Рішення від 07.03.2025 по справі 916/2795/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"07" березня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/2795/24

Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/2795/24

за позовом: Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (пр-т Берестейський, буд. 14, м. Київ, 01135, код ЄДРПОУ 38727770) в особі Одеської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Одеського морського порту) (площа Митна, буд. 1, м. Одеса, 65026, код ЄДРПОУ 38728457)

до відповідача: Комунального підприємства «Бюро регіонального розвитку» (просп. Шевченка, буд. 4, м. Одеса, 65032, код ЄДРПОУ 37549229)

про стягнення 95 800,68 грн,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.

Державне підприємство «Адміністрація морських портів України» в особі Одеської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Одеського морського порту) звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Комунального підприємства «Бюро регіонального розвитку», в якій просить суд стягнути з відповідача суму заборгованості в розмірі 49080,96 грн, пеню в розмірі 33416,41 грн, 3% річних в розмірі 2742,47 грн та інфляційні втрати в розмірі 10560,84 грн.

В обґрунтування позову посилається на порушення відповідачем умов договору № 2640-П-ОДФ-19 від 06.06.2019, що виразилось у несплаті орендних платежів у період з 01.06.2020 по 31.03.2024.

За ствердженням позивача, у спірний період майно перебувало у користуванні орендаря у повному обсязі, згідно укладеного договору, та за ним існує заборгованість по орендним платежам, з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України № 634 від 27.05.2022, на суму 49080,96 грн з ПДВ.

Як зауважує позивач, рахунки по орендній платі надсилалися орендарю за домовленістю сторін на його електронну пошту, однак у порушення умов вищезазначеного договору та норм чинного законодавства України, орендна плата за користування майном у період з 01.06.2020 по 31.03.2024 на суму 49080,96 грн залишається не сплаченою.

Відтак, за висновком позивача, всупереч умовам договору орендар допустив прострочення оплати за використання орендованого майна.

У зв'язку з тим, що відповідач не здійснив відповідну оплату, позивачем також нараховано та заявлено до стягнення пеню, 3% річних та інфляційні втрати.

Відзив на позов відповідач суду не надав, своїм правом на захист не скористався.

Інші заяви по суті до суду не надходили.

2. Процесуальні питання, вирішені судом.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.06.2024 позовна заява вх.№2855/24 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.

26.06.2024 ухвалою Господарського суду Одеської області позовну заяву (вх.№ 2855/24 від 21.06.2024) прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу № 916/2795/24 постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін. Відповідачу запропоновано у відповідності до вимог ст. 165 ГПК України надати суду відзив на позов.

Крім того, роз'яснено сторонам про можливість звернення до суду у строк визначений ч. 7 ст. 252 ГПК України з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Ухвала Господарського суду Одеської області про відкриття провадження у справі від 26.06.2024 була надіслана позивачу до його електронного кабінету та доставлена 27.06.2024 о 15:23 год., що підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою про доставку електронного документу.

Відповідачу - КП «Бюро регіонального розвитку» ухвала суду про відкриття провадження у справі від 26.06.2024 була надіслана в межах строку, встановленого Господарським процесуальним кодексом України, на його юридичну адресу: просп. Шевченка, буд. 4, м. Одеса, 65032.

Так, частиною 11 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасника справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Як вбачається з матеріалів справи, надіслана відповідачу рекомендованим листом з позначкою «Судова повістка» ухвала про відкриття провадження у справі була повернута поштовою установою на адресу суду з відбитком календарного штемпелю на конверті та відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», про що свідчить наявне в матеріалах справи поштове повідомлення.

Згідно п. 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Відтак, в силу пункту 5 частини 6 статті 242 ГПК України, день невдалої спроби вручення поштового відправлення за адресою місцезнаходження відповідача, яка зареєстрована у встановленому законом порядку.

Виходячи зі змісту статей 120, 242 Господарського процесуального кодексу України, пунктів 11, 17, 99, 116, 117 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270, у разі, якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії або судове рішення направлено судом рекомендованим листом за належною поштовою адресою, яка була надана суду відповідною стороною (наявність такої адреси в ЄДР прирівнюється до повідомлення такої адреси стороною), і судовий акт повернуто підприємством у зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то необхідно вважати, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії або про прийняття певного судового рішення у справі.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 17.11.2021 року у справі № 908/1724/19, від 14.08.2020 року у справі № 904/2584/19, від 13.01.2020 року у справі № 910/22873/17, від 19.12.2024 року у справі № 910/9262/23 тощо.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 року у справі № 800/547/17, постанови Верховного Суду від 27.11.2019 року у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 року у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 року у справі № 24/260-23/52-б, від 21.01.2021 року у справі № 910/16249/19, від 19.05.2021 року у справі № 910/16033/20, від 20.07.2021 року у справі № 916/1178/20, тощо).

В пункті 6.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 року у справі № 910/719/19 та в пункті 97 постанови від 17.05.2024 року об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 910/17772/20 сформульовано висновки про те, що негативні наслідки через неодержання підприємцем звернення до нього, якщо таке звернення здійснене добросовісно і розумно, покладаються на підприємця. Не може вважатися неотриманим чи отриманим несвоєчасно звернення відправника до одержувача, якщо одержувач власними діями чи бездіяльністю (наприклад, несвоєчасним зверненням до відділення поштового зв'язку, незабезпечення особи для отримання кореспонденції за своєю адресою тощо) призвів до затримки в одержанні кореспонденції. Протилежний підхід суперечив би принципам справедливості, добросовісності і розумності (стаття 3 ЦК України).

Суд зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Водночас законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно із згаданою статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

Враховуючи відсутність в матеріалах справи підтверджень наявності порушень оператором поштового зв'язку вимог Правил надання послуг поштового зв'язку, суд вважає, що у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою і повернуто підприємством зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.

Сам лише факт не отримання заявником кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася в суд у зв'язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною не виконання ухвали суду, оскільки зумовлений не об'єктивними причинами, а суб'єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.

Отже, оскільки ухвала суду про відкриття провадження у справі направлена судом за належною адресою відповідача і повернута поштою, суд доходить висновку, що відповідач повідомлений про відкриття провадження у справі та прийняття позовної заяви до розгляду.

