05 березня 2025 року
м. Київ
справа № 201/2056/22
провадження № 61-17372св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в інтересах якого діє ОСОБА_4 ,
відповідач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», подану представником Сокуренком Євгеном Сергійовичем, на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 липня 2022 року у складі судді Ткаченко Н. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Максюти Ж. І., Барильської А. П., Петешенкової М. Ю.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2022 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в інтересах якого діє ОСОБА_4 звернулись з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ «КБ «ПриватБанк») про стягнення коштів.
Позов мотивований тим, що позивачі є дітьми ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 і вони є його спадкоємцями за законом.
27 квітня 2007 року ОСОБА_5 та Закрите акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), яке перейменоване в АТ «КБ «ПриватБанк», уклали кредитний договір № DNDVGK00000416. Відповідно до пункту 7.1 кредитного договору банк зобов'язався надати ОСОБА_5 кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк з 27 квітня 2007 року по 27 квітня 2027 року включно, у вигляді непоновлюваної кредитної лінії у розмірі 827 197,00 дол. США, на наступні цілі: 751 655,00 дол. США на купівлю нерухомості та будівництво, а також сплату страхових внесків в сумі 75 542,00 дол. США, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,98 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно з пунктом 6.2 договору.
Додатковим договором від 28 грудня 2015 року № 2 сторони домовилися викласти пункт 7.1 кредитного договору від 27 квітня 2007 року у новій редакції, яким також передбачена сплата винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно із пунктом 6.2 цього договору.
Проте, рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року у справі № 202/3490/18 за позовом ОСОБА_5 до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання пункту кредитного договору недійсним було встановлено, що винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, яка передбачена пунктом 7.1 кредитного договору, є платою за послуги, що супроводжують кредит, тому пункт договору, який передбачає її сплату, є нікчемним.
Згідно із частиною першою статті 216, частинами першою та третьою статті 1212 ЦК України у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. Сплачена ОСОБА_5 на підставі нікчемного пункту 7.1 кредитного договору комісія становить 174 383,96 дол. США і кожен з позивачів, як спадкоємець ОСОБА_5 , має право отримати від АТ КБ «ПриватБанк» по 1/3 від цієї суми.
Позивачі просили:
стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 58 127,98 дол. США;
стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_2 58 127,98 дол. США;
стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_3 58 127,98 дол. США.
Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Справа переглядалась судами неодноразово.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 липня 2022 року, з урахуванням ухвали Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 липня 2022 року про виправлення описки, позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в інтересах якого діє ОСОБА_4 до АТ «КБ «ПриватБанк» про стягнення безпідставно набутого майна задоволено.
Стягнено з АТ «КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 58 127,98 дол. США.
Стягнено з АТ «КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_2 58 127,98 дол. США.
Стягнено з АТ «КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_3 в інтересах якого діє ОСОБА_4 58 127,98 дол. США.
Стягнено з АТ «КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 судові витрати з оплати судового збору у розмірі 4 135 грн.
Стягнено з АТ «КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_2 судові витрати з оплати судового збору у розмірі 4 135 грн.
Стягнено з АТ «КБ «ПриватБанк» на користь законного представника малолітнього позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 судові витрати з оплати судового збору у розмірі 4 135 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при виконанні прав та обов'язків за кредитним договором, а тому такі дії банку не є послугами, що об'єктивно надаються клієнту-позичальнику. Положення кредитного договору в частині сплати позичальником на користь банку винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно з пунктом 6.2 цього договору, є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було прямо заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними на момент укладення кредитного договору;
у період з 21 травня 2007 року по 21 серпня 2016 року на виконання пункту 7.1 кредитного договору ОСОБА_5 була сплачена ЗАТ КБ «ПриватБанк» винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця, що становить 1 503,31 дол. США щомісяця, на загальну суму 174 383,96 дол. США. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Спадкоємцями за законом після померлого є його діти (позивачі у справі), до яких з дня відкриття спадщини перейшли в рівних частках усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, у тому числі права щодо застосування наслідків недійсності нікчемних положень пункту 7.1 кредитного договору. У відповідності до частини третьої статті 1212 ЦК України положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином. З огляду на викладене, позовні вимоги про стягнення з АТ «КБ «ПриватБанк» на користь позивачів по 58 127,98 дол. США кожному підлягають задоволенню;
заперечення представника відповідача про те, що рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року у справі № 202/3490/18 не спростовано презумпцію правомірності правочину, оскільки у задоволені позовних вимог про визнання недійсним пункту 7.1 кредитного договору було відмовлено, суд вважав необґрунтованими, оскільки недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається;
посилання представника відповідача на наявність непогашеної простроченої заборгованості за кредитним договором суд не врахував, оскільки наявність такої заборгованості не є предметом розгляду у цій справі. З зустрічним позовом про стягнення простроченої заборгованості за кредитним договором відповідач не звертався.
