09 січня 2025 року м. ТернопільСправа № 921/222/24(607/6210/24)
Господарський суд Тернопільської області
у складі судді Боровця Я.Я.
за участю секретаря судового засідання Крутіної Ю.С.
Розглянув справу в порядку спрощеного провадження
за позовом ОСОБА_1 , АДРЕСА_1
до відповідача ОСОБА_2 , АДРЕСА_1
про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини.
в межах справи №921/222/24 про неплатоспроможність ОСОБА_2
За участю учасників судового процесу:
від позивача: Демкович Ю.Й. - адвокат.
керуючий реструктуризацією Шимечко А.Я.
Судові процедури.
Судом роз'яснено форму і стадії судового провадження, що здійснюється у межах справи згідно до вимог ГПК України.
Фіксування судового засідання технічними засобами здійснюється відповідно до статті 222 ГПК України.
Заяв про відвід (самовідвід) судді та секретаря судового засідання з підстав, визначених ст. ст. 35-37 ГПК України не надходило.
Суть справи.
ОСОБА_1 звернулася до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області з позовною заявою до відповідача ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини.
Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19.06.2024 провадження у справі №607/6210/24 за позовом ОСОБА_1 до відповідача ОСОБА_2 про стягнення аліментів закрито, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 03.09.2024 скасовано ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19.06.2024. Цивільну справу №607/6210/24 за позовом ОСОБА_1 до відповідача ОСОБА_2 про стягнення аліментів передано до Господарського суду Тернопільської області, на розгляді якого перебуває справа №921/222/24 про неплатоспроможність фізичної особи - ОСОБА_2 , який має статус ФОП.
Відкриття провадження у справі.
Відповідно до Протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 04.09.2024, для розгляду справи №921/222/24(607/6210/24) визначено суддю Боровця Я.Я., в провадженні якого перебуває справа №921/222/24 про неплатоспроможність фізичної особи ОСОБА_2 .
Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 30.09.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №921/222/24(607/6210/24) в межах справи №921/222/24 про неплатоспроможність фізичної особи - ОСОБА_2 , за правилами спрощеного позовного провадження та призначено розгляд справи по суті у справі №921/222/24(607/6210/24) на 09.10.2024.
Статтею 7 Кодексу України з процедур банкрутства, визначено, що заяви (позовні заяви) учасників провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) або інших осіб у спорах, стороною в яких є боржник, розглядаються в межах справи про банкрутство (неплатоспроможність) за правилами спрощеного позовного провадження.
Розгляд справи здійснювався за правилами спрощеного позовного провадження.
Розгляд справи по суті.
Ухвалою суду від 09.10.2024 судове засідання відкладено на 07.11.2024 з підстав, викладених в ній.
Однак, судове засідання - 07.11.2024 не відбулося, у зв"язку з перебуванням судді Боровця Я.Я. у відпустці в період з 04.11.2024 по 08.11.2024 .
Ухвалою суду від 31.10.2024 судове засідання призначено на 20.11.2024.
Протокольними ухвалами від 20.11.2024, від 05.12.2024 та від 18.12.2024 судове засідання відкладено відповідно на 05.12.2024, на 18.12.2024 та на 09.01.2025.
Згідно частини 8 статті 252 ГПК України передбачено, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться.
При розгляді справи по суті, суд з'ясував обставини справи, дослідив докази у справі.
Відповідно до статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.
Оскільки, даний позов розглядається в межах справи №921/222/24 про неплатоспроможність ОСОБА_2 , то відповідно за результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.
У судовому засіданні 09.01.2025, після з'ясування обставин справи та дослідження доказів у справі, суд, після виходу із нарадчої кімнати, оголосив вступну та резолютивну частини рішення, відповідно до вимог статті 240 ГПК України.
Аргументи сторін
Правова позиція позивача.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 28.08.2005 ОСОБА_1 (позивач) та ОСОБА_2 (відповідач) перебували у шлюбі, зареєстрованому Костопольським районним відділом реєстрації актів цивільного стану Рівненської області, про що у Книзі реєстрації актів цивільного стану зроблено актовий запис № 169. У шлюбі народилася дочка - ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим відділом реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Тернопільського міського управління юстиції від 06.08.2007.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 13.03.2024 у справі №607/24953/23 за позовом ОСОБА_1 до відповідача ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та зміну прізвища, позов задоволено частково. Розірвано шлюб ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 28.08.2005 Костопольським районним ВРАЦС Рівненської області, актовий запис №169. В задоволенні решти вимог, відмовлено.
