Єдиний унікальний номер 725/9799/24
Номер провадження 2/725/1919/24
27.02.2025 року Першотравневий районний суд м.Чернівців
в складі:
головуючої судді Піхало Н.В.
за участю секретаря судового засідання Соник А.Д.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Чернівці в режимі відеоконференції цивільну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Поліс» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, -
У жовтні 2024 року ТОВ «ФК «Поліс» звернулося до суду із вищевказаним позовом, в обґрунтування якого вказувало, що 04.06.2008 року між ВАТ«ВТБ Банк», правонаступником якого є ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №24.074/08-КЛ від 04.06.2008 року, за умовами якого Банк встановив ОСОБА_1 ліміт кредитної лінії в розмірі 2 500 000 грн. зі сплатою процентів за користування кредитом в розмірі 20,5 відсотків річних. Строк кредитування встановлено до 01 червня 2018 року.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним кредитним договором, 04.06.2008 року між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки №24.074/08-ДП01, умовами якого визначено, що Поручитель на добровільних засадах бере на себе зобов'язання перед Банком відповідати по Борговим зобов'язанням боржника ОСОБА_1 , які виникають з умов Кредитного договору №24.074/08-КЛ від 04.06.2008 року, а саме повернути кредит в розмірі 2 500 000 грн., сплатити проценти за його користування, комісійну винагороду, неустойку (пеню, штрафи), в розмірі, строки та у випадках, передбачених Кредитним договором, а також відшкодувати можливі збитки та виконати інші умови Кредитного договору в повному обсязі.
Крім того, умовами п.2.1. Договору поруки визначено, що у випадку невиконання боржником взятих на себе зобов'язань по Кредитному договору, Поручитель та Боржник несуть солідарну відповідальність перед Банком у повному обсязі боргових зобов'язань Боржника по Кредитному договору, включаючи повернення суми кредиту, сплату нарахованих процентів за користування кредитом, комісійної винагороди, неустойки (пені, штрафу) та відшкодування збитків, пов'язаних з неналежним виконанням зобов'язань Боржником.
При цьому, умовами договору, а саме п. 8.1 Кредитного договору визначено, що у разі несплати позичальником процентів за користування Кредитом та суми Кредиту згідно графіку, якщо прострочення виконання цих зобов'язань триває більше 3 банківських днів, Банк має право вимагати дострокового погашення позичальником заборгованості за кредитом, нарахованих процентів за користування кредитом, неустойки, відшкодування збитків.
Оскільки ні Позичальник, ні Поручитель не сплачували грошові кошти на повернення кредиту у строки, що були встановлені Кредитним договором, Банк скористався своїм правом та звернувся до суду з позовом про стягнення з Позичальника та Поручителя заборгованості за Кредитним договором й відповідно рішенням Любомльського районного суду Волинської області від 22.02.2013 року у справі №0310/2025/2012 позов ПАТ«ВТБ Банк» до боржників задоволено та стягнуто з відповідачів в солідарному порядку заборгованість за Кредитним договором в розмірі 2 875 005 грн. 31 коп. Дане рішення суду набрало законної сили.
Також вказував, що 18 листопада 2015 року між Банком та ТОВ «Фінансова компанія «Поліс» укладено Договір про відступлення права вимоги грошових зобов'язань за фінансовими кредитами №21МБ від 18.11.2015 року, Додаткову угоду №4 від 26.02.2016 року до даного Договору, відповідно до яких Банк відступив право вимоги за вищевказаним Кредитним договором та Договором поруки ТОВ «Фінансова компанія «Поліс» й відповідно дане товариство набуло статусу нового стягувача.
Оскільки відповідачі не виконували своїх зобов'язань по сплаті боргу за кредитним договором згідно рішення суду, товариство звернулося до суду із вимогою про стягнення з них 3% річних, що нараховані на суму простроченої заборгованості за грошовими зобов'язаннями за період з 05.11.2017 року по 04.11.2020 року та інфляційних витрат й відповідно рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 11.08.2021 року у справі №727/9353/20 позов задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Поліс» 3% річних, що нараховані на суму простроченої заборгованості за грошовими зобов'язаннями за період з 05.11.2017 року по 04.11.2020 року згідно кредитного договору №24.074/08-КЛ від 04.06.2008 року у розмірі 255 046 гривень 46 коп. та інфляційні втрати, нараховані суму простроченої заборгованості за грошовими зобов'язаннями за період з 05.11.2017 року по 04.11.2020 року згідно кредитного договору №24.074/08-КЛ від 04.06.2008 року у розмірі 521 899 гривень 75 копійок. Дане рішення суду також відповідачем не виконано.