Відповідно до ч. 4 ст. 122 ГПК України, відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи. В оголошенні про виклик вказуються дані, зазначені в частині першій статті 121 цього Кодексу.

При цьому, враховуючи неотримання відповідачем поштової кореспонденції за своїм офіційним місцезнаходженням, судом вживалися додаткові заходи щодо належного та фактичного повідомлення відповідача про розгляд даної справи судом за всіма відомими суду засобами зв'язку з відповідачем, а саме на офіційній сторінці Господарського суду Одеської області веб-порталу «Судова влада України» (розділ «Оголошення про виклик») здійснено офіційне оприлюднення оголошення від 23.07.2024.

Суд вбачає за необхідне також зазначити, що після підписання електронним цифровим підписом судді ухвали суду від 26.06.2024, судом неодноразово направлялось процесуальне рішення у справі через програму «Діловодство спеціалізованого суду» на адресу електронної пошти відповідача kp.brr@odessa.gov.ua (вказана електронна пошта зазначена позивачем на титульному аркуші позовної заяви).

При цьому, відомості у програмі «Діловодство спеціалізованого суду» містять інформацію що відповідачу документ не доставлено з повідомленням про помилку, що підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою про доставку електронного листа.

Враховуючи викладене, суд вважає, що вжив всі залежні від нього заходи для повідомлення відповідача своєчасно та належним чином про розгляд справи і забезпечення реалізації ним своїх прав, матеріали справи не містять відомостей про будь-які інші засоби зв'язку з відповідачем.

Отже, суд констатує небажання відповідача протягом розгляду справи висловити свою правову позицію у даному спорі.

У цьому випаду судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 ГПК України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 3 названого Закону, для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України «Про доступ до судових рішень»).

Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з процесуальними документами у справі № 916/2795/24 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).

За наведених обставин суд доходить висновку, що судом було вчинено всі необхідні дії щодо повідомлення відповідача про відкриття провадження у справі, вчинення відповідних процесуальних дій та надано можливість викласти свої, зокрема, заперечення проти задоволення позовних вимог, натомість відповідач не вживав заходів щодо реалізації наданого йому права навести свої доводи та міркування, заперечення проти заяв, доводів і міркувань інших осіб, передбачене статтею 42 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, шляхом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів.

Суд зауважує, що попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов'язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» від 03.04.2008, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Витративши значні ресурси, Україна створила інформаційне поле, де зацікавлена особа легко знайде інформацію про судову справу. Функціонує Єдиний державний реєстр судових рішень. На сайті судової влади доступні персоналізовані відомості про автоматичний розподіл справ та розклад засідань. Працює підсистема «Електронний кабінет» ЄСІТС. Все безкоштовно і доступно.

Використання цих інструментів та технологій забезпечує добросовісній особі можливість звертатися до суду, брати участь у розгляді справи у зручній формі та з мінімальними витратами. Тобто держава Україна забезпечила можливість доступу до правосуддя і право знати про суд.

Надсилання рішення рекомендованим листом з повідомлення про вручення є способом забезпечення права учасника справи знати про ухвалене судом рішення. Суд, який добросовісно інформує учасника справи з наміром забезпечити здійснення правосуддя, не повинен нести «ризик незнання» учасника.

Отже, судом дотримані вимоги процесуального закону щодо належного та своєчасного повідомлення учасників про розгляд даної справи.

Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін в порядку ч.ч.5, 7 ст. 252 ГПК України від учасників справи до суду не надходило.

Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

При цьому, такий розумний строк визначений у статті 248 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Разом з цим, на підставі Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та подальших Указів Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» починаючи з 24.02.2022 на території України діє режим воєнного стану.

За змістом статей 10, 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися у повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров'ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.

У зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Разом з цим, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

При цьому, суди повинні забезпечувати безпеку учасників судового провадження, запобігти створенню перешкод для реалізації ними права на судовий захист та визначених законом процесуальних прав в умовах воєнного стану, коли реалізація учасниками справи своїх прав і обов'язків є суттєво ускладеною. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.

Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії».

За приписами статті 8 Конституції України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку «розумності строку» розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

Європейський суд щодо тлумачення положення «розумний строк» в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз'яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

Окрім того, Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» зазначив, що [..] очевидно, для кожної справи буде свій прийнятний строк, і встановлення кількісного обмеження, чинного для будь-якої ситуації, було б штучним. Суд неодноразово визнавав, що неможливо тлумачити поняття розумного строку як фіксовану кількість днів, тижнів тощо (рішення у справі «Штеґмюллер проти Авторії»).

У справі «Bellet v. France» Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що «при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом» (див. рішення у справі «Walchli v. France», заява № 35787/03, п. 29, 26 липня 2007 року; «ТОВ «Фріда» проти України», заява №24003/07, п. 33, 08 грудня 2016 року).

Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії»).

При цьому, ворожі війська постійно здійснюють масований ракетний обстріл по об'єктам енергетичної інфраструктури України і через це в багатьох містах України, зокрема і у місті Одесі, де розташований Господарський суд Одеської області, періодично відсутнє електропостачання та, відповідно, інтернет-зв'язок. Поновлення постачання електроенергії та інтернет-зв'язку потребує додаткового часу.

Водночас, у місті Одесі періодично оголошуються повітряні тривоги, під час яких суддя та працівники апарату суду мають перебувати в укриттях з метою уникнення загрози життю та здоров'ю.

На підставі вищевикладеного, суд звертає увагу, що враховуючи наявність загрози, у зв'язку зі збройною агресією збоку РФ, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, поточну обстановку, що склалася в місті Одесі, постійні повітряні тривоги, які впливають на виготовлення процесуальних документів, наявної беззаперечної та відкритої інформації щодо постійних обстрілів всієї країни, відсутність електроенергії у зв'язку з пошкодженням обладнання, після масованих ракетних обстрілів, з метою всебічного, повного, об'єктивного розгляду справи, задля забезпечення сторонам конституційного права на судовий захист, приймаючи до уваги наведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, задля ефективної реалізації сторонами своїх процесуальних прав, необхідності забезпечення реалізації процесуальних прав та обов'язків учасників справи, їх належного та безпечного доступу до правосуддя, суд був вимушений вийти за межі граничного процесуального строку розгляду даної справи встановленого ст. 248 ГПК України, здійснивши її розгляд у розумний строк, застосувавши ст.ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України та ст.ст. 2, 11 ГПК України.

