ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА
справа № 753/5000/24
провадження № 2/753/132/25
27 лютого 2025 року Дарницький районний суд м. Києва в складі
головуючого судді Колесника О.М.
при секретарі Шапран В.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , 3-тя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Майорова Алла Володимирівна про визнання договору дарування квартири недійсним, визнання права власності на квартиру,
Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про визнання договору дарування квартири недійсним, визнання права власності на квартиру.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_3 та його представник ОСОБА_4 позовні вимоги підтримали, просили їх задовольнити, пояснивши, що ОСОБА_3 придбав квартиру АДРЕСА_1 згідно договору №КНТР-011502/кв про участь у фонді фінансування будівництва від 13.07.2006 року та договору відступлення майнових прав №ДВМП 011502-1 від 23.03.2007 року за грошові кошти, отримані від кредитора на підставі кредитного договору №МL-002/590/2006 від 21.07.2006 року. Право власності позивача було оформлене на підставі Свідоцтва про право власності від 6.08.2008 року. Крім того, на той час ОСОБА_3 , його дружина ОСОБА_5 та дві спільні доньки ОСОБА_6 і ОСОБА_7 були співвласниками квартири АДРЕСА_2 в рівних частках. В 2016 році дружина позивача ОСОБА_5 та дві на той час незаміжні доньки ОСОБА_6 і ОСОБА_8 були зареєстровані та проживали в квартирі АДРЕСА_2 . Позивач ОСОБА_3 працював директором ТОВ «Кволітас", основним напрямком діяльності якого було надання інформаційних послуг, включаючи оціночну діяльність. Протягом 2016 року відносно позивача було порушено два кримінальних провадження за ч.3, ст.365-2; ч.1, ст.366 КК України, було оголошено підозру за вказанними статтями, після чого матеріали кримінального провадження були направлені до Бориспільського міськрайонного суду Київської області для розгляду по суті. 4.07.2016 року, коли кримінальне провадження знаходилось в суді, слідча СВ Бориспільського МВ ГУ МВС України в Київській області П'янило В.А. телефоном несподівано знову викликала позивача на допит на 5.07.2016 року. За день до вказаної події позивача повідомили знайомі, що ніякого допиту не буде, а слідча порушила відносно ОСОБА_3 ще одне кримінальне провадження №12016110100001359 і збирається вручити йому нову підозру у вчиненні іншого кримінального правопорушення за ст.190, ч.5 КК України, санкція якої передбачає конфіскацію всього майна у випадку засудження. При цьому протягом всього досудового слідства слідча ОСОБА_9 вела себе необ'єктивно до позивача: не брала до уваги його пояснення, всіляко намагалась змусити ОСОБА_3 сплатити потерпілому збитки в розмірі 6 500 000 грн., погрожувала тим, що передасть справу до суду, де його засудять з конфіскацією всього належного йому майна. В 2017 році Бориспільський міськрайонний суд Київської області засудив ОСОБА_3 , однак даний вирок був скасований Київським апеляційним судом і розгляд справи був розпочатий заново. Тому, сприймаючи вказані погрози як реальні для себе, позивач 4.07.2016 року подарував квартиру АДРЕСА_1 своїй доньці ОСОБА_8 , відповідачці по справі, щоб уникнути її майбутньої конфіскації, уклавши фіктивний договір дарування квартири. За день до укладення даного правочину з відповідачкою було досягнуто усної домовленості, що після оголошення позивачу вироку, можливого відбуття ним покарання в місцях позбавлення волі та після його звільнення вона поверне позивачу подаровану квартиру шляхом укладення такого ж договору дарування квартири. Іншу квартиру на АДРЕСА_3 . Запорожця було подаровано іншій доньці ОСОБА_10 з тією ж метою. Однак після винесення виправдовувального вироку Бориспольським міськрайонним судом Київської області в 2020 році відповідач відмовляється повертати квартиру і укладати договір її дарування. Причиною цього стало її укладення шлюбу в 2017 році і різка зміна у ставленні до батьків. За таких обставин просять визнати даний договір дарування недійсним, оскільки позивач не мав особистого волевиявлення для передачі в дар відповідачу вказаного нерухомого майна, а підписав зазначений правочин у зв'язку з важкими