Крім того, станом на 14.10.2024 року заборгованість за Кредитним договором у розмірі 2 875 005 (два мільйони вісімсот сімдесят п'ять тисяч п'ять) гривень 31 копійка відповідачами так й не погашена.
При цьому, наявність судового рішення не припиняє дію зобов'язання та після винесення судового рішення, зобов'язання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перед товариством не припинено й відповідно діє до цього часу та є триваючим правопорушенням.
Посилаючись на вказане, а також положення ст. 625 ЦК України позивач вважає, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зобов'язані сплатити 3% річних від суми не виконаного грошового зобов'язання у розмірі 110 737,00 (сто десять тисяч сімсот тридцять сім) гривень 00 коп., а також суму інфляційних втрат в розмірі 446 250,00 (чотириста сорок шість тисяч двісті п'ятдесят) гривень 00 коп. за період з 05.11.2020 року (наступний день після закінчення періоду стягнення 3% річних та інфляційних втрат згідно з рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 11.08.2021 року у справі №727/9353/20) по 23.02.2022 року (до моменту введення Президентом України воєнного стану на території України), а тому просив стягнути з відповідачів в солідарному порядку на користь ТОВ «Фінансова компанія «Поліс» за період з 05.11.2020 року по 23.02.2022 року згідно з кредитним договором № 24.074/08-КЛ від 04.06.2008 року борг у розмірі 556 987,00 (п'ятсот п'ятдесят шість тисяч дев'ятсот вісімдесят сім) гривень 00 коп., який складається з: трьох відсотків річних у розмірі 110 737,00 (сто десять тисяч сімсот тридцять сім) гривень 00 коп. та інфляційних втрат в розмірі 446 250,00 (чотириста сорок шість тисяч двісті п'ятдесят) гривень 00 коп., а також стягнути із відповідачів судові витрати, що пов'язані з розглядом справи.
Не погоджуючись із вказаним позовом, відповідач ОСОБА_1 через канцелярію суду подав відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими. Зокрема вказав, що позов не підлягає до задоволення, оскільки позовні вимоги заявлені за межами строку позовної давності, а тому суду до заявлених вимог слід застосувати наслідки пропуску строку позовної давності. Зокрема зазначив, що внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і трьох відсотків річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення. Отже, вважає, що право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову. Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що ТОВ «Фінансова компанія «Поліс» звернулось в суд з позовом про стягнення з ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 заборгованості згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України, який був зареєстрований 16.10.2024 року, тому строк позовної давності обмежений останніми трьома роками, які передували подачі цього позову, тобто з 16.10.2024 року, а тому вважає, що позивачем пропущено строк звернення до Суду з позовом про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат за прострочення виконання грошового зобов'язання згідно рішення суду, про причини пропуску строку позовної давності позивач не повідомив, не вказав на їх поважність та не просив їх поновити, отже існують підстави для відмови у задоволенні позову, згідно вимог ст. 267 ЦК України. Посилаючись на вказані доводи, просив відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
Крім того, заперечуючи проти позову також вказував, що Банк як первісний кредитор після винесення державним виконавцем постанови про повернення виконавчого документа стягувачеві від 6 червня 2014 року не скористався своїм правом щодо повторного його пред'явлення протягом останніх десяти років як і новий кредитор - ТОВ ФК «Поліс», якому ухвалою Любомльського районного суду Волинської області від 9 січня 2020 року було відмовлено в задоволенні заяви про поновлення строку для пред'явлення виконавчих листів до виконання та видачу дублікатів виконавчих листів, а тому вважає, що саме з вини як первісного кредитора, так і нового - ТОВ ФК «Поліс» рішення суду не виконувалося протягом останніх 10 років. До того ж, вважає, що оскільки ТОВ ФК «Поліс» відмовлено у поновленні строку пред'явлення виконавчого листа до виконання, дане товариство взагалі не має права на стягнення коштів згідно рішення Любомльського районного суду Волинської області від 22 лютого 2013 року, а тому не має право звертатися й з вимогою про стягнення 3 відсотків річних та інфляційних витрат згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України за невиконання боржником вищевказаного рішення суду. Вважає, що дане зобов'язання боржника трансформувалося в натуральне, оскільки вимога не можу бути захищена в примусовому порядку й відповідно підстави для застосування наслідків невиконання такого зобов'язання, визначених ст. 625 ЦК України відсутні.
