Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
05 березня 2025 року Справа № 500/5341/24
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Садової М.І., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні в приміщенні суду в місті Харкові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,-
позивач звернувся до Тернопільського окружного адміністративного суду з позовом до відповідача, у якому просить:
- визнати протиправним рішення командира військової частини НОМЕР_1 про відмову виплатити ОСОБА_1 грошового забезпечення зниклого безвісті її сина - ОСОБА_2 ;
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення зниклого безвісті її сина - ОСОБА_2 ;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплачувати ОСОБА_1 грошове забезпечення зниклого безвісті її сина - ОСОБА_2 за період, починаючи з 09.12.2023.
В обґрунтування позову позивач покликається на те, що ОСОБА_1 , мати військовослужбовця ОСОБА_3 , який зник безвісти наприкінці 2023 року, звернулася до військової частини НОМЕР_1 для отримання грошового забезпечення відповідно до законодавства. Позивач надала всі необхідні документи, включаючи заяву, довідку про банківський рахунок та підтвердження, що діти ОСОБА_4 , які є громадянами російської федерації, не претендують на виплати. Проте військова частина відмовила у виплаті, посилаючись на відсутність доказів проживання дітей у російської федерації та утримання Позивача її сином. Незважаючи на надані документи та спроби отримати інформацію через адвокатські запити, військова частина рішення не змінила. Позивач вважає відмову протиправною і вимагає захисту своїх прав шляхом зобов'язання виплатити грошове забезпечення. Позов просить задовольнити.
Відповідачем подано до суду відзив, який містить заперечення на позов. Наводить аргументи про те, що питання у цій справі стосується права ОСОБА_1 на отримання грошового забезпечення її зниклого безвісти сина, ОСОБА_3 . Відповідно до законодавства, батьки військовослужбовця мають право на виплати лише за відсутності у нього шлюбних відносин та неповнолітніх дітей. Документи свідчать, що ОСОБА_4 мав двох неповнолітніх дітей, правами яких опікується їхня мати, ОСОБА_5 . Відповідно до Постанови КМУ №884 та Порядку №260, виплати належать дітям військовослужбовця. Таким чином, ОСОБА_1 не має права на отримання грошового забезпечення, яке належить дітям її сина. Просить у позові відмовити.
Позивачем подано до суду відповідь на відзив. Наводить аргументи про те, що відповідач наполягає, що за п. 6 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців» та п. 7 Постанови КМУ №884 виплати здійснюються батькам лише за умови, якщо у військовослужбовця немає шлюбних відносин і неповнолітніх дітей. Відзив відповідача супроводжується витягом із реєстру, що підтверджує наявність у ОСОБА_4 двох неповнолітніх дітей, громадянок російської федерації, які мають пріоритетне право на виплати. Позивач стверджує, що діти проживають у російської федерації, не мають юридичної можливості отримувати виплати в Україні, і підкреслює власну зацікавленість у пошуку сина, обґрунтовуючи необхідність у фінансовій підтримці. Вона просить врахувати ці аргументи і задовольнити позов.
Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 06.09.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Ухвалою цього ж суду від 02.10.2024 справу передано на розгляд до Харківського окружного адміністративного суду.
Відповідно до статті 31 КАС України здійснено повторний розподіл автоматизованою системою документообігу суду адміністративної справи.
Вказана адміністративна справа надійшла до провадження судді Харківського окружного адміністративного суду Садової М. І.
Ухвалою судді від 06.11.2024 позовну заяву прийнято до розгляду в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Ухвалою суду від 05.03.2025 відмовлено у клопотанні представника позивача про витребування доказів.
Відтак розгляд і вирішення адміністративної справи проводиться за правилами письмового провадження на підставі матеріалів справи.
Відповідно до вимог частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши дійсні обставини справи та перевіривши їх доказами, суд прийшов до наступного з огляду на таке.
Судом встановлено, наприкінці травня 2024 року громадянка держави Ізраїль ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернулася до військової частини НОМЕР_1 (через ІНФОРМАЦІЯ_2 ( АДРЕСА_1 ) з заявою про виплату грошового забезпечення зниклого безвісти сина ОСОБА_2 , відповідно до ч. 6 ст. 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та Порядку виплати грошового забезпечення сім'ям військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2016 року № 884.
