11 березня 2025 року Справа № 280/11450/24 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Батрак І.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до ІНФОРМАЦІЯ_1
про визнання протиправним рішення, його скасування та зобов'язання вчинити певні дії
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду із позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідач), в якому просить:
визнати протиправним та скасувати Рішення Комісії відповідача, оформлене Протоколом від 07.11.2024 за №22 у частині відмови у наданні позивачу відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на підставі абз. 3 ч. 1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»;
зобов'язати відповідача прийняти рішення про надання позивачу відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на підставі абз. 3 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у зв'язку з тим, що у позивача на утриманні перебуває троє неповнолітніх дітей, у нього виникло право, передбачене абз. 3 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, тому 05.11.2024 останній звернувся із письмовою заявою до голови комісії ІНФОРМАЦІЯ_3 та просив розглянути заяву та оформити йому у порядку, визначеному Постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560, довідку про відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації. Стверджує, що до зазначеної заяви ним додані копії всіх необхідних документів. Проте, 09.12.2024 позивач отримав відповідь за підписом начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_2 за вих.№10/7319 від 03.12.2024, згідно з якою йому повідомлено, що Рішенням комісії ІНФОРМАЦІЯ_3 (Протокол №22 від 07.11.2024) громадянину ОСОБА_1 відмовлено в отриманні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації у зв'язку з тим, що подані документи не відповідають додатку 5 до Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації на особливий період, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів від 16.05.2024 №560. Вважає відмову в отриманні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації незаконною, у зв'язку з чим змушений звернутись до суду для захисту своїх прав та законних інтересів.
Ухвалою суду від 16.12.2024 позовна заява залишена без руху та позивачу надано строк для усунення зазначених судом недоліків позовної заяви. У встановлений судом строк недоліки позовної заяви позивачем було усунуто.
Ухвалою суд ді від 23.12.2024 відкрито спрощене позовне провадження у справі без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами в порядку, визначеному ст. 262 КАС України. Відповідачу запропоновано у 15-денний строк з дня отримання ухвали надати відзив на позовну заяву.
Ухвалою суду від 24.12.2024 за заявою позивача вирішено вжити заходи забезпечення позову шляхом заборони ІНФОРМАЦІЯ_4 вчиняти дії, пов'язані з мобілізацією та призовом ОСОБА_1 на військову службу за мобілізацією на особливий період (в тому числі оповіщення повістками, направлення для проходження медичного огляду, відправлення до місця проходження військової служби) до набрання законної сили судовим рішенням у даній справі.
Відповідач позов не визнав, 06.01.2025 через систему «Електронний суд» надіслав відзив на позовну заяву (вх. №363), у якому посилається на приписи Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2022 № 1487, та підкреслює, що військовозобов'язаний звертається до комісії територіального центру комплектування та соціальної підтримки з заявою про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, до якої додає перелік документів визначених у додатку 5 затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 № 560 «Про затвердження Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації». Однак, всупереч зазначеним вимогам, громадянин ОСОБА_1 не додав всіх необхідних документів, а саме: відсутні документи про фактичне утримання дітей, як наслідок, комісія ІНФОРМАЦІЯ_3 прийняло Рішення, оформлене протоколом №22 від 07.11.2024, яким відмовлено позивачу в наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на підставі п. 3 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». На підставі зазначено, вважає, що Рішення комісії ІНФОРМАЦІЯ_3 , оформлене протоколом №22 від 07.11.2024, відносно ОСОБА_1 є таким, що відповідає діючому законодавству.
Позивачем на адресу суду через систему «Електронний суд» надано відповідь на відзив (вх. №482 від 06.01.2025), у якій стосовно ненадання позивачем до заяви про відстрочку документів про фактичне утримання дітей, необхідність надання яких передбачено Порядком №560, додатково зауважує, що документи, які передбачені у додатку 5 до постанови КМУ №560 Переліку документів, що подаються військовозобов'язаним для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до підстав, зазначених у ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», на відсутність яких посилається відповідач як на підставу для відмови від наданні відстрочки не можуть ні підтвердити, ні спростувати факт утримання дітей позивачем. Підкреслює, що обов'язок утримання батьком дитини пов'язаний з фактом народження дитини, а не з фактом спільного проживання. Окрім цього, звертає увагу, що до відповіді на відзив додано копії квитанцій про сплату аліментів на утримання двох неповнолітніх дітей, а також копії розписок ОСОБА_3 , які підтверджують факт сплати мною аліментів та відсутність заборгованості по аліментам. Окремо підкреслює, що у заяві ОСОБА_3 від 01.10.2024 зазначено, що ОСОБА_1 на теперішній час в добровільному порядку сплачуються аліменти на двох дітей і вона не має до нього будь-яких претензій матеріального та морального характеру. При зверненні до відповідача позивач надав відповідь Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Запорізькій області про відсутність виконавчих проваджень, у яких ОСОБА_1 є боржником, та копії свідоцтв про народження дітей, в яких позивач зазначений батьком. На підставі викладеного, просить задовольнити позовну заяву у повному обсязі.
