Справа № 599/1579/24Головуючий у 1-й інстанції Іваницький О.Р.
Провадження № 22-ц/817/15/25 Доповідач - Костів О.З.
Категорія -
24 лютого 2025 року м. Тернопіль
Тернопільський апеляційний суд в складі:
головуючого - Костів О.З.
суддів - Хома М. В., Храпак Н. М.,
з участю секретаря - Панькевич Т.І.
апелянтки - ОСОБА_1 ,
представника апелянтки - ОСОБА_2 ,
відповідача - ОСОБА_3 ,
представника відповідача - ОСОБА_4
третьої особи - ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 599/1579/24 за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 26 серпня 2024 року (ухвалене суддею Іваницьким О.Р., дати складення повного тексту не зазначено) в справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 , третя особа на стороні позивача - ОСОБА_8 , про усунення перешкод у користуванні нерухомим майно шляхом виселення,
У липні 2024 року ОСОБА_1 (далі - позивачка, апелянтка), в інтересах якої діє адвокат Жеребецька Ірина Орестівна, звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 (далі - відповідач), третя особа на стороні позивача ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні нерухомим майно шляхом виселення.
В обґрунтування заявлених вимог позивачка посилається на те, що відповідач є її колишнім чоловіком. Позивачці на праві приватної власності належить квартира в АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування від 27 серпня 2003 року. В даній квартирі проживає відповідач, який веде антигромадський спосіб життя, зловживає спиртними напоями, часто влаштовує сварки, з приводу чого були неодноразові звернення до поліції, постійно її ображає, веде себе вкрай агресивно. Також відповідач жодним чином в утриманні квартири, її ремонті, оплаті комунальних послуг участі не приймає, чим завдає їй значних матеріальних збитків. Відповідач в квартирі не зареєстрований та в нього є батько, який проживає в смт.Залізці один. Позивачка зазначила, що спільне проживання з відповідачем в одній квартирі є неможливим.
У зв'язку з наведеним позивачка просила суд усунути їй перешкоди у здійсненні права власності квартирою АДРЕСА_2 , шляхом виселення ОСОБА_3 без надання іншого житла.
Рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 26 серпня 2024 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, представник ОСОБА_1 - адвокат Жеребецька Ірина Орестівна подала на нього апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Вказує, що судом неповно встановлено фактичні обставини справи та дано невірну оцінку доказам.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції помилково розглянув дану справу в порядку спрощеного позовного провадження, не врахувавши, що предмет позову випливає із сімейних відносин та залучено третю особу.
Зазначає, що ухвалюючи оскаржуване рішення суд послався виключно на статтю 116 ЖК України, однак залишив поза увагою систематичне порушення відповідачем правил співжиття, що робить неможливим спільне проживання сторін. Крім того, ОСОБА_1 , як власник житла, має право вимагати усунення перешкод у користуванні своїм майном, зокрема шляхом виселення відповідача, який не є членом сім'ї. Звертає увагу на те, що відповідач не зареєстрований у квартирі АДРЕСА_2 та зняття його з реєстраційного обліку не оскаржував. Також відповідач не подав жодних доказів, які б давали йому право користування квартирою, власником якої є ОСОБА_1 . Більше того у відповідача є батько - ОСОБА_9 , який один проживає у власному будинку, що знаходиться по АДРЕСА_3 .
У зв'язку з наведеним просить рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 26 серпня 2024 року скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити в повному обсязі.
Відзив на апеляційну скаргу від учасників справи до суду не надходив.
В судовому засіданні апелянтка ОСОБА_1 , її представник ОСОБА_2 , а також третя особа на стороні позивачки ОСОБА_5 апеляційну скаргу підтримали, зіславшись на мотиви, викладені у ній.
Відповідач ОСОБА_3 та його представник Гнідий Іван Петрович проти апеляційної скарги заперечили та просили рішення суду залишити без змін.
Заслухавши доповідача, пояснення сторін та їх представників, перевіривши матеріали справи, доводи, зазначені в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає виходячи із наступного.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Судом встановлено наступні обставини.
22 вересня 1998 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 зареєстрували шлюб в Мшанецькій сільській раді Зборівського району Тернопільської області, актовий запис №6, який розірвано рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 26 вересня 2012 року, справа №1907/1808/2012.
В даному шлюбі у сторін народилося двоє дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
На підставі договору дарування від 27 серпня 2003 року ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_2 (а.с.12).
Відповідач ОСОБА_3 був вселений та зареєстрований у спірній квартирі як член сім'ї позивачки з 07 грудня 2007 року.