обставинами, пов'язаними з можливістю конфіскації нерухомого майна. А також просять визнати за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Відповідач ОСОБА_11 та її представник ОСОБА_12 в судовому засіданні позов не визнали, пояснивши, що в липні 2016 року батьки ОСОБА_11 . ОСОБА_3 і ОСОБА_5 повідомили відповідача про їх особисте бажання подарувати обом донькам належне їм майно. Запропоновано ОСОБА_11 подарувати квартиру АДРЕСА_1 , а ОСОБА_6 - квартиру АДРЕСА_2 та автомобіль «Шевроле". Обгрунтовано такі дії було тим, що батьки хотіли заздалегідь розподілити спадкове майно між доньками, щоб в подальшому між ними не було непорозумінь. Відповідач на той час вважала розподіл справедливим і сказала батькам, що погоджується з їхнім рішенням. Наступного дня, 4.07.2016 року був укладений договір дарування спірної квартири, за що відповідач подякувала батька. Після вказаної події сторони домовились про подальше користування квартирою обома батьками відповідача, так як ОСОБА_3 був в ній зареєстрований, з обов'язковою сплатою житлово-комунальних платежів та інших податків за квартиру. Відповідачу ніколи не ставилась позивачем умова про повернення будь коли цієї квартири йому. Також ніколи не оговорювалось, що цей договір дарування буде фіктивний, інакше вона б його ніколи не підписала. Крім того, в 2020 році у відповідача було кілька розмов з її матір'ю про спірну квартиру і остання жодного разу не говорила про фіктивність договору або про умову передарувати її батьку. При цьому просять застосувати строк позовної давності, який позивач пропустив без поважних підстав і не просить його поновити.
3-тя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Майорова А.В. в судове засідання не з'явилась, про розгляд справи була повідомлена судом належним чином, але у направленому листі до суду просила розглянути справу у її відсутність (т.2, а.с.78). Крім того, 23.01.2025 року до суду надійшли письмові пояснення приватного нотаріуса Майорової А.В., яка стверджувала, що до неї за місцем вчинення нотаріальної діяльності звернувся ОСОБА_3 щодо посвідчення договору дарування його квартири його доньці ОСОБА_8 . Вона передала йому перелік документів, які потрібно було підготувати та подати для посвідчення такого роду правочинів і 4.07.2016 року до неї прийшли дарувальник, його дружина і обдарована. Дружина ОСОБА_5 дала своєму чоловіку письмову згоду на дарування нерухомого майна у формі нотаріально посвідченої заяви. Перед посвідченням договору сторонам було роз'яснено вимоги законодавства щодо змісту і правових наслідків правочину, своїми підписами на договорі сторони підтверджували, що договір не носить характеру уявного та удаваного правочину, дарувальник стверджував, що дарування здійснено за доброю волею, без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного, так і морального. Також сторони стверджували, що у момент укладання договору вони усвідомлювали значення своїх дій і могли керуватись ними, розуміли природу правочину, свої права і обов'язки за договором, при укладенні договору відсутній будь-який обман чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані ними; договір укладався ними у відповідності із справжньою їх волею, без будь-якого застосування фізичного і психічного тиску, при укладанні договору та визначенні його умов не було зловмисної домовленості обдаровуваної з дарувальником, договір укладався на вигідних для сторін умовах і не був результатом впливу тяжких для дарувальника обставин, правочин вчинявся з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивним), правочин не приховував інший правочин (не є удаваним), що викладено в п.9 договору і про що свідчать їх власні підписи на договорі. Щодо будь-яких інших домовленостей між сторонами (в тому числі щодо мотивів та інших обставин укладання договору) нотаріусу було невідомо і про це ніхто не повідомляв, також не велись будь-які розмови між сторонами щодо дійсності їх намірів при укладання цього договору. Також сторонам були роз'яснені положення ст.27 Закону України «Про нотаріат", які їм були зрозумілі. Тому підстави для визнання договору дарування вказаної квартири недійсним відсутні (т.2, а.с.99-99-а).
