10 липня 2024 рокуСправа №160/11198/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді: Турової О.М.,
розглянувши за правилами загального позовного провадження в порядку письмового провадження у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області (відповідач-1), Державної судової адміністрації України (відповідач-2) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -
30.04.2024 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області (відповідач-1), Державної судової адміністрації України (відповідач-2), в якій позивач просить:
- визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року (за винятком днів відпустки, тимчасової не працездатності), із застуванням ст.29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік»;
- зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області нарахувати суддівську винагороду ОСОБА_1 за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року (за винятком днів відпустки, тимчасової непрацездатності), обчисливши її відповідно до ст.130 Конституції України та ст.135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів», та в н платити недоотриману частину з відрахуванням загальнообов'язкових податків та зборів.
В обґрунтування позовних вимог зазначається, що у період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року, включно, позивачеві, як особі, яка обіймає посаду судді Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області, мала б бути нарахована та виплачена суддівська винагорода відповідно до ст.135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року №1402-VIII, а саме: у розмірі 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, проте, під час нарахування суддівської винагороди за вказаний період відповідачем протиправно застосовано обмеження її розміру, передбачене ч.3 ст.29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14.11.2019р. №294-ІХ із змінами та доповненнями, внесеними Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік»» від 13 квітня 2020 року №553-ІХ, хоча питання нарахування та виплати суддівської винагороди регулюються саме Законом України “Про судоустрій і статус суддів» і не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Крім того, рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020р. №10-р/2020 (справа №1-14/2020 (230/20)) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення ч.ч.1,3 ст.29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14.11.2019р. №294-ІХ зі змінами; абз.9 п.2 розділу ІІ “Прикінцеві положення» Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік»» від 13.04.2020р. №№553-ІХ, які були застосовані відповідачем при обмеженні розміру суддівської винагороди позивача, нарахованої за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року, що також свідчить про протиправність таких дій Територіального управління Державної судової адміністрації в Дніпропетровській області.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06.05.2024 року прийнято до розгляду вищевказану позовну заяву ОСОБА_1 та відкрито провадження в адміністративній справі №160/11198/24 за цією позовною заявою, а також призначено цю справу до розгляду за правилами загального позовного провадження із призначенням першого підготовчого судового засідання на 05.06.2024р. на 10:00год.
09.05.2024 року до суду від ОСОБА_1 надійшло клопотання про розгляд справи за її відсутності.
13.05.2024 року до суду надійшов відзив Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області на позовну заяву, в якому, відповідач-1 пред'явлений позов не визнав та заперечував проти його задоволення, посилаючись на те, що обмеження суддівської винагороди було встановлене Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік»» від 13 квітня 2020 року №553-ІХ, який набрав чинності 18.04.2020р. та підлягав застосуванню з цієї дати до 28.08.2020р., оскільки 28.08.2020р. Конституційним Судом України ухвалено рішення №10-р/2020 (справа №1-14/2020 (230/20)) про визнання таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положень цього Закону, яким було запроваджено обмеження суддівської винагороди. При цьому відповідно до ч.2 ст.152 Конституції України та ч.1 ст.91 Закону України “Про Конституційний Суд України» закони та інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Згідно з резолютивною частиною рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020р. №10-р/2020 (справа №1-14/2020 (230/20)) означені вище норми Закону №553-ІХ, що визнані ним неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. Таким чином, в період з 18.04.2020р. до 28.08.2020р. виплата суддівської винагороди здійснювалася з урахуванням обмежень, передбачених Законом України “Про Державний бюджет України на 2020 рік»» від 13 квітня 2020 року №553-ІХ, який на той період був чинний та підлягав застосуванню. Отже, відповідач-1 нарахував та виплатив позивачеві суддівську винагороду в повному обсязі, враховуючи норми Закону №553-ІХ, і перед ним відсутня заборгованість з виплати суддівської винагороди. Також відповідачем-1 зазначено, що, на його думку, позивачем пропущено строк звернення до суду, встановлений ст.233 КЗпП України.
