установлено особливі умови визначення посадових окладів працівників, а саме шляхом застосування як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати. Так, посадовий оклад судді ВГСУ, складається з 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року з застосуванням коефіцієнта для судді Вищого спеціалізованого суду - 1,2. Розрахунок проводиться за формулою - 15 х 2102,00 х 1,2 = 37 836,00, тобто посадовий оклад станом на 01 січня 2020 року становить 37 836, 00 грн. (для розрахунку посадового окладу судді застосовується прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01 січня календарного року, встановленого відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України», і такий прожитковий мінімум на 2020-й, на 2021-й, на 2022-й, і навіть на 2023-й роки визначений у розмірі 2 102, 00 грн. Відтак, Вищий господарський суд України вважає, що діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.
Позивачем подано відповідь на відзив, у якому він підтримав усі свої позовні вимоги.
Відповідачем 2 подано заперечення на відповідь на відзив.
Розглянувши наявні у справі документи, з'ясувавши фактичні обставини справи, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду спору по суті, проаналізувавши норми законодавства які регулюють спірні відносини та їх застосування сторонами, суд зазначає наступне.
Судом встановлено, що з 2012 року ОСОБА_1 обіймає посаду судді Вищого господарського суду України, на яку обраний безстроково відповідно до Постанови Верховної Ради України від 21.06.2012р. №5010-VI.
27 січня 2023 року Відповідачу-1 було направлено листа із проханням проводити нарахування суддівської винагороди на підставі ст. 133 Закону № 2453-VI, виходячи із встановленої статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» з 01.01.2023р. мінімальної заробітної плати у місячному розмірі 6700 грн, а також провести перерахунок суддівської винагороди з 05.12.2018р. по 31.12.2022р., виходячи із розміру мінімальної заробітної плати у відповідні періоди з урахуванням здійснених виплат.
23 березня від Відповідача-1 надійшла відповідь №01-13/12/60/2023 від 22.03.2023 у якій повідомлено про відсутність підстав для проведення нарахування суддівської винагороди відповідно до ст. 133 Закону № 2453, виходячи із встановленої мінімальної заробітної плати з 01.01.2023, а також проведення перерахунку суддівської винагороди з 05.12.2018 по 31.12.2022.
Відмова мотивована тим, що Закон №1774 не визнано неконституційним, і саме йому потрібно надавати перевагу при подоланні колізій, оскільки Закон №2453 у часі прийнято раніше. Також відповідач зазначив, що у рішенні Конституційного Суду України №11-р/2018 від 04.12.2018 р. йдеться про кількість мінімальних заробітних плат, а не застосування мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини.
Не погоджуючись із діями Вищого господарського суду України щодо нарахування і виплати у неповному розмірі суддівської винагороди ОСОБА_1 , Позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, які склалися, суд зазначає наступне.
Положеннями частини другої статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (стаття 130 Основного Закону України).
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Частинами першою, другою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за:
1) вислугу років;
2) перебування на адміністративній посаді в суді;
3) науковий ступінь;
4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Частина третя цієї ж статті встановлює базові розміри посадового окладу суддів судів різних інстанцій, розрахунковою величиною яких є прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Пунктом 22 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року (положення якого діяли на час існування спірних правовідносин до моменту виключення цього пункту Законом України від 16 жовтня 2019 року №193-IX) було передбачено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом (тобто Законом від 2 червня 2016 року), мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом. Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 1 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 рік, №№41-45, сторінка 529; 2015 рік, №№18-20, сторінка 132 із наступними змінами).
Пункт 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року (положення якого діяли на час існування спірних правовідносин до моменту виключення цього пункту Законом України від 16 жовтня 2019 року №193-IX) передбачав, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 рік, №№41-45, сторінка 529; 2015 рік, №№18-20, сторінка 132 із наступними змінами).
Згідно з частиною першою статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI (в редакції Закону «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII) суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України "Про Конституційний Суд України" та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Частиною третьою цієї ж статті передбачено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
Однак, 4 грудня 2018 року Конституційний Суд України прийняв рішення №11-р/2018, яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII. Це положення належить застосовувати у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».
Разом з тим, 6 грудня 2016 року був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №1774-VIII, що набрав чинності 1 січня 2017 року.
Пунктом 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів і заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року.
Згідно пункту 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Надаючи правову оцінку доводам сторін щодо розрахункової величини для визначення розміру посадового окладу суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, в тому числі з урахуванням висновків Конституційного Суду України, викладених у рішенні від 4 грудня 2018 року №11-р/2018, суд зазначає таке.
