27 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 127/14617/21
провадження № 61-4173св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Грань»,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю «Грань» на постанову Вінницького апеляційного суду від 09 квітня 2024 року у складі колегії суддів Сала Т. Б., Ковальчука О. В., Шемети Т. М. у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Грань» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про розірвання договору купівлі-продажу, припинення права власності та повернення приміщення,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2021 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Грань» (далі - ТОВ «Грань») звернулося до суду з позовом, у якому з урахуванням заяви про зміну предмета позову просило:
- розірвати договір купівлі-продажу від 02 грудня 2019 року, укладений між ТОВ «Грань» та ОСОБА_1 , що зареєстрований у реєстрі за № 3401;
- припинити право власності ОСОБА_2 на 4/25 частки нежитлового приміщення № 2, загальною площею 243,8 кв. м, на першому поверсі другого та третього блоку у будівлі гуртожитку для малосімейних, яке розташовано за адресою: АДРЕСА_1 , та витребувати зазначену частку нежитлового приміщення з незаконного володіння ОСОБА_2 ;
- припинити право власності ОСОБА_3 на 17/25 частки нежитлового приміщення № 2, загальною площею 243,8 кв. м, на першому поверсі другого та третього блоку у будівлі гуртожитку для малосімейних, яке розташовано за адресою: АДРЕСА_1 , та витребувати зазначену частку нежитлового приміщення з незаконного володіння ОСОБА_3 .
Свої вимоги ТОВ «Грань» мотивувало тим, що 02 грудня 2019 року між ним та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, що складає 21/25 частки нежитлового приміщення № 2, загальною площею 243,8 кв. м, на першому поверсі другого та третього блоку у будівлі гуртожитку для малосімейних, яке розташовано за адресою: АДРЕСА_2 .
Сторони погодили, що продаж вчинено за 303 391,20 грн, які покупець зобов'язалася перерахувати на рахунок продавця протягом десяти днів з дня підписання договору купівлі-продажу.
Цього ж дня, 02 грудня 2019 року, ОСОБА_1 здійснила реєстрацію права власності на спірне нежитлове приміщення і за умовами договору у відповідача виникло право власності на це майно.
Позивач у повному обсязі виконав свої договірні зобов'язання, однак, відповідач всупереч умовам зазначеного договору не сплатила вартість об'єкта купівлі-продажу.
Таким чином позивач вважав, що має місце істотне порушення умов договору купівлі-продажу, внаслідок чого у нього виникло право на одностороннє розірвання такого договору в судовому порядку.
У подальшому ТОВ «Грань» стало відомо, що ОСОБА_1 відчужила 21/25 частки спірного нежитлового приміщення іншим особам, а саме 4/25 частки - ОСОБА_2 та 17/25 частки - ОСОБА_3 .
Згідно з інформаційною довідкою підставою для державної реєстрації права власності на 17/25 частки спірного нежитлового приміщення за ОСОБА_3 є договір купівлі-продажу від 26 квітня 2021 року, а підставою для державної реєстрації права власності на 4/25 частки спірного нежитлового приміщення за ОСОБА_2 - договір купівлі-продажу від 17 серпня 2021 року.
Отже, з метою ефективного захисту порушеного права доцільним також є застосування наслідків розірвання договору купівлі-продажу нежитлового приміщення та витребування майна від останніх набувачів.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Вінницький міський суд Вінницької області у складі судді Сичука М. М. рішенням від 26 грудня 2023 року позов задовольнив.
Розірвав договір купівлі-продажу нежитлового приміщення від 02 грудня 2019 року, укладений між ТОВ «Грань» та ОСОБА_1 , що зареєстрований у реєстрі за № 3401.
Припинив право власності ОСОБА_2 на 4/25 частки нежитлового приміщення № 2, загальною площею 243,8 кв. м, на першому поверсі другого та третього блоку у будівлі гуртожитку для малосімейних, яке розташовано за адресою: АДРЕСА_1 , та витребував зазначену частку нежитлового приміщення з незаконного володіння ОСОБА_2 .
Припинив право власності ОСОБА_3 на 17/25 частки нежитлового приміщення № 2, загальною площею 243,8 кв. м, на першому поверсі другого та третього блоку у будівлі гуртожитку для малосімейних, яке розташовано за адресою: АДРЕСА_1 , та витребував зазначену частку нежитлового приміщення з незаконного володіння ОСОБА_3 .
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що несплата відповідачем ОСОБА_1 грошових коштів за придбання 21/25 частки нежитлового приміщення є істотним порушення умов договору купівлі-продажу нерухомого майна, що є підставою для розірвання такого правочину.
Надану ОСОБА_1 копію платіжного доручення від 26 квітня 2021 року № 652485 про оплату вартості 21/25 часток нежитлового приміщення № 2 у сумі 303 381,20 грн суд вважав неналежним та недопустимим доказом виконання умов спірного договору купівлі-продажу, зазначивши, що банківський рахунок ТОВ «Грань», на який відповідач намагалася перерахувати кошти, було закрито 13 квітня 2021 року, у зв'язку з чим банк повернув відповідачу перераховану за платіжним дорученням грошову суму (303 391,20 грн).