Крім того, у відзиві на позовні заяву відповідач-1 просив суд здійснювати розгляд справи без участі його представника через неможливість забезпечення його явки у судове засідання у зв'язку із надмірним навантаженням.
15.05.2024 року до суду від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив, в якій позивачем висловлено позицію, аналогічну викладеній у позовній заяві.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05.06.2024р. закрито підготовче провадження та призначено справу №160/11198/24 до судового розгляду по суті у судовому засіданні на 03 липня 2024 року о 10:00год.
09.06.2024 року до суду від ОСОБА_1 надійшло клопотання про розгляд справи за її відсутності.
Позивач у судове засідання 03 липня 2024 року не з'явився, про час, дату та місце розгляду справи повідомлений належним чином, що підтверджується доказами, наявними в матеріалах справи, при цьому, як вказано вище, позивачем подано заяву про розгляд справи без його участі.
Представники відповідачів у судове засідання 03 липня 2024 року також не з'явилися, про час, дату та місце розгляду справи повідомлені належним чином, що підтверджується доказами, наявними в матеріалах справи, при цьому, як зазначалося вище, представником відповідача-1 заявлено клопотання про розгляд справи без його участі в порядку письмового провадження. Від відповідача-2 жодних клопотань, в тому числі і про відкладення розгляду справи, станом на 03.07.2024р. не надходило.
Разом з цим, 08.07.2024 року до суду від Державної судової адміністрації України надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач-2 пред'явлений позов не визнав та заперечував проти його задоволення, посилаючись на доводи, аналогічні викладені відповідачем-1 у поданому ним відзиві на позовну заяву.
Відповідно до ч.9 ст.205 КАС України якщо не має перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом (пункт 10 частини першої статті 4 КАС України).
Фіксування судового засідання відповідно до статті 229 КАС України не здійснювалося, тому керуючись приписами пункту 10 частини 1 статті 4 та частини 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд заяви судом вирішено здійснювати у порядку письмового провадження.
Таким чином, суд дійшов висновку про продовження розгляду справи в порядку письмового провадження відповідно до пункту 10 частини 1 статті 4 та частини 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до ст.193 КАС України суд має розпочати розгляд справи по суті не пізніше ніж через шістдесят днів з дня відкриття провадження у справі, а у випадку продовження строку підготовчого провадження - не пізніше наступного дня з дня закінчення такого строку. Суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті.
Частиною 4 статті 243 КАС України встановлено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
Згідно з ч.5 ст.250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Дослідивши матеріали справи та надані сторонами докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального та процесуального права, що регулюють спірні правовідносини, суд доходить висновку про часткове задоволення позовних вимог, з огляду на таке.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що Указом Президента України “Про призначення суддів» №99/2010 від 03 лютого 2010 року ОСОБА_1 призначено на посаду судді Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області строком на п'ять років.
Наказом голови Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01.03.2010р. №35-о ОСОБА_1 зараховано до штату Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області з 03.02.2010р.
Постановою Верховної Ради України “Про обрання суддів» від 21.05.2015 року №479-VІІІ ОСОБА_1 обрано на посаду судді Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області безстроково.
Відповідно до наказу в.о. голови Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 02.06.2015 року №74-о ОСОБА_1 зараховано до штату Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області.
Відповідно до наказу в.о. голови Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 02.01.2020 року №1-о ОСОБА_1 встановлено щомісячну доплату за вислугу років станом на з 01.01.2020р. у розмірі 40% від посадового окладу судді.
В період з 01 січня 2020 року до 18 квітня 2020 року позивачеві була нарахована суддівська винагорода, для визначення розміру якої використовувався посадовий оклад, виходячи з 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2020 року, доплата за вислугу років в розмірі 40% від посадового окладу та доплата за адміністративну посаду в розмірі 10% від посадового окладу.