Вказав й про безпідставність вимог позивача в частині солідарного стягнення боргу з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оскільки вважає, що остання згідно умов договору поруки не поручалася за виконання позичальником зобов'язань щодо сплати грошових коштів згідно ст. 625 ЦК України.
Від представника ТОВ ФК «Поліс» через канцелярію суду надійшла відповідь на відзив, в якому зазначено, що доводи відповідача в частині наявності вини товариства у невиконанні боржником рішення суду про стягнення з нього суми боргу за кредитним договором є безпідставними, оскільки наявність невиконаного грошового зобов'язання за договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору щодо обов'язку сплатити грошове зобов'язання, не звільняє боржника від відповідальності за його невиконання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за час прострочення. Крім того, відповідачі не були позбавлені можливості виконати судове рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором в будь-який час, незалежно від факту його пред'явлення до органів виконавчої служби з метою примусового виконання. До того ж, право кредитора на звернення до суду із позовом на підставі ст. 625 ЦК України і стягнення з боржника 3 відсотків річних та інфляційних витрат за весь період прострочення виконання рішення суду не залежить від діяльності органів державної виконавчої служби з цього приводу, а наявність судових актів про стягнення заборгованості в свою чергу не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених ч.2 ст. 625 ЦК України сум. До того ж, стягнення сум, передбачених ст. 625 ЦК України не є санкцією та носить компенсаційний характер заходів відповідальності й відповідно суми нараховуються незалежно від вини боржника.
Також вважає безпідставними доводи боржника в тій частині, що товариство не має права на стягнення коштів за рішенням Любомльського районного суду Волинської області від 22 лютого 2013 року та відповідно й сум, передбачених ч.2 ст.625 ЦК України, за невиконання відповідачами вказаного рішення оскільки товариству було відмовлено у видачі дубліката виконавчого листа та у поновленні строку на його пред'явлення до примусового виконання з огляду на те, що ТОВ ФК «Поліс» є новим кредитором боржника та на підставі ухвали Любомльського районного суду Волинської області від 21 грудня 2017 року, залишеної без змін постановою Волинського апеляційного суду від 22 січня 2019 року заяву товариства задоволено та замінено стягувача у виконавчому провадженні з примусового виконання рішення суду про стягнення боргу з ПАТ «ВТБ Банк» на ТОВ ФК «Поліс» й відповідно обов'язок боржника виконати рішення суду не залежить від факту пред'явлення відповідного судового рішення до органів та осіб, які здійснюють примусове виконання рішень. До того ж, повернення виконавчого документу з примусового виконання рішення Любомльського районного суду Волинської області від 22 лютого 2013 року про стягнення заборгованості за кредитом та не пред'явлення до повторного виконання не припиняє правовідносин сторін й відповідно не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Вважає необґрунтованими й доводи боржника в тій частині, що грошове зобов'язання за кредитним договором, яке стягнуто рішенням суду трансформувалося в натуральне й відповідно позивач не має права нараховувати суми, передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК України, оскільки вимога ТОВ ФК «Поліс» захищена в судовому порядку, що підтверджується рішенням Любомльського районного суду Волинської області від 22 лютого 2013 року, яке є обов'язковим для виконання, а відтак грошове зобов'язання відповідачів не трансформується в натуральне.
Також вважає необґрунтованими посилання відповідача з приводу того, що поручитель не відповідає за зобов'язанням по сплаті 3 процентів річних та інфляційних втрат згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України, оскільки згідно умов Договору поруки відповідачка ОСОБА_2 виступила поручителем Боржника за кредитним договором № 24.074/08- КЛ від 04.06.2008 року. Вказане свідчить, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором кредиту солідарно як з боржника так і з поручителя, яке не виконане останніми, не звільняє поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ст. 625 ЦК України з поручителя, як солідарного боржника, який має рівний обов'язок щодо виконання судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором. Вказана норма не містить застереження щодо неможливості солідарної відповідальності боржника та поручителя за порушення грошового зобов'язання.