Крім того, 05.03.2025 від позивача до суду через систему «Електронний суд» надійшли додаткові пояснення у справі (вх. №10268, №10285), у яких наголошує, що наданими доказами доводиться факт перебування на його утриманні трьох дітей віком до 18 років та відсутність у нього заборгованості по сплаті аліментів, що дає йому право на отримання відстрочки від мобілізації.
Враховуючи приписи частини 5 статті 262 КАС України, справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи (у письмовому провадженні).
Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складання повного судового рішення (частина 5 статті 250 КАС України).
Згідно з частиною 4 статті 229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Розглянувши матеріали справи, судом встановлені наступні обставини.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , є військовозобов'язаним та має військово-обліковий документ - військовий квиток серія НОМЕР_1 . Також позивач є внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується Довідкою від 20.04.2022 №2304-7500142518 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.
Позивач з 14.11.2017 перебував у шлюбі з ОСОБА_3 , який зареєстрований Василівським районним відділом державної реєстрації актів Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, за актовим записом №96.
Від подружнього життя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 мають малолітніх дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , свідоцтво про народження від 25.09.2024 серії НОМЕР_2 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , свідоцтво про народження від 25.09.2024 серії НОМЕР_3 , копії яких долучено до матеріалів справи.
Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 30.10.2018 по справі №311/3149/18 провадження 2/311/1226/2018 вирішено розірвати шлюб, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , який зареєстрований 14 листопада 2017 року Василівським районним відділом державної реєстрації актів Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, за актовим записом №96. Рішення набрало законної сили 29.11.2018.
Судовим наказом від 28.09.2018, виданим Василівським районним судом Запорізької області з позивача на користь ОСОБА_3 стягнуті аліменти на утримання дітей: ОСОБА_5 та ОСОБА_4 у розмірі 1/3 частини всього заробітку (доходу), але не менше, ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно до повноліття дитини.
Постановою державного виконавця Відділу примусового виконання Управління забезпечення примусового виконання рішень у Запорізькій області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Мельніковим О.А. від 31.05.2023 виконавче провадження завершено поверненням виконавчого документу стягувачу за його заявою.
З 08.06.2019 позивач перебуває у шлюбі з ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , про що свідчить свідоцтво про шлюб серія НОМЕР_4 , видане Мелітопольським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області.
У шлюбі у подружжя народився син ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_9 , що підтверджується відповідним свідоцтвом про народження від 03.10.2024 НОМЕР_5 разом із перекладом із польської мови на українську мову.
05.11.2024 позивач звернувся із заявою до голови комісії Центрального ІНФОРМАЦІЯ_2 , в якій просив розглянути заяву та оформити йому у порядку, визначеному Постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560, довідку про відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, про результати розгляду заяви та прийняте рішення просив повідомити його письмово. До зазначеної заяви позивачем додані копії наступних документів: паспорту громадянина України, довідки про реєстрацію місця проживання, копію картки платника податків, копія довідки ВПО, свідоцтва про шлюб, копії свідоцтв про народження дітей ОСОБА_5 , ОСОБА_4 та ОСОБА_7 (з нотаріально засвідченим перекладом), заяви ОСОБА_3 про утримання дітей, постанови державного виконавця про повернення виконавчого документу стягувачу, довідки відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень у Запорізькій області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про відсутність відносно нього виконавчих проваджень та відсутність заборгованості по аліментам.
Листом від 03.12.2024 №10/7319 ІНФОРМАЦІЯ_2 повідомлено, що заява ОСОБА_1 про відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації розглянута. Згідно з Рішенням комісії ІНФОРМАЦІЯ_3 (Протокол №22 від 07.11.2024) громадянину ОСОБА_1 відмовлено в отриманні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації у зв'язку з тим, що подані документи не відповідають додатку 5 до Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації на особливий період, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів від 16.05.2024 №560.
