Ухвала
06 березня 2025 року
м. Київ
справа № 490/3581/17
провадження № 61-837ск25
Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Крата В. І. розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 24 вересня 2024 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Головного управління Державної казначейської служби Миколаївської області, Головного управління державної фіскальної служби у Миколаївській області, Головного управління Державної податкової служби у Миколаївській області про стягнення шкоди,
У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної казначейської служби України, Головного управління державної фіскальної служби у Миколаївській області, Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Миколаєва.
Позов мотивований тим, що 27 вересня 2009 року працівниками Державної податкової адміністрації у Миколаївській області, була здійснена перевірка господарської діяльності комп'ютерного клубу, що розташований по АДРЕСА_1 , де позивач ОСОБА_1 у встановленому законом порядку здійснював підприємницьку діяльність з надання послуг по організації комп'ютерних ігор для дітей.
За результатами перевірки було складено протокол огляду місця події. Комп'ютери та інше обладнання, що знаходилося у клубі, були вилучені, деяке обладнання пошкоджене, що призвело до зупинення підприємницької діяльності.
За цим фактом, слідчим Заводського районного відділу міліції було відмовлено у порушені кримінальної справи, проте прокуратурою Заводського району м. Миколаєва зазначену постанову було скасовано та порушено кримінальну справу № 10030069 за ознаками злочину, передбаченого статтею 203 КК України.
Зазначену кримінальну справу неодноразово закривали. Останньою постановою СВ Заводського РВ ММУ УМВС України в Миколаївській області закрито провадження у кримінальній справі за відсутністю складу злочину.
У 2009 році на підставі складеного співробітниками податкової міліції Державної податкової адміністрації у Миколаївській області протоколу, державною податковою інспекцією у Ленінському районі м. Миколаєва було подано до Миколаївського окружного адміністративного суду позов про встановлення факту проведення ним діяльності з організації азартних ігор, чим порушено вимоги Закону України «Про заборону грального бізнесу в Україні».
Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду у Миколаївській області від 11 травня 2010 року у задоволені позову ДПІ у Ленінському районі м. Миколаєва щодо стягнення з позивача штрафу в розмірі 5 040 000,00 гривень відмовлено.
15 червня 2012 року Одеським апеляційним адміністративним судом за результатами розгляду апеляційної скарги ДПІ у Ленінському районі м. Миколаєва постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 11 травня 2010 року було скасовано та постановлено стягнути з ОСОБА_1 на користь Державного бюджету України штраф у сумі 5 040 000,00 грн.
За результатами перегляду вищезазначених судових рішень за скаргою ОСОБА_1 . Вищий адміністративний суд України ухвалою від 23 січня 2013 року скасував вищезазначені постанови та повернув справу на новий розгляд.
Останньою постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 17 вересня 2013 року, яка набрала законної сили 02 квітня 2014 року, у задоволені позову ДПІ у Ленінському районі м. Миколаєва про стягнення штрафу було відмовлено.
Позивач вказував, що указані дії працівників державних органів нанесли йому значних моральних страждань, втрату свого бізнесу, втрату доходів на утримання сім'ї, втрату здоров'я та, як результат, отримання групи інвалідності.
З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просив стягнути на його користь з Державної казначейської служби України у відшкодування майнової шкоди 1 304 233,46 грн та компенсувати за рахунок коштів Державного бюджету моральну шкоду у розмірі 5 040 000,00 грн.
Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 квітня 2018 року прийнято відмову ОСОБА_1 від позову до Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Миколаєва про відшкодування шкоди та провадження у справі у цій частині закрито.
Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 25 квітня 2019 року провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Головного управління Державної казначейської служби Миколаївської області та Головного управління державної фіскальної служби у Миколаївській області про відшкодування матеріальної та моральної шкоди закрито.
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 06 червня 2019 року задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1 , а ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 25 квітня 2019 року в частині закриття провадження у справі за позовними вимогами про відшкодування компенсації моральної шкоди у розмірі 5 040 000,00 грн скасовано, справу направлено в цій частині для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постановою Верховного Суду від 29 січня 2020 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Головного управління Державної казначейської служби України у Миколаївській області залишено без задоволення. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 червня 2019 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Головного управління Державної казначейської служби України у Миколаївській області, Головного управління Державної фіскальної служби Миколаївській області про відшкодування моральної шкоди залишено без змін.