12 березня 2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 року № 211 “Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», якою з 12 березня 2020 року на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого з урахуванням внесених до вказаної Постанови змін неодноразово змінювалась, збільшуючи строк дії карантину.
13.04.2020р. Верховною Радою України прийнято Закон України №553-IX від 13.04.2020р. “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік»» (далі Закон №553-ІХ), яким статтю 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік» викладено в наступній редакції: “Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року».
Таким чином, після набрання вказаним законом чинності, а саме з 18.04.2020р., відповідач-1 почав виплачувати позивачеві суддівську винагороду із застосуванням обмеження, передбаченого статтею 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік», зі змінами та доповненнями, внесеними Законом №553-IX. Як наслідок, розмір суддівської винагороди позивача істотно зменшився.
Вказане обмеження припинене з 29.08.2020р. у зв'язку із прийняттям Конституційним Судом України рішення від 28.08.2020 року №10-р/2020 (справа №1-14/2020 (230/20)), яким визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення ч.ч.1,3 ст.29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14.11.2019р. №294-ІХ зі змінами; абз.9 п.2 розділу ІІ “Прикінцеві положення» Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік»» від 13.04.2020р. №№553-ІХ.
Матеріалами справи підтверджено, що в період з 18.04.2020р. до 28.08.2020р., включно (крім днів, коли позивач перебував у щорічній відпустці та днів тимчасової непрацездатності), суддівська винагорода нараховувалась та виплачувалась позивачеві з урахуванням обмеження, встановленого Законом №553-ІХ, а не на підставі положень ст.135 Закону №1402-VIII, що підтверджується довідкою Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області №Б-с-396 від 08.04.2024 року про суддівську винагороду, виплачену судді Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 за період з 01.04.2020 року по 30.09.2020 року, в якій зазначено про застосування карантинних обмежень суддівської винагороди позивача у квітні-серпні 2020 року всього на загальну суму 121992,28грн.
Відповідачами не спростовується те, що з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року, включно (крім днів, коли позивач перебував у щорічній відпустці та був тимчасово непрацездатним), позивач отримував суддівську винагороду з урахуванням змін, внесених Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік»» від 13 квітня 2020 року №553-ІХ, тобто у меншому розмірі.
Натомість, Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області зазначає, що здійснюючи нарахування та виплату суддівської винагороди позивача у меншому розмірі, відповідач-1 діяв відповідно до приписів чинного законодавства.
Вважаючи дії відповідачів щодо нараховування та виплати суддівської винагороди в період з 18.04.2020р. до 28.08.2020р., включно (крім днів, коли позивач перебував у щорічній відпустці та був тимчасово непрацездатним), з урахуванням обмеження, встановленого Законом №553-ІХ, а не на підставі положень ст.135 Закону №1402-VIII, протиправними, позивач звернувся до суду із цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами, суд зважає на таке.
Незалежність і недоторканість суддів гарантується Конституцією і законами України.
Відповідно до ст.ст.19,126,130 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Частиною 1 статті 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів»визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини 2 статті 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів» суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Згідно з ч.3 ст.135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів» базовий розмір посадового окладу судді становить:
1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;
2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;
3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Частиною 4 статті 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів» визначено, що до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти:
1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб;
2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п'ятсот тисяч осіб;
3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.
У випадку, якщо суд розміщується в декількох населених пунктах, застосовується регіональний коефіцієнт за місцезнаходженням органу, який провів державну реєстрацію такого суду.
Відповідно до частини 5 статті 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів» суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.
Згідно з ч.7 ст.135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів» суддям виплачується щомісячна доплата за науковий ступінь кандидата (доктора філософії) або доктора наук із відповідної спеціальності в розмірі відповідно 15 і 20 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.
Частиною 9 статті 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів» визначено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.
12.03.2020 року набрала чинності Постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 “Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», якою з 12.03.2020 року на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого з урахуванням внесених до вказаної Постанови змін неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину.