Вказаним рішенням Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI (у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII). Частина третя статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року до визнання її неконституційною встановлювала розмір посадового окладу судді місцевого суду - 10 мінімальних заробітних плат. Ця норма застосовувалася для визначення розміру посадового окладу тих суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, як це було передбачено положеннями пункту 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року.
Визнаючи неконституційним положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року Конституційний Суд України зауважив, що законодавець неодноразово вносив зміни до вказаного закону щодо розміру посадового окладу, в результаті яких оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат. Такі зміни суд визнав посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.
У рішенні від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 Конституційний Суд України вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто у зв'язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди.
Натомість Законом України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII, який набрав чинності 1 січня 2017 року, змінено підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати працівників, а також інших виплат (наприклад, для розрахунку розміру плати за надання адміністративних послуг, у колективних договорах та угодах усіх рівнів). Тобто цим Законом запроваджено нову розрахункову величину для визначення розмірів тих чи інших виплат шляхом заміни мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум.
Отже, з прийняттям Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII зміни зазнав не розмір суддівської винагороди, а розрахункова величина.
Суд зауважує, що рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018, на яке посилається позивач, не вирішувалось питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при розрахунку посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому рішенні, не впливають на конституційність норм Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII, зокрема пункту 3 його Прикінцевих та перехідних положень.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі № 520/11431/18 та від 9 серпня 2019 року у справі №826/9404/17.
Крім того, варто зазначити, що відповідно до статей 7, 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020, 2021, 2022, 2023 роки» розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи з 1 грудня 2020-2023 року становив 2102 грн.
В межах здійснення державного регулювання оплати праці, передбаченого статтею 8 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» і було прийнято Закон №1774, яким установлено особливі умови визначення посадових окладів працівників, а саме шляхом застосування як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати.
Так, посадовий оклад судді ВГСУ, складається з 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року з застосуванням коефіцієнта для судді Вищого спеціалізованого суду - 1,2. Розрахунок проводиться за формулою - 15 х 2102,00 х 1,2 = 37 836,00, тобто посадовий оклад станом на 01 січня 2020 року становить 37 836, 00 грн.
До того ж внаслідок прийняття Конституційним Судом України рішення від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 розмір суддівської винагороди для суддів, що не пройшли кваліфікаційного оцінювання, зріс із дня набрання цим рішення законної сили, оскільки абсолютна величина посадового окладу змінилася з 10 на 15.
Отже, враховуючи викладене, суд відхиляє доводи позивача про те, що з набранням законної сили рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 винагорода судді повинна розраховуватися на основі мінімальних заробітних плат, і погоджується з доводами відповідача про необхідність застосування у такому випадку як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року.
Стосовно доводів ОСОБА_1 про те, що диференціація у визначенні розміру суддівської винагороди залежно від факту проходження суддею кваліфікаційного оцінювання має дискримінаційний характер, Суд зазначає таке.
Згідно з практикою ЄСПЛ дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» від 11 червня 2002 року, заява №36042/97). Відмінність у ставленні також є дискримінаційною, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (рішення у справі «Ван Раалте проти Нідерландів» від 21 лютого 1997 року, заява №20060/92; рішення ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України» від 7 листопада 2013 року, заява №10441/06).
Аналогічний підхід у своїх рішеннях використовує і Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. В іншому разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (рішення Конституційного Суду України від 7 липня 2004 року №14-рп/2004).
Наявність правомірної, об'єктивно обґрунтованої мети, способи досягнення якої є належними та необхідними, також виключає дискримінацію, що випливає з визначень прямої та непрямої дискримінації, наданих у Законі України «Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні».
Так, проходження суддями кваліфікаційного оцінювання відповідає конституційним положенням, зокрема приписам частини десятої статті 131 («…Відповідно до закону в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення добору суддів… оцінювання…»), підпункту 4 пункту 16-1 Перехідних положень Конституції України («Відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом).
Мета встановлення відмінностей у порядку визначення суддівської винагороди також є істотною, оскільки Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року №1401-VIII і Закон України «Про судоустрій і статус суддів України» від 2 червня 2016 року №1402-VIII стали основою інституційної реформи судової влади в Україні, закріпили оновлені засади правового статусу судді, в тому числі щодо порядку зайняття посад і підтвердження здатності здійснення правосуддя у відповідних судах. Як зазначено у Пояснювальній записці до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», внесені ним зміни були необхідними в першу чергу для утвердження незалежності судової влади, зокрема шляхом її деполітизації, для посилення відповідальності судової влади перед суспільством, а також для запровадження належних конституційних засад кадрового оновлення суддівського корпусу. Метою цих заходів є практична реалізація принципу верховенства права і забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд справи незалежним і безстороннім судом.