З огляду на наявність достатніх підстав для розірвання договору купівлі-продажу нерухомого майна, яке, у свою чергу, було незаконно відчужене ОСОБА_1 на користь відповідачів ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , суд вважав обґрунтованими позовні вимоги ТОВ «Грань» про припинення права власності названих відповідачів та витребування нежитлового приміщення з їх незаконного володіння.
Вінницький апеляційний суд постановою від 09 квітня 2024 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 26 грудня 2023 року скасував та ухвалив нове рішення.
У задоволенні позову ТОВ «Грань» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про розірвання договору купівлі-продажу, припинення права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння відмовив.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що, звертаючись до суду з цим позовом, ТОВ «Грань» не зазначало серед підстав позову про відмову відповідача прийняти товар, що свідчить про те, що об'єкт продажу було передано ОСОБА_1 .
За таких умов підлягає застосуванню частина третя статті 692 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), відповідно до якої у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.
Отже, такий спосіб захисту як розірвання договору купівлі-продажу, що вже частково виконаний із боку продавця, який передав товар, і покупця, який прийняв товар, не є ефективним, а тому у задоволенні позовних вимог ТОВ «Грань» слід відмовити саме з цих підстав.
Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 та у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 194/342/15.
Крім того, ОСОБА_1 , хоча і через значний проміжок часу, вчиняла дії для оплати придбаного нерухомого майна. При цьому, саме товариство протягом визначеного договором строку, а також протягом наступного 2020 року не вживало жодних заходів для отримання коштів.
Надані ОСОБА_1 до суду апеляційної інстанції копії квитанцій від 09 лютого 2024 року про сплату коштів ТОВ «Грань» колегія суддів не прийняла, зазначивши, що такі докази не були предметом дослідження суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У травні 2024 року ТОВ «Грань» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 09 квітня 2024 року, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 26 грудня 2023 року залишити без змін.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 2 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2020 року у справі № 361/6517/17 та від 30 вересня 2020 року у справі № 661/3827/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, наявні підстави для відступлення від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах,викладених у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 194/342/15 (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційну скаргу ТОВ «Грань» мотивувало тим, що у разі, якщо покупець не виконує свого обов'язку щодо оплати переданого йому товару в установлений договором купівлі-продажу строк, продавець набуває право вимоги такої оплати та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами (частина третя статті 692 ЦК України) або розірвання договору з підстав, передбачених статтею 651 ЦК України.
Вважає, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку щодо обрання позивачем неналежного способу захисту свого права шляхом пред'явлення позовної вимоги про розірвання спірного договору купівлі-продажу, оскільки надане частиною третьою статті 692 ЦК України право продавця вимагати оплати товару та процентів за користування чужими грошовими коштами у випадку прострочення оплати товару покупцем за договорами купівлі-продажу, як і передбачений частиною другою статті 625 цього Кодексу обов'язок боржника на вимогу кредитора у випадку прострочення грошового зобов'язання сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення та три проценти річних, не виключають застосування положень частини другої статті 651 ЦК України щодо розірвання договору у разі його істотного порушення другою стороною.
У ОСОБА_1 відсутній акт приймання-передання об'єкта продажу і, відповідно, вона не прийняла товар, а тому апеляційний суд безпідставно застосував до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 194/342/15.
Отже, встановивши, що ОСОБА_1 не виконала одну з істотних умов договору купівлі-продажу - проведення розрахунку за придбане майно, тобто не вчинила дій щодо належного виконання умов договору, чим істотно порушила його умови, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для розірвання спірного договору, оскільки позивач був позбавлений того, на що він розраховував під час укладення цього договору, а саме отримання грошових коштів за продане майно.
Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 14 травня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Вінницького міського суду Вінницької області.
03 червня 2024 року справу № 127/14617/21 передано до Верховного Суду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
02 грудня 2019 року між ТОВ «Грань» в особі директора ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_1 купила нежитлове приміщення, що складає 21/25 частку нежитлового приміщення № 2, загальною площею 243,8 кв. м, на першому поверсі другого та третього блоку у будівлі гуртожитку для малосімейних, яке розташовано за адресою: АДРЕСА_2 (пункт 1.1 договору) (том 1, а. с. 7).
У пункті 2.1 договору купівлі-продажу сторони погодили, що продаж вчинено за 303 391,20 грн з урахуванням податку на додану вартість, які покупець зобов'язався перерахувати на рахунок продавця № НОМЕР_1 , відкритий в АТ «УкрСиббанк», протягом десяти днів з дня підписання цього договору.
Згідно з пунктами 3.1, 3.2 договору купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати об'єкт продажу за актом приймання-передання після повного розрахунку з ним, протягом трьох діб. Обов'язок продавця передати об'єкт продажу покупцю вважається виконаним у момент передання представнику покупця ключів, а також підписання сторонами акта приймання-передання.
У пункті 4.1 договору купівлі-продажу передбачено, що право власності на нерухомість виникає у покупця з моменту його державної реєстрації у встановленому законом порядку.