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 24 вересня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
відповідно до статті 55 Конституції Україниправа і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань;
статтею 56 Конституції Українипередбачено, що держава закріплює право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень;
право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди за рахунок держави закріплено також у статях 56, 62 Конституції України, статтях 1167, 1176 Цивільного кодексу України. Згідно зі статтею 5 ЦПК Україниздійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором;
статтею 15, 16 ЦК Українивизначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, який не суперечить засадам цивільного законодавства. Способами захисту є зокрема відшкодування майнової та моральної шкоди;
пунктом 9 частини другої статті 16 ЦКпередбачено відшкодування моральної (немайнової) шкоди як спосіб захисту цивільних прав та інтересів;
у статті 23Цивільного кодексу Українипередбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості;
згідно з частиною першою статті 1167ЦК Україниморальна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті;
відповідальність за завдану шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець відносить: наявність шкоди; протиправну поведінку заподіювача шкоди; причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вину. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає;
при вирішенні питання про відшкодування моральної шкоди суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору;
розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості;
відповідно до частини першої статті 76 ЦПК Українидоказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи;
відповідно до частини другої статті 76 ЦПК Україниці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків;
відповідно до частини першої статті 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом;
відповідно до частини першої статті 265 КАС України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) питання про поворот виконання судового рішення вирішує суд апеляційної чи касаційної інстанції, якщо, скасувавши судове рішення (визнавши його нечинним або таким, що втратило законну силу), він закриває провадження у справі, залишає позовну заяву без розгляду або відмовляє у задоволенні адміністративного позову чи задовольняє позовні вимоги у меншому розмірі;
у випадках, встановлених частиною першою цієї статті, суд, ухвалюючи нове судове рішення, повинен зобов'язати позивача повернути відповідачеві безпідставно стягнене з нього за скасованим судовим рішенням або визначити інший спосіб і порядок здійснення повороту виконання (частина друга статті 265 КАС України);
якщо питання про поворот виконання судового рішення не було вирішене судом апеляційної чи касаційної інстанції, заява відповідача про поворот виконання розглядається адміністративним судом, у якому знаходиться справа. Заяву про поворот виконання може бути подано протягом одного року з дня виникнення підстав для повороту виконання (частина третя статті 265 КАС України);
отже, чинним на час виникнення спірних правовідносин, законодавством було передбачено можливість повернення виконання рішення Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2012 року, у разі якщо з нього було стягнуто 5 040 000,00 грн штрафу. Однак матеріали справи не містять доказів того, як було завершено виконавче провадження № 34704562 та чи було стягнуто з позивача суму штрафу у розмірі 5 040 000,00 грн;
доказів на підтвердження доводів позивача про відсутність підстав для проведення ДПІ у Ленінському районі м. Миколаєва, перевірки його господарської діяльності та протиправне вилучення у позивача предметів господарської діяльності, суду не надано;
суд дійшов висновку, що у даному випадку відсутні підстави вважати дії ДПІ у Ленінському районі м. Миколаєва протиправними та такими, що завдали моральної шкоди позивачу;
проведення перевірки платників податків та звернення ДПІ у Ленінському районі м. Миколаєва до суду із позовом про стягнення суми штрафу є одним із способів здійснення повноважень податкового контролюючого органу. При цьому під час судового процесу ОСОБА_1 мав можливість захищати свої права у визначеному законодавством порядку;
позивачем відповідно до приписів частини першої статті 81 ЦПК України не надано належних та допустимих доказів протиправних дій ДПІ у Ленінському районі м. Миколаєва стосовно нього. Отже, причинно-наслідковий зв'язок між діями Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Миколаєва та моральною шкодою, завданою позивачу відсутній.
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 24 вересня 2024 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності, обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди; протиправність діяння її заподіювача; наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Лише наявність та доведеністю всіх чотирьох елементів такої типової для правопорушення формули дає право на відшкодування моральної шкоди. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору;
звертаючись до суду з вимогами про стягнення моральної шкоди, ОСОБА_1 зазначав, що моральна шкода йому завдана неправомірних діями податкових органів, про що свідчить звернення їх до адміністративного суду з позовом про стягнення з нього штрафу. Зазначене ОСОБА_1 підтвердив в своїх поясненнях в судовому засіданні апеляційного суду. При цьому зазначив такі дії працівників податкових органів мали своїм наслідком утруднення його господарської діяльності як приватного підприємця, оскільки багато хто з його партнерів по бізнесу не виявив бажання на подальшу з ним співпрацю;
відповідно до стаття 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті (частина 1 цієї статті);
моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом (частина 2 статті 1167 ЦК України);
разом з тим, право на звернення з позовами про стягнення санкцій, пов'язаних із забороною організації і проведення азартних ігор на території України, безпосередньо випливає із Закону України «Про державну податкову службу в Україні» та належить до компетенції органів державної податкової служби як суб'єкта владних повноважень;
колегія суддів апеляційного суду погодилась з висновком суду першої інстанції про те, що звернення державної податкової інспекції у Ленінському районі до суду з зазначеним позовом відбувалося в межах повноважень податкових органів на підставі Закону України «Про державну податкову службу в Україні» та Закону № 1334-VІ. Реалізуючи свої процесуальні права, як позивача в адміністративній справі, податкова інспекція на підтвердження своїх позовних вимог надала письмові докази, які на її думку підтверджували такі вимоги, проте в остаточному судовому рішення суд з такими вимогами не погодився. Отже, звернення податкових органів до суду з таким позовом не може вважатися протиправними діями державної податкової інспекції у Ленінському районі. Сам факт відмови позивачу - державній податковій інспекції у Ленінському районі в задоволенні її позовних вимог також не може свідчити про протиправність її дій, оскільки у даному випадку позивач не належно виконав свій процесуальний обов'язок щодо надання доказів на підтвердження своїх вимог.
ОСОБА_1 14 січня 2025 року засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 24 вересня 2024 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року.