Вважаючи протиправним рішення Комісії відповідача від 07.11.2024 №22 у частині відмови у наданні йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на підставі абз. 3 ч. 1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», позивач звернувся з цим позовом до суду.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-ХІІ), ч. 1 ст. 1 якого передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Частиною 3 ст. 1 Закону № 2232-ХІІ передбачено, що військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
За приписами ч. 7 ст. 1 Закону № 2232-ХІІ виконання військового обов'язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до законів України військові формування, підприємства, установи та організації незалежно від підпорядкування і форм власності в межах їх повноважень, передбачених законом, та районні (об'єднані районні), міські (районні у містах, об'єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (далі - територіальні центри комплектування та соціальної підтримки).
Пунктом 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 № 154, передбачено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.
З 24 лютого 2022 року відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено режим воєнного стану, який діє й на час розгляду справи у суді.
Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні встановлює Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 3543-ХІІ), який також визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Відповідно до ч. 5 ст. 22 Закону № 3543-ХІІ призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов'язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов'язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов'язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Статтею 22 Закону № 3543-ХІІ визначені обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Статтею 23 Закону № 3543-ХІІ передбачена відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації.
Так, п.3 ч. 1 ст. 23 Закону № 3543-ХІІ (в редакції до 18.05.2024) було передбачено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані: жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років.
З 18.05.2024 змінено порядок отримання відстрочки від військової служби, адже були внесені зміни до ст.23 Закону №3543-XII, зокрема п.3 ч.1 ст.23 Закону викладено у наступній редакції: «право на відстрочку мають жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці».
Також з 18.05.2024 набрав чинності Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560 (далі - Порядок №560), який визначає алгоритм отримання військовозобов'язаними особами відстрочки.
У п. 56, 57, 58 Порядку №560 зазначено, що відстрочка від призову на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період надається військовозобов'язаним з підстав, визначених ст. 23 Закону №3543-XII.
За наявності підстав для одержання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період військовозобов'язані (крім заброньованих) особисто подають на ім'я голови комісії районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу заяву за формою, визначеною у додатку 4, до якої додаються документи, що підтверджують право на відстрочку, або копії таких документів, засвідчені в установленому порядку, зазначені у переліку згідно з додатком 5. Заява військовозобов'язаного підлягає обов'язковій реєстрації.
Додаток 5 до Порядку №560 містить перелік документів, що подаються військовозобов'язаним для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до підстав, зазначених у ст. 23 Закону №3543-XII у залежності від категорії осіб, які мають право на відстрочку.
Так, документами, що підтверджують право на відстрочку на підставі п.3 ч.1 вказаного Закону є:
-свідоцтво про народження дітей (трьох і більше) із зазначенням батьківства військовозобов'язаного;
-один із документів: свідоцтво про реєстрацію шлюбу з матір'ю (батьком) дітей (трьох і більше) або рішення суду про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей з батьком (матір'ю), або рішення органу опіки і піклування про визначення місця проживання з тим із батьків, який є військовозобов'язаним, або письмовий договір між батьками про те, з ким будуть проживати діти та участь другого з батьків у їх вихованні, або рішення суду про встановлення факту перебування дитини на утриманні військовозобов'язаного відповідно до положень ст. 315 Цивільного процесуального кодексу України, а також договір про сплату аліментів на дитину.
Комісія вивчає отримані заяву та підтвердні документи, оцінює законність підстав для надання відстрочки, за потреби готує запити до відповідних органів державної влади для отримання інформації, що підтверджує право заявника на відстрочку, або використовує інформацію з публічних електронних реєстрів (п. 60 Порядку №560)
Комісія зобов'язана розглянути отримані на розгляд заяву та документи, що підтверджують право на відстрочку, протягом семи днів з дати надходження, але не пізніше ніж протягом наступного дня від дати отримання інформації на запити до органів державної влади.
На підставі розгляду отриманих документів комісія ухвалює рішення про надання або відмову у наданні відстрочки. Рішення комісії оформляється протоколом.
З матеріалів справи вбачається, що у якості правової підстави для надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації позивач зазначив п.3 ч.1 ст.23 Закону № 3543-ХІІ (жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років).
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 є батьком трьох дітей, які не досягли 18 років, зокрема:
- відповідно до свідоцтва про народження від 25.09.2024 серії НОМЕР_3 батьками ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , є ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ;
- відповідно до свідоцтва про народження від 25.09.2024 серії НОМЕР_2 батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , є ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ;
- відповідно до свідоцтва про народження від 03.10.2024 серії НОМЕР_6 батьками ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_9 , є ОСОБА_1 та ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_8 .
Отже, вказані обставини підтверджують те, що позивач є батьком трьох дітей до 18 років.
