Справа № 303/412/25
2/303/94/25
11 березня 2025 року м. Мукачево
Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області
у складі головуючого судді Заболотного А.М.
секретар судового засідання Желізняк К.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі засідань в м. Мукачево в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ЕЙС» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,-
ТзОВ «ФК «ЕЙС» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором кредитної лінії № 00-10162496 від 07.11.2023 року на суму 14972,50 грн. В обґрунтування своїх вимог вказує про те, що 07.11.2023 року між ТзОВ «Качай гроші» та ОСОБА_1 укладено договір кредитної лінії № 00-10162496. Договір укладено в електронному форматі відповідно до Закону України «Про електронну комерцію». За вказаним договором відповідач отримав позику в розмірі 5300,00 грн. шляхом перерахування кредитних коштів на його банківську картку № НОМЕР_1 .
22.01.2024 року ТзОВ «Качай гроші» та ТзОВ «Макс Кредит» уклали договір факторингу № 22-01/2024 відповідно до умов якого ТзОВ «Макс Кредит» було відступлено право грошової вимоги за договором кредитної лінії № 00-10162496 від 07.11.2023 року до боржника ОСОБА_1 .
В подальшому 16.08.2024 року ТзОВ «Макс Кредит» та ТзОВ «ФК «ЕЙС» уклали договір факторингу № 16082024-МК/ЕЙС відповідно до умов якого ТзОВ «ФК «ЕЙС» було відступлено право грошової вимоги за договором кредитної лінії № 00-10162496 від 07.11.2023 року до боржника ОСОБА_1 .
Відповідач зобов'язань за кредитним договором не виконала, у зв'язку з чим у неї виникла заборгованість у розмірі 14972,50 грн., що складається з наступного: 5565,00 грн. - заборгованість по кредиту; 9407,50 грн. - заборгованість по несплаченим відсоткам.
Таким чином ТзОВ «ФК «ЕЙС» просить стягнути з відповідача заборгованість в розмірі 14972,50 грн. та витрати пов'язані з розглядом справи, а саме: 2422,40 грн. - судовий збір та 7000,00 грн. - витрати на професійну правничу допомогу.
Ухвалою суду від 17.01.2025 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін. Цією ж ухвалою клопотання позивача про витребування доказів задоволено. Судове засідання призначено на 19.02.2025 року та відкладено на 11.03.2025 року.
19.02.2025 року від представника відповідача ОСОБА_1 , адвоката Хомяк О.М., надійшли додаткові пояснення зі змісту яких встановлено, що відповідач заперечує проти заявлених вимог. Так, у додаткових поясненнях зазначено про те, що позивачем не доведено належними і допустимими доказами факту переходу до нього права вимоги за кредитним договором на який він посилається, а саме позивачем не надано належним чином завіреного акту прийому передачі реєстру боржників до ТзОВ «Макс Кредит», яке виступало фактором, від ТзОВ «Качай гроші», а також не надано доказів здійснення оплати факторами за обома договорами. Крім того, не доведено існування між ОСОБА_1 та ТзОВ «КАЧАЙ ГРОШІ» правовідносин, що регулюються параграфом 2 глави 71 ЦК України «Кредит», у тому числі укладання кредитного договору. Зокрема, зазначає, що факт перерахунку грошових коштів є недоведеним. Крім того, перерахунок грошових коштів сам по собі не свідчить про наявність між сторонами наявності кредитних правовідносин.