Стосовно заяви представника відповідача про застосування позовної давності, суд зазначив, що ця заява не підлягає задоволенню, оскільки:
у позивачів виникли права на грошові кошти, сплачені спадкодавцем ОСОБА_5 в якості винагороди за надання фінансового інструменту на виконання пункту 7.1 кредитного договору, з часу відкриття спадщини;
приписи частини третьої статті 261 ЦК України, у відповідності з якими перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання, стосуються самих виконавців нікчемного правочину і не стосуються позивачів, оскільки на час виконання пункту 7.1. кредитного договору у них не було жодних прав за цим договором;
крім того, відповідно до частини четвертої статті 261 ЦК України у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність для цієї особи починається від дня досягнення нею повноліття. Положення цієї статті є додатковою гарантією охорони прав неповнолітніх дітей, в тому числі якщо вони є спадкоємцями. Аналіз матеріалів справи свідчить, що позивач ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , тобто на момент відкриття спадщини після померлого батька, він був неповнолітнім. ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_2 досяг повноліття, і з цього моменту розпочалася позовна давність для звернення з цим позовом, з яким він звернувся 18 березня 2022 року.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року апеляційну скаргу АТ «КБ «ПриватБанк» задоволено.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 липня 2022 року скасовано.
В задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в інтересах якого діє ОСОБА_4 до АТ «КБ «ПриватБанк» про стягнення безпідставно набутого майна відмовлено.
Стягнено з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , на користь АТ «КБ «ПриватБанк» судовий збір з кожного по 6 202,50 грн.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 серпня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в інтересах якого діє ОСОБА_4 задоволено частково.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова касаційного суду мотивована тим, що:
рішенням суду у справі № 202/3490/18 за позовом ОСОБА_5 до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання пункту кредитного договору недійсним було встановлено, що винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, яка передбачена пунктом 7.1 кредитного договору № DNDVGK00000416 від 27 квітня 2007 року, є платою за послуги, що супроводжують кредит, тому пункт договору, який передбачає її сплату, є нікчемним. Позивачі як спадкоємці позичальника звернулися до банку із вимогами про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину - пункту 7.1 кредитного договору № DNDVGK00000416 від 27 квітня 2007 року. Вказані вимоги банк залишив без задоволення;
ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції вказав, що позивачі обрали спосіб захисту порушеного права у вигляді стягнення безпідставно набутого майна, який є неефективним;
касаційний суд вказав, що суд апеляційної інстанції, не констатуючи відсутність у позивачів власне самого права на кошти, сплачені спадкодавцем в рахунок виконання нікчемного правочину, не вказав, із якою конкретно позовною вимогою позивачі вправі звернутися до суду, враховуючи, що вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину у виді стягнення сплачених коштів визнана апеляційним судом неефективною;
також касаційний суд зазначив, що при відмові у позові апеляційний суд вказав, що позивачі, як спадкоємці ОСОБА_5 мають право на зарахування сум, які були сплачені за нікчемним пунктом кредитного договору в рахунок погашення заборгованості за цим кредитним договором;
касаційний суд зауважив, важливе значення для правильного вирішення таких спорів має з'ясування питання про те, чи продовжують існувати зобов'язання між сторонами та який дійсний розмір грошових вимог сторін, в тому числі вимог, обов'язок щодо сплати яких не припинився за спливом позовної давності. Право на зарахування зустрічних однорідних вимог має кожна із сторін цього спору, про що вона має подати відповідну заяву. Відомості про подання такої заяви однією зі сторін зобов'язання в матеріалах справи відсутні.
Короткий зміст оскарженої постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року апеляційну скаргу АТ «КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 липня 2022 року залишено без змін.