23 травня 2024 року ОСОБА_1 повідомила заявою командира військової частини НОМЕР_1 (далі по тексту - командира в/ч НОМЕР_1 та/або командира частини) про те, що ОСОБА_7 , яка була зазначена, як контактна особа її сина, більше ніж півроку до мобілізації ОСОБА_2 не проживала з ним. Позивач просила, всю інформацію про її сина повідомляти саме їй.
На початку червня 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Бахмутського РВП ГУНП в Донецькій області з клопотанням про визнання її потерпілою в кримінальному провадженні №12023100050004227 від 13.12.2023 за фактом зникнення безвісті внаслідок наступально-штурмових дій її сина ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 та інформувати про хід досудового розслідування. Постановою слідчого СВ Бахмутського РВП ГУНП в Донецькій області від 17.06.2024 Позивач визнана потерпілою в кримінальному провадженні стосовно цього факту.
Зазначені копії постанови слідчого про залучення до провадження в якості потерпілої від 17.06.2024 пам'ятки про процесуальні права та обов'язки потерпілого і витягу з ЄРДР №12023100050004227 від 13.12.2023 позивач надала до військової частини через ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Надалі, на ім'я командира військової частини НОМЕР_1 через ІНФОРМАЦІЯ_4 позивачем подано заяву, в якій зазначила, що діти її сина ОСОБА_2 вже більше 10 років проживають в російській федерації та набули громадянство цієї держави.
24 липня 2024 року до командира військової частини НОМЕР_1 звернувся з адвокатським запитом представник ОСОБА_1 адвокат Поздняков П.В. , який у запиті просив надати належним чином завірену копію рішення командира військової частини НОМЕР_1 щодо виплати або відмови у виплаті грошового забезпечення ОСОБА_1 .
08 серпня 2024 року представник позивача отримав службовий лист від 29.07.2024 за підписом командира в/ч НОМЕР_1 про розгляд звернення, в якому містилася відмова від виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення відповідно до п.7 Порядку виплати грошового забезпечення сім'ям військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2016 р. № 884 з посиланням на те, що не надано доказів про те, що діти ОСОБА_2 проживають в російської федерації, та що вона є пенсіонер і була на утримані сина.
Не погоджуючись з рішення командира військової частини НОМЕР_1 про відмову виплатити ОСОБА_1 грошового забезпечення зниклого безвісті її сина ОСОБА_2 позивач звернулася до суду за захистом свого порушеного права.
Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII (Закон № 2011-XII) визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Відповідно до ст. 2 Закону №2011-XII ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону №2011-XII дія цього Закону поширюється на військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби, чи внаслідок захворювання після звільнення їх з військової служби, пов'язаного з проходженням військової служби, та членів їх сімей, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули, померли чи пропали безвісти.
Частиною 1 ст. 9 Закону №2011-XII визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Частиною 6 ст. 9 Закону №2011-XII встановлено, що за військовослужбовцями, захопленими в полон або заручниками, а також інтернованими в нейтральних державах або безвісно відсутніми, зберігаються виплати в розмірі посадового окладу за останнім місцем служби, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років, інших щомісячних додаткових видів грошового забезпечення постійного характеру та інші види грошового забезпечення з урахуванням зміни вислуги років та норм грошового забезпечення. Сім'ям зазначених військовослужбовців щомісячно виплачується грошове забезпечення, в тому числі додаткові та інші види грошового забезпечення, у порядку та в розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Грошове забезпечення виплачується таким членам сімей військовослужбовців дружині (чоловіку), а в разі її (його) відсутності - повнолітнім дітям, які проживають разом з нею (ним), або законним представникам (опікунам, піклувальникам) чи усиновлювачам неповнолітніх дітей (осіб з інвалідністю з дитинства - незалежно від їх віку), а також особам, які перебувають на утриманні військовослужбовців, або батькам військовослужбовців рівними частками, якщо військовослужбовці не перебувають у шлюбі і не мають дітей. Виплата грошового забезпечення цим членам сімей здійснюється до повного з'ясування обставин захоплення військовослужбовців у полон або заручниками, інтернування військовослужбовців або їх звільнення, або визнання їх у встановленому законом порядку безвісно відсутніми чи померлими. У всіх випадках виплата грошового забезпечення здійснюється не більше ніж до дня виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини.