24.02.2025 року від представника позивача надійшли додаткові пояснення зі змісту яких встановлено, що позивач вважає, що надав беззаперечні докази того, що відповідач підписав договір електронним підписом одноразовим ідентифікатором, оскільки договір між сторонами укладено в електронному вигляді, із застосуванням електронного підпису. Зазначає, що відповідач через особистий кабінет на веб-сайті кредитора подала заявку на отримання позики за умовами, які вважала зручними для себе та підтвердила умови отримання позики. Після цього кредитор надіслав відповідачу за допомогою засобів зв'язку на вказаний нею номер телефону одноразовий ідентифікатор у вигляді смс-коду, який остання використала для підтвердження підписання. Одноразовий персональний ідентифікатор - 12351 направлено відповідачу 07.11.2023 о 14:41:29 год. на номер мобільного телефону вказаний нею в заявці на отримання грошових коштів - НОМЕР_2 , одноразовий персональний ідентифікатор введено відповідачем у відповідне поле в інформаційно-телекомунікаційній системі товариства 07.11.2023 о 14:41:42. Крім того, щодо факту перерахування коштів боржнику зазначається, що фінансова компанія може користуватись послугами іншої фінансової компанії для здійснення певних операцій, включаючи перерахування коштів фізичній чи юридичній особі. Це дозволяється законодавством України та регулюється договірними відносинами між компаніями. Отже, позивач вважає, що належним чином підтвердив факт перерахування коштів відповідачу.
У судове засідання представник позивача,не з'явився, подав до суду заяву про розгляд справи у його відсутності, позовні вимоги підтримує в повному обсязі, просить їх задовольнити.
Відповідач та його представник у судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином, про причини неявки суд не повідомили.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень ЦПК України розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Суд, дослідивши та перевіривши наявні у справі докази, приходить до наступного висновку.
Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
При цьому, відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Судом встановлено, що 07.11.2023 року між ТзОВ «Качай гроші» та ОСОБА_1 укладено договір кредитної лінії № 00-10162496. Вказаний договір підписаний електронним підписом 12351, надісланим на номер телефону позичальника 07.11.2023 14 год 41 хв., відтворений шляхом використання позичальником одноразового ідентифікатора про, що свідчить розділ 8 договору та довідка про ідентифікацію. Договір укладено в електронному форматі відповідно до Закону України «Про електронну комерцію».
Згідно з п. 1.1. договору кредитної лінії № 00-10162496 від 07.11.2023 року кредитодавець надає позичальнику кредит у національній валюті у вигляді кредитної лінії на умовах, передбачених договором, а позичальник зобов'язується одержати та повернути Кредит, сплатити проценти за користування ним та виконати інші обов'язки, передбачені Договором.
За умовами кредитного договору ТзОВ «Качай гроші» надало відповідачу кредит в розмірі 5300,00 грн. строком на 120 днів зі сплатою 2,5 % від суми кредиту за кожний день користування кредитом, а позичальник зобов'язався повернути грошові кошти та сплатити проценти за користування кредитом у порядку та на умовах, визначених договором кредиту (п.п. 1.2., 1.3., 1.4.1. кредитного договору).
Згідно з паспортом споживчого кредиту до договору про надання кредиту ОСОБА_1 зобов'язалася сплатити комісію за надання кредиту у розмірі 265,00 грн.
Надання кредитних коштів відповідачу підтверджується інформаційною довідкою № 204/09 від 09.09.2024 року, виданою директором ТОВ «Платежі онлайн», а також інформацією про рух коштів по картці відповідача від 20.01.2025 року, отриманої від АТ «Райффайзен Банк» на виконання ухвали про витребування доказів.
Згідно з розрахунком заборгованості за договором кредитної лінії № 00-10162496 від 07.11.2023 року, заборгованість за вказаним договором становить 14972,50 грн., що складається з наступного: 5565,00 грн. - заборгованість по кредиту; 9407,50 грн. - заборгованість по несплаченим відсоткам.
Одночасно, звертаючись до суду з цим позовом ТзОВ «ФК «ЕЙС» також зазначає про те, що до нього перейшло право вимоги до відповідача за договором кредитної лінії № 00-10162496 від 07.11.2023 року до боржника ОСОБА_1 .
Так, судом встановлено, 22.01.2024 року ТзОВ «Качай гроші» та ТзОВ «Макс Кредит» уклали договір факторингу № 22-01/2024 відповідно до умов якого ТзОВ «Макс Кредит» було відступлено право грошової вимоги за договором кредитної лінії № 00-10162496 від 07.11.2023 року до боржника ОСОБА_1 .
