06 березня 2025 року
м. Київ
справа №640/1218/20
адміністративне провадження № Зв/990/2/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді - доповідача Соколова В. М.,
суддів: Желєзного І.В., Загороднюка А.Г.,
за участю:
секретаря судового засідання Кандиби Є. С.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника відповідача Омельченко А. О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 640/1218/20 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про поновлення на роботі,
І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора, у якому просив поновити його на роботі на посаді прокурора відділу нагляду за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування та підтриманням державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами Державної фіскальної служби України Департаменту нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Офісу Генерального прокурора України, код ЄДРПОУ 00034051, юридична адреса 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, визнавши протиправним та скасувавши наказ Генерального прокурора від 21 грудня 2019 року №2136ц.
В обґрунтування позову зазначалося, що Генеральний прокурор Рябошапка Р.Г. видав наказ від 21 грудня 2019 року №2136ц, яким звільнено ОСОБА_1 із займаної посади прокурора всупереч вимогам Конституції України та законів України «Про запобігання корупції», «Про прокуратуру». Позивач уважав, що цей наказ прийнято в умовах реального конфлікту інтересів, оскільки Рябошапка Р.Г. і ОСОБА_1 є учасниками адміністративної справи №826/5931/16, розгляд якої на момент видання наказу про звільнення ОСОБА_1 триває у Верховному Суді. Позивач звертав увагу на відсутність факту ліквідації чи реорганізації Генеральної прокуратури під час його звільнення та відсутності підстав для звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру».
ІІ. Короткий зміст судових рішень у справі
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 листопада 2020 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 квітня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено повністю.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що розгляд питання правомірності наказу Генерального прокурора про звільнення прокурора на підставі рішення кадрової комісії в окремому провадженні без аналізу матеріалів атестації прокурора та рішення суб'єкта владних повноважень, винесеного за результатами їх розгляду, у сукупності з іншими доказами, не дозволить ефективно захистити та відновити порушене право позивача, не відповідає завданням адміністративного судочинства та у подальшому може призвести до виникнення нових судових спорів. Судом не виявлено порушень відповідачем вимог законодавства з підстав, вказаних позивачем.
Постановою Верховного Суду від 29 вересня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 листопада 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 квітня 2021 року в цій справі змінено, викладено їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови, а в іншій частині залишено без змін.
Суд касаційної інстанції, переглянувши судові рішення у визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) межах, констатував правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій про правомірність наказу Генерального прокурора про звільнення позивача.
Верховний Суд керувався тим, що рішення кадрової комісії не є рекомендаційним для суб'єкта звільнення, а є беззаперечною та остаточною підставою для видання Генеральним прокурором, зокрема наказу про звільнення прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», згідно з положеннями Закону України від 19 вересня 2019 року № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури».
Окрім того, на день видання спірного наказу від 21 грудня 2019 року № 2136ц на виконання наказу Генерального прокурора від 17 грудня 2019 року № 336 «Про внесення змін до Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора від 3 жовтня 2019 року № 221», до пункт 6 розділу V Порядку №221 внесено зміни та викладно цей пункт у такій редакції: « 6. Рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації є підставою для видання наказу Генерального прокурора, керівника регіональної (обласної) прокуратури про звільнення відповідного прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру». Відповідний наказ Генерального прокурора, керівника регіональної (обласної) прокуратури може бути оскаржений прокурором у порядку, встановленому законодавством». Вказаний наказ набрав чинності 18 грудня 2019 року.
Верховний Суд зазначив, що у пункті 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ вказівку на пункт 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII, як на підставу для звільнення прокурора, необхідно застосовувати до спірних правовідносин у випадках, які визначені нормами спеціального Закону № 113-ІХ, що передбачають умови проведення атестації (а саме три етапи, визначені пунктом 6 розділу І Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року № 221 відповідно до Закону № 113-ІХ: 1) складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп'ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора; 2) складання іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп'ютерної техніки; 3) проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурори виконують письмове практичне завдання).
Системний аналіз положень абзацу першого пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ дає підстави для висновку про те, що підставою для звільнення прокурора є настання однієї з підстав, визначених у підпунктах 1-4 пункту 19 цього розділу, зокрема й неуспішне проходження атестації, і Закон не вимагає додаткової підстави для звільнення.
II. ПРОВАДЖЕННЯ ЗА ВИКЛЮЧНИМИ ОБСТАВИНАМИ
09 січня 2025 року до Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі №640/1218/20 на підставі пункту 1 частини п'ятої статті 361 КАС України.
Підставою для звернення до Суду з цією заявою її автор зазначає Рішення Конституційного Суду України від 18 грудня 2024 року № 11-р(II)/2024 у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 9 частини першої статті 51, підпункту 1 пункту 5-1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Закону №1697-VII (щодо конституційних гарантій незалежності прокурора), яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII зі змінами.
Ураховуючи це Рішення і викладені у ньому мотиви, ОСОБА_1 вважає, що застосування відповідачем як адміністративним органом у правовідносинах щодо звільнення його з роботи наказом Генерального прокурора від 21 грудня 2019 року №2136ц, а також національними судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій у справі № 640/1218/20 пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, який визнано неконституційним, потребує перегляду за виключними обставинами постанови Верховного Суду від 29 вересня 2021 року та ухвалення нового судового рішення про повне задоволення позову із змінами відповідно до заяви від 19 червня 2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2025 року відкрито провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду від 29 вересня 2021 року в цій справі.
29 січня 2025 року від Офісу Генерального прокурора надійшов відзив, у якому відповідач просить відмовити у її задоволенні та залишити в силі постанову Верховного Суду від 29 вересня 2021 року.
За доводами відповідача, рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце після його ухвалення, а тому не може мати вплив на остаточне рішення Верховного Суду в цій справі.
Ухвалою Верховного Суду від 30 січня 2025 року закінчено підготовчі та призначено заяву до розгляду у відкритому судовому засіданні.
04 лютого 2025 року надійшла відповідь позивача на відзив Офісу Генерального прокурора. ОСОБА_1 зазначає, що доводи відзиву неправомірно зводяться до ігнорування визначальної ролі Конституції України як Основного Закону над іншими нормами права.
У судовому засіданні позивач підтримав вимоги заяви та просив її задовольнити.
Представник відповідача заперечив проти задоволення заяви.
ІІІ. ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Відповідно до частини першої статті 361 КАС України судове рішення, яким закінчено розгляд справи і яке набрало законної сили, може бути переглянуто за нововиявленими або виключними обставинами.
Пунктом 1 частини п'ятої статті 361 КАС України визначено, що підставами для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане.
Приписами частини шостої статті 361 КАС України встановлено, що при перегляді судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами суд не може виходити за межі тих вимог, які були предметом розгляду при ухваленні судового рішення, яке переглядається, розглядати інші вимоги або інші підстави позову.
Згідно з частинами першою, другою статті 365 КАС України, заява про перегляд судового рішення суду першої інстанції з підстав, визначених частиною 2, пунктами 1, 2 частини п'ятої статті 361 цього Кодексу, подається до суду, який ухвалив судове рішення. Заява про перегляд судових рішень судів апеляційної і касаційної інстанцій з підстав, зазначених у частині першій цієї статті, якими змінено або скасовано судове рішення, подається до суду тієї інстанції, яким змінено або ухвалено нове судове рішення.
У цій справі ОСОБА_1 визначає підставою для перегляду ухваленого у цій справі судового рішення наявність виключної обставини, передбаченої пунктом 1 частини п'ятої статті 361 КАС України, а саме, встановлену Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане.
Так, Рішенням Конституційного Суду України від 18 грудня 2024 року № 11-р(II)/2024 у справі № 3-157/2023(290/23) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII зі змінами, відповідно до якого прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Постановою від 29 вересня 2021 року, яку просить переглянути позивач у зв'язку з виключними обставинами, Верховний Суд змінив у частині мотивів рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, якими в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, в іншій частині залишив без змін
У вимірі доводів і вимог заяви ОСОБА_1 варто зауважити, що питання про перегляд за виключними обставинами судових рішень, які набрали законної сили, у зв'язку із встановленою Конституційним Судом України неконституційністю (конституційністю) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, вже було предметом розгляду Верховного Суду.
Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду в постанові від 19 лютого 2021 року у справі № 808/1628/18 сформулював висновок про те, що судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог не передбачає можливості його примусового виконання й тому не може вважатися «не виконаним» у розумінні пункту 1 частини п'ятої статті 361 КАС України, а значить не може переглядатися за виключними обставинами з указаної нормативної підстави. Також у цій постанові зазначено, що рішення Конституційного Суду України не змінює правового регулювання спірних правовідносин та не доводить факту допущення судом помилки при вирішенні спору, адже на час виникнення спірних правовідносин та на час прийняття рішення суду першої інстанції положення вказаної норми були чинними та підлягали застосуванню.
Аналогічна правова позиція щодо застосування приписів пункту 1 частини п'ятої статті 361 КАС України підтримана об'єднаною палатою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в ухвалах від 21 грудня 2022 року в справі № 140/2217/19 та від 22 грудня 2022 року в справі № 805/1312/16-а.
Такий же підхід Верховний Суд застосував і під час розгляду заяв про перегляд за виключними обставинами судових рішень у справі № 600/1450/20-а (ухвала від 13 квітня 2023 року), у справі № 200/5229/20-а (ухвала від 27 квітня 2023 року) та у справі №420/1255/21 (ухвала від 03 травня 2023 року).
Тож дотримуючись усталеної правової позиції щодо перегляду судових рішень, які набрали законної сили, з підстави, визначеної пунктом 1 частини п'ятої статті 361 КАС України, колегія суддів у цій справі зважує на те, що постанова Верховного Суду (ухвалена у складі колегії суддів Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді) від 29 вересня 2021 року у справі № 640/1218/20, щодо перегляду якої за виключними обставинами звернувся ОСОБА_1 , є судовим рішенням, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог, відповідно це судове рішення не підлягає примусову виконанню, тому - у значенні пункту 1 частини п'ятої статті 361 КАС України - не може переглядатися за виключними обставинами.
Одночасно Суд зауважує, що відповідно до частини другої статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Аналогічне положення міститься у статті 91 Закону України від 13 липня 2017 року №2136-VIII «Про Конституційний Суд України» (далі - Закон № 2136-VIII). Водночас у частині першій статті 97 Закону № 2136-VIII визначено, що Конституційний Суд України у рішенні, висновку може встановити порядок і строки їх виконання, а також зобов'язати відповідні державні органи забезпечити контроль за виконанням рішення, додержанням висновку.
Аналіз норм розділу ХІІ Конституції України («Конституційний Суд України») та Закону №2136-VIII дає підстави дійти висновку, що рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію в часі та застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі та виникли до ухвалення рішення Конституційним Судом України, проте продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення Конституційного Суду України.
У Рішенні від 24 грудня 1997 року № 8-зп у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) розпоряджень Президента України про призначення перших заступників, заступників голів обласних, Київської міської державних адміністрацій, виданих протягом липня - грудня 1996 року, січня 1997 року (справа щодо призначення заступників голів місцевих державних адміністрацій), Конституційний Суд України вказав, що: «частина друга статті 152 Конституції України закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю.».
У Рішенні від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Конституційний Суд України зазначив, що «незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.».
Таким чином, рішення Конституційного Суду України поширюється на правовідносини, які виникли після його ухвалення, а також на правовідносини, які виникли до його ухвалення, але продовжують існувати (тривають) після цього. Між тим чинним законодавством визначено, що Конституційний Суд України може безпосередньо у тексті свого рішення встановити порядок і строки виконання ухваленого рішення.
У резолютивній частині Рішення Конституційного Суду України від 18 грудня 2024 року №11-р(II)/2024 у справі № 3-157/2023(290/23) визначено, що пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII зі змінами утрачає чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Виходячи з імперативних приписів Конституційного Суду України щодо втрати чинності пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII зі змінами, на момент звернення до суду із заявою про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 640/1218/20, зазначена норма є чинною.
Зазначене в сукупності не може бути підставою для перегляду (зміни) правової позиції суду в спорі щодо якого постановлене остаточне судове рішення.
На тлі наведеного колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного від 29 вересня 2021 року у справі № 640/1218/20.
Така позиція узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними в ухвалі від 10 лютого 2025 року у справі № 160/5839/20 за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами.
Інші аргументи заявника не спростовують наведених вище висновків.
Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 368 КАС України за результатами перегляду рішення, ухвали за нововиявленими або виключними обставинами суд може відмовити в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами та залишити відповідне судове рішення в силі.
Згідно з частиною першою статті 369 КАС України у разі відмови в задоволенні заяви про перегляд рішення, ухвали за нововиявленими або виключними обставинами суд постановляє ухвалу.
Керуючись статтями 359, 361, 368, 369 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд
Відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 640/1218/20.
Постанову Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 640/1218/20 залишити в силі.
Ухвала набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
...........................
...........................
...........................
В.М. Соколов
І.В. Желєзний
А.Г. Загороднюк
Судді Верховного Суду