06 березня 2025 р. Справа № 480/5579/24
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Присяжнюк О.В.,
Суддів: Любчич Л.В. , Спаскіна О.А. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 21.11.2024 (ухвалене суддею Прилипчук О.А.) по справі № 480/5579/24
за позовом ОСОБА_1
до НОМЕР_1 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_2 )
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до НОМЕР_1 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_2 ), в якому просив: визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_1 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_2 ) щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 при звільненні компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої ч. 4 ст. 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2012 № 702 за період з 2013-2020 рік; зобов'язати НОМЕР_1 прикордонний загін (військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку, передбачену ч. 4 ст. 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2012 № 702 за період з 2013-2020 рік.
Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 21.11.2024 позов задоволено частково, а саме: визнано протиправною бездіяльність НОМЕР_1 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_2 ) щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 при звільненні компенсації за невикористані дні додаткової відпустки передбаченої ч. 4 ст. 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2012 № 702 за період з 2013 по 2016 рік; зобов'язано НОМЕР_1 прикордонний загін (військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку, передбачену ч. 4 ст. 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2012 № 702 за період з 2013 по 2016 рік, виходячи із грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби; в задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Сумського окружного адміністративного суду від 21.11.2024 в частині відмови в задоволенні позову та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи.
Відповідачем подано до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому він зазначив, що у рішенні суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог. Вважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, а тому апеляційну скаргу просить залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами.
Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що відповідач рішення суду першої інстанції не оскаржує, а позивач оскаржує рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог. Отже, в межах розгляду цієї справи судом апеляційної інстанції надається правова оцінка висновкам суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог.
Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1 з 21.11.2023 по 28.03.2024 проходив військову службу у НОМЕР_1 прикордонному загону (військова частина НОМЕР_2 ) та зарахований до списків особового складу та на всі види забезпечення.
Згідно із наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ) від 26.03.2024 №339-ОС, майора ОСОБА_1 (П-006966), начальника розвідувальної прикордонної застави четвертої прикордонної комендатури швидкого реагування, звільненого наказом начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 22.03.2024 № 319-ОС, за підпунктом “г» (через такі сімейні обставини або інші поважні причини, виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення в запас, з 28.03.2024.
Також у цьому наказі встановлено, що, відповідно до п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» додаткова відпустка як учаснику бойових дій за 2017 - 2024 роки не надавалась. Виплатити грошову компенсацію за 112 календарних днів не використаної додаткової відпустки як учаснику бойових дій.
Позивач не погодився з бездіяльністю відповідача щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 при звільненні компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої ч. 4 ст. 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2012 № 702, за період з 2013-2020 рік та звернувся до суду з цим позовом.
Відмовляючи у задоволенні частини позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що грошовій компенсації не підлягають календарні дні щорічної додаткової відпустки, передбаченої ч. 4 ст. 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», оскільки у 2017-2024 роках у позивача виникло право на отримання додаткової відпустки на підставі п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» або грошової компенсації у разі її невикористання.
Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" № 2232-ХІІ від 25.03.1992 (в подальшому - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Згідно із п. 12 ч. 4 ст. 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" № 3551-ХІІ від 22 жовтня 1993 року (в подальшому - Закон № 3551-ХІІ), учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Статтею 4 Закону України "Про відпустки" передбачені такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Згідно із абз. 1, 2 ч. 4 ст. 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" № 2011-XII від 20.12.1991 (в подальшому - Закон № 2011-XII), військовослужбовцям, виконання обов'язків військової служби яких пов'язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або здійснюється в особливих природних географічних, геологічних, кліматичних і екологічних умовах та умовах підвищеного ризику для життя і здоров'я, крім військовослужбовців строкової військової служби, надається щорічна додаткова відпустка із збереженням грошового та матеріального забезпечення. Тривалість такої щорічної додаткової відпустки визначається залежно від часу проходження служби в цих умовах та не може перевищувати 15 календарних днів.
Перелік місцевостей з особливими природними географічними, геологічними, кліматичними, екологічними умовами, військових посад, виконання обов'язків військової служби яких пов'язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я, а також порядок надання та тривалість щорічної додаткової відпустки залежно від часу проходження служби в зазначених умовах визначаються Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2012 № 702 "Про затвердження переліку місцевостей з особливими природними, географічними, геологічними, кліматичними, екологічними умовами та переліків військових посад, виконання обов'язків військової служби за якими пов'язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я, а також Порядку надання та визначення тривалості щорічної додаткової відпустки залежно від часу проходження служби в зазначених умовах" затверджено, зокрема "Перелік військових посад Держприкордонслужби, виконання обов'язків військової служби за якими пов'язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я, які дають право на щорічну додаткову відпустку".
Тобто право на щорічну додаткову відпустку у військовослужбовців, виконання обов'язків військової служби яких пов'язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або здійснюється в особливих природних географічних, геологічних, кліматичних і екологічних умовах та умовах підвищеного ризику для життя і здоров'я, виникло з 2012 року, з моменту прийняття Кабінетом Міністрів України постанови від 01.08.2012 № 702.
Відповідно до Переліку військових посад Держприкордонслужби, виконання обов'язків військової служби за якими пов'язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я, які дають право на щорічну додаткову відпустку, посади на яких перебував позивач з 2013 по 2016 роки під час проходження служби, відноситься до посад, виконання обов'язків військової служби яких пов'язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням.
Додаток 4 до вказаної постанови від 01.08.2012 № 702 містить перелік військових посад Держприкордонслужби, виконання обов'язків військової служби за якими пов'язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я, які дають право на щорічну додаткову відпустку.
Абзацом 3 частини 4 статті 10-1 Закону № 2011-XII визначено, що військовослужбовцям, які одночасно мають право на отримання щорічної додаткової відпустки, передбаченої абзацом першим цього пункту та іншими законами, щорічна додаткова відпустка із збереженням грошового та матеріального забезпечення надається за однією з підстав за вибором військовослужбовця.
Згідно із п. 8 ст. 10-1 Закону № 2011-XII, військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України “Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України “Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Абзацом 3 пункту 14 статті 10-1 Закону № 2011-XII передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Судовим розглядом встановлено, що позивачу за березень-квітень 2024 року, нараховано та виплачено грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій на підставі п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону № 3551-ХІІ за 2017, 2018, 2019, 2020, 2021, 2022, 2023 та 2024 роки загальною тривалістю 112 календарних днів в сумі 114 792,16 грн., що підтверджується розрахунковими листами та витягом з наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 26.03.2024 № 339-ОС.
Проте, позивачу грошову компенсацію за невикористанні дні додаткової відпустки, передбаченої ч. 4 ст. 10-1 Закону № 2011-XII та постановою № 702 за період з 2013 по 2020 рік не нарахована та не виплачена.
Із урахуванням вищевикладених обставин, суд апеляційної інстанції вважає, що грошовій компенсації не підлягають календарні дні щорічної додаткової відпустки, передбаченої ч. 4 ст. 10-1 Закону № 2011-XII, за період з 2017 до 2020 року, оскільки за цей період позивачу виплачена грошова компенсація за невикористанні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій на підставі п. 12 ч. 1 ст. 12 № 3551-ХІІ, а позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_2 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 при звільненні компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої ч. 4 ст. 10-1 Закону № 2011-XII та постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2012 № 702, за період з 2013 по 2016 роки та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити грошову компенсацію не невикористану зазначену додаткову відпустку за період з 2013 по 2016 рік обґрунтовані та підлягають задоволенню.
Доводи апелянта, що, відповідно до абз. 3 п. 14 ст. 10-1 Закону № 2011-XII, відповідач під час звільнення позивача повинен був виплатити йому компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки, на які він має право як на підставі п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону № 3551-ХІІ так і на підставі ч. 4 ст. 10-1 Закону № 2011-XII, суд апеляційної інстанції вважає помилковими, оскільки, відповідно до абз. 3 ч. 4 ст. 10-1 Закону № 2011-XII, за наявності права на отримання щорічної додаткової відпустки за різними законами військовослужбовець під час проходження служби може отримати лише один вид додаткової відпустки зі збереженням грошового та матеріального забезпечення, у зв'язку з чим і грошова компенсація при звільненні може бути лише за один вид додаткової відпустки.
Також суд апеляційної інстанції вважає помилковими доводи апелянта, що позовні вимоги підлягають задоволенню, із урахуванням правового висновку Верховного Суду, викладеного в постанові від 12.04.2021 в справі № 1.380.2019.006595, оскільки в справі № 1.380.2019.006595 спірним є питання наявності права на виплату грошової компенсації військовослужбовцю під час звільнення з військової служби за невикористані дні додаткової пустки, передбаченої ч. 4 ст. 10 № Закону № 2011-ХІІ, а в цій справі № 480/5579/24 спірним питанням є наявність права у військовослужбовця під час звільнення на одночасну виплату грошової компенсації як за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої ч. 4 ст. 10-1 Закону № 2011-ХІІ, так і за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, передбачених п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону № 3551-ХІІ.
Інші доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку.
Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.
Таким чином, суд переглянувши, у межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, ретельно дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення із дотриманням вимог матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Сумського окружного адміністративного суду від 21.11.2024 без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 243, 308, 311, 316, 322, 325, 326, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 21.11.2024 по справі № 480/5579/24 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду.
Головуючий суддя О.В. Присяжнюк
Судді Л.В. Любчич О.А. Спаскін