Вказане стверджується реєстром боржників до договору факторингу № 22-01/2024 та актом прийому-передачі реєстру боржників за договором факторингу № 22-01/2024 від 22.01.2024 року.
Також судом встановлено, що в подальшому 16.08.2024 року ТзОВ «Макс Кредит» та ТзОВ «ФК «ЕЙС» уклали договір факторингу № 16082024-МК/ЕЙС відповідно до умов якого ТзОВ «ФК «ЕЙС'було відступлено право грошової вимоги за договором кредитної лінії № 00-10162496 від 07.11.2023 року до боржника ОСОБА_1 .
Вказане стверджується реєстром боржників до договору факторингу № 16082024-МК/ЕЙС та актом прийому-передачі реєстру боржників за договором факторингу № 16082024-МК/ЕЙС від 16.08.2024 року.
Із врахуванням встановленого вище суд вважає, що в першу чергу слід вирішити питання наявності у позивача права грошової вимоги за кредитними договорами до відповідача.
За приписами ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Тлумачення ч. 1 ст. 512 ЦК України дозволяє стверджувати, що відступлення права вимоги є одним із випадків заміни кредитора в зобов'язанні, яке відбувається на підставі правочину. Відступлення права вимоги не є окремим видом договору, це правочин, який опосередковує перехід права. Відступлення права вимоги може відбуватися, зокрема, внаслідок укладення договору: (а) купівлі-продажу чи міни (ч. 3 ст. 656 ЦК України); (б) дарування (ч. 2 ст. 718 ЦК України); (в) факторингу (глава 73 ЦК України).
Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові (ч. 1 ст. 513 ЦК України).
До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 514 ЦК України).
Згідно з ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.
Відповідно до ст. 517 ЦК України первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.
Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.
Тлумачення ст. 516, ч. 2 ст. 517 ЦК свідчить, що боржник, який не отримав повідомлення про відступлення права вимоги іншій особі, не позбавляється обов'язку погашення боргу, а лише має право на сплату боргу первісному кредитору і таке виконання є належним.
Аналогічний висновок зроблено Верховним Судом України в постанові від 23.09.2015 року у справі № 6-979цс15.
Отже, відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними правочину.
Частиною 1 ст. 1077 ЦК визначено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
За змістом ч. 1 ст. 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).
Згідно з ст. 1081 ЦК України клієнт відповідає перед фактором за дійсність грошової вимоги, право якої відступається, якщо інше не встановлено договором факторингу.
З наведених вище договорів факторингу слід прийти до однозначного висновку про те, що до ТзОВ «ФК «ЕЙС» перейшли всі права кредитора за договором кредитної лінії № 00-10162496 від 07.11.2023 року.
Заперечення сторони відповідача про те, що позивач не набув права вимоги на підставі зазначених вище договорів факторингу спростовується тим, що позивачем надано суду відповідні договори факторингу, належним чином укладені акти прийому-передачі реєстру боржників до договорів факторингу, витяги з реєстру боржників.
Крім того у постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02.02.2022 року у справі № 175/2928/20 (провадження № 61-13310св21) зазначено, що «статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження №14-203цс19) зазначено, що ст. 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Доказів про те, що зазначені вище договори факторингу визнані недійсними суду не надано.
З приводу наявності підстав для стягнення заборгованості за кредитним договором суд зазначає про таке.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).
За змістом ч.ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до ст.ст. 526, 527, 530 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору і у встановлений строк відповідно до умов договору та вимог Закону. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України). Визначення поняття зобов'язання міститься у ч. 1 ст. 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Таке визначення розкриває сутність зобов'язання як правового зв'язку між двома суб'єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обов'язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов'язання надано право, що кореспондує обов'язку першої. Обов'язками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобов'язання (ст. 510 ЦК України).
В силу ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Із положень ч. 1 ст. 634 ЦК України слідує, що договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
Загальні правила щодо форми договору визначено ст. 639 ЦК України, згідно з якої договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлено законом; якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для такого виду договорів не вимагалася; якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі; якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлено письмової форми, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами; якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріального посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.