Колегія суддів апеляційного суду погодилась з висновком суду першої інстанції про задоволення позову та вказала, що:
рішенням суду у справі № 202/3490/18 за позовом ОСОБА_5 до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання пункту кредитного договору недійсним було встановлено, що винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, яка передбачена пунктом 7.1 кредитного договору № DNDVGK00000416 від 27 квітня 2007 року, є платою за послуги, що супроводжують кредит, тому пункт договору, який передбачає її сплату, є нікчемним;
за приписами статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Спадкоємці позичальника, маючи право на зарахування сум, які були сплачені за нікчемним пунктом кредитного договору в рахунок погашення заборгованості за цим кредитним договором, звернулися до банку із вимогами про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, але вказані вимоги банк залишив без задоволення. Законодавство не передбачає, що може бути лише один ефективний та належний спосіб захисту інтересу та/або порушеного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Право на зарахування зустрічних однорідних вимог має кожна із сторін цього спору, про що вона має подати відповідну заяву. Відомості про подання такої заяви однією зі сторін зобов'язання в матеріалах справи відсутні. Судом першої інстанції на основі об'єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановлено фактичні обставини справи та правильно застосовано норми матеріального права.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У грудні 2023 року АТ «КБ «ПриватБанк» подало касаційну скаргу за підписом представника Сокуренка Є. С., в якій просить рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 липня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року скасувати, у задоволенні позову відмовити, вирішити питання про розподіл судових витрат.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
апеляційний суд в порушення норм процесуального закону не врахував вказівок, викладених у постанові Верховного Суду від 30 серпня 2023 року та безпідставно залишив помилкове рішення суду першої інстанції без змін;
судами застосовані норми статті 16 ЦК України без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17, Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18, Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 у справі № 925/1265/16, Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 529/613/17-ц, Верховного Суду від 29 березня 2023 року у справі № 759/20374/20, Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі № 168/349/20, Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 176/552/22 та проігноровано, що позивачами обрано неналежний (неефективний) спосіб захисту, оскільки належним способом захисту може бути зобов'язання перерахувати заборгованість за договором;
суди залишили поза увагою, що між сторонами продовжують існувати зобов'язання з повернення банку кредитних коштів і такі вимоги існують в межах позовної давності. Зазначає, що наразі судова справа № 202/6311/20 про звернення стягнення на предмет іпотеки, відповідачами в якій є спадкоємці померлого боржника ОСОБА_5 , не розглянута. Банком як кредитором пред'явлено вимоги до спадкоємців у встановлений законом строк (11 липня 2017 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис № 6611 на іпотечному договорі, 02 квітня 2018 року рішенням суду вказаний виконавчий напис визнано таким, що не підлягає виконанню, тобто строк виконання кредитних зобов'язань в повному обсязі настав 11 липня 2017 року, з позовом банк звернувся 20 жовтня 2020 року, а з урахуванням Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» № 540-IX від 30 березня 2020 року, позовна давність була продовжена), тому визначена заборгованість не може вважатися задавненою. Зобов'язання за кредитним договором спадкодавця позивачами не виконані. Розмір грошових вимог банку до позивачів, в тому числі вимог, обов'язок щодо сплати яких не припинився зі спливом позовної давності значно перевищує розмір заборгованості банка перед позивачами по цій справі. Вказує, що апеляційний суд безпідставно не зупинив провадження до розгляду справи № 202/6311/20;