Як стверджує позивачка, що відповідач припинив утримувати неповнолітню дитину та не бере участі у вихованні дочки, всі витрати на утримання дитини несе позивачка, тому просить суд стягнути з боржника аліменти на утримання неповнолітньої дитини (доньки) у розмірі частини всіх видів заробітку (доходу) відповідача, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно.
В якості правових підстав позову позивач зазначає, зокрема статті Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України.
У судовому засіданні представником позивача підтримано позовні вимоги, просив суд позов задоволити.
Заперечення відповідача.
Відповідач явку свого представника в судове засідання не забезпечив, причин неявки суду не повідомив, вимог ухвали суду не виконав, хоча про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся, на підставі статей 120, 121 ГПК України - ухвалами суду, які надсилалися рекомендованою кореспонденцією з повідомленням про вручення поштового відправлення з позначкою "Судова повістка", про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення (містяться в матеріалах справи).
Так, ухвали суду направлені відповідачу за адресою: АДРЕСА_1 (зазначена у позовній заяві) та відповідає витягу з Єдиного державного демографічного реєстру, сформований Тернопільським міськрайонним судом Тернопільської області (відповідь № 501804 від 21.03.2024), які повернулися на адресу суду з відміткою відділення поштового зв"язку "адресат відсутній за вказаною адресою".
Слід звернути увагу, що на розгляді Господарського суду Тернопільської області перебуває справа про неплатоспроможність за заявою ОСОБА_2 і у якій зазначено місце реєстрації останнього АДРЕСА_1 .
Відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Згідно частин 1, 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Враховуючи, положення статті 13 ГПК України, якою в господарському судочинстві реалізовано конституційний принцип змагальності судового процесу, беручи до уваги, що явка представника відповідача не визнавалась судом обов'язковою, брати участь у судовому засіданні є правом сторони, передбаченим ГПК України, доказів у справі є достатньо для вирішення спору по суті, справа розглядається без їх участі, за наявними у ній матеріалами.
Суд, керуючись засадами рівності учасників судового процесу перед законом і судом, розумності строків розгляду справи, вважає що є усі підстави завершити розгляд у справі та прийняти у ній рішення, і що таке не порушить будь - яких прав жодного із учасників у справі.
Також, беручи до уваги, що учасники справи, зокрема відповідач не скористався наданими йому процесуальними правами на подання відзиву, суд дійшов висновку, що у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами, а неявка вказаних учасників справи не перешкоджає розгляду справи по суті.
Крім того, судом враховано, що у відповідності до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень", усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень (частина 2 статті 3 Закону України "Про доступ до судових рішень").
Згідно з частиною 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень" судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України.
Отже, сторони не позбавлені права та можливості ознайомитись з ухвалами суду щодо даної справи у Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Фактичні обставини, встановлені судом.
З 28.08.2005 ОСОБА_1 (позивач) та ОСОБА_2 (відповідач) перебували у шлюбі, зареєстрованому Костопольським районним відділом реєстрації актів цивільного стану Рівненської області, про що у Книзі реєстрації актів цивільного стану зроблено актовий запис № 169.
У шлюбі народилася дочка - ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим відділом реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Тернопільського міського управління юстиції від 06.08.2007.
Дочка, ОСОБА_4 є школяркою, навчається у Тернопільській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №28.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 13.03.2024 у справі №607/24953/23 за позовом ОСОБА_1 до відповідача ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та зміну прізвища, позов задоволено частково. Розірвано шлюб ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 28.08.2005 Костопольським районним ВРАЦС Рівненської області, актовий запис №169. В задоволенні решти вимог, відмовлено.
Як стверджує позивачка, що відповідач припинив утримувати неповнолітню дитину та не бере участі у вихованні дочки, всі витрати на утримання дитини несе позивачка.
Такі обставини, на думку позивачки, свідчать про порушення її прав та охоронюваних законом інтересів і є підставою для їх захисту у судовому порядку, у зв"язку з чим звернулася до суду з даним позовом та просить суд стягнути з боржника аліменти на утримання неповнолітньої дитини (доньки) у розмірі частини всіх видів заробітку (доходу) відповідача, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно.
Норми права, які застосував суд.
Мотивована оцінка судом.
Всебічно та повно з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши у сукупності усі докази, суд дійшов таких висновків.
Статтею 15 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Тобто, право на судовий захист у суб'єкта господарювання виникає у разі порушення або оспорювання його права або охоронюваного законом інтересу.
Відповідно до частини 6 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Кодексом України з процедур банкрутства.
Статтею 2 Кодексу України з процедур банкрутства визначено, що провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законами України.
Застосування положень Господарського процесуального кодексу України та інших законодавчих актів України здійснюється з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до частин 1, 2 статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.
Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), у межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про відшкодування шкоди та/або збитків, завданих боржнику; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.
Отже, за умови відкриття провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) боржника особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без відкриття нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Кодексу України з процедур банкрутства, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство (неплатоспроможність) задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.
Судом встановлено, що ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 03.06.2024 відкрито провадження у справі №921/222/24 про неплатоспроможність фізичної особи ОСОБА_2 ; введено процедуру реструктуризації боргів боржника; введено мораторій на задоволення вимог кредиторів; призначено керуючим реструктуризацією фізичної особи ОСОБА_2 - арбітражного керуючого Шимечка А.Я.
ОСОБА_2 перебуває у процедурі реструктуризації боргів боржника.
Отже, даний позов розглядається в межах справи №921/222/24 про неплатоспроможність фізичної особи ОСОБА_2 .
Розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник, з дня введення в дію 21 жовтня 2019 року КУзПБ повинен відбуватися саме і виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.
Правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного суду від 31 серпня 2023 року у справі №640/26320/20.
Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів. Регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою зокрема, забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку ( стаття 1 Сімейного кодексу України).
Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (стаття 6 Сімейного кодексу України).
Як визначено статтею 7 Сімейного кодексу України, сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.
Як зазначено у частині першій статті 18 Конвенції ООН про права дитини, від 20.11.1989, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України №789-ХІІ (78912) від 27.02.1991 та набула чинності 27.09.1991, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Відповідно до частин першої, другої статті 27 Конвенції ООН про права дитини, держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
При вирішенні будь-яких питань щодо дітей суд повинен виходити з якнайкращого забезпечення інтересів дітей. Найкращі інтереси дитини можуть, залежно від їх характеру та серйозності, перевищувати інтереси батьків.
Закон України "Про охорону дитини" визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, що має важливе значення для забезпечення національної безпеки України, ефективності внутрішньої політики держави, і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні встановлює основні засади державної політики у цій сфері, що ґрунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини.
Статтею 8 Закону України "Про охорону дитини" встановлено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Згідно статті 12 Закону України "Про охорону дитини" на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
Статтею 141 Сімейного кодексу України визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток та забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя ( стаття 150 Сімейного кодексу України ).
Законодавцем у статті 155 Сімейного кодексу України визначено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Відповідно до статті 180 Сімейного кодексу України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Обов'язок батьків щодо утримання своїх дітей є одним з головних конституційних обов'язків і традиційно закріплюється в сімейному законодавстві, покладається законом рівною мірою на обох батьків і такий обов'язок є безумовним. Закон не передбачає будь-яких спеціальних умов для виникнення обов'язку батьків з утримання своїх дітей.
Стягнення аліментів на утримання дитини є одним із способів захисту інтересів дитини, забезпечення одержання нею коштів, необхідних для її життєдіяльності.
Так, згідно з статті 181 Сімейного кодексу України способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Стаття 182 Сімейного кодексу України визначає, що при визначенні розміру аліментів суд враховує стан здоров'я та матеріальне становище дитини; стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
За змістом зазначених норм права будь-які витрати на утримання дітей мають визначатись за домовленістю між батьками або за рішенням суду.
При цьому слід враховувати, що у разі спору суд має визначати не лише сам факт стягнення витрат, а також їх розмір.
Відповідно до частини 1 статті 183 Сімейного кодексу України, частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.
Статтею 8 Закону України "Про охорону дитинства" передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15.05.2006 № 3 "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справи щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів" роз'яснено, що, вирішуючи питання щодо розміру аліментів, суд повинен ураховувати: стан здоров'я, матеріальне становище дитини і платника аліментів; наявність в останнього інших неповнолітніх дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, повнолітніх дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.
Суд бере до уваги, що відповідач є особою працездатного віку, будь-яких доказів, що за станом здоров'я він не може виконувати своїх обов'язків щодо утримання дочки не здобуто.
У матеріалах справи відсутні докази наявності у відповідача інших дітей, непрацездатних батьків.
За вимогами статті 191 Сімейного кодексу України, аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову.
Висновок суду.
Згідно статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Верховенство права - це панування права в суспільстві, що вимагає від держави його втілення в правотворчу та правозастосовчу діяльність, зокрема в закони, зміст яких має відповідати критеріям соціальної справедливості, рівності тощо.
Справедливість - одна з основних засад права - є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальних вимірів права.
Принципи права - це основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в законі, мають загальну значущість, вищу імперативність (веління) і відображають суттєві положення права.
Верховний Суд у справі № 521/17654/15-ц (постанова від 16 січня 2019 року) при вирішенні спору застосував загальні засади цивільного права - принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керувався однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає: "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права".