Так, 07.06.2018 наказом Міністерства оборони України № 260 затверджено Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (Порядок №260), який визначає механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту України та деяким іншим особам.
Розділом ХХХ вказаного Порядку регулюється питання щодо виплати грошового забезпечення в разі захоплення в полон чи заручниками, смерті (загибелі) військовослужбовців або якщо вони визнані безвісно відсутніми чи оголошені померлими.
Грошове забезпечення, в тому числі одноразові додаткові види грошового забезпечення, право на які у військовослужбовця виникло включно до дня його загибелі (смерті) або до дня визнання його судом безвісно відсутнім, оголошення померлим, виплачується зазначеним в пункті 1 цього розділу членам його сім'ї, а в разі їх відсутності - спадкоємцям за їх зверненням на підставі наказу командира військової частини про виплату. Грошове забезпечення зазначеним особам виплачується, якщо звернення за одержанням надійшло до закінчення трьох років із дня смерті (загибелі) військовослужбовця або з дня набрання законної сили рішенням суду про визнання військовослужбовця безвісно відсутнім, оголошення померлим (п. 2 Розділ ХХХ Порядку №260).
Також, Постановою Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2016 року № 884 затверджено «Порядок виплати грошового забезпечення сім'ям військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх» (Порядок №884).
Відповідно до п. 4 Порядку №884 виплата грошового забезпечення здійснюється з дня захоплення військовослужбовців у полон або заручниками, а також інтернування в нейтральних державах або зникнення безвісти, членам сімей військовослужбовців за їх заявою на ім'я командира (начальника, керівника) військової частини (установи, організації).
До заяви додаються: копії сторінок паспорта повнолітніх членів сім'ї з даними про прізвище, ім'я та по батькові і реєстрацію місця проживання (перебування); довідка про реєстрацію місця проживання (перебування) членів сім'ї (у разі відсутності такої інформації в паспорті); копія свідоцтва про шлюб (у разі наявності); копії свідоцтв про народження дітей (у разі наявності); копія документа, що засвідчує реєстрацію в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків (для осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це контролюючому органу і мають відмітку в паспорті, - копія сторінки паспорта з такою відміткою).
Згідно п. 5 Порядку №884 командир (начальник, керівник) військової частини (установи, організації) розглядає протягом 15 днів подані документи та приймає рішення щодо виплати або відмови у виплаті грошового забезпечення, про що повідомляється заявнику в письмовій формі.
У рішенні про відмову у виплаті грошового забезпечення обов'язково зазначаються підстави для такої відмови.
Командир (начальник, керівник) військової частини (установи, організації) приймає рішення про відмову у виплаті у разі: подання заяви особами, що не зазначені в пункті 7 цього Порядку; подання не в повному обсязі документів, зазначених у пункті 4 цього Порядку; подання заяви з порушенням строків, визначених абзацами шостим і сьомим пункту 6 цього Порядку; з'ясування в установленому законодавством порядку обставин щодо добровільної здачі військовослужбовця в полон, самовільного залишення військової частини (установи, організації), місця служби або дезертирування.
Прийняття рішення про відмову у виплаті грошового забезпечення у зв'язку з поданням не в повному обсязі документів не позбавляє заявників права звернутися до командира (начальника, керівника) військової частини (установи, організації) повторно після усунення причин, що стали підставою для відмови у виплаті.
Рішення про відмову у виплаті грошового забезпечення може бути оскаржено у судовому порядку.
У відповідності до п. 7 Порядку №884 виплата грошового забезпечення здійснюється таким членам сімей військовослужбовців: дружині (чоловіку), а в разі її (його) відсутності - повнолітнім дітям, які проживають разом з нею (ним), або законним представникам (опікунам, піклувальникам) чи усиновлювачам неповнолітніх дітей (інвалідів з дитинства - незалежно від їх віку), а також особам, які перебувають на утриманні військовослужбовців, або батькам рівними частками, якщо військовослужбовці не перебувають у шлюбі і не мають дітей.