Заслухавши учасників справи, свідка, вивчивши письмові показання свідків, дослідивши матеріали цивільної справи, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Згідно ст.41 Конституції України, ч.1, ст.321 ЦК України, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналась в 1997 році відповідно до Закону України від 17.07.1997 року №475-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2; 4; 7; 11 Конвенції" право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Суд в межах заявлених позовних вимог та наданих сторонами доказів по справі встановив наступні обставини та правовідносини.
Як встановлено судом, позивач ОСОБА_3 та його дружина ОСОБА_5 мають двох спільних доньок ОСОБА_6 та ОСОБА_13 .
ОСОБА_3 придбав квартиру АДРЕСА_1 згідно договору №КНТР-011502/кв про участь у фонді фінансування будівництва від 13.07.2006 року та договору відступлення майнових прав №ДВМП 011502-1 від 23.03.2007 року (т.1, а.с.18) за грошові кошти, отримані від кредитора на підставі кредитного договору №МL-002/590/2006 від 21.07.2006 року (т.1, а.с.19). Право власності позивача було оформлене на підставі Свідоцтва про право власності, виданого 6.08.2008 року Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації (т.1, а.с.20), та зареєстрованого 13.08.2008 року Комунальним підприємством «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна" за реєстровим №45425 (т.1, а.с.20, зворот. бік).
Дана квартира є двохкімнатною, ізольованою, загальною площею 74,70 м2, житловою площею 34,80 м2, розташованою на 8 поверсі, про що свідчить описані вище документи (т.1, а.с.18; 20).
Як зазначає ч.1 та ч.3, ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.
У відповідності до ч.1, ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
За змістом ч.1, ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати у майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Як регламентує ч.2, ст.719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Як встановлено судом, 4.07.2016 року був укладений договір дарування квартири між ОСОБА_3 та ОСОБА_8 , за яким дарувальник ОСОБА_3 безоплатно подарував належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 , а обдарована ОСОБА_8 прийняла у дарунок вказану квартиру. Даний правочин був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Майоровою А.В. і зареєстрований у реєстрі за №2744. Вказаний приватний нотаріус роз'яснила сторонам правочину наслідки укладення цього договору, положення ст.210; 229-235 ЦК України, ст.717; 719; 722 ЦК України, 57-74 СК України, що вбачається з тексту п.15 оскаржуваного правочину (т.1, а.с.23-24; т.2, а.с.38-40).
За пунктом 8 оскаржуваного договору дарувальник і обдаровувана стверджують, що однаково розуміють значення і умови цього договору та його правові наслідки, підтверджують дійсність намірів при його укладанні, а також те, що він не має характеру фіктивного та удаваного правочину.
Крім того, за п.9 договору дарування квартири, сторонам роз'яснено вимоги законодавства щодо змісту і правових наслідків правочину, сторони підтвердили, що договір не носить характеру уявного та удаваного правочину, дарувальник стверджував, що дарування здійснено за його доброю волею, без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного, так і морального. Також сторони стверджували, що у момент укладання договору вони усвідомлювали значення своїх дій і могли керуватись ними, розуміли природу правочину, свої права і обов'язки за договором, при укладенні договору відсутній будь-який обман чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані ними; договір укладався ними у відповідності із справжньою їх волею, без будь-якого застосування фізичного і психічного тиску, при укладанні договору та визначенні його умов не було зловмисної домовленості обдаровуваної з дарувальником, договір укладався на вигідних для сторін умовах і не був результатом впливу тяжких для дарувальника обставин, правочин вчинявся з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивним), правочин не приховував інший правочин (не є удаваним).