Безпідставними є й доводи боржника щодо пропуску строку позовної давності з вимогою про стягнення сум за період з 5 листопада 2020 року по 23 лютого 2022 року,з підстав викладених у письмовій відповіді на відзив.
У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала у повному обсязі з підстав, вказаних у позові та письмовій відповіді на відзив, просила про їх задоволення та надала пояснення аналогічні змісту поданого позову та відповіді на відзив.
Представники відповідача ОСОБА_1 у судовому засіданні просив відмовити у задоволенні позовних вимог з підстав, викладених у письмовому відзиві на позов, звернувши увагу суду зокрема, на пропуск позивачем строку звернення до суду з вимогою про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних витрат за невиконання грошових зобов'язань та безпідставність вимог до поручителя.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши письмові докази по справі, суд приходить до наступного висновку.
Так, відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Зокрема, положеннями ст. ст. 12, 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (ч. ч. 3, 4 ст. 77 ЦПК України). Крім того, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 80 ЦПК України).
Судом встановлено, що 04.06.2008 року між ВАТ «ВТБ Банк», правонаступником якого є ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №24.074/08-КЛ від 04.06.2008 року (а.с.15-20).
Відповідно до п. 1.1 Кредитного договору Банк встановив позичальнику ліміт кредитної лінії в розмірі 2 500 000 грн., а згідно п. 1.4 Кредитного договору визначив процентну ставку в розмірі 20,5 відсотків річних. Строк кредитування становив до 01 червня 2018 року(включно).
З метою забезпечення виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором, 04.06.2008 року між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки №24.074/08-ДП01 (а.с.23-24), за умовами якого поручитель на добровільних засадах бере на себе зобов'язання перед Банком відповідати по Борговим зобов'язанням Боржника - ОСОБА_1 , які виникають з умов Кредитного договору №24.074/08-КЛ від 04.06.2008 року, а саме: повернути кредит в розмірі 2 500 000 (два мільйона п'ятсот тисяч) гривень 00 коп., сплатити проценти за його користування, комісійну винагороду, неустойку (пеню, штрафи), в розмірі, строки та у випадках, передбачених Кредитним договором, а також відшкодувати можливі збитки та виконати інші умови Кредитного договору в повному обсязі.
Відповідно до пункту 2.1. Договору поруки визначено, що у випадку невиконання Боржником взятих на себе зобов'язань по Кредитному договору, Поручитель та Боржник несуть солідарну відповідальність перед Банком у повному обсязі Боргових зобов'язань Боржника по Кредитному договору, включаючи повернення суми кредиту, сплату нарахованих процентів за користування кредитом, комісійної винагороди, неустойки (пені, штрафу) та відшкодування збитків, пов'язаних з неналежним виконанням зобов'язань Боржником.
При цьому, у п. 8.1 Кредитного договору визначено, що у разі несплати позичальником процентів за користування Кредитом та суми Кредиту згідно графіку, якщо прострочення виконання цих зобов'язань триває більше 3 (трьох) банківських днів Банк має право вимагати дострокового погашення Позичальником заборгованості за кредитом, нарахованих процентів за користування кредитом, неустойки, відшкодування збитків.
Оскільки ні позичальник, ні поручитель не сплачували грошові кошти на повернення кредиту у строки, встановлені Кредитним договором, Банк звернувся до Любомльского районного суду Волинської області з позовом про стягнення з Позичальника та Поручителя заборгованості за Кредитним договором.
Рішенням Любомльського районного суду Волинської області від 22.02.2013 року у справі №0310/2025/2012 позов Банку задоволено, стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 заборгованість за Кредитним договором в розмірі 2 875 005 (два мільйони вісімсот сімдесят п'ять тисяч п'ять) гривень 31 копійку.
Дане рішення суду набрало законної сили.
В подальшому, між Банком та ТОВ «Фінансова компанія «Поліс» укладено Договір про відступлення права вимоги грошових зобов'язань за фінансовими кредитами №21МБ від 18.11.2015 року та Додаткову угоду №4 від 26.02.2016 року до даного Договору, відповідно до яких Банк відступив право вимоги за Кредитним договором та Договором поруки позивачу (а.с.25-29).