Венеціанська комісія у своєму висновку від 30 червня 2017 року №JUD-UKR/298/2017 [RJU/AT] щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів України» від 2 червня 2016 року зазначила, що процедура, передбачена в пункті 20 Прикінцевих та перехідних положень вказаного Закону та підпункті (4) пункту 16-1 Прикінцевих положень Конституції України (підтвердження відповідності суддів займаним посадам), має обмежену сферу та час застосування. Зважаючи на існуючу слабкість судової системи та майже повну відсутність довіри до неї з боку суспільства, вимога, щоб ці судді пройшли процедуру оцінювання, котра може призвести до їх звільнення, може бути зрозумілою та, мабуть, навіть виправданою за виняткових обставин залежно від того, як проводитиметься процедура оцінювання та за умови суворого дотримання належних гарантій.
Відтак запровадження кваліфікаційного оцінювання суддів було зумовлене істотною метою, що полягала у відновленні довіри до судової влади в Україні, а тому проведення такого оцінювання є об'єктивно виправданим і необхідним для суспільства.
Процедура кваліфікаційного оцінювання врегульована Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року і передбачає відповідні критерії та етапи, проводиться прозоро і публічно (глава 1 Розділу V). Обраний підхід до встановлення відповідності суддів займаним посадам шляхом кваліфікаційного оцінювання неконституційним не визнавався, а тому відсутні підстави для визнання обраного способу неналежним, а відповідних процедур кваліфікаційного оцінювання - необґрунтованими чи несправедливими.
Отже, встановлені чинним на час існування спірних правовідносин законодавством відмінності у визначенні розміру суддівської винагороди тих суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і тих, які його не проходили, не можна вважати дискримінаційними, оскільки ці відмінності були обумовлені легітимною й істотною метою, відповідали конституційним положенням, були об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими.
Крім того, Верховний Суд відхиляє аргументи ОСОБА_1 про невідповідність Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII принципам «якості закону» і правової визначеності, з огляду на таке.
Як випливає з практики ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на їх конвенційні права (рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2008 року у справі «C. Дж. та інші проти Болгарії», заява № 1365/07, пункт 39, від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», заява №21722/11, пункт 170).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення і застосування залежить від практики. Роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява №17862/91, пункти 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява №20372/11, пункт 65).
У рішенні Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року №17-рп/2010 вказано, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
Позивач обґрунтовує невідповідність Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII принципам «якості закону» і правової визначеності тим, що ані цим, ані іншими законами не скасовано й не внесено змін до норм спеціальних законів, зокрема частини другої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року, пункту 23 Прикінцевих та перехідних положень цього ж Закону, частини першої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року, а також статей 8 Законів України про Державний бюджет України на 2020-2023 роки.
У цьому контексті суд звертає увагу на вже раніше сформовані правові позиції Верховного Суду як суду касаційної інстанції щодо практики застосування наведених законодавчих норм при визначенні суддівської винагороди (постанови Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі №804/2622/17, від 9 серпня 2019 року у справі №826/9404/17, від 4 березня 2020 року у справі №809/1684/17).
З огляду на встановлені обставини і правове регулювання, враховуючи судову практику ЄСПЛ і висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, суд дійшов висновку, що нараховуючи і виплачуючи ОСОБА_1 суддівську винагороду із застосуванням у розрахунках прожиткового мінімуму для працездатних осіб згідно з положеннями пунктів 3, 9 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 6 грудня 2016 року №1774-VII за період з 05.12.2018р. по час розгляду цієї адміністративної справи Вищий господарський суд України діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України. Водночас порушень принципів недискримінації, пропорційності, «якості закону» та правової визначеності Суд не встановив.
Отже, з огляду на встановлені обставини й відповідне правове регулювання, Суд дійшов висновку про необґрунтованість позову ОСОБА_1 та, як наслідок, відсутність підстав для його задоволення.
При розгляді даної судової справи суд враховує, що вона за суб'єктним складом, підставами та предметом позову відповідає тим ознакам типової справи, які визначено Верховним Судом від 11 березні 2020 року в зразковій справі №200/9195/19-а.
Відтак, судом виконано приписи частини третьої статті 291 КАС України, в якій зазначається, що при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Положеннями статті 90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З урахуванням викладеного, суд не вбачає підстав для задоволення позову.
Керуючись статтями 9, 72-77, 90, 242-246, 255, 258 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
У задоволенні позовних вимог - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Лиска І.Г.