При цьому Європейський суд з прав людини у пунктах 52, 56 рішення від 14.10.2010 у справі "Щокін проти України" зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Однак суд зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з погляду тлумачення їх у практиці Європейського суду з прав людини. На думку ЄСПЛ, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу "якості закону", передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника.
Отже, національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції.
Статтею 3 Цивільного кодексу України визначено, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність.
Отже, дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю й повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Так, згідно статті 13 Цивільного кодексу України встановлено, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Частиною 1 статті 2 ГПК України передбачено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Згідно частин 2-3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Як визначено статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Згідно статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (стаття 77 Господарського процесуального кодексу України).
Приписами статті 79 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Пунктами 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Частиною 4 статті 236 ГПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до частини 6 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Позивач, стверджуючи про існування певної обставини подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази. Про перевагу однієї позиції над іншою суд і виносить власне рішення.
Правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18.
При аналізі доводів сторін, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, який у рішенні "Трофимчук проти України" зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не слід розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід (рішення від 28.10.2010, заява № 4241/03).
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Правова позиція, наведена у постановах Верховного суду від 05.02.2019 у справі № 914/1131/18, від 26.02.2019 у справі № 914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 904/6455/17, від 05.11.2019 у справі № 915/641/18.
Одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності. Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
З огляду на викладене, змагальність полягає в тому, що сторони у процесуальній формі доводять перед судом свою правоту, за допомогою доказів переконують суд у правильності власної правової позиції. Спір повинен вирішуватись на користь тієї сторони, яка за допомогою відповідних процесуальних засобів переконала суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень. Відповідно до принципу змагальності сторони, інші особи, які беруть участь у справі, якщо вони бажають досягти бажаного для себе, або осіб, на захист прав яких подано позов, найбільш сприятливого рішення, зобов'язані повідомити суду усі юридичні факти, що мають значення для справи, вказати або надати докази, які підтверджують чи спростовують ці факти, а також вчинити інші передбачені законом дії, спрямовані на те, аби переконати суд у своїй правоті.
За таких обставин, аналізуючи в сукупності викладені обставини і визначені відповідно до них правовідносини сторін, положення закону, якими регулюються, необхідність забезпечення прав неповнолітньої дочки рівень життя, достатній для фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку, те, що обов'язок щодо утримання дітей покладається рівною мірою на обох батьків, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову.
Судові витрати.
При ухваленні рішення в справі, суд, у тому числі вирішує питання щодо розподілу судових витрат між сторонами (пункт 5 частини 1 статті 237 ГПК України).
Як передбачено пунктом 2 частини 5 статті 238 ГПК України, в резолютивній частині рішення зазначається про розподіл судових витрат.
Згідно частини 2 статті 129 ГПК України, судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.
Пунктом 3 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" передбачено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення аліментів.
Якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору (ч.9 ст. 129 ГПК України).
Суд, вважає, що спір виник внаслідок неправильних дій відповідача.
Отже, в силу приписів статті 129 ГПК України судовий збір у розмірі 3028,00 грн, покладається на відповідача.
09.01.2025 при проголошенні скороченого судового рішення (вступної та резолютивної частини рішення) судом не зазначено п.5 "Видати накази стягувачеві після набрання рішенням законної сили".
Частиною 7 статті 233 ГПК України передбачено, що виправлення в судових рішеннях повинні бути застережені перед підписом судді.
Зважаючи на наведене, суд робить застереження про виправлення в цій частині рішення до його підписання суддею.
Керуючись статтями 7, 13, 42, 86, 129, 210, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, Кодексом України з процедур банкрутства, Господарський суд, -
1. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів, задоволити.
2. Судові витрати у складі судового збору у розмірі 3028,00 грн покласти на відповідача.
3. Стягнути з ОСОБА_2 , АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 аліменти на утримання дитини (доньки) ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку (доходу) ОСОБА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 , але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 15.03.2024 року і до досягнення дитиною повноліття.
4. Стягнути з ОСОБА_2 , АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 в дохід Державного бюджету України 3028,00 грн судового збору.
5. Видати накази стягувачеві після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду в порядку статті 256 -257 ГПК України подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів, з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Примірник рішення надіслати рекомендованою кореспонденцією з повідомленням про вручення поштового відправлення:
позивачу - ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ,
відповідачу - ОСОБА_2 , АДРЕСА_1 .
Учасники справи можуть отримати інформацію у справі на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб - адресою: https://te.court.gov.ua/sud5022.
Повне рішення складено та підписано "10" березня 2025 року.
Суддя Я.Я. Боровець