Таким чином, ТОВ ФК «Поліс» є новим кредитором боржника та на підставі ухвали Любомльського районного суду Волинської області від 21 грудня 2017 року, залишеної без змін постановою Волинського апеляційного суду від 22 січня 2019 року, замінено стягувача у виконавчому провадженні з примусового виконання рішення суду про стягнення боргу з ПАТ «ВТБ Банк» на ТОВ ФК «Поліс», а тому доводи відповідача в тій частині, що ТОВ ФК «Поліс» не має права на звернення із відповідним позовом є безпідставними..
При цьому, як встановлено судом та убачається із матеріалів справи, станом на 14.10.2024 року заборгованість відповідачів згідно Кредитного договору становить у розмірі 2 875 005 (два мільйони вісімсот сімдесят п'ять тисяч п'ять) гривень 31 копійка, яка останніми не погашена.
Зокрема, звертаючись до суду із відповідним позовом, ТОВ ФК «Поліс» вказувало, що оскільки після винесення судового рішення про стягнення з відповідачів суми боргу за кредитним договором, зобов'язання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перед товариством не було припинено та не було виконано відповідачами належним чином, дане зобов'язання продовжує діяти й на момент звернення до суду, є триваючим правопорушенням, ТОВ ФК «Поліс» просило стягнути з відповідачів в солідарному порядку 3% річних та інфляційні втрати за період з 05.11.2020 року по 23.02.2022 року.
При цьому, також вказувало, що згідно п.18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК, у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної ст.625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення, а тому вимога згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України товариством нарахована до 23.02.2022 року.
Враховуючи вищевказане, позивач просив стягнути з відповідачів на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України за невиконання грошового зобов'язання згідно рішення суду 3 відсотки річних та інфляційні витрати за період з 5 листопада 2020 року по 23 лютого 2022 року й відповідно до наданого товариством розрахунку за період з 5 листопада 2020 року по 23 лютого 2022 року 3 % річних від суми невиконаного грошового зобов'язання в розмірі 2 836 411 грн. 70 коп. становить 110 737 грн., а сума інфляційних витрат - 446 250 грн. ( а.с. 36-37).
Так, за змістом ст.11 ЦК цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд (ч.1 ст.12 ЦК).
Відповідно до положень ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (ст.509 ЦК).
Частиною 1 ст. 510 ЦК визначено, що сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ч.1 ст. 526 ЦК).
Відповідно до ч.1 ст. 530 ЦК якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК).
Згідно ст.610 ЦК порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
При цьому, ч. 1 ст. 611 встановлено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.
Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (ст. 625 ЦК).
Крім того, ч. 1 ст. 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
Частиною першою статті 1050 ЦК України встановлено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Зокрема, статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов'язання, які мають особливості.
Так, відповідно до наведеної норми, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3% річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу.
Отже, за змістом наведеної норми закону, нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Таким чином, правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення.
Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 року у справі №310/11534/13-ц (провадження №14-154цс18), від 04.06.2019 року у справі №916/190/18 (провадження №12-302гс18).
Крім того, за змістом ч. 2 ст. 625 ЦК України нарахування 3% річних входить до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору (постанова Верховного Суду від 22.02.2023 року у справі №757/1623/20-ц).
Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання згідно рішення суду про стягнення боргу, у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України за весь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3% річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Так, Велика Палата Верховного Суду у справі №127/15672/16-ц погодилася з висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постановах від 27.04.2018 року у справі №908/1394/17, від 16.11.2018 року у справі №918/117/18, від 30.01.2019 року у справах №905/2324/17 та №922/175/18, від 13.02.2019 року у справі №924/312/18, про те, що невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Також слід зазначити, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до ст. 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Подібні висновки сформульовані, зокрема, в постановах ВП ВС від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц. Крім того, ВС в постанові від 01 липня 2020 року у справі № 535/757/17, провадження № 61-30148св18, зроблено аналогічний висновок щодо ідентичних правовідносин (такого ж спору).
Крім того, Верховним Судом в постанові від 27 серпня 2020 року у справі № 638/9285/19 (провадження № 61-3446св20) роз'яснено, що передбачене статтею 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.
Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
При цьому, при застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця.
Аналогічні за змістом висновки щодо розрахунку індексу інфляції наведені в постанові Верховного Суду від 14 січня 2020 року в справі № 924/532/19.
Оскільки неправомірними діями відповідачів позивачеві було завдано збитків, по суті матеріальної шкоди, яка виражена в грошовому еквіваленті, а відтак є грошовим зобов'язанням, суд вважає, що позовні вимоги позивача про стягнення індексу інфляції та трьох відсотків річних узгоджуються з положеннями частини другої статті 625 ЦК України.
При цьому, суд не приймає до уваги доводи відповідача в тій частині, що оскільки докази щодо поновлення товариству строків пред'явлення виконавчого листа до виконання в матеріалах справи відсутні й відповідно вимоги ТОВ ФК «Поліс» не можуть бути захищені в судовому (примусовому) порядку, а між сторонами виникло натуральне зобов'язання, до якого не підлягають застосуванню положення статті 625 ЦК України, з огляду на наступне.
Так, у постанові об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13 березня 2023 у справі за № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21) зазначено наступне: Натуральним зобов'язанням є зобов'язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція ст. 625 ЦК України щодо нарахування 3 річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов'язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор в натуральному зобов'язанні не має права нараховувати 3% річних та інфляційні втрати, оскільки вимога в такому зобов'язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18).
Пред'явлення кредитором при існуванні задавненої вимоги тільки позову про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються три проценти річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, що надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який недоступний кредитору при пред'явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги і без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор, для охорони інтересів боржника, може пред'явити позов про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред'явленням позову про стягнення задавненої вимоги (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2022 року в справі № 285/3536/20 (провадження № 61-261св22)».
Такі ж правові підходи також застосовано, зокрема, у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 серпня 2023 року у справі № 753/369/21 (провадження № 61-5785св23), що свідчить про сталість судової практики з питання застосування ст.625ЦК України у натуральному зобов'язанні.
Тлумачення вказаних норм, з урахуванням принципу розумності свідчить, що натуральним зобов'язанням є зобов'язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності і яка застосована судом, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном; задавненим зобов'язанням є зобов'язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред'являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності; законодавець в пункті 4 ч. 1 ст. 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов'язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред'явленій позовній вимозі кредитором в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є по своїй суті замінником належного виконання зобов'язання, не має створювати механізм обходу заборони передбаченої в п. 4 ч. 1 ст. 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, що надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який недоступний кредитору в межах пред'явленої позовної вимоги кредитором в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності; очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов'язанні має бути й стосовно 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу в задавненому зобов'язанні.
Пред'явлення кредитором, при існуванні задавненої вимоги, тільки позову про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються 3 % річних та інфляційних втрат, дозволяє кредитору обійти охорону, що надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який недоступний кредитору при пред'явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги і без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги; приватне право не може допускати ситуацію за якої кредитор, при існуванні задавненої вимоги, пред'являє тільки позов про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються 3 % річних та інфляційних втрат. Оскільки це позбавляє боржника можливості заявити про застосування до задавненої вимоги позовну давність, а кредитору надає можливість обійти застосування до задавненої вимоги позовної давності. Тому кредитор, для охорони інтересів боржника, може пред'явити позов про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред'явленням позову про стягнення задавненої вимоги.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року в справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) зроблено висновок, що «натуральним є зобов'язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3% річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов'язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор в натуральному зобов'язанні не має права на нарахування 3% річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов'язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку».
Враховуючи вищевикладене, суд відмічає, що оскільки грошове зобов'язання за основною вимогою кредитора було захищено рішенням Любомського районного суду Волинської області від 22 лютого 2013 року, яке набрало законної сили, та з відповідачів в судовому порядку достроково стягнуто суму боргу за кредитним договором, яке в свою чергу не виконано боржниками, доводи представника відповідача в частині того, що зобов'язання відповідачів за кредитним договором та рішенням суду трансформувалося у натуральне й відповідно не можуть бути застосовані наслідки, визначені ч. 2 ст. 625 ЦК України є безпідставними.