Ухвалою Верховного Суду від 06 лютого 2025 року касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків, зокрема, вказати підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 ЦПК України підстави (підстав), обґрунтувати неправильне застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. При цьому в ухвалі було вказано, що особі, яка подала касаційну скаргу, слід звернути увагу, що у разі посилання у касаційній скарзі як на підставу, на якій подається касаційна скарга, на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду) у касаційній скарзі слід зазначити, яку саме норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в указаних у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, застосував суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Посилаючись на постанови Верховного Суду, особі, яка подала касаційну скаргу, слід зазначити, які саме висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (та якої саме) у них викладено та які не застосував суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
У лютому 2025 року особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 06 лютого 2025 року подано уточнену касаційну скаргу, у якій ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
В уточненій касаційній скарзі ОСОБА_1 щодо підстав касаційного оскарження судового рішення зазначає, що касаційна скарга подається на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду). Обґрунтовуючи указану підставу касаційного оскарження судових рішень, ухвалених по суті справи, ОСОБА_1 зазначає, що суд апеляційної інстанції не застосував норму права (частину першу, шосту статті 1176 ЦК України) та не врахував висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 20 січня 2020 року у цій справі № 490/3581/17 (в ЄДРСР - постанова від 29 січня 2020 року - https://reyestr.court.gov.ua/Review/87365527) про те, що:
«відповідно до позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, заявлених у справі, яка розглядається, позивач стверджував, що йому завдано моральної шкоди внаслідок незаконного притягнення до адміністративної відповідальності, обрання міри запобіжного заходу (підписка про невиїзд), незаконного проведення обшуку, безпідставного звернення до суду, що в свою чергу потягло незаконність арешту його банківських рахунків, арешту рухомого та нерухомого майна, що позбавило його, як власника, можливості користуватися та розпоряджатися цим майном. Також стверджував, що порушення цих прав має місце й на сьогодні.
Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог щодо відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд правильно зазначив, що викладені вище доводи позивача, зокрема щодо незаконності застосування до нього запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, що у разі встановлення є підставою для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, на яку позивач посилається, обґрунтовуючи позов в частині відшкодування моральної шкоди, підлягають перевірці в судовому засіданні та обґрунтуванню в остаточному судовому рішенні.
Суд апеляційної інстанції, не погоджуючись з висновками суду першої інстанції, також правильно вказав, що право на відшкодування шкоди з урахуванням практики ЄСПЛ повинно носити ефективний характер, і має на меті не тільки покриття шкоди, завданої потерпілій стороні, а також є засобом попередження з боку відповідача вчинення порушень прав, отже має бути відчутним не тільки для позивача, але й для відповідача, бо спонукало б відповідача вживати заходів щодо зміни практики нехтування положеннями законодавства».
Касаційна скарга підлягає поверненню з таких мотивів.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
У пункті 5 частини другої статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав). У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
Тлумачення вказаних норм ЦПК України дозволяє зробити висновок, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених в пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов'язково вказуватися у взаємозв'язку із посиланням на відповідний пункт частини другої статті 389 ЦПК України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення.
У разі посилання у касаційній скарзі як на підставу, на якій подається касаційна скарга, на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду) у касаційній скарзі слід зазначити, яку саме норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в указаних у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, застосував суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Посилаючись на постанови Верховного Суду, у касаційній скарзі слід зазначити, які саме висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (та якої саме) у них викладено та які не застосував суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Про повернення касаційної скарги постановляється ухвала (частина шоста статті 393 ЦПК України).
Аналіз уточненої касаційної скарги свідчить, що їх мотивувальна частина складається із викладення обставин справи та містить формальне посилання на неправильність та незаконність судових рішень. ОСОБА_1 не обґрунтовує передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України підстав касаційного оскарження судових рішень.
Посилання у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 29 січня 2020 року у цій справі № 490/3581/17, у якій, на думку особи, яка подає касаційну скаргу, викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах (стаття 1176 ЦК України), що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні, не є обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Оскільки постановою Верховного Суду від 29 січня 2020 року залишена без змін постанова апеляційного суду, постановлена за результатами перегляду ухвали суду першої інстанції в частині закриття провадження у справі, тобто ухвали, постановленої з процесуальних питань. Посилаючись на постанову Верховного Суду від 29 січня 2020 року у цій справі № 490/3581/17, ОСОБА_1 у касаційній скарзі не вказує які саме висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (ст. 1176 ЦК України) у ній викладено та які не застосував суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Указане не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України та не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України).
Тому ОСОБА_1 не виконано вимог ЦПК України при поданні касаційної скарги щодо наведення підстав касаційного оскарження судових рішень, і згідно пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України, касаційна скарга підлягає поверненню.
Крім цього, повернення касаційної скарги не є перешкодою у доступі до правосуддя, оскільки повернення касаційної скарги не обмежує право особи в межах розумних строків та при дотриманні всіх інших вимог процесуального закону на повторне звернення до Верховного Суду.
Керуючись статтями 260, 389, 392, 393, 394 ЦПК України,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 24 вересня 2024 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року повернути.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя В. І. Крат