18.04.2020 року набрав чинності Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13.04.2020 року №553-IX, яким Закон України “Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено статтею 29 такого змісту:
“У квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.01.2020. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті)».
Водночас, з аналізу вищенаведених приписів ч.2 ст.130 Конституції України та ч.1 ст.135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів» слідує, що розмір суддівської винагороди встановлюється виключно Законом України “Про судоустрій і статус суддів», що узгоджується з принципом незалежності судді, який відповідно до пунктів 7, 8 частини 5 статті 48 Закону України “Про судоустрій і статус суддів» забезпечується окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом і належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді.
Таким чином, будь-які обмеження суддівської винагороди не можуть бути запроваджені іншими нормативно-правовими актами, окрім Закону України “Про судоустрій і статус суддів» шляхом внесення до нього відповідних змін.
Статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
У Рішенні від 03.06.2013р. №3-рп/2013 у справі №1-2/2013 Конституційний Суд України зазначив, що будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першій статті 55 Конституції України.
У рішенні від 08.04.2016р. №4-рп/2016 у справі №1-8/2016 Конституційний Суд України вкотре зазначив, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід'ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов'язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя. Гарантії незалежності суддів встановлено у статтях 48, 52 розділу III, статті 117 розділу VII, розділах IX,X Закону №2453 в редакції Закону №192, зі змісту яких вбачається, що однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди, а суддям у відставці - щомісячного довічного грошового утримання або пенсії за вибором. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.
У рішенні від 04.12.2018р. №11-р/2018 у справі №1-7/2018 (4062/15) Конституційний Суд України вказав, що обов'язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у статті 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов'язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність.
Така позиція Конституційного Суду України збігається з приписами Європейської хартії щодо статусу суддів від 10 липня 1998 року, у підпункті 6.1 пункту 6 якої зазначено, що суддям, які здійснюють суддівські функції на професійній основі, надається винагорода, рівень якої встановлюється з тим, щоб захистити їх від тиску, спрямованого на здійснення впливу на їх рішення, а ще загальніше на їх поведінку в рамках здійснення правосуддя, тим самим підриваючи їх незалежність і безсторонність. Зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.
У рішенні від 11.03.2020р. №4-р/2020 у справі №1-304/2019 (7155/19) Конституційний Суд України висловив позицію, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу.
В пункті 4.1 цього рішення Конституційний Суд України, з посиланням в тому числі на норми міжнародного права зазначив, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24.06.1999 № 6-рп/99, від 20.03.2002 № 5-рп/2002, від 01.12.2004 №19-рп/2004, від 11.10.2005 № 8-рп/2005, від 18.06.2007 № 4-рп/2007, від 22.05.2008 №10-рп/2008, від 03.06.2013 № 3-рп/2013, від 19.11.2013 № 10-рп/2013, від 08.06.2016 № 4-рп/2016, від 04.12.2018 № 11 -р/2018, від 18.02.2020 № 2-р/2020.
Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід'ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виці матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року №3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2., абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту З мотивувальної частини Рішення від 04.12.2018 № 11-р/2018).
Відповідно до пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 01.01.2001 №1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.
Європейська Комісія “За демократію через право» (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства [України], яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 09.12.2019 № 969/2019 (далі - Висновок).
Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосудця (частина 1 статті 124 Основного Закону України).
Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу через інші законодавчі акти.
Таким чином, суд доходить висновку, що при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди позивача відповідач мав керуватися виключно Законом України “Про судоустрій та статус суддів», при цьому застосування статті 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік» прямо суперечить приписам статті 130 Конституції України.
Відповідно до частини 1-4 статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.
Виходячи з наведених вимог процесуального права та враховуючи те, що стаття 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік» в частині обмеження суддівської винагороди не відповідає Конституції України та нормам міжнародного права, суд до спірних правовідносин застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
Крім того, суд враховує, що Рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 року №10-р/2020 у справі №1-14/2020(230/20) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:
- частин першої, третьої статті 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14.11.2019 № 294-ІХ зі змінами;
- абзацу дев'ятого пункту 2 розділу ІІ “Прикінцеві положення» Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік»» від 13.04.2020 року №553-ІХ.