апеляційним судом не враховано, що початок перебігу позовної давності за вимогами про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання. Аналогічний по суті висновок зроблений Верховним Судом у постановах від 21 червня 2018 року у справі № 333/2051/16-ц (провадження № 61-9354св18), від 18 березня 2020 року у справі № 755/612/16-ц (провадження № 61- 14687св19). Вказує, що 27 квітня 2007 року між банком та ОСОБА_5 укладений кредитний договір. У червні 2018 року, тобто більше ніж через 11 років після укладення договору, позичальник звернувся з позовом про визнання пункту 7.1 кредитного договору недійсним, визнання правовідношення за кредитним договором припиненим, визнання договору іпотеки припиненим (справа № 202/3490/18). Виконання кредитного договору від 27 квітня 2007 року в частині сплати винагороди розпочалось 24 травня 2007 року, отже позовна давність спливла через 3 роки, тобто ще 24 травня 2010 року. Рішенням суду у справі № 202/3490/18 в задоволенні позову ОСОБА_5 відмовлено у зв'язку з пропуском позовної давності. Оскільки судом застосовано наслідки пропуску позовної давності до позовних вимог ОСОБА_5 , тому є очевидним, що і додаткових вимог (у разі їх заявлення), як похідних вимог (застосування наслідків недійсності правочину, повернення виконаного за договором тощо), позовна давність також пропущена. Отже, на момент відкриття спадщини право на звернення до суду із вимогою про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину вже не існувало, оскільки позовна давність щодо нього пропущена;
суди залишили поза увагою, що рішення суду у справі № 202/3490/18 не може вважатися беззаперечним доказом визнання нікчемним (недійсним) пункту 7.1 кредитного договору в частині сплати винагороди за надання фінансового інструменту, оскільки у задоволенні позову було відмовлено, а тому посилання позивачів на нього є помилковим, а правова оцінка суду щодо нікчемності пункту договору не має преюдиційного значення та не є обов'язковою. Після відкриття спадщини, спадкоємці не стають споживачами;
посилання апеляційного суду як на підставу визначення перебігу позовної давності на постанови Верховного Суду у справах № 308/3607/16 та № 310/7353/13, є безпідставним, оскільки висновки, викладені в зазначених постановах, не є нерелевантними цій справі;
судом залишено поза увагою, що відповідно до частини першої статті 262 ЦК України заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності. Після відкриття спадщини та переходу прав та обов'язків до спадкоємців строки звернення до суду підлягають обчисленню так само, як і для позичальника і така заміна сторони не зумовила переривання перебігу позовної давності;
апеляційний суд не врахував, що правовідносини між спадкоємцями та кредитором втратили ознаки зобов'язального права та повинні розглядатися у рамках спадкового права, а саме книги шостої ЦК України, оскільки у разі смерті позичальника за кредитним договором за наявності спадкоємців відбувається заміна боржника в основному зобов'язанні, який несе відповідальність у межах вартості майна, одержаного у спадщину. Оскільки за життя ОСОБА_5 не було присуджено до стягнення сплачену ним за кредитним договором суму винагороди за надання фінансового інструменту, тобто спадкодавець такого права за життя не набув, а отже такого права і не успадкували позивачі. Позивачі не є позичальниками та споживачами за кредитним договором, а є лише спадкоємцями боргів позичальника, тому вони не можуть вважатися споживачами фінансових послуг;
суди залишили поза увагою, що положення статей 216, 1212 ЦК України не можуть бути застосовані, оскільки правочин від 27 квітня 2007 року не визнаний судом недійсним у встановленому законом порядку, а положення вищенаведених статей передбачає можливі правові наслідки недійсності правочину в цілому, а не у випадку недійсності чи нікчемності його окремих пунктів або умов;
оскільки позивачі не довели належними і достатніми доказами порушення відповідачем їх прав та інтересів як споживачів, не довели повне погашення заборгованості за кредитним договором, на думку відповідача, позивачі зловживають своїми правами, тому позовні вимоги не підлягають задоволенню в повному обсязі.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 13 грудня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано справу з суду першої інстанції, у задоволенні клопотання АТ «КБ «ПриватБанк»про зупинення виконання рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 липня 2022 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року відмолено.