З урахуванням викладеного, за об'єктивних обставин розгляд даної позовної заяви був здійснений судом без невиправданих зволікань настільки швидко, наскільки це було можливим за вказаних умов, у межах розумного строку в контексті положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Таким чином, суд продемонстрував достатню старанність, щоб дозволити сторонам, які повинні знати про правила, що застосовуються до надіслання судових повідомлень учасникам справи, визначитися з провадженням у відкритій господарській справі та скористатись своїми правами і обов'язками, передбаченими статтями 42, 46 ГПК України, вважає їх повідомленими належним чином.

Відповідач своїм процесуальним правом на подання відзиву не скористався, жодних заперечень проти позову не надав, з огляду на що суд вважає за можливе відповідно до ч.9 ст.165 ГПК України розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення /виклику/ учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

07.03.2025 судом було ухвалено та підписано рішення у відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.

3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.

06.06.2019 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області (орендодавець) та Комунальним підприємством «Бюро регіонального розвитку» (орендар) укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №2640-П-ОДФ-19 (обліковий номер 209840911883) (далі - договір), відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно, а саме: нежитлове приміщення третього рівня будівлі морського вокзалу (інв. №073000, реєстровий №38727770.10.АААИГА987), загальною площею 56,20 кв.м., за адресою: м. Одеса, вул. Приморська, буд. 6 (далі- майно), що обліковується на балансі Одеської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (далі-балансоутримувач), вартість якого визначена згідно зі звітом про незалежну оцінку, що була проведена ТОВ «Вердикт Експертиза» станом на 11.03.2019 та становить 788682,00 грн.

09.08.2019 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях та Комунальним підприємством «Бюро регіонального розвитку» укладений договір про внесення змін до договору оренди від 06.06.2019 (обліковий номер договору 209840911883) нерухомого майна, що належить до державної власності.

Пунктом 1.2. договору з урахуванням внесених змін встановлено, що майно передається в оренду з метою: розміщення офісу з графіком роботи: понеділок - п'ятниця, з 9:00 по 18:00 год.

Пунктом 2.1. договору було погоджено сторонами, що орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, указаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передавання майна.

Згідно п. 3.1. договору з урахуванням змін, орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 №786 (зі змінами) та становить без ПДВ за базовий місяць оренди (травень 2019р.) - 3084,07 грн. Орендна плата за перший місяць оренди - червень 2019р. визначається шляхом коригування орендної плати, яка зазначена у абзаці 1 цього пункту на індекс інфляції червень 2019р. Загальна сума орендної плати за 2019р. складає 37008,84 грн (без врахування майбутніх індексів інфляції, після їх повідомлення Держкомстатом). Вказана сума може бути змінена у разі зміни чинного законодавства.

Відповідно до п. 3.2. договору з урахуванням змін, нарахування ПДВ на суму орендної плати здійснюється у порядку, визначеному законодавством. Орендарем відшкодовується балансоутримувачу ПДВ з суми оренди за місяць у повному обсязі, тобто 100% у співвідношенні до п. 3.6. договору оренди.

Орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць (п.3.3. договору).

Пунктом 3.6. договору встановлено, що орендна плата перераховується до державного бюджету та балансоутримувачу у співвідношенні 70% до 30% щомісяця не пізніше 12 числа місяця наступного за звітним, відповідно до пропорції розподілу, установлених Кабінетом Міністрів України і чинних на кінець періоду, за який здійснюється платіж. Одночасно копія платіжного доручення на перерахування орендної плати до державного бюджету 70% надсилається орендарем орендодавцеві, 30% - балансоутримувачу.

Відповідно п.3.7. договору, орендна плата, перерахована несвоєчасно або не в повному обсязі, підлягає індексації і стягується до бюджету та балансоутримувачу у визначеному пунктом 3.6. співвідношенні відповідно до чинного законодавства України з урахуванням пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ на дату нарахування пені від суми заборгованості за кожний день прострочення, включаючи день оплати.

Згідно п.3.8. договору у разі виникнення заборгованості з орендної плати, поточні платежі, які сплачені за об'єкт оренди насамперед, спрямовуються на погашення заборгованості з орендної плати, яка виникла у минулі періоди, а потім у рахунок поточних платежів.

Пунктом 3.11. договору передбачено, що у разі припинення (розірвання) договору оренди орендар сплачує орендну плату до дня повернення майна за актом приймання-передавання включно. Закінчення строку дії договору оренди не звільняє орендаря від обов'язку сплатити заборгованість за орендною платою, у повному обсязі, якщо така виникла, ураховуючи санкції, до державного бюджету та балансоутримувачу.

Згідно з п.п. 5.3., 5.9. договору, орендар зобов'язується своєчасно й у повному обсязі сплачувати орендну плату до державного бюджету та балансоутримувачу, а також щомісяця до 12 числа надавати орендодавцеві та балансоутримувачу інформацію про перерахування орендної плати за попередній місяць.

Сторони погодили в пункті 10.1., що договір укладено строком до 31.12.2019, який діє з моменту підписання його сторонами.

У відповідності до п.10.4. договору, у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення цього договору або зміну його умов після закінчення строку його чинності протягом одного місяця та у разі належного виконання орендарем умов цього договору, договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором та чинним законодавством за умови відсутності заперечень органу, уповноваженому управляти об'єктом оренди, наданих орендодавцю у встановлений законодавством термін.

Пунктом 10.6. договору передбачено, що чинність цього договору припиняється внаслідок: закінчення строку, на який його було укладено; загибелі орендованого майна; достроково за взаємною згодою сторін або за рішенням суду; у разі ліквідації орендаря; у разі банкрутства орендаря; в інших випадках, прямо передбачених чинним законодавством України.

Пунктом 10.9. та 10.10. договору зазначається, що у разі припинення або розірвання цього договору майно протягом трьох робочих днів повертається орендарем балансоутримувачу. Майно вважається поверненим балансоутримувачу з моменту підписання орендарем та орендодавцем акту приймання-передавання. Обов'язок щодо складання акту приймання-передавання про повернення майна покладається на орендодавця.