Отже, будь-який вид договору, який укладається на підставі Цивільного або Господарського кодексів України, може мати електронну форму. Договір, укладений електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді (ст.ст. 205, 207 ЦК України).
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09.09.2020 року у справі № 732/670/19, від 23.03.2020 року у справі № 404/502/18, від 07.10.2020 року у справі № 127/33824/19.
Відповідно до ч.ч. 1, 3, 4, 7 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» пропозиції укласти електронний договір (оферта) має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору, і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі прийняття. Електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або іншому порядку, передбаченому Цивільним та Господарським кодексами України, а також іншими актами Законодавства.
Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному ст. 12 цього закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовий формі (ч. 12 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію»).
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про електронну комерцію» електронний підпис одноразовим ідентифікатором дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору.
Отже, електронний підпис призначений для ідентифікації особи, яка підписує електронний документ, який накладається за допомогою особистого ключа та перевіряється за допомогою відкритого ключа.
Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно з ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором. В силу ч. 1 ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
При цьому право дострокового повернення означає, що кредитор вимагає виконання зобов'язання до настання строку виконання, визначеного договором.
Так, одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.
Згідно з ст.ст. 610, 611, 612 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Частиною 1 ст. 627 ЦК України визначено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (ст. 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (ст. 77 ЦПК України).
Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У ст. 80 ЦПК України зазначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч.ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України).
Частиною 3 ст. 13 ЦПК України передбачено, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Відповідно до ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 02.10.2018 року (справа № 910/18036/17).
Заперечення сторони відповідача з приводу відсутності доказів, які б підтверджували факт укладення кредитного договору та зарахування грошових коштів на рахунок ОСОБА_1 слід відхилити з огляду на те, що як встановлено в ході судового розгляду кредитний договір підписано електронним підписом позичальника, який відтворений шляхом використання позичальником одноразового ідентифікатора, що був надісланий на номер телефону з зазначенням адреси проживання відповідача, її паспортних даних, РНОКПП, а крім того за умовами договору його невід'ємною частиною є Правила надання грошових коштів у позику, у тому числі і на умовах фінансового, яка розміщена на сайті товариства.
На підтвердження укладання договору кредитної лінії № 00-10162496 від 07.11.2023 року з ТзОВ «Качай гроші» стороною позивача надано електронний доказ в паперовій формі, підписаний одноразовим ідентифікатором, який відповідно до вимог чинного законодавства був власноручно введений відповідачем для електронного підпису, що свідчить про те, що відповідач ознайомилася та погодилася з умовами договору, а тому сторони досягли усіх істотних умов та уклали в належній формі кредитний договір.
Також суд звертає увагу на те, що фактичне перерахування коштів за кредитом в розмірі 5300,00 грн. відповідачу підтверджується інформацією, отриманою від АТ «Райффайзен Банк» з якої встановлено, що платіжна картка № 4149-51ХХ-ХХХХ-1903 емітована саме на ім'я відповідача ОСОБА_1 , а номер телефону НОМЕР_2 є фінансовим номером телефону та знаходиться в анкетних даних відповідача ОСОБА_1 . Крім того, 07.11.2023 року на рахунок відповідача зараховано 5300,00 грн.
У постанові Верховного Суду від 06.05.2020 року (справа № 372/223/17) міститься правовий висновок, згідно з яким факт отримання кредиту може бути доведено не лише заявою про видачу готівки, а й сукупністю інших доказів, зокрема: кредитним договором, меморіальними ордерами на видачу коштів, виписками про рух коштів по рахунку, заявами на переказ готівки, тощо.
Таким чином, суд приходить до висновку, що сторони вказаного вище договору узгодили розмір позики (кредиту), грошову одиницю, в якій надано позику (кредит), строки та умови надання грошових коштів у позику (кредит), що свідчить про наявність волі відповідача для укладення такого договору, на таких умовах шляхом підписання договору за допомогою електронного підпису одноразовим ідентифікатором.