Як вбачається зі змісту п.10 оскаржуваного договору сторони свідчать, що за своєю природою договір дарування є безоплатним, а тому дарувальник не має права вимагати від обдаровуваної вчинення на його користь будь-яких дій майнового або немайнового характеру.
Як вбачається з тексту договору, дарувальник ОСОБА_3 та обдаровувана ОСОБА_8 підтвердили, що розуміють українську мову і володіють нею в обсязі, достатньому для розуміння суті цього договору, який підписується ними особисто і добровільно (абз.2, п.15 договору) (т.1, а.с.24; т.2, а.с.40). Після цього в договорі містяться підписи дарувальника ОСОБА_3 та обдаровуваної ОСОБА_8 . Вказані обставини не заперечувались в судовому засідані учасниками справи, включаючи позивача і відповідача, визнані ними, тому не підлягають доказуванню в порядку ч.1, ст.82 ЦПК України.
Саме такі зазначені обставини укладення оскаржуваного правочину були підтверджені і в письмових поясненнях 3-ю особою - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Майоровою А.В. (т.2, а.с.99-99а).
Згідно ч.1, ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Як передбачає ч.1, ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до ч.1, ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
За змістом ч.1, ст.233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Як наголошує п.п.1; 3, п.23 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 6.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Законодавством встановлено дві умови для визнання правочину недійсним внаслідок його вчинення під впливом тяжких обставин: 1) особа вчиняє правочин під впливом тяжкої для неї обставини. Під тяжкими обставинами розуміють важке майнове (матеріальне) становище особи, яке виражається у відсутності засобів, необхідних для нормального існування людини, наприклад, для придбання предметів першої необхідності (продуктів харчування, ліків, тощо). Це може бути зумовлено не тільки станом самої фізичної особи, а й становищем його близьких (наприклад, хвороба батьків, дружини, дітей тощо). 2) умови правочину вкрай невигідні для цієї особи. При цьому поняття вкрай невигідних умов правочину охоплює два моменти: об'єктивний і суб'єктивний. Перший з них відображає нееквівалентність передачі майна (наприклад, квартиру продано за половину її реальної вартості), другий - очевидність цієї обставини для сторін правочину (хоча умисел другої сторони не є обов'язковим). Хто був ініціатором такого правочину (сам потерпілий чи друга сторона) при цьому значення не має.
Позивач та його представник обгрунтовують в позові та в судовому засіданні недійсність укладеного 4.07.2016 року договору дарування квартири тим, що дарувальник не мав особистого волевиявлення на укладення договору дарування, так як протягом 2016 року відносно позивача було порушено два кримінальних провадження за ч.3, ст.365-2; ч.1, ст.366 КК України, було оголошено підозру за вказанними статтями, після чого матеріали кримінального провадження були направлені до Бориспільського міськрайонного суду Київської області для розгляду по суті, в подальшому слідча порушила відносно ОСОБА_3 ще одне кримінальне провадження №12016110100001359 і збиралась 5.07.2016 року вручити йому нову підозру у вчиненні іншого кримінального правопорушення за ст.190, ч.5 КК України, санкція якої передбачає конфіскацію всього майна позивача у випадку його засудження. За таких обставин, реально сприймаючи майбутній обвинувальний вирок щодо себе, позивач 4.07.2016 року подарував квартиру АДРЕСА_1 своїй доньці ОСОБА_8 , відповідачці по справі, щоб уникнути її майбутньої конфіскації, уклавши фіктивний договір дарування квартири. За день до укладення даного правочину з відповідачкою було досягнуто усної домовленості, що після оголошення позивачу вироку, можливого відбуття ним покарання в місцях позбавлення волі та після його звільнення вона поверне позивачу подаровану квартиру шляхом укладення такого ж договору дарування квартири.