Факт передачі майна підтверджується актами приймання-передавання державного нерухомого майна, що обліковується на балансі Одеської філії ДП «АМПУ», з урахуванням додаткової угоди № 1, від 06.06.2019 та від 09.08.2019.

29.01.2020 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях та КП «Бюро регіонального розвитку» укладений договір № 3 про внесення змін до договору оренди від 06.06.2019, яким продовжено термін дії договору до 31.12.2020 включно.

Окрім того, пунктом 2 доповнено п. 3.1. договору абзацом наступного змісту: «Загальна сума орендної плати за 2020р. складає 36968,64 грн (без врахування майбутніх індексів інфляції, після їх повідомлення Держкомстатом). Вказана сума може бути змінена у разі зміни чинного законодавства.».

Договорами про внесення змін від 20.03.2020 та від 21.09.2020 вносились зміни до п. 1.1. договору щодо назви балансоутримувача, та згідно останньої редакції визначено, що майно обліковується на балансі Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» в особі Одеської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Одеського морського порту).

В матеріалах справи наявні рахунки балансоутримувача - Одеської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Одеського морського порту) за період з червня 2020 року по березень 2024 року, а саме: рахунок №340201 від 10.07.2020 за червень 2020, де орендна плата (30% балансоутримувачу) на користь АМПУ складає 1571,36 грн; рахунок №340423 від 31.12.2020 за грудень 2020, де орендна плата на користь АМПУ складає 1671,26 грн; рахунок №340012 від 10.02.2021 за січень 2021, де орендна плата на користь АМПУ складає 1638,29 грн; рахунок №340047 від 10.03.2021 за лютий 2021, де орендна плата на користь АМПУ складає 1654,67 грн; рахунок №340079 від 12.04.2021 за березень 2021, де орендна плата на користь АМПУ складає 1682,80 грн; рахунок №340110 від 11.05.2021 за квітень 2021, де орендна плата на користь АМПУ складає 1694,58 грн; рахунок №340152 від 10.06.2021 за травень 2021, де орендна плата на користь АМПУ складає 1716,61 грн; рахунок №340184 від 12.07.2021 за червень 2021, де орендна плата на користь АМПУ складає 1720,04 грн; рахунок №340211 від 10.08.2021 за липень 2021, де орендна плата на користь АМПУ складає 1721,76 грн; рахунок №340252 від 10.09.2021 за серпень 2021, де орендна плата на користь АМПУ складає 1718,32 грн; рахунок №340281 від 11.10.2021 за вересень 2021, де орендна плата на користь АМПУ складає 1738,94 грн; рахунок №340308 від 10.11.2021 за жовтень 2021, де орендна плата на користь АМПУ складає 1754,59 грн; рахунок №340334 від 10.12.2021 за листопад 2021, де орендна плата на користь АМПУ складає 1768,63 грн; рахунок №340353 від 31.12.2021 за грудень 2021, де орендна плата на користь АМПУ складає 1779,24 грн; рахунок №340022 від 10.02.2022 за січень 2022, де орендна плата на користь АМПУ складає 1802,37 грн; рахунок №340048 від 11.03.2022 за лютий 2022, де орендна плата на користь АМПУ складає 1504,20 грн; рахунок №340118 від 11.06.2022 за травень 2022, де орендна плата на користь АМПУ складає 32,68 грн; рахунок №340144 від 11.07.2022 за червень 2022, де орендна плата на користь АМПУ складає 1044,52 грн; рахунок №340170 від 10.08.2022 за липень 2022, де орендна плата на користь АМПУ складає 1051,83 грн; рахунок №340196 від 10.09.2022 за серпень 2022, де орендна плата на користь АМПУ складає 1063,40 грн; рахунок №340242 від 11.10.2022 за вересень 2022, де орендна плата на користь АМПУ складає 1083,61 грн; рахунок №340256 від 10.11.2022 за жовтень 2022, де орендна плата на користь АМПУ складає 1110,70 грн; рахунок №340281 від 09.12.2022 за листопад 2022, де орендна плата на користь АМПУ складає 1118,47 грн; рахунок №340297 від 31.12.2022 за грудень 2022, де орендна плата на користь АМПУ складає 1126,30 грн; рахунок №340023 від 10.02.2023 за січень 2023, де орендна плата на користь АМПУ складає 1135,31 грн; рахунок №340045 від 11.03.2023 за лютий 2023, де орендна плата на користь АМПУ складає 1143,26 грн; рахунок №340066 від 11.04.2023 за березень 2023, де орендна плата на користь АМПУ складає 1160,41 грн; рахунок №340087 від 11.05.2023 за квітень 2023, де орендна плата на користь АМПУ складає 1162,73 грн; рахунок №340108 від 11.06.2023 за травень 2023, де орендна плата на користь АМПУ складає 1168,54 грн; рахунок №340128 від 11.07.2023 за червень 2023, де орендна плата на користь АМПУ складає 1177,89 грн; рахунок №340147 від 09.08.2023 за липень 2023, де орендна плата на користь АМПУ складає 1170,83 грн; рахунок №340166 від 08.09.2023 за серпень 2023, де орендна плата на користь АМПУ складає 1154,44 грн; рахунок №340184 від 09.10.2023 за вересень 2023, де орендна плата на користь АМПУ складає 1160,21 грн; рахунок №340202 від 09.11.2023 за жовтень 2023, де орендна плата на користь АМПУ складає 1169,49 грн; рахунок №340220 від 08.12.2023 за листопад 2023, де орендна плата на користь АМПУ складає 1175,33 грн; рахунок №340234 від 31.12.2023 за грудень 2023, де орендна плата на користь АМПУ складає 1183,56 грн; рахунок №340016 від 09.02.2024 за січень 2024, де орендна плата на користь АМПУ складає 1188,29 грн; рахунок №340032 від 09.03.2024 за лютий 2024, де орендна плата на користь АМПУ складає 1191,86 грн; рахунок №340046 від 10.04.2024 за березень 2024, де орендна плата на користь АМПУ складає 1197,82 грн.