У січні 2024 року матеріали цивільної справи № 201/2056/22 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 27 листопада 2024 року відзив ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в інтересах якого діє ОСОБА_4 , який підписаний представником ОСОБА_6 разом з доповненнями до нього, на касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк», подану представником Сокуренком Є. С., на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 липня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року, залишено без розгляду. Справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 13 грудня 2023 рокувказано, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17, від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18, від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, від 03 жовтня 2018 року у справі № 529/613/17-ц, від 29 березня 2023 у справі № 759/20374/20, від 08 лютого 2023 року у справі № 168/349/20, від 15 березня 2023 року у справі № 176/552/22, від 01 вересня 2020 року у справі № 686/6276/19, від 26 січня 2022 року у справі № 201/11406/20, від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, від 21 вересня 2022 року у справі № 341/1658/15-ц, від 14 червня 2023 року у справі № 626/2450/14-ц, від 21 червня 2023 року у справі № 635/5758/14-ц, від 07 вересня 2022 року у справі № 679/1136/21, від 06 травня 2021 року у справі № 903/323/20, від 01 грудня 2021 року у справі № 373/651/20, від 20 травня 2020 року у справі № 367/836/18, від 21 червня 2018 року у справі № 333/2051/16-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 755/612/16-ц, від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц, від 07 травня 2018 року у справі № 299/2630/14-ц, від 10 жовтня 2018 року у справі № 643/5761/16-ц та № 161/12434/15-ц, від 06 червня 2018 року у справі № 640/10523/16-ц, від 07 лютого 2019 року у справі № 910/2966/18, від 11 липня 2018 року у справі № 2-2519/11, від 14 квітня 2022 року у справі № 361/4256/19, від 12 листопада 2020 року у справі № 645/3720/17, від 07 квітня 2020 року у справі № 753/4256/17, від 18 вересня 2019 року у справі № 753/4351/17, від 26 грудня 2019 у справі № 753/22893/17, від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18, від 03 жовтня 2018 року у справі № 529/613/17-ц, від 29 березня 2023 року у справі № 759/20374/20, від 08 лютого 2023 року у справі № 168/349/20, від 15 березня 2023 року у справі № 176/552/22, від 01 вересня 2020 року у справі № 686/6276/19, від 26 січня 2022 року у справі № 201/11406/20, від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, від 21 вересня 2022 року у справі № 341/1658/15-ц, від 14 червня 2023 року у справі №626/2450/14-ц, від 21 червня 2023 року у справі № 635/5758/14-ц, від 07 вересня 2022 року у справі № 679/1136/21, від 06 травня 2021 року у справі № 903/323/20, від 01 грудня 2021 року у справі № 373/651/20, від 20 травня 2020 року у справі № 367/836/18, від 21 червня 2018 року у справі № 333/2051/16-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 755/612/16-ц, від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц, від 07 травня 2018 року у справі № 299/2630/14-ц, від 10 жовтня 2018 року у справі № 643/5761/16-ц та № 161/12434/15-ц, від 06 червня 2018 року у справі № 640/10523/16-ц, від 07 лютого 2019 року у справі № 910/2966/18, від 30 квітня 2020 року у справі № 621/2193/16-ц, від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц, від 14 квітня 2022 року у справі № 361/4256/19, від 12 листопада 2020 року у справі № 645/3720/17, від 07 квітня 2020 року у справі № 753/4256/17, від 18 вересня 2019 року у справі № 753/4351/17, від 26 грудня 2019 року у справі № 753/22893/17, від 20 травня 2019 року у справі № 522/5771/16-ц та у постановах Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1341цс15, від 23 березня 2016 року у справі №6-2978цс15 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).
Фактичні обставини
Суди встановили, що 27 квітня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», яке перейменоване в АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_5 був укладений кредитний договір № DNDVGK00000416, у відповідності до пункту 1.1 якого, банк зобов'язався надати позичальникові кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу чи/або перерахування на рахунок, зазначений в пункті 7.1 цього договору. Строк, вид кредиту, цілі, розмір кредиту, відсотків, винагород, розмір щомісячного платежу, період сплати, порядок погашення заборгованості за цим договором, зазначені у розділі 7 Договору.
У відповідності до пункту 7.1 кредитного договору банк зобов'язується надати позичальникові кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк з 27 квітня 2007 року по 27 квітня 2027 року включно у вигляді непоновлюваної кредитної лінії у розмірі 827 197,00 дол. США на наступні цілі: 751 655,00 дол. США на купівлю нерухомості та будівництво, а також на сплату страхових платежів в сумі 75 542,00 дол. США у випадках та в порядку, передбачених пунктами 2.1.3, 2.2.7 цього договору зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,98% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно з пунктом 6.2 цього договору. Погашення заборгованості за цим договором (за винятком винагороди, що сплачується в момент надання кредиту) здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період сплати позичальник повинен надавати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 9 739,54 дол. США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди.
Відповідно до пункту 6.2 договору при невиконанні позичальником умов, передбачених пунктом 2.2.11 договору, банк зобов'язаний здійснити додатковий моніторинг погашення кредиту по рахунку.
28 грудня 2015 року між ОСОБА_5 та відповідачем був укладений додатковий договір № 2 до вказаного кредитного договору, згідно з яким сторони домовилися викласти пункт 7.1 кредитного договору у новій редакції, а саме: «банк зобов'язується надати позичальникові кредитні кошти зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,98 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом та винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно з пунктом 6.2 договору».
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер.