Тобто, підставою для виплати є заява членів сім'ї, на підставі якої приймається рішення про виплату чи відмову у виплаті грошового забезпечення.
Суд зауважує, що нормами п.п. 4, 5 Порядку №884 врегульована процедура розгляду заяви членів сімей військовослужбовців про виплату грошового забезпечення і на командира (начальника, керівника) військової частини (установи, організації) покладено обов'язок розгляду вказаних документів.
Вищевказаними нормами закріплено, що виплата грошового забезпечення здійснюється з дня захоплення військовослужбовців у полон або заручниками, а також інтернування в нейтральних державах або зникнення безвісти, членам сімей військовослужбовців за їх заявою на ім'я командира (начальника, керівника) військової частини (установи, організації).
Законодавством чітко встановлено коло осіб які мають право на отримання грошового забезпечення у разі настання події, які регламентовані в розділі XXX наказу №260 від 07.06.3018 та п.7 постановою КМУ № 884 від 30.11.2016 року "Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення сім'ям військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх", тому будь-яке інше довільне трактування вказаних приписів є недопустимим.
Водночас, суд вважає за необхідне вказати на те, що згідно з повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження №0045121369 від 21.05.2024 та №00045121123 від 21.05.2024 у зниклого безвісти військовослужбовцем військової частини НОМЕР_1 солдата ОСОБА_8 є двоє неповнолітніх дітей: ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_5 та ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_6 .
Слід врахувати, що діти є неповнолітніми, реалізація їх прав, в тому числі права на отримання грошового забезпечення, здійснюється їх законним представником матір'ю ОСОБА_11 .
Разом із тим, з наведеного вище правового регулювання слідує, що Порядок визначає перерозподіл часток грошового забезпечення виключно у разі письмової відмови осіб від виплати грошового забезпечення.
Поряд із цим, суд констатує, що у відповідності до вимог Порядку №884 командир (начальник, керівник) військової частини (установи, організації) за наслідком розгляду поданих документів приймає рішення щодо виплати або відмови у виплаті грошового забезпечення, про що повідомляється заявнику в письмовій формі. Конкретна форма такого рішення чи письмового повідомлення чинним законодавством не визначена.
Однак, відповідачем, жодного із зазначених вище рішень не прийнято, що свідчить про те, що останнім допущено протиправну бездіяльність, яка полягає у не розгляді належним чином поданих позивачкою документів та не прийнятті рішення, передбаченого п.5 Порядку №884.
Із листа від 29.07.2024 № 6669 убачається, що у виплаті грошового забезпечення у порядку черговості відмовлено, оскільки не надано доказів, що діти проживають у російській федерації та те, що позивач перебувала на утриманні сина також не подано.
Щодо доводів відповідача про перебування дітей за межами України, зокрема у російській федерації то такі не можуть бути беззаперечним доказом щодо зміни черговості, адже Порядок визначає перерозподіл часток грошового забезпечення виключно у разі письмової відмови осіб від виплати грошового забезпечення.
Щодо аргументів відповідача про те, що позивачем не подано доказів перебування останньої на утриманні сина для зміни черговості, то така обставина в силу п. 7 Порядку стосується осіб, які перебуваються на утриманні військовослужбовця та не стосується батьків військовослужбовця в порядку відповідної черговості.
З огляду на викладене вище суд прийшов переконання про те, що встановлені обставини слідчать про здійснення належного розгляду поданих позивачем документів, не визначено належним чином її право (чи його відсутність) на виплату грошового забезпечення. Натомість, на переконання суду, вирішення цього питання у судовому порядку у спосіб, який обрала позивач, є втручанням у дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень - відповідача, яке допускається та вважатиметься виправданим у даному спірному випадку, лише після прийняття відповідачем відповідного рішення.
Рішення суб'єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб'єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.
Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо.
При цьому, суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.