Матеріали справи також містять платіжне доручення № 90_9G017/898 від 16.09.2020 на суму 9336,50 грн та платіжне доручення № 162_CU022/374 від 30.12.2020 на суму 3205,68 грн, які підтверджують перерахування відповідачем визначеної договором орендної плати на рахунок позивача.

З метою досудового врегулювання господарського спору позивач 29.08.2023 звернувся до відповідача з претензією № 1739/19-03-14/Вих про погашення заборгованості за договором оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 2640-П-ОДФ-19 (обліковий номер 209840911883) від 06.06.2019 у загальній сумі 52675,50 грн за період з 01.06.2020 по 30.06.2023, у тому числі основної заборгованості, пені, 3% річних та інфляційних втрат. Додатками до вказаної претензії визначено рахунки та акти за період з червня 2020 року по червень 2023 року. Матеріали справи місять докази направлення даної претензії на електронну пошту kp.brr@odessa.gov.ua.

У зв'язку з тим, що відповідачем не було здійснено оплату за користування орендованим майном, позивач звернувся з даним позовом до суду і просить суд стягнути з відповідача заборгованість з орендної плати за період з 01.06.2020 по 31.03.2024 у розмірі 49080,96 грн, пеню за несвоєчасну сплату орендної плати у розмірі 33416,41 грн, 3% річних у розмірі 2742,47 грн та інфляційні втрати в розмірі 10560,84 грн.

4. Норми права, з яких виходить господарський суд при прийнятті рішення.

Частинами 1 та 2 статті 67 ГК України передбачено, що відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

Частиною першою статті 173 Господарського кодексу України встановлено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (стаття 174 Господарського кодексу України).

В силу частин першої, четвертої статті 179 Господарського кодексу України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору, зокрема, на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Частиною сьомою статті 179 Господарського кодексу України унормовано, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору (частина 7 статті 180 ГК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Так, відповідно до змісту частин 1 та 6 статті 283 ГК України, за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ч. 4 ст. 284 ГК України строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

За змістом статті 286 ГК України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Орендар має право вимагати зменшення розміру орендної плати, якщо через обставини, за які він не відповідає, змінилися передбачені договором умови господарювання або істотно погіршився стан об'єкта оренди. Орендна плата встановлюється у грошовій формі. Залежно від специфіки виробничої діяльності орендаря орендна плата за згодою сторін може встановлюватися в натуральній або грошово-натуральній формі. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

Закінчення строку, на який було укладено договір оренди, є однією з підстав його припинення (частина 4 статті 291 ГК України).

За змістом ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Частиною 1 ст. 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.

Згідно із приписами статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

За правилами статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини 1 статті 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Приписами статті 530 ЦК України встановлено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Крім того, у відповідності до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно зі ст.626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

В свою чергу, частиною 1 статті 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Як встановлено статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Поряд із цим приписами частини 1 статті 636 ЦК України встановлено, що договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі.

Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору (частина 2 названої статті).

За приписами ст.759 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

Відповідно до ч.ч.1, 2, 3, 5 ст.762 ЦК України, за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення. Плата за користування майном може вноситися за вибором сторін у грошовій або натуральній формі. Форма плати за користування майном встановлюється договором найму. Договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за найм (оренду) майна. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

Частиною першою статті 763 Цивільного кодексу України передбачено, що договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Згідно ж із статтею 764 ЦК України (в редакції чинній на час укладення договору оренди), якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 10.04.1992 № 2269-XII (чинного на час укладення договору оренди) орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Приписи статті 17 Закону України від 10.04.1992 № 2269-XII передбачають, що термін договору оренди визначається за погодженням сторін (частина 1). У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором (частина 2).

5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред'явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.

Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Чинне законодавство визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захист цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.

Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу, порушення такого суб'єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.

Господарський суд, проаналізувавши наведені вище норми матеріального права в аспекті спірних правовідносин, зазначає, що між ДП «Адміністрація морських портів України» в особі Одеської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Одеського морського порту) та КП «Бюро регіонального розвитку» виникли господарські зобов'язання, підставою яких є письмовий договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 06.06.2019 № 2640-П-ОДФ-19 (обліковий номер 209840911883).

Укладений між сторонами договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 06.06.2019 № 2640-П-ОДФ-19, з огляду на встановлений статтею 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, є належною підставою, у розумінні статті 11 Цивільного кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків, та за своєю правовою природою є договором найму (оренди), який підпадає під правове регулювання Глави 58 Цивільного кодексу України та параграфу 5 глави 30 Господарського кодексу України.

В свою чергу, ДП «Адміністрація морських портів України» в особі Одеської філії Державного підприємства «АМПУ» (адміністрація Одеського морського порту) не заперечується, що останній є виключно балансоутримувачем майна, а орендодавцем за договором є Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях.

Таким чином, фактичні обставини справи свідчать про те, що між сторонами укладено тристоронній договір про передачу державного майна в оренду, за умовами якого орендодавцем є Регіональне віддалення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях, орендарем - КП «Бюро регіонального розвитку», третьою стороною зазначеного договору є балансоутримувач ДП «Адміністрація морських портів України» в особі Одеської філії Державного підприємства «АМПУ» (адміністрація Одеського морського порту).

Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином, відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відтак у відповідача, у зв'язку з укладенням договору та прийняттям в користування об'єкта оренди, виникло зобов'язання зі сплати балансоутримувачу 30% орендної плати щомісяця не пізніше 12 числа місяця наступного за звітним відповідно до пропорцій розподілу, установлених Кабінетом Міністрів України і чинних на кінець періоду, за який здійснюється платіж.

Також умовами спірного договору сторони встановили, що він діє строком до 31.12.2019, при цьому погодили, що строк його дії та, відповідно, строк оренди автоматично продовжується на той самий строк та на тих самих умовах в тому випадку, якщо відсутня відповідна заява однієї із сторін протягом одного місяця після закінчення строку його дії та у разі належного його виконання орендарем, за умови відсутності заперечень органу уповноваженому управляти об'єктом оренди.

В свою чергу, як вище встановлено судом, сторони, шляхом укладення договору № 3 від 29.01.2020 про внесення змін до договору оренди від 06.06.2019, продовжили термін дії договору до 31.12.2020 включно.