Відповідно до матеріалів спадкової справи № 5/2021, яка заведена Васильківською державною нотаріальною конторою, спадкоємцями за законом після померлого ОСОБА_5 є його дочка - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , його син - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 та його син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 .
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року у справі № 202/3490/18 за позовом ОСОБА_5 до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання пункту кредитного договору недійсним було встановлено, що винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, яка передбачена пунктом 7.1 кредитного договору № DNDVGK00000416 від 27 квітня 2007 року, є платою за послуги, що супроводжують кредит, тому пункт договору, який передбачає її сплату, є нікчемним.
09 березня 2022 року позивачі звернулись до АТ КБ «ПриватБанк» з вимогами про сплату у семиденний строк від дня пред'явлення цих вимог кожному з них по 58 127,98 дол. США, які були отримані відповідачем 09 березня 2022 року, обґрунтувавши їх нікчемністю положень пункту 7.1 кредитного договору № DNDVGK00000416 від 27 квітня 2007 року, на виконання яких їх батьком ОСОБА_5 були сплачені банку кошти на загальну суму 174 383,96 дол. США. Вказані вимоги були залишені відповідачем без задоволення.
Позиція Верховного Суду
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів робить висновок про наявність підстав для передачі справи на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, з таких мотивів.
Нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним» (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18)). Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків (див. постанову Верховного Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).
Відповідно до частин першої та другої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
Положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином (пункт 1 частини третьої статті 1212 ЦК України).
Системне тлумачення абзацу 1 частини першої статті 216 ЦК України та пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК України свідчить, що:
(а) законодавець не передбачив можливість здійснення односторонньої реституції;
(б) правила абзацу 1 частини першої статті 216 ЦК України застосовуються тоді, коли відбувається саме двостороння реституція;
(в) в тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, то для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2019 року у справі справа № 396/29/17 (провадження № 61-29467св18)).
У цивільному законодавстві закріплено об'єктивні межі застосування позовної давності. Об'єктивні межі застосування позовної давності встановлюються: (а) прямо (стаття 268 ЦК України). (б) опосередковано (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2018 року у справі № 641/76/17 (провадження № 61-12138св18)).
Об'єднана палата Касаційного цивільного суду вже звертала увагу, що положеннями глави 19 ЦК України встановлено загальне правило про поширення позовної давності на всі цивільно-правові вимоги, окрім тих, що як виняток зазначені у статті 268 ЦК України. Так, у частині першій статті 268 ЦК України законодавець визначив, на які позовні вимоги не поширюється позовна давність. У частині другій статті 268 ЦК України закріплено, що законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. Опосередковано межі застосування позовної давності визначаються з урахуванням сутності пред'явленої вимоги (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21)).
Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 ЦК України).
Положення статті 253 ЦК України поширюються на всі випадки встановлення початку перебігу строків. Касаційний суд, з урахуванням принципу розумності, враховує, що в окремих положеннях ЦК міститься правило про визначення перебігу строку «від дня» чи «з часу», а не «від наступного дня». Такий прийом законодавчої техніки законодавець застосував, керуючись принципом економії нормативного матеріалу, проте він жодним не змінює загального правила передбаченого в статті 253 ЦК України (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19 (провадження № 61-7013св20)).
Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання (частина третя статті 261 ЦК України).