Станом на теперішній час у вищевказаній квартирі зареєстровані позивачка ОСОБА_1 , її повнолітня донька ОСОБА_5 та неповнолітній син ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується витягом Залозецької селищної ради від 14 червня 2024 року №126 (а.с.16).
27 квітня 2023 року ОСОБА_3 знятий з місця реєстрації за адресою: квартира АДРЕСА_2 , за заявою власника ОСОБА_1 , що підтверджується довідкою Залозецької селищної ради від 01 липня 2024 року №126 (а.с.16).
Разом з тим, апеляційним судом встановлено, що фактично у квартирі постійно проживають позивачка ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_3 , їх повнолітня донька ОСОБА_5 та неповнолітній син ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Протягом 2018-2024 років між сторонами часто виникали конфлікти на побутовому рівні, щодо яких вони неодноразово зверталися до правоохоронних органів.
ОСОБА_3 неодноразово вчиняв відносно ОСОБА_1 насильство психологічного характеру, за що притягувався до адміністративної відповідальності, передбаченої частиною першою статті 173-2 КУпАП, що підтверджується постановами Зборівського районного суду Тернопільської області від 02 вересня 2019 року у справі № 599/1789/19, від 12 вересня 2019 року у справі № 599/1912/19, від 13 грудня 2018 року у справі № 599/2557/18, від 04 травня 2020 року у справі №599/949/20.
Вироком Зборівського районного суду Тернопільської області від 18 серпня 2020 року у справі № 599/241/20 ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 125 КК України у зв'язку з нанесенням легких тілесних ушкоджень колишній дружині ОСОБА_1 .
У червні 2020 року ОСОБА_1 вперше звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні житлом шляхом виселення (справа № 599/1225/20), посилаючись на те, що вона є власником квартири АДРЕСА_2 . Шлюб між нею та відповідачем розірваний, однак ОСОБА_3 надалі зареєстрований та проживає в її квартирі, не оплачує комунальні послуги, чим завдає їй зайвих витрат та перешкоджає розпоряджатися квартирою. Крім того, відповідач постійно зловживає спиртними напоями, спричиняє скандали і сварки, принижує її честь та гідність, неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності.
Рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 18 серпня 2020 року, яке залишено без змін постановами Тернопільського апеляційного суду від 04 грудня 2020 року та Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 серпня 2021 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 , відмовлено.
Відмовляючи у задоволені позову суд дійшов висновку про те, що з урахуванням встановлених в справі №599/1225/20 обставин, позивачка не довела необхідність і пропорційність такого крайнього заходу втручання у права особи, як виселення відповідача, з яким вона перебувала в зареєстрованому шлюбі та який з 2007 року за її згодою як власника зареєстрований у спірній квартирі і користується нею.
Згідно відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що постановою Зборівського районного суду Тернопільської області від 18 лютого 2022 року у справі №599/273/22 встановлено, що ОСОБА_3 20 листопада 2021 року за місцем спільного проживання в смт Залізці вчинив психологічне насильство в сім'ї відносно своєї колишньої дружини ОСОБА_1 , чим порушив ч.1 ст.173-2 КУпАП. Правопорушник вину визнав повністю. Разом з тим, ОСОБА_3 звільнений від адміністративної відповідальності у зв'язку з малозначністю, справу закрито, а йому оголошено усне зауваження.
Також згідно відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що постановою Зборівського районного суду Тернопільської області від 18 липня 2023 року у справі № 599/1621/23 встановлено, що 07 червня 2023 року у смт Залізці Тернопільського району Тернопільської області, за місцем спільного проживання ОСОБА_3 вчинив сварку зі своєю колишньою дружиною ОСОБА_1 . Разом з тим, ОСОБА_3 звільнений від адміністративної відповідальності, передбаченої ч.1 ст.173-2 КУпАП, а йому оголошено усне зауваження.
Відповідно до постанови серія ЕГА №1419400 від 04 травня 2024 року, складеної сержантом поліції Шубертом Юрієм Степановичем, вбачається, що 04 травня 2024 року ОСОБА_3 , перебуваючи за місцем свого проживання, здійснив завідомо неправдивий виклик поліції (ст.183 КУпАП), у зв'язку з чим притягнутий до адміністративної відповідальності та на нього накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу 850 грн. Згідно письмових пояснень ОСОБА_1 від 04 травня 2024 року виклик поліції був пов'язаний з побутовим конфліктом між колишнім подружжям (а.с.24-25).
Згідно письмових пояснень третьої особи ОСОБА_5 від 26 серпня 2024 року вбачається, що спільне проживання в одній квартирі в відповідачем є неможливим, оскільки останній зловживає алкоголем, постійно вчиняє конфлікти та домашнє насильство (а.с.38-40).