При цьому ТзОВ «Качай гроші» свої зобов'язання за кредитним договором виконало в повному обсязі, а саме надало відповідачу кредит у розмірі, встановленому кредитним договором. У свою чергу, позичальник зобов'язався своєчасно сплачувати проценти за користування кредитом, повернути кредит у визначені кредитним договором терміни, а також виконати інші свої зобов'язання відповідно цього договору.
З врахуванням встановленого суд приходить до висновку про укладеність вищевказаного кредитного договору між відповідачем та відповідною фінансовою установою, невиконання позичальником своїх зобов'язань щодо повернення, отриманих в борг коштів, та наявності в неї боргових зобов'язань перед позивачем, який набув прав вимоги за вищевказаним кредитним договором за договорами факторингу.
Підсумовуючи слід зазначити, що заперечення проти позову представника відповідача по суті ґрунтуються на тому, що доказів підписання договору кредитної лінії № 00-10162496 від 07.11.2023 року ОСОБА_1 не надано, вона не ознайомлювалася зі змістом укладеного кредитного договору. В той же час в ході судового розгляду встановлено, що ОСОБА_1 свідомо підписала кредитний договір за допомогою електронного підпису одноразовим ідентифікатором. В свою чергу, встановленого вище судом, стороною відповідача жодним чином не спростовано, зокрема, те, що банківська картка з відповідним номером, що вказана в договорі, не належить ОСОБА_1 .
Таким чином, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, розглядаючи справу в межах заявлених позовних вимог та визначеного позивачем предмета спору, суд дійшов висновку, що позов слід задовольнити у повному обсязі та стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за договором кредитної лінії № 00-10162496 від 07.11.2023 року у загальному розмірі 14972,50 грн., що складається з наступного: 5565,00 грн. - заборгованість по кредиту; 9407,50 грн. - заборгованість по відсоткам.
Суд ухвалюючи рішення також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів сторін), сформовану у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).
Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до ст. 10 ЦПК України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, інші, зазначені сторонами у заявах по суті справи, окрім проаналізованих вище, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Щодо вимоги представника позивача про стягнення витрат на правничу допомогу, суд вважає за доцільне зазначити таке.
Так, позивач просить суд стягнути на свою користь 7000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу у зв'язку з розглядом цієї справи.
Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно із ч. 4 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 року у справі № 826/1216/16 зазначено, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
Крім того, відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду по справі №751/3840/15-ц від 20.09.2018 року на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Наявність документального підтвердження витрат на правову допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат.
На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу суду надано такі докази: договір про надання правничої допомоги № 2211/Е від 22.11.2024 року; додаткова угода № 8 до договору про надання правничої допомоги № 2211/Е від 22.11.2024 року; акт прийому-передачі наданих послуг до договору про надання правничої допомоги № 2211/Е від 22.11.2024 року; свідоцтво про право зайняття адвокатською діяльністю № 4956.
За змістом ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Пунктом 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - це вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону).
Відповідно до ст. 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Пунктом 3.2 Рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 року № 23-рп/2009 (у справі щодо офіційного тлумачення положень ст. 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу) передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
У разі недотримання вимог ч. 4 ст. 137 ЦПК України суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 137 ЦПК України).
Відповідно до ч. 6 ст. 137 ЦПК України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
У зв'язку з цим суд звертає увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях ч.ч. 5, 6 ст. 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.
Як вже було згадано, відповідно до ч. 5 ст. 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Підсумовуючи, слід зазначити, що ЦПК України передбачено наступні критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2021 року у справі № 927/237/20).
Такі самі критерії які зазначено вище застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 28.112002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16.11.2022 року (справа № 922/1964/21) зробила висновок про таке: «Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 ГПК України, відповідно до якої інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Разом з тим у частині п'ятій статті 129 ГПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.».
Також Велика Палата Верховного Суду у згаданій постанові зробила висновок про таке: «Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п'ятою - сьомою та дев'ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу. У такому випадку суд, керуючись частинами п'ятою - сьомою, дев'ятою статті 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.».
Слід відзначити, що положення ч.ч. 5-7 та 9 ст. 129 ГПК України є аналогічні положенням ч.ч. 3-5 та 9 ст. 141 ЦПК України.
Таким чином надаючи оцінку понесеним стороною витрат на адвоката з обсягом наданих ним послуг і виконаних робіт, судом з'ясовується, які конкретно роботи (послуги) виконав (надав) адвокат. При цьому, суд враховує не лише, чи передбачено виконання цих робіт договором, але й чи відповідають вони критерію необхідності - чи було їх вчинення обов'язковим, і чи доцільним було їх виконання - чи вплинули вони на перебіг розгляду справи.
Так, до складу витрат на правничу допомогу сторона позивача, зокрема, віднесла вивчення матеріалів справи (2 год.) та складання позовної заяви (2 год.).
При цьому суд враховує, що відповідно до договору про надання правової допомоги про надання правничої допомоги № 2211/Е від 22.11.2024 року та додаткової угоди № 8 до договору про надання правничої допомоги № 2211/Е від 22.11.2024 року, укладених між ТзОВ «Фінансова компанія «ЕЙС» та АБ «Тараненко та Партнери», адвокатське бюро представляє інтереси позивача по спорам, заявлених з аналогічних підстав та з таким самим предметом щодо інших осіб.
Таким чином роботи, що входять до складу витрат на правничу допомогу у цій справі не є унікальними та такими, що виконані виключно для цього цивільного спору, що свідчить про те, що витрачені адвокатом час та обсяг робіт на надання послуг з професійної правничої допомоги, в частині вивчення матеріалів справи (2 год.) та складання позовної заяви (2 год.), на переконання суду, не у повній мірі відповідають критеріям обґрунтованості, пропорційності, розміру таких витрат до предмета спору з урахуванням ціни позову, реальності таких витрат, розумності їхнього розміру та витраченому адвокатом часу в контексті приписів ч. 3 ст. 141 ЦПК України.
У контексті вирішення питання про розподіл судових витрат зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, не є обов'язковими для суду. Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд оцінює витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.
При цьому суд не втручається у договірні відносини, що склалися між адвокатом і його клієнтом, які безперечно повинні виконуватись сторонами цього договору відповідно до погоджених ними умов, у тому числі і щодо сплати погодженого розміру гонорару адвоката.
З урахуванням викладеного, зваживши на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та обсягу виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), суд приходить до висновку, що з відповідача на користь позивача підлягають стягненню витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 4000,00 грн.
Згідно з ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача необхідно стягнути 2422,40 грн. (судовий збір) судових витрат.
Керуючись ст.ст. 2, 3, 10, 12, 13, 18, 76-81, 141, 263-265, 354-355 ЦПК України, ст.ст. 526, 527, 530, 610, 625, 629, 651, 653 1048-1050, 1054 ЦК України, суд,-
Позов задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ЕЙС» заборгованість за кредитним договором № 00-10162496 від 07.11.2023 року в розмірі 14972,50 гривень (чотирнадцять тисяч дев'ятсот сімдесят дві гривні 50 копійок), що складається з наступного: 5565,00 гривень - заборгованість по кредиту; 9407,50 гривень - заборгованість по несплаченим відсоткам.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ЕЙС» 4000,00 (чотири тисячі) гривень судових витрат на професійну правничу допомогу.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ЕЙС» 2422,40 (дві тисячі чотириста двадцять дві гривні 40 копійок) гривень судових витрат на оплату судового збору.
В задоволенні решти позову відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.
Повне найменування (ім'я) учасників справи та їх місце проживання (місцезнаходження):
Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ЕЙС» (02090, місто Київ, Харківське шосе, буд. 19, офіс 2005, Код ЄДРПОУ: 42986956)
Представник позивача: Тараненко Артем Ігорович (02094, м. Київ, вул. Юрія Поправки, буд. 6, офіс 21, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ).
Відповідач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ).
Представник відповідача: Хомяк Олександр Миколайович (а/с 988, м. Хмельницький).
Суддя А.М.Заболотний