Висновки та рішення суб'єкта владних повноважень повинні ґрунтуватися виключно на належних, достатніх, а також тих доказах, які одержані з дотриманням закону.
Разом з тим, як встановлено в ході судового розгляду справи, відповідачем у спірному рішенні не надано жодної правової оцінки наданим позивачем документам, що свідчить про неналежний розгляд заяви позивача від 24.07.2024.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Отже, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень.
Відповідачем жодних належних доказів на підтвердження правомірності власних дій, які є предметом оскарження, надано не було.
Суд зазначає, що спосіб захисту має враховувати суть порушення, допущеного суб'єктом владних повноважень - відповідачем, а тому суд має обрати спосіб захисту права, який би гарантував дотримання і захист прав, свобод, інтересів від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Так, відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини").
Відповідно до ст.13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Салах Шейх проти проти Нідерландів", ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі "Chahal проти Об'єднаного королівства" (заява №22414/93) зазначив, що ст.13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, її суть зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист (параграф 145).
Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (параграф 75 рішення Європейського суду з прав людини від 05 квітня 2005 у справі "Афанасьєв проти України").
Відповідно до ч.2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З цього випливає, що вихід за межі позовних вимог можливий за наступних умов: лише у справах за позовами до суб'єктів владних повноважень, оскільки лише в цьому випадку відбувається захист прав та інтересів позивача; повний захист прав позивач неможливий у спосіб, про який просить позивач. Повнота захисту полягає в ефективності відновлення його прав; вихід за межі позовних вимог повинен бути пов'язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна заява.
У даній справі судом встановлено, що відповідач в ході опрацювання поданих позивачкою документів для виплати грошового забезпечення її зниклого безвісти сина не прийняв як вимагає п.5 Порядку №884 обґрунтованого рішення щодо виплати або відмови у виплаті грошового забезпечення, про що повідомляється заявнику в письмовій формі. З цього слідує, що під час розгляду заяви позивача відповідач не встановив осіб, які мають право на відповідну виплату, не перевірив належним чином наявність/відсутність осіб на утриманні військовослужбовця, який є безвісті зниклим, не встановив чи має позивач відповідне право в порядку черговості, визначеної ч.6 ст.9 Закону №2011-XII та ототожним позивача із особами, які повинні перебувати на утриманні військовослужбовця, не визначив належний розмір частки грошового забезпечення зниклого безвісти військовослужбовця, за умови наявності такого права у позивача.
Враховуючи встановлені у справі фактичні обставини, а саме неналежний розгляд відповідачем заяви позивача від 24.07.2024 з метою повного та належного захисту прав позивача, суд відповідно до вимог ч.2 ст.9 КАС України, вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та обрати спосіб захисту порушеного права позивача, що в повній мірі сприяє досягненню ефективного захисту інтересів позивача та встановлює спосіб відновлення його права від порушень з боку суб'єкта владних повноважень.
Таким чином, суд дійшов висновку, що ефективним та належним способом відновлення порушеного права позивача буде визнання протиправними дій відповідача щодо неналежного розгляду заяви позивача від 24.07.2024, та зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача від 24.07.2024 про виплату грошового забезпечення безвісно зниклого військовослужбовця та прийняти рішення, передбачене пунктом 5 Порядку №884, з урахуванням висновків суду, а позов задовольнити частково.
У відповідності до ст. 139 КАС Україна з відповідача за рахунок бюджетних асигнувань стягнути на користь позивача судовий збір у розмірі 1211,20 грн.
Керуючись ст. ст. 13, 14, 139, 241, 243, 246, 250, 255, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо неналежного розгляду заяви ОСОБА_1 від 24.07.2024 щодо виплати грошового забезпечення безвісно зниклого військовослужбовця ОСОБА_2 .
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 24.07.2024 про виплату грошового забезпечення безвісно зниклого військовослужбовця ОСОБА_2 .
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 1211,20 грн.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи:
позивач ОСОБА_1 , місце проживання - АДРЕСА_2 ;
відповідач військова частина НОМЕР_1 , місцезнаходження - місто Харків, код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ;
Повне судове рішення складено та підписано суддею 05.03.2025.
Суддя М. І. Садова