Законом № 3543-ХІІ встановлені 2 умови: перебування на утриманні військовозобов'язаного трьох і більше дітей віком до 18 років та відсутність заборгованості із сплати аліментів. При цьому, перелік визначених додатком 5 до Порядку № 560 документів свідчить про те, що підзаконним нормативним актом для військовозобов'язаного, який, як вказано у свідоцтвах про народження, є батьком неповнолітніх дітей, встановлені додаткові вимоги для реалізації ним права на відстрочку.
Наявність/відсутність рішення (суду чи органу опіки та піклування) або договору між батьками про визначення місця проживання дітей та про участь батьків у їх вихованні, рішення суду про встановлення факту перебування дитини на утриманні військовозобов'язаного (ухвалене в порядку ст. 315 Цивільного процесуального кодексу України) не доводить/не спростовує того, що троє неповнолітніх дітей ОСОБА_1 перебувають на його утриманні.
Згідно зі ст. 141 Сімейного кодексу України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого ч. 5 ст.157 цього Кодексу.
Статтею 180 Сімейного кодексу України встановлено обов'язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Обов'язок батьків утримувати своїх дітей виникає з моменту їх народження та зберігається до досягнення дітьми повноліття.
Обов'язок утримувати дитину є рівною мірою обов'язком як матері, так і батька, причому, обов'язком особистим, індивідуальним, а не солідарним. Батьки зобов'язані утримувати свою дитину незалежно від того, одружені вони чи ні, або чи розірвано їх шлюб.
Обов'язок по утриманню зберігається також і у випадку позбавлення батьківських прав батьків (ч. 2 ст. 166 Сімейного кодексу України).
У випадку невиконання батьками обов'язку утримувати неповнолітню дитину добровільно, аліменти можуть стягуватися за рішенням суду. При злісному ухиленні батьків від сплати аліментів вони підлягають притягненню до кримінальної відповідальності, відповідно до ст. 164 Кримінального кодексу України.
Отже, у батьків дитини зберігається обов'язок утримання своєї дитини з моменту її народження до досягнення нею повноліття, при чому такий обов'язок не залежить від факту зареєстрованого шлюбу між батьками, факту спільного проживання, визнання батьків недієздатними, тощо, а припиняється лише фактом смерті батьків.
При цьому, в контексті спірних відносин, визначальним для цієї справи є не встановлення факту проживання однією сім'єю, а утримання позивачем неповнолітніх дітей.
Частинами 1-3 ст. 181 Сімейного кодексу України встановлено, що способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Таким чином, на ОСОБА_1 , як батька дочки ОСОБА_10 , дочки ОСОБА_11 та сина ОСОБА_12 , згідно з чинним законодавством покладено обов'язок утримувати своїх дітей.
На підтвердження своєї участі у матеріальному забезпеченні своїх дітей позивач стверджує, що з 2018 року позивач платив аліменти на утримання двох своїх неповнолітніх дітей в повному обсязі. У травні 2023 року позивач домовився з ОСОБА_3 про те, що не буде претендувати на трикімнатну квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , яка була придбана під час перебування у шлюбі та є спільно нажитим майном, а ОСОБА_3 забере виконавчий лист Василівського районного суду Запорізької області від 18.10.2018 про стягнення з позивача аліментів. При цьому, позивач добровільно на власний розсуд, з урахуванням його фінансових можливостей буде сплачувати аліменти та утримання двох неповнолітніх дітей.
Сплата позивачем аліментів підтверджується копіями банківських квитанцій, які знаходяться в матеріалах справи, копією розписки ОСОБА_3 від 24.05.2023 про фактичне отримання від нього грошових коштів в якості аліментів за період з січня 2022 року по травень 2023 року, а також її розпискою від 04.03.2025 про добровільну сплату ним аліментів за період з червня 2023 року по лютий 2025 року.
Після повернення ОСОБА_3 виконавчого листа по аліментам 31.05.2023 позивач продовжував добровільно щомісячно сплачувати аліменти на утримання дітей по 5000 грн щомісячно і з червня 2023 року по лютий 2025 року сплатив 105000 грн, що підтверджується розпискою ОСОБА_3 від 04.03.2025.
Факт придбання у період шлюбу з ОСОБА_3 трикімнатної квартири підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно.