Касаційний суд вже зауважував, що законодавець у частині третій статті 261 ЦК України передбачив особливості початку перебігу позовної давності. З урахуванням принципу розумності та справедливості, очевидним є те, що закріплення особливого початку перебігу з початком виконання нікчемного правочин має поширюватися тільки на сторін (їх правонаступників) нікчемного правочину. Оскільки саме сторони (сторона чи їх правонаступники) здійснюють виконання і, зрозуміло, що їм про його здійснення має бути відомо. Тобто, презюмується, що сторони (сторона чи їх правонаступники) нікчемного правочину обізнані про початок його виконання. Натомість заінтересована особа (не сторона нікчемного правочину), яка пред'являє вимогу про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, вочевидь може й не знати про існування нікчемного правочину, а також про те, що почалося виконання нікчемного правочину (див. подібний висновок в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2025 року в справі № 753/6230/22 (провадження № 61-10804св24)).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2018 року у справі № 333/2051/16-ц (провадження № 61-9354св18), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що: «суд апеляційної інстанцій, повно та всебічно з'ясувавши обставини справи, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, правильно застосував наведені норми права та дійшов обґрунтованого висновку про нікчемність укладеного договору купівлі-продажу від 25 серпня 2010 року і обґрунтовано початок перебігу позовної давності за вимогами про повернення безпідставно набутих коштів за нікчемним правочином обрахував від дня, коли почалося його виконання, та, застосувавши наслідки сливу позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, відмовив у позові».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року у справі № 638/16768/19 (провадження № 61-1336св22) зазначено, що:
«частина третя статті 261 ЦК України є спеціальною нормою стосовно частини першої статті 261 ЦК України. Законодавець у частині третій статті 261 ЦК України передбачив особливості початку перебігу позовної давності. З урахуванням принципу розумності та справедливості, очевидним є те, що закріплення особливого початку перебігу з початком виконання нікчемного правочин має поширюватися тільки на сторін нікчемного правочину. Оскільки саме сторони (сторона) здійснюють виконання і, зрозуміло, що їм про його здійснення має бути відомо. Тобто, презюмується, що сторони (сторона) нікчемного правочину обізнані про початок його виконання. […]
для визначення початку перебігу позовної давності за вимогою про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, яка пред'явлена стороною такого правочину, належить застосовувати частину третю статті 261 ЦК України. Перебіг позовної давності за вимогою про застосування наслідків нікчемного правочину, яка пред'явлена стороною такого правочину, пов'язується саме з початком виконання нікчемного правочину, незалежно від того, чи був такий нікчемний правочин виконано повністю і яка зі сторін здійснила виконання. Причому такий початок перебігу стосується будь-яких наслідків нікчемного правочину».
Разом із тим, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 травня 2023 року у справі № 464/1961/20 (провадження № 61-9031св22), застосовано частину першу статті 261 ЦК та зроблено протилежний висновок, що:
«як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи відповідач АТ «ПриватБанк» подав заяву про застосування позовної давності до позовних вимог позивача.
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», наведених у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
При вирішенні заяви відповідача про застосування позовної давності суд апеляційної інстанції підставно керувався тим, що протягом строку дії договору позивач добросовісно міг розраховувати на здійснення банком перерахунку сум, які стягнуті без достатніх правових підстав, а тому позовну давність слід рахувати з 30 березня 2020 року - дати отримання позивачем відповіді від банку щодо законності нарахування йому спірних платежів. З огляду на зазначене суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 звернувся до суду із цим позовом у квітні 2020 року у межах позовної давності, про застосування якої безпідставно заявив відповідач».
З урахуванням викладеного, касаційний суд вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 травня 2023 року у справі № 464/1961/20 (провадження № 61-9031св22) та зробити висновок про те, що:
«правила абзацу 1 частини першої статті 216 ЦК України застосовуються тоді, коли відбувається саме двостороння реституція; в тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину (нікчемного або оспореного) здійснила його виконання, то для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України, оскільки це передбачено пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК України;
частина третя статті 261 ЦК України є спеціальною нормою стосовно частини першої статті 261 ЦК України;
законодавець у частині третій статті 261 ЦК України передбачив особливості початку перебігу позовної давності. З урахуванням принципу розумності та справедливості, очевидним є те, що закріплення особливого початку перебігу з початком виконання нікчемного правочин має поширюватися тільки на сторін (їх правонаступників) нікчемного правочину. Оскільки саме сторони (сторона чи їх правонаступники) здійснюють виконання і, зрозуміло, що їм про його здійснення має бути відомо. Тобто, презюмується, що сторони (сторона чи їх правонаступники) нікчемного правочину обізнані про початок його виконання;
для визначення початку перебігу позовної давності за вимогою про застосування будь-яких наслідків недійсності нікчемного правочину (зокрема, абзац 1 частини першої статті 216 ЦК України, пункт 1 частини третьої статті 1212 ЦК України), яка пред'явлена стороною (її правонаступниками), належить застосовувати частину третю статті 261 ЦК України. Перебіг позовної давності за вимогою про застосування наслідків нікчемного правочину, яка пред'явлена стороною (її правонаступниками) такого правочину, пов'язується саме з початком виконання нікчемного правочину, незалежно від того, чи був такий нікчемний правочин виконано повністю і яка зі сторін здійснила виконання. Причому такий початок перебігу стосується будь-яких наслідків нікчемного правочину».
Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Передати справу № 201/2056/22 на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко