Справа № 240/15520/24
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Єфіменко Ольга Володимирівна
Суддя-доповідач - Капустинський М.М.
06 березня 2025 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Капустинського М.М.
суддів: Сапальової Т.В. Ватаманюка Р.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії,
у серпні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду із позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просив:
- визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо відмови задоволенні вимог про наданні йому відстрочки на підставі п.4 ст.23 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу";
- зобов'язати відповідача ІНФОРМАЦІЯ_2 повторно розглянути заяву щодо надання йому відстрочки від призову а підставі п.4 ст.23 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".
Заявлені позовні вимоги до ІНФОРМАЦІЯ_1 позивач обґрунтував тим, що має право на відстрочення відповідно до п.4 ст.23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", як особа, яка самостійно виховує та утримує дитину (дітей) за рішенням суду, однак у задоволенні його заяви про надання відстрочення від мобілізації йому відмовлено, з підстав відсутності документів, які б свідчили про утримання трьох і більше дітей до 18 років. Вважає, що такі дії відповідача є протиправними та такими, що порушують його права, які підлягають захисту у судовому порядку.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з даним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги законність та обґрунтованість судового рішення, повноту встановлення обставин справи, застосування норм матеріального і процесуального права, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 20.01.2014 розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Дітей сторін: доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 залишено проживати з батьком ОСОБА_1 (позивачем).
Як свідчить зміст позовної заяви ОСОБА_1 звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_1 із заявою про відстрочення від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до абз.3.ч. 1 ст.23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" №3543-XII від 21.10.1993.
За результатами розгляду поданої заяви позивач отримав відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період, викладену комісією ІНФОРМАЦІЯ_1 у протоколі №11/2 від 01.08.2024, про що позивача повідомлено листом №10/227 від 02.08.2021.
З отриманою відмовою позивач не погоджується, вважає, що має право на надання відстрочення від мобілізації оскільки самостійно виховує та утримує дітей за рішенням суду, з огляду на що звернувся до суду із даним позовом.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вказав, що матеріали справи не містять належних, допустимих та достовірних доказів, що свідчили б про статус позивача як батька, що самостійно виховує дитину віком до 18 років, а тому є правомірними дії відповідача щодо відмови позивачу в наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Колегія судів погоджується із таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, здійснює Закон України "Про військовий обов'язок і військову службу" №2232-XII від 25.03.1992 (далі - Закон №2232-XII), а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Згідно з ч.ч. 1-2 ст.1 Закону №2232-XII, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Відповідно до ч.1 ст. 2 Закону №2232-XII, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Згідно з пунктом 2 ч.6 ст.2 Закону №2232-XII статті передбачено, що одним із видів військової служби є військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону №2232-XII і залежать від виду військової служби.
Відповідно п.п "г", "д" п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону №2232-XII військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах (під час воєнного стану): через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років та перебування на утриманні у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці та військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Із зазначеного слідує, що однією з підстав для звільнення з військової служби під час воєнного стану є перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років та які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду.
У ході судового розгляду справи встановлено, що позивачу відмовлено у задоволенні заяви про відстрочення від призову на військову службу під час мобілізації призваний за мобілізацією, з підстав відсутності документів на підтвердження утримання трьох і більше дітей віком до 18 років.
Втім заявлені вимоги позивач обґрунтовує наявністю підстави для відстрочення від мобілізації, як самостійне виховання та утримання дитини за рішенням суду.
Як свідчать матеріали справи після розлучення батьків доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 залишено проживати з батьком ОСОБА_1 .
У контексті викладеного слід відмітити, що визначальними для вирішення цього публічно-правового спору є саме самостійне виховання та утримання дитини за рішенням суду.
З огляду на що, розглядаючи спірні правовідносини у правовій площині, суд вважає за необхідне звернути увагу на наступне.
Згідно з частиною третьою статті 11 Закону України №2402-III від 26.04.2001 "Про охорону дитинства" (далі - Закон №2402-III) встановлено, що батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
За змістом ч. 1-2 ст. 15 Закону №2402-III дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Відповідно до ч.1-2 ст. 141 Сімейного кодексу України (далі - СК України) мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною 5 статті 157 цього Кодексу.
За приписами частин першої третьої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті.
Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Статтею 180 СК України передбачено, що батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Згідно з частиною першою статті 260 СК України якщо мачуха, вітчим проживають однією сім'єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою, вони мають право брати участь у їхньому вихованні.
Мачуха, вітчим зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну допомогу (частина перша статті 268 Сімейного кодексу України).
Отже, сімейне законодавство містить чітке розмежування таких понять, як "батько", "мати", "дитина", "вітчим", "пасинок", "усиновлений", "усиновитель". Перед усім, це пов'язано із різним обсягом прав та обов'язків названих суб'єктів сімейних правовідносин по відношенні один до одного.
Зокрема, законодавець безальтернативно наголошує на тому, що батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей навіть в тому випадку, коли не проживають разом з ними. Форми такого утримання можуть різнитись. Тобто, законодавець надає право сторонам сімейних правовідносин диспозитивно вирішити питання про форму утримання дитини одним із батьків, який проживає окремо.
Як свідчать свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 09.07.2009, серії НОМЕР_2 від 09.07.2009 позивач є батьком неповнолітніх ОСОБА_5 та ОСОБА_4 відповідно.
Згідно з ст. 8 Закону №2402-III кожна дитина має право на рівень життя, достатній для фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Положеннями ст. 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Колегія суддів зауважує, що матеріали справи не спростовують факту виконання позивачем, як батьком, відповідно до СК України обов'язків по утриманню своїх неповнолітніх дітей, але не свідчать про безпосереднє самостійне їх виховання.
Водночас, суд зауважує, що розірвання шлюбу батьків, їх проживання окремо, визначення місця проживання дітей з одним із батьків, як в цьому випадку - із батьком, не впливає на обсяг прав та обов'язків обох батьків щодо виховання дітей, не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від батьківського обов'язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дітей. Наявність таких умов не можуть розглядатися як доказ самостійного виховання батьком дітей.
Так, у даних спірних правовідносинах, встановлені обставини справи не свідчать про наявність факту ухилення матері ОСОБА_5 та ОСОБА_4 від виконання батьківських обов'язків або позбавлення її батьківських прав.
Зважаючи на що, доводи позивача про самостійне виховання ним дітей віком до 18 років спростовані матеріалами справи. У даному випадку відсутні будь-які належні та допустимі докази, що мати дітей ухиляється від виконання батьківських обов'язків або позбавлена батьківських прав. Зокрема, і відсутні достатні докази того, що мати не приймає участі в утриманні дитини, а саме докази того, що позивач звертався до суду про стягнення з неї аліментів на утримання дітей та докази наявності заборгованості зі сплати аліментів, що б свідчило про те, що мати ухиляється від обов'язку щодо утримання дитини.
Колегія суддів також звертає увагу й на те, що у законодавстві відсутнє формулювання поняття "самостійне виховання дітей одним з батьків".
Водночас, Порядок надання відпустки при народженні дитини, затверджений постановою Кабінету Міністрів України №693 від 07.07.2021, містить визначення термінів "одинока мати" та "одинокий батько".
Так, одинокий батько - батько дитини, матір якої померла, відповідно до рішення суду позбавлена батьківських прав, визнана безвісно відсутньою або оголошена померлою, якщо ця дитина не була усиновлена іншою жінкою.
Таким чином, з огляду на зазначене вище колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що оскільки матір дітей не позбавлена батьківських прав, не визнана безвісно відсутньою, не оголошена померлою, а тому відсутні підстави стверджувати про те, що позивач є одиноким батьком або самостійно виховує неповнолітню дитину.
За висновками Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду викладеними у постанові від 28.09.2022 у справі №580/251/21 для визнання статусу "одинокої матері" необхідно встановити дві ознаки: вона і виховує дитину, і сам її утримує.
Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06.11.1992 №9 (далі - Постанова Пленуму ВСУ), одинокою матір'ю є жінка, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, вдова, інша жінка, яка виховує і утримує дитину сама.
У постанові від 13.06.2018 по справі №822/2446/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду вказав, що правовий статус поняття одинокого батька не врегульований законодавством, вбачається можливим застосовування аналогії поняття одинокої матері, тлумачення якого зазначено у Постанові Пленуму ВСУ.
Системний аналіз викладеного дає підстави для висновку, що для набуття статусу "одинока матір", "одинокий батько", необхідні 2 факти: не перебування у шлюбі, а також виховання і утримання дитини самими матір'ю чи батьком відповідно, тобто без участі іншого з подружжя у житті дитини.
Враховуючи зазначене вище в сукупності колегія суддів вважає, що батька можна визнати таким, що виховує дитину самостійно, тобто без матері, тільки за наявності реальних перешкод для матері дитини здійснювати свій обов'язок щодо виховання дитини, зокрема, позбавлення матері батьківських прав, визнання безвісно відсутньою чи померлою. Саме по собі розірвання шлюбу, не перебування батьків у шлюбі, реєстрація місця проживання матері окремо від дитини не передбачає, що дитина виховується без матері.
З огляду на зазначене вище колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що матеріали справи не містять належних, допустимих та достовірних доказів, що свідчили б про статус позивача як батька, що самостійно виховує дитину віком до 18 років, а тому є правомірними дії відповідача щодо відмови позивачу в наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Зазначеним вимогам закону судове рішення відповідає.
За змістом частини першої статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2024 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
Головуючий Капустинський М.М.
Судді Сапальова Т.В. Ватаманюк Р.В.