Так, орендоване майно є державною власністю, тому на спірні правовідносини поширюється також дія Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 10.04.1992 № 2269-XII, чинного на момент укладення договору оренди.

У частині другій статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» №2269-XII від 10.04.1992, який був чинним станом на момент укладення між сторонами договорів оренди, визначено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Системний аналіз вищевикладених приписів законодавства дозволяє зробити висновок, що для продовження дії договору оренди необхідна наявність таких юридичних фактів: продовження користування орендарем орендованим майном та відсутність своєчасного письмового повідомлення однієї зі сторін договору про припинення або зміну умов договору.

Правове регулювання процедури припинення орендних правовідносин спрямовано на досягнення справедливого балансу між правом орендодавця володіти, користуватися та розпоряджатися майном на власний розсуд і правом орендаря очікувати на стабільність та незмінність його майнового становища. У контексті наведених вище норм настання наслідків у вигляді припинення чи продовження договору є пов'язаним з дотриманням сторонами орендних правовідносин добросовісної та послідовної поведінки, обумовленої змістом укладеного договору, положеннями господарського законодавства, а також усталеними звичаями ділового обороту та документообігу.

03.10.2019 Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про оренду державного та комунального майна» №157-ІХ, у пункті 1 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» якого було передбачено, що цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 01.02.2020 (за виключенням окремих зазначених норм).

Водночас згідно з пунктом 5 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про оренду державного та комунального майна» №157-ІХ від 03.10.2019 з дня введення в дію цього Закону було визнано таким, що втратив чинність, Закон України «Про оренду державного та комунального майна» №2269-XII від 10.04.1992.

Закон України «Про оренду державного та комунального майна» №157-ІХ від 03.10.2019 опублікований в офіційному друкованому виданні «Голос України» 26.12.2019, набрав чинності 27.12.2019 і введений в дію з 01.02.2020, а відтак саме з цієї дати підлягають застосуванню його приписи (за винятком окремих норм, наведених у розділі «Прикінцеві та перехідні положення»).

За загальним правилом, якщо прийнятим нормативним актом порівняно з попереднім змінюється правове регулювання відносин в тій чи іншій сфері, то нові норми застосовуються з дати набрання ними чинності, якщо інше не визначено в самому нормативному акті (частина перша статті 5 Цивільного кодексу України).

Відповідно до пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про оренду державного та комунального майна» №157-ІХ від 03.10.2019 договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом 5 частини другої статті 18 цього Закону, або 01.07.2020. Після настання однієї з дат, яка відповідно до цього пункту наступить раніше, але у будь-якому випадку не раніше дня введення в дію цього Закону, договори оренди продовжуються в порядку, визначеному цим Законом. Договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.

Отже, порядок продовження договорів оренди державного та комунального майна, який діяв до 31.01.2020 та був передбачений Законом України «Про оренду державного та комунального майна» №2269-XII від 10.04.1992 (втратив чинність 31.01.2020), може бути застосовано до процедури продовження тих договорів, строк дії яких закінчився до 01.07.2020 включно, а щодо інших договорів оренди державного та комунального майна (строк дії яких закінчився після 01.07.2020) в силу вимог абзацу 3 пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про оренду державного та комунального майна» №157-ІХ від 03.10.2019 має застосовуватися порядок продовження, визначений цим Законом.

Саме такий сталий правовий висновок щодо необхідності чіткого розмежування порядку та підстав продовження договорів оренди державного та комунального майна, передбачених нормами Закону України № 2269-XII (чинного до 31.01.2020) і Закону України № 157-ІХ (введеного в дію з 01.02.2020), викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.10.2021 у справі № 907/720/20, від 09.11.2021 у справі № 908/2637/20, від 05.07.2022 у справі № 909/479/21, від 19.07.2022 у справі № 924/852/21, від 13.12.2022 у справі № 916/4073/21, від 27.12.2022 у справі № 910/21725/21).

З огляду на викладене вище, оскільки строк дії договору оренди № 2640-П-ОДФ-19 від 06.06.2019 погоджено Регіональним віддаленням Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях як орендодавцем та КП «Бюро регіонального розвитку» як орендарем до 31.12.2020 включно (відповідно до дослідженого договору №3 від 29.01.2020), тобто після визначеного пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 157-IX строку, останній не підлягає автоматичній пролонгації, а правовідносини щодо його подальшої пролонгації регламентовані Законом України «Про оренду державного та комунального майна» №157-ІХ від 03.10.2019, тобто строк його дії закінчився на наступний день 01.01.2021.

Згідно з частиною першою статті 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» №157-ІХ від 03.10.2019 продовження договорів оренди здійснюється за результатами проведення аукціону, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Без проведення аукціону можуть бути продовжені договори, які: укладені та продовжуються вперше, за умови, якщо строк оренди за такими договорами становить п'ять років або менше; укладені без проведення аукціону з установами, організаціями, передбаченими частиною першою статті 15 цього Закону; укладені без проведення аукціону з підприємствами, установами, організаціями, передбаченими частиною другою статті 15 цього Закону відповідно до вимог статті 15 цього Закону, крім випадків, передбачених абзацами одинадцятим та дванадцятим частини другої статті 15 цього Закону; укладені з підприємствами, установами, організаціями, що надають соціально важливі послуги населенню, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, додатковий перелік яких може бути визначений представницькими органами місцевого самоврядування згідно із законодавством (частина друга статті 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» №157-ІХ від 03.10.2019).

Оскільки дія договору оренди неодноразово продовжувалась, відповідач не відноситься як до установ, організацій, передбачених частинами першою, другою статті 15 Закону про оренду майна, так і до підприємств, установ, організацій, що надають соціально важливі послуги населенню, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, договір оренди може бути продовжений виключно з проведенням аукціону.

Відповідно до ч.3 ст.18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» договори оренди можуть бути продовжені на той самий строк, на який вони були укладені, на підставі заяви орендаря про продовження договору, поданої орендодавцю не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди.

Таким чином, продовження строку дії договору, у випадку наявності такого бажання у сторін, мало відбуватися з урахуванням вимог Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 р. № 157-IX, однак відповідних доказів щодо продовження договору з урахуванням наведеного матеріали справи не містять.