Положення Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14.11.2019 року №294-ІХ зі змінами, Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік»» від 13.04.2020 року №553-ІХ, визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Також суд враховує, що Рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 року №10-р/2020 зазначено про необхідність компенсувати відповідними виплатами встановленні обмеження суддівської винагороди.
Зазначені обставини виключаються необхідність звернення до Верховного Суду з клопотанням щодо внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності статті 29 Закону України “Про державний бюджет України на 2020 рік».
Суд наголошує на тому, що питання обрахунку та визначення розміру суддівської винагороди регламентовано виключно статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів», що в свою чергу виключає можливість застосовувати до правовідносин стосовно суддівської винагороди інші Закони та нормативно-правові акти.
Доводи відповідачів відносно того, що територіальне управління може проводити нарахування і виплати лише в рамках законодавства України в межах бюджетних асигнувань на поточний фінансовий рік, є слушними, однак вони не нівелюють висновки суду про необхідність застосування норм Конституції України та спеціального Закону України “Про судоустрій і статус суддів» при нарахуванні і виплаті суддівської винагороди.
Таким чином, у силу приписів ч.3 ст.7 КАС України до спірних правовідносин суд застосовує ч.2 ст.130 Конституції України, а тому розмір суддівської винагороди належить визначати відповідно до ст.135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016р. №1402-VIII без застосування будь-яких обмежень, що не передбачені таким Законом, та не застосовує до спірних правовідносин ст.29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік».
Отже, оскаржувані дії відповідача-1 щодо зменшення нарахування і виплати суддівської винагороди позивача за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року, включно (крім днів, коли позивач перебував у щорічній відпустці і виплата суддівської винагороди здійснювалася без обмежень), є протиправними.
Як встановлено судом, за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року, включно (крім днів, коли позивач перебував у щорічній відпустці та був тимчасово непрацездатним), суддівську винагороду позивачеві нараховано та виплачено не відповідно до положень статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів», а в обмеженому розмірі згідно зі статтею 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік» - у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.
Вказані обставини підтверджуються довідкою Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області №Б-с-396 від 08.04.2024 року про суддівську винагороду, виплачену судді Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 за період з 01.04.2020 року по 30.09.2020 року, та не заперечується відповідачами.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
Нараховуючи та виплачуючи позивачеві суддівську винагороду із застуванням обмеженням її розміру, суб'єкт владних повноважень - відповідач-1 діяв з порушенням вимог статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів», що призвело до порушення прав позивача та гарантій незалежності судді, а відтак порушене право позивача належить поновленню шляхом зобов'язання відповідача-1 провести нарахування та виплату суддівської винагороди позивачеві на підставі статті 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів» за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року, включно.
При цьому, з огляду на те, що рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 року №10-р/2020 у справі №1-14/2020(230/20) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення, зокрема, частин 1, 3 ст.29 Закону України “Про Державний бюджет на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року №294-IX, зі змінами; і ці положення втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення, протиправні дії відповідача обмежуються датою 28.08.2020 року, а тому і обов'язок нарахувати та виплатити недонараховану суддівську винагороду позивачу слід покласти на відповідача-1 за період з 18.04.2020 року по 28.08.2020 року, включно.
Суд також враховує, що після винесення Конституційним Судом України рішення від 28.08.2020 року №10-р/2020 у справі №1-14/2020(230/20) взагалі припинено спір щодо застосування Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13.04.2020 року №553-IX, яким Закон України “Про Державний бюджет України на 2020 рік» було доповнено статтею 29.
При цьому, суд зауважує, що відповілач-2 у даному випадку є належним відповідачем у цій справі, бо нарахування і виплата суддівської винагороди позивачеві за спірний період здійснена позивачеві саме відповідачем-1, при цьому жодних вимог до відповідача-2 позивачем у позовній заяві заявлено не було, тож у задоволенні позову до відповідача-2 слід відмовити.
Щодо посилання відповідачів на пропуск позивачем строку звернення до суду з цим позовом, суд зазначає таке.
Положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (суддівської винагороди).
За приписами частин першої та другої статті 233 КЗпП України, в редакції до 19.07.2022 року, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9- рп/2013.
Так, у рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 (справа №1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.
Верховний Суд, надаючи оцінку поняттям «грошова винагорода», «одноразова грошова допомога при звільненні» та «оплата праці» і «заробітна плата», які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, виснував, що вказані поняття є рівнозначними.
Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
З прийняттям Закону України від 01 липня 2022 року №2352-ІХ, який набрав чинності 19 липня 2022 року, зокрема, змінено редакцію статті 233 КЗпП України, а саме: працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
При цьому, з огляду на правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, суд дійшов висновку про поширення дії частини першої статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
Однак приписами частин третьої і п'ятої статті 122 КАС України передбачено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Вирішуючи питання про те, якою нормою закону слід керуватися при розгляді цієї справи, суд звертає увагу на те, що обов'язок держави створити умови та гарантувати можливості для громадян заробляти собі на життя працею і своєчасно одержувати винагороду за працю є складовою її обов'язку щодо утвердження, забезпечення і гарантування прав та свобод людини і громадянина (стаття 3, частини перша, друга, сьома статі 43 Конституції України).
Частиною першою статті 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
У Рішенні від 12 квітня 2012 року №9-рп/2012 Конституційний Суд України зазначив, що гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод. У правовій державі звернення до суду є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб (абзац п'ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини рішення).
Таким чином, зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною пятою статті 122 КАС України.
Наведене дає підстави для висновку, що до 19 липня 2022 року строк звернення з цим позовом до суду не був обмежений будь-яким строком.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 06.04.2023р. у справі №260/3564/22.
З огляду на вищевикладене та враховуючи, що позовні вимоги стосуються періоду з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року, тобто до 19.07.2022р., ця позовна заява подана до суду в межах строку звернення до суду.
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (частина 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).
Згідно з частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Суд зазначає, що відповідачем-1 як суб'єктом владних повноважень не доведено правомірності своїх дій у спірних правовідносинах. Натомість, позивачем доведено та підтверджено належними доказами обставини, на яких ґрунтуються його позовні вимоги.
Враховуючи викладене, а також задоволення позовних вимог саме до відповідача-1, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Розподіл судових витрат відповідно до ст.139 КАС України не здійснюється, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до положень п.1 ч.1 ст.5 Закону України “Про судовий збір».
Керуючись ст. ст. 242-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Позовну заяву ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 26239738, місцезнаходження: пр. Дмитра Яворницького, буд.57, м. Дніпро, 49070), Державної судової адміністрації України (код ЄДРПОУ 26255795, місцезнаходження: вул. Липська, буд. 18/5, м. Київ, 01021) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 26239738, місцезнаходження: пр. Дмитра Яворницького, буд.57, м. Дніпро, 49070) щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року (за винятком днів відпустки та тимчасової непрацездатності) із застосуванням обмеження її розміру на підставі статті 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік» із змінами, внесеними згідно із Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року №553-ІХ.
Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 26239738, місцезнаходження: пр. Дмитра Яворницького, буд.57, м. Дніпро, 49070) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року (за винятком днів відпустки та тимчасової непрацездатності) на підставі ст.135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів», виходячи з базового розміру посадового окладу судді в розмірі 30 (тридцяти) прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2020 року, щомісячної доплати за вислугу років в розмірі 40% від посадового окладу, з урахуванням виплачених у цей період сум та з утриманням із сум, що підлягають виплаті, передбачених законом податків, зборів та обов'язкових платежів.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Третього апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, передбачені ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя: О.М. Турова