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, апеляційний суд виходить з наступного.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частини четвертої та п'ятої статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об'єднань.
Згідно із статтею 116 ЖК України якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Осіб, які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення за неможливістю спільного проживання, може бути зобов'язано судом замість виселення провести обмін займаного приміщення на інше жиле приміщення, вказане заінтересованою в обміні стороною.
Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.
Згідно з частинами першою та другою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Частиною четвертою статті 311 ЦК України передбачено, що фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини втручання держави в право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії» від 18 листопада 2004 року, заява № 58255/00).
У пункті 36 вказаного рішення Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (справа «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Право власності позивача на спірне житло обтяжене тривалим проживанням відповідача у цьому житлі.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2020 року у справі № 639/1502/18.
Звертаючись до суду із даним позовом ОСОБА_1 посилалася на те, що їй на праві приватної власності належить квартира, в якій ОСОБА_3 (колишній чоловік) проживає без реєстрації. Разом з тим, відповідач веде антигромадський спосіб життя, зловживає спиртними напоями, вчиняє домашнє насильство, а тому спільне проживання з ним в одній квартирі є неможливим та порушує права позивачки, як власника.
У справі, яка переглядається апеляційним судом встановлено, що позивачка неодноразово зверталась до правоохоронних органів із заявами з приводу виникнення конфліктів із відповідачем. В той же час, колегія суддів зазначає, вказані обставини були предметом дослідження судами у цивільної справі 599/1225/20, зокрема Верховним Судом 12 серпня 2021 року, яким надано відповідну правову оцінку.
Судом першої інстанції правильно встановлено, що після розгляду цивільної справи 599/1225/20, позивачка також зверталась до правоохоронних органів із заявами з приводу виникнення конфліктів із відповідачем, однак в діях відповідача не було встановлено ознак будь-якого з кримінальних правопорушень та звільнено від адміністративної відповідальності, у зв'язку з малозначністю вчиненого діяння.
Надані позивачкою в якості доказів листи за результатами розгляду матеріалів за її зверненнями до правоохоронних органів свідчать про те, що між сторонами склались неприязні стосунки, які виникли у зв'язку з проживанням у спірній квартирі. Доказів того, що до відповідача застосовувались заходи запобігання і громадського впливу матеріали справи не містять.
Таким чином позивачкою не доведено та матеріалами справи не встановлено, що після розгляду цивільної справи справі 599/1225/20, тобто після 12 серпня 2021 року, відповідач вчиняє відносно позивачки дії, які пов'язані з систематичним руйнуванням жилого приміщення, або порушенням правил соціалістичного співжиття, що робить неможливим проживання в одній квартирі.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про те, що виселення відповідача без надання іншого жилого приміщення матиме наслідком порушення справедливого балансу, а отже, буде непропорційним, оскільки тривалий час проживання відповідача у спірному житлі (з 07 грудня 2007 року), незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції.
Доводи апелянтки про те, що суд першої інстанції помилково розглянув дану справу в порядку спрощеного позовного провадження, суд апеляційної інстанції приймає до уваги, однак зазначає, що вказана обставина не призвела до неправильного вирішення судом даного спору та не є обов'язковою підставою для скасування судового рішення.
Твердження апелянтки про те, що у відповідача є батько - ОСОБА_9 , який проживає у власному будинку, що знаходиться по АДРЕСА_3 , не має правового значення для вирішення даної справи, оскільки у відповідача відсутнє право користування вказаним житлом.
Інші доводи апеляційної скарги є аналогічними викладеним у позовній заяві, які не спростовують правильність висновку суду першої інстанції, яким у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до власного тлумачення характеру спірних правовідносин та до переоцінки доказів.
У відповідності до статтей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з вимогами статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Згідно частини другої статті 89 ЦПК України, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відмовляючи у задоволенні позову, судом першої інстанції вірно встановлено фактичні обставини справи та дано правильну оцінку доказам.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду та не впливають на їх правильність.
Норми матеріального права відповідно до спірних правовідносин, застосовані правильно.
Порушень норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи, колегією суддів не встановлено.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у сукупності колегія суддів приходить до висновку про законність та обґрунтованість постановленого по даній справі рішення та відсутність підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,
Апеляційну скаргу ОСОБА_6 - залишити без задоволення.
Рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 26 серпня 2024 року - залишити без змін.
Судові витрати, понесені сторонами у зв'язку із розглядом справи в суді апеляційної інстанції - залишити в межах, ними понесених.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Дата складення повного тексту постанови - 05 березня 2025 року.
Головуючий: О.З. Костів
Судді: М.В. Хома
Н.М. Храпак