Відтак, враховуючи те, що строк дії договору оренди закінчився 31.12.2020, суд встановив, що зобов'язання сторін у справі на підставі укладеного 06.06.2019 договору оренди № 2640-П-ОДФ-19 припинилися 01.01.2021. Це зокрема стосується і зобов'язань щодо сплати орендної плати.

Користування майном за договором є правомірним, якщо воно відповідає умовам укладеного договору та положенням чинного законодавства, які регулюють такі правовідносини з урахуванням особливостей предмета найму та суб'єктів договірних правовідносин.

Відносини найму (оренди) у разі неправомірного користування майном можуть регулюватися умовами договору, що визначають наслідки неправомірного користування майном, та нормами законодавства, які застосовуються до осіб, які порушили зобов'язання у сфері орендних відносин.

Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов'язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку, і обов'язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 ЦК України, статей 283, 284, 286 ГК України. Із припиненням договірних (зобов'язальних) відносин за договором у наймача (орендаря) виникає новий обов'язок негайно повернути наймодавцеві річ.

Після спливу строку дії договору невиконання чи неналежне виконання обов'язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов'язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною 2 статті 785 ЦК України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов'язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.

Користування майном після припинення договору є таким, що здійснюється не відповідно до його умов - неправомірне користування майном, у зв'язку з чим вимога щодо орендної плати за користування майном за умовами договору, що припинився (у разі закінчення строку, на який його було укладено тощо), суперечить змісту правовідносин за договором найму (оренди) та регулятивним нормам ЦК України та ГК України (аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19).

При цьому, судом не приймаються до уваги встановлені пунктом 3.11 договору умови, відповідно до яких у разі припинення (розірвання) договору оренди орендар сплачує орендну плату до дня повернення майна за актом приймання-передавання включно, а закінчення строку дії договору оренди не звільняє орендаря від обов'язку сплатити заборгованість за орендною платою у повному обсязі, якщо така виникла, ураховуючи санкції, до державного бюджету та балансоутримувачу, з огляду на наступне.

Так, до загальних засад цивільного законодавства належить, зокрема, свобода договору (частина 1 статті 3 ЦК України).

До загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 ЦК України, також належать справедливість, добросовісність, розумність, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин. Ці засади регулюють конкретні правовідносини так, що кожен з учасників відносин зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, захищати власні права та інтереси, дбаючи водночас про права й інтереси інших учасників, зокрема передбачаючи можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших учасників (правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18).

За змістом частини 3 статті 6 ЦК України сторони договору на власний розсуд можуть урегулювати в договорі відносини, диспозитивно врегульовані в актах цивільного законодавства, та не можуть відступати від імперативних його положень (правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.05.2021 у справі № 149/1499/18).

Отже, суд дійшов висновку, що положення пункту 3 частини 1 статті 3 та статті 627 ЦК України про свободу договору не застосовуються до договорів оренди в тій їх частині, якою передбачені умови щодо здійснення орендної плати за період від моменту припинення дії договору до моменту повернення орендованого майна, оскільки сторони в такому випадку відступають від положень актів цивільного законодавства (стаття 6 ЦК України).

Враховуючи викладене, господарський суд доходить до висновку про відсутність правових підстав для стягнення 49066,52 грн основного боргу (заборгованості з орендної плати), нарахованого протягом січня 2021 року - березня 2024 року, так само як і відсутність правових підстав для стягнення 3% річних, інфляційних нарахувань та пені, нарахованих у зв'язку із несвоєчасним внесенням орендної плати.

Окрім того, судом додатково враховано, що умовами укладеного договору не передбачено надсилання рахунків або актів на електронну пошту (договір не містить електронної пошти орендаря), а інших доказів стосовно того, що електронна пошта kp.brr@odessa.gov.ua належить відповідачу чи його уповноваженим особам до матеріалів справи не представлено, що в контексті закінчення строку дії договору, не є підставою вважати отриманими відповідні рахунки та не підтверджує факт правомірного користування відповідачем орендованим майном, що також стосується надісланої засобами електронного зв'язку претензії.

При цьому, за твердженнями позивача, не спростованими та не запереченими відповідачем, КП «Бюро регіонального розвитку» допущено порушення грошових зобов'язань за договором, а саме, зобов'язань щодо своєчасної сплати орендних платежів за червень та грудень 2020 року, внаслідок чого перед ДП «Адміністрація морських портів України» в особі Одеської філії ДП «АМПУ» (адміністрація Одеського морського порту) у відповідача утворилась заборгованість із орендної плати за спірний період у загальній сумі 14,44 грн.

Суд встановив факт користування у червні та грудні 2020 року відповідачем орендованим майном та часткову сплату відповідних орендних платежів, про що свідчать наявні у матеріалах справи рахунки за спірний період та відповідні платіжні доручення.

Отже, відповідач, зобов'язавшись щомісячно не пізніше 12 числа, наступного за звітним, своєчасно і в повному обсязі вносити орендну плату за користування орендованим майном, з урахуванням ПДВ та індексації, повинен був виконувати своє зобов'язання в повному обсязі та належним чином.

З огляду на положення п. 3.6. договору, суд приходить до висновку, що строк виконання грошових зобов'язань відповідача зі сплати орендної плати за період червня 2020 року в сумі 0,02 грн та грудня 2020 року в сумі 14,42 грн є таким, що настав.

Суд зазначає, що відповідачем такі розрахунки не заперечені та не спростовані, хоча обов'язок доведення факту належної сплати орендної плати закон покладає на орендаря.

Відтак, судом встановлено, що будь-яких заперечень щодо наявності заборгованості по сплаті орендної плати, доказів, що спростовують її розмір або доказів оплати, відповідачем до суду не надано.

Беручи до уваги зазначені законодавчі положення та встановлені обставини справи, а також враховуючи те, що відповідач доводів позивача не спростував, не надав доказів виконання договору в цій частині сплати орендної плати в обумовленому договором порядку і розмірі, суд приходить до висновку, що вимога позивача про стягнення з відповідача 14,44 грн заборгованості з орендної плати є обґрунтованою та підлягає до задоволення.