Зазначені обгрунтування суд не може покласти в основу рішення, оскільки вони спростовуються п.8-10 та п.15 договору дарування квартири, змістом письмових пояснень приватного нотаріуса Майорової А.В., описаних вище. Крім того, як вбачається зі змісту Ухвали Київського апеляційного суду від 8.07.2020 року ОСОБА_3 обвинувачувався за ч.2, ст.358 КК України та ч.3, ст.365-2 КК України, а обставин за ч.5, ст.190 КК України в обвинуваченні не значиться (т.1, а.с.28).
Суд не може покласти в основу рішення письмові пояснення свідка ОСОБА_5 , дружини позивача і матері відповідача (т.2, а.с.98), свідка ОСОБА_6 , доньки позивача і сестри відповідача (т.2, а.с.112-116), свідка ОСОБА_14 , свахи позивача і свекрухи відповідача (т.2, а.с.117), а також безпосередні показання позивача в якості свідка в судовому засіданні про усну домовленість позивача і відповідача перед укладенням оскаржуваного договору про повернення спірної квартири позивачу у аналогічний спосіб, оскільки вони спростовуються описаними вище доказами, діючим законодавством, яке не передбачає укладення договору дарування нерухомого майна з застереженням чи певними умовами.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до ч.3, ст.12; ч.1, ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Аналізуючи докази, зібрані у судовому засіданні, суд приходить до висновку, що позивач та його представник не надали доказів суду, що при укладенні спірного договору дарувальник не мав власного волевиявлення для його укладання, а ОСОБА_3 підписав договір на підставі тяжких обставин, при цьому відповідач заперечувала щодо будь-яких застережень чи домовленостей перед його укладенням, тому підстав для визнання спірного договору дарування квартири недійсним на підставах, описаних вище, немає, і в задоволенні даної позовної вимоги необхідно відмовити, як такої, що не знайшла свого підтвердження у судовому засіданні.
Оскільки суд відмовляє у задоволенні позовної вимоги про визнання вказаного правочину недійсним, тому необхідно відмовити і у задоволенні іншої позовної вимоги позивача про визнання за ним права власності на спірну квартиру, так як вона є похідною від первісної вимоги про визнання договору дарування недійсним.
За приписами ч.1, ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Частина 1, ст.257 ЦК України зазначає, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно ч.1, ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до ч.4, ст.267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відповідач та її представник своєю письмовою заявою від 18.11.2024 року (т.2, а.с.65-66), а також вимогами у судовому засіданні просили суд застосувати строк позовної давності до даного предмету позову. Враховуючи дату укладення спірного договору 4.07.2016 року, а також дату винесення Ухвали Київського апеляційного суду від 8.07.2020 року, якою виправдано ОСОБА_3 за ч.3, ст.365-2 КК України, та дату звернення позивача до суду з даним позовом 7.03.2024 року, суд вважає, що ОСОБА_3 пропустив трирічний строк звернення до суду з позовом про визнання договору дарування квартири від 4.07.2016 року недійсним, а з урахуванням відсутності його заяви про поновлення такого строку та ненадання доказів про його пропуск з поважних підстав, пропустив вказаний строк без поважних підстав, який не підлягає поновленню. Вказані обставин також є підставами у відмові в задоволенні позову позивачу ОСОБА_3 .
Керуючись ст.4; 10; 12-13; 76-80; 81-82; 133; 141; 158; 223; 258-259; 263-265 ЦПК України, на підставі ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналась в 1997 році відповідно до Закону України від 17.07.1997 року №475-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2; 4; 7; 11 Конвенції", ст.41 Конституції України, ст.202; 203; 215; 233; 256-257; 261; 267; 626; 638; 717-719 ЦК України, ч.3, ст.12; ч.1, ст.81ЦПК України, п.23 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 6.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", суд
Взадоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , 3-тя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Майорова Алла Володимирівна про визнання договору дарування квартири від 4.07.2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Майоровою А.В. і зареєстрованого у реєстрі за №2744, недійсним, визнання права власності за ОСОБА_3 на квартируАДРЕСА_1 відмовити.
Повний текст рішення виготовлено 7.03.2025 року.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом 30 днів з дня виготовлення повного тексту рішення.
Суддя :