Так, у заяві ОСОБА_3 від 01.10.2024 на адресу ІНФОРМАЦІЯ_3 зазначено, що у зв'язку з тим, що аліменти сплачувались в повному обсязі, навіть більше ніж стягнуто судом, а також відсутністю заборгованості по аліментам, за її заявою виконавчий документ - судовий наказ повернуто їй та виконавче провадження завершено. Вказує, що на теперішній час ОСОБА_1 в добровільному порядку сплачуються аліменти на двох дітей, вона не має до позивача будь-яких претензій матеріального та морального характеру. Окрім цього, ОСОБА_1 як батько піклується про розвиток дітей, приймає участь у їх вихованні, підтримує постійний зв'язок з дітьми, купує та передає ліки за необхідності. Підтверджує, що діти перебувають на нашому спільному утриманні та ОСОБА_1 приймає у цьому активну участь.
У зв'язку з проживанням ОСОБА_3 разом з неповнолітніми дітьми у м. Василівка Запорізької області, яка є теперішній час тимчасово окупованою територією, іншим способом аніж розпискою ОСОБА_3 , підтвердити сплату аліментів не має можливості.
Окрім цього, на утримання сина ОСОБА_7 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_9 , та на теперішній час разом з дружиною позивача ОСОБА_13 мешкає у Польщі, ним протягом листопада 2024 року - лютого 2025 року перераховано грошові кошти на загальну суму 57980 грн, що підтверджується банківськими квитанціями, а саме: 23.11.2024 - 20000 грн; 06.12.2024 - 10000 грн; 07.01.2025 - 9980 грн; 12.02.2025 - 10000 грн; 15.02.2025 - 8000 грн.
Судом встановлено та відповідачем не спростовано, що у позивача заборгованість зі сплати аліментів на користь дітей відсутня.
Відповідно до ч. 2 ст. 188 СК України батьки можуть бути звільнені від обов'язку утримувати дитину тільки за рішенням суду. Якщо дитина перестала отримувати дохід або її дохід зменшився, заінтересована особа має право звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів.
Матеріали адміністративної справи не містять рішення суду, згідно з яким ОСОБА_1 звільнено від обов'язку утримувати своїх дітей.
З урахуванням викладеного, суд доходить висновку, що обставини перебування на утриманні позивача трьох дітей віком до 18 років знайшли своє підтвердження під час розгляду справи.
З урахуванням наведеного суд дійшов висновку про протиправність прийнятого Комісією рішення.
Розглядаючи вимогу про зобов'язання відповідача прийняти рішення про надання позивачу відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на підставі абз. 3 ч.1 ст.23 Закону № 3543-ХІІ, суд керувався тим, що метою вирішення спорів у сфері публічно-правових відносин, згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України, є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У постановах від 23.12.2021 у справі № 480/4737/19 та від 08.02.2022 у справі №160/6762/21 Верховний Суд сформулював висновок, відповідно до якого ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов'язком суб'єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.
Частиною 3 ст. 245 КАС України встановлено, що у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
У постанові від 22.09.2022 у справі № 380/12913/21 Верховний Суд зазначив, що у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єкт звернення дотримав усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення.
Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання відповідним заявником усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб'єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб'єкта владних повноважень діяти під час прийняття рішення на власний розсуд.
Суд зазначив, що такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки під час розгляду вимог про протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень, але й у випадку розгляду вимог про зобов'язання відповідного суб'єкта вчинити певні дії після скасування його адміністративного акта.
Суд вважає, що Комісія використала надане їй законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення позивача, це рішення визнано судом протиправним та скасоване з огляду на його необґрунтованість, суд встановив, що позивач при зверненні дотримався визначених законом умов, дискреційні повноваження Комісії (надати відстрочку або відмовити у наданні відстрочки) обмежені оцінкою законності підстав для надання відстрочки та наявністю документів, що підтверджують відповідне право, тому суд встановив, що єдиним можливим варіантом дій (обов'язком) суб'єкта владних повноважень є задоволення заяви ОСОБА_1 про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на підставі абз. 3 ч.1 ст.23 Закону № 3543-ХІІ.
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Частиною 1 статті 2 КАС України встановлено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з ч. 1 та 2 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд, відповідно до ст. 90 КАС України, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Отже, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду доказів, які спростовували б доводи позивача, а відтак, не довів правомірності своїх дій, а тому заявлені позивачем позовні вимоги є такими, що підлягають задоволенню.
Суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі (ч. 1 ст.143 КАС України).
У силу вимог ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Керуючись ст. ст. 9, 139, 242-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_7 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_8 ) про визнання протиправним рішення, його скасування та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Комісії з надання відстрочок від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_10 , оформлене Протоколом від 07.11.2024 за №22, у частині відмови у наданні ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на підставі п. 3 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Зобов'язати Комісію з надання відстрочок від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_10 прийняти рішення про надання ОСОБА_1 за його заявою відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 3 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 суму судового збору у розмірі 1211,20 грн.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя І.В. Батрак