Крім того, позивачем заявлено вимоги про стягнення пені, 3 % річних та інфляційних втрат.

Наявними в матеріалах справи доказами підтверджується порушення відповідачем зобов'язань за договором в частині несплати орендної плати в повному обсязі за користування майном у червні та грудні 2020 року, а отже відповідач є таким, що прострочив виконання грошового зобов'язання за договором. Фактичні обставини справи свідчать, що зобов'язання відповідача з оплати орендної плати за договором залишились невиконаними в повному обсязі та належним чином.

Згідно зі статтями 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Пунктом п. 3.6. договору сторони встановили відповідальність відповідача за прострочення виконання ним грошових зобов'язань з перерахування орендної плати у вигляді пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості, з урахуванням індексації за кожний день прострочення.

Оскільки неналежне виконання зобов'язання відповідачем зі сплати орендної плати, зокрема, за червень та грудень 2020 року підтверджується матеріалами справи, позовна вимога про стягнення з відповідача пені, нарахованої на підставі п. 3.6. договору за несвоєчасне здійснення розрахунків у спірний період, визнається судом обґрунтованою.

При цьому, частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Даним приписом встановлено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Водночас Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» № 540-IX від 30.03.2020 було доповнено Розділ IX Прикінцеві положення Господарського кодексу України пунктом 7 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 232, 269, 322, 324 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

Так Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) 11.03.2020 оголосила пандемію коронавірусу. Постановою Кабінету Міністрів України № 211 від 11.03.2020 на усій території України установлено карантин з 12 березня 2020 року, який скасовано 30.06.2023.

Відтак, карантин на всій території України тривав з 12.03.2020 до 30.06.2023, а відтак нарахування пені в контексті наведеного пункту ГК України у зазначений період можливе поза межами шестимісячного строку до 30.06.2023. Схожі висновки щодо застосування статті 232 ГК України в сукупності з положеннями пункту 7 Розділу IX ГК України наведені у постанові Верховного Суду від 27.02.2024 у справі №911/858/22.

З огляду на викладене, наведені приписи законодавства надають право нараховувати штрафні санкцій у період строку дії введеного карантину.

Здійснивши в межах строку введеного в Україні карантину, враховуючи приписи частини 6 статті 232 ГК України, а також приписи п. 3.6. договору, господарським судом здійснено перерахування заявленої до стягнення пені та встановлено, що ДП «Адміністрація морських портів України» в особі Одеської філії ДП «АМПУ» (адміністрація Одеського морського порту) має право на стягнення 11,09 грн пені.

Окрім того, відповідальність за порушення грошового зобов'язання передбачена статтею 625 ЦК України.

Так, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього в силу закону (ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України) виникає обов'язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат та 3% річних, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням унаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суму боргу входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (Постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц).

Визначені частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України право стягнення інфляційних втрат та 3% річних є мінімальними гарантіями, які надають кредитору можливість захистити згадані вище інтереси; позбавлення кредитора можливості реалізувати це право порушуватиме баланс інтересів і сприятиме виникненню ситуацій, за яких боржник повертатиме кредитору грошові кошти, які, через інфляційні процеси, матимуть іншу цінність, порівняно з моментом, коли такі кошти були отримані.

Отже, правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основною боргу, а й інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Таким чином, порушення відповідачем грошового зобов'язання тягне за собою наслідки, передбачені частиною 2 статті 625 ЦК України.

Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

Приймаючи до уваги встановлений факт прострочення відповідачем виконання грошового зобов'язання за період червня та грудня 2020 року, вимоги про стягнення з нього 3% річних та інфляційних втрат також заявлені позивачем обґрунтовано.

Здійснивши перевірку запропонованого позивачем розрахунку 3% річних та інфляційних втрат у визначеній судом частині, в якому також враховано п. 3.6. договору стосовно виникнення моменту прострочення виконання зобов'язання, адже умовами договору сторони передбачили умову оплати як щомісячні платежі до 12-го числа наступного місяця за звітним, та в межах визначеного позивачем періоду, судом встановив, що 3% річних за вищезазначений період становить 1,47 грн, а загальний розмір інфляційних втрат за розрахунком суду становить 6,99 грн.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v.Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v.Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року) (рішення Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України»).

За приписами ст.ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ст.ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

На підставі повного, всебічного та безпосереднього дослідження наявних в матеріалах справи доказів в сукупності з урахуванням всіх обставин справи, що входять до предмету доказування у цій справі та стосуються кваліфікації спірних відносин, зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, оскільки судом не виявлено на підставі наявних доказів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, суд дійшов висновку, що підлягають частковому задоволенню позовні вимоги, з огляду на встановлені судом обставини припинення дії договору оренди, у зв'язку з чим суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача 14,44 грн основної заборгованості по сплаті орендної плати, 11,09 грн пені, 1,47 грн 3% річних та 6,99 грн інфляційних втрат.

При розподілі господарських витрат суд виходить з положень пункту 2 частини першої статті 129 Господарського процесуального кодексу України, згідно із якими судовий збір покладається, зокрема, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Приймаючи до уваги вищезазначене, судовий збір слід покласти на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог в сумі 1,07 грн.

Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов - задовольнити частково.

2. Стягнути з Комунального підприємства «Бюро регіонального розвитку» (просп. Шевченка, буд. 4, м. Одеса, 65032, код ЄДРПОУ 37549229) на користь Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (пр-т Берестейський, буд. 14, м. Київ, 01135, код ЄДРПОУ 38727770) в особі Одеської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Одеського морського порту) (площа Митна, буд. 1, м. Одеса, 65026, код ЄДРПОУ 38728457) суму основної заборгованості в розмірі 14 (чотирнадцять) грн 44 коп, інфляційні втрати в розмірі 6 (шість) грн 99 коп, 3% річних в розмірі 1 (одна) грн 47 коп, пеню в розмірі 11 (одинадцять) грн 09 коп та витрати на оплату судового збору в розмірі 1 (одна) грн 07 коп.

3. В решті позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.241 ГПК України.

Наказ видати відповідно до ст.327 ГПК України.

Повне рішення складено 07 березня 2025 р.

Суддя О.В. Цісельський