Крім того, право кредитора на звернення до суду із позовом на підставі статті 625 ЦК України і стягнення з боржника трьох процентів річних та інфляційних витрат за весь період прострочення виконання рішення суду не залежить від діяльності органів державної виконавчої служби з цього приводу.
Така правова позиція зазначена Верховним Судом у постанові від 4 грудня 2019 року справі № 601/2120/17.
Також слід зазначити, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строку розрахунків.
Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07 лютого 2018 року, справа № 910/11249/17.
Таким чином, враховуючи те, що між сторонами на підставі судового рішення виникло грошове зобов'язання, повернення виконавчого документу з примусового виконання рішення Любомльського районного суду Волинської області від 22 лютого 2013 року про стягнення заборгованості за кредитом та не пред'явлення до повторного виконання, як й відмова у поновленні строку на його пред'явлення, не припиняє правовідносин сторін й відповідно не звільняє боржників від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання, яке є триваючим, а тому невиконання цього грошового зобов'язання зумовлює застосування положень ч. 2 ст. 625 ЦК України та про стягнення на користь позивача 3 % річних та інфляційних втрат за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання, встановленого судовим рішенням.
Таким чином, з огляду на те, що відповідачі порушили грошове зобов'язання зі сплати коштів згідно рішення суду, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення 3 % річних та інфляційних нарахувань відповідно до статті 625 ЦК України.
Разом з тим, як убачається з матеріалів справи, в ході розгляду справи, відповідачем ОСОБА_1 3 грудня 2024 року подано заяву про застосування строку позовної давності до вимог позивача про стягнення з нього та ОСОБА_2 та ОСОБА_2 за період з 5 листопада 2020 року по 23 лютого 2022 року 3 % річних від суми невиконаного грошового зобов'язання в розмірі 110 737 грн. та інфляційних витрат в розмірі 446 250 грн..
Так, відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Виходячи із змісту вимог статті 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.
Аналогічна правова позиція вказана у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 року у справі № 369/6892/15-ц,від 31.10.2018 року у справі № 367/6105/16-ц,від 07.11.2018 року у справі № 575/476/16-ц.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Також слід зазначити, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення.
Так, пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людині основоположних свобод від 4 листопада 1950 року передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. ЄСПЛ зауважує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли б бути ущемлені у разі, якщо було б передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу» (див. mutatis mutandis рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року («OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia», заява № 14902/04, пункт 570), «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року («Stubbings and Others v. the United Kingdom», заяви № 22083/93 і № 22095/93, пункт 51)».
При цьому, вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених статтею 625 ЦК України не є додатковими вимогами в розумінні статті 266 ЦК України, а тому закінчення перебігу позовної давності за основною вимогою у будь-якому випадку не впливає на обчислення позовної давності за вимогою про стягнення 3% річних та інфляційних витрат.
Згідно вимог ст. 625 ЦК України, стягнення 3% річних та інфляційних втрат можливе до моменту фактичного виконання зобов'язання та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову.
Таким чином, право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували зверненню із таким позовом.
Разом з тим, як убачається з матеріалів справи, ТОВ ФК'Поліс» з вимогами про стягнення з відповідачів на підставі ст. 625 ЦК трьох відсотків річних та інфляційних витрат за період з 5 листопада 2020 року по 22 лютого 2022 року звернулося 16 жовтня 2024 року, не зважаючи на те, що право на позов в розумінні ст. 625 ЦК України обмежується останніми трьома роками, які передували зверненню із таким позовом й відповідно строк пред'явлення даної вимоги за вказаний період (права на позов) у товариства припадав на 5 листопада 2023 року, тобто з пропуском строку позовної давності, а тому суд приходить до висновку про застосування наслідків пропуску строку позовної давності до вимог товариства згідно пред'явлених ним вимог (періоду нарахування боргу) щодо стягнення 3 % річних та інфляційних, що є підставою для відмови в задоволенні позову в повному обсязі.
На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 11, 15-16, 261, 267, 509-510, 525, 526, 549-554, 611, 612, 625, 1048-1050, 1054 ЦК України, ст.ст. 2, 10, 12, 76, 77, 81, 141, 263-265, 280-282, ЦПК України, суд, -
В задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Поліс» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Чернівецького апеляційного суду через Першотравневий районний суд м.Чернівці протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя Першотравневого
районного суду м.Чернівці Н.В. Піхало