На підставі зазначеного правочину 02 грудня 2019 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на 21/25 частку спірного нежитлового приміщення, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 06 січня 2021 року № 239915801 (том 1, а. с. 8).
26 квітня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу частки приміщення, за умовами якого ОСОБА_3 прийняв у власність 21/25 частку у праві власності на нежитлове приміщення № 2 на першому поверсі другого та третього блоку у будівлі гуртожитку для малосімейних, яке розташовано за адресою: АДРЕСА_2 (том 2, а. с. 120-170)
17 серпня 2021 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу частки приміщення, за умовами якого ОСОБА_2 придбала 4/25 частки у праві власності на нежитлове приміщення № 2 на першому поверсі другого та третього блоку у будівлі гуртожитку для малосімейних, яке розташовано за адресою: АДРЕСА_2 (том 2, а. с. 74-117).
Отже, у власності ОСОБА_3 залишилося 17/25 частки нежитлового приміщення, а у власності ОСОБА_2 - 4/25 частки нежитлового приміщення, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 25 серпня 2021 року № 271742990 (том 1, а. с. 111).
Суди також з'ясували, що згідно з наданою позивачем випискою за рахунком № НОМЕР_1 за період з 29 листопада 2019 року до 07 квітня 2021 року на рахунок ТОВ «Грань» від ОСОБА_1 не надходила оплата за договором купівлі-продажу від 02 грудня 2019 року (том 1, а. с. 9-61).
Під час розгляду справи у суді першої інстанції ОСОБА_1 надала копію платіжного доручення від 26 квітня 2021 року № 652485 про оплату вартості спірного нежитлового приміщення за договором купівлі-продажу від 02 грудня 2019 року у сумі 303 381,20 грн (том 1, а. с. 107).
Згідно з довідкою ТОВ «Грань» від 26 серпня 2021 року № 15 товариство не отримувало грошові кошти у сумі 303 391,20 грн через закриття 13 квітня 2021 року рахунку № НОМЕР_1 (том 1, а. с. 114).
Про те, що зазначений рахунок ТОВ «Грань» було закрито 13 квітня 2021 року також свідчить довідка АТ «УкрСиббанк» від 25 серпня 2021 року № 57-1-06/34/220 (том 1, а. с. 115).
На виконання ухвали Вінницького міського суду Вінницької області від 21 жовтня 2021 року АТ «АБ «РАДАБАНК» надало лист від 12 листопада 2021 року № 1009-1/10-1-1/2021-БТ та копію платіжного доручення від 26 квітня 2021 року № 652484 щодо перерахування з карткового рахунку ОСОБА_1 , IBAN НОМЕР_2 , на розрахунковий рахунок ТОВ «Грань» № НОМЕР_1 грошових коштів у сумі 303 391,20 грн (том 1, а. с. 158, 159).
15 грудня 2021 року від АТ «АБ «РАДАБАНК» до суду першої інстанції надійшло доповнення до зазнаного листа, згідно з яким перераховані платіжним дорученням від 26 квітня 2021 року № 652484 з карткового рахунку ОСОБА_1 , IBAN НОМЕР_2 , на розрахунковий рахунок ТОВ «Грань» № НОМЕР_1 грошові кошти у сумі 303 391,20 грн АТ «УкрСиббанк» повернуло 27 квітня 2021 року на рахунок ОСОБА_1 у зв'язку із закриттям рахунку отримувача. У подальшому ОСОБА_1 отримала грошові кошти з карткового рахунку через POS-термінал, про що також свідчить виписка з її карткового рахунку (том 1, а. с. 175, 176).
Апеляційний суд не прийняв надані ОСОБА_1 копії квитанцій від 09 лютого 2024 року про сплату ТОВ «Грань» грошових коштів за договором купівлі-продажу від 02 грудня 2019 року, зазначивши, що такі докази не були предметом дослідження суду першої інстанції.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 2 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (стаття 509 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з частиною першою статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
У частині першій статті 611 ЦК України визначено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору, зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди.
Відповідно до статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (частина перша статті 655 ЦК України).
Згідно зі статтею 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Відповідно до частини першої статті 691 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати.
Розірвання договору належить до загальних способів захисту прав сторін договору.
У свою чергу, глава 54 ЦК України містить спеціальне регулювання відносин щодо купівлі-продажу, зокрема і щодо способів захисту прав продавця, порушених покупцем.
Згідно з частинами першою-третьою статті 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу. У разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.
Відповідно до частини четвертої статті 692 ЦК України, якщо покупець відмовився прийняти та оплатити товар, продавець має право за своїм вибором вимагати оплати товару або відмовитися від договору купівлі-продажу.
Таким чином, лише у випадку, коли покупець відмовився і прийняти, і оплатити товар, продавець може за своїм вибором або вимагати виконання договору з боку покупця, або відмовитися від договору. Друга можливість надана продавцю, виходячи з того, що якщо покупець не виконав жодного свого обов'язку, не сплатив ціни товару та відмовився його прийняти (наприклад, надіслав продавцю заяву про відмову прийняти товар, безпідставно не прийняв запропоноване продавцем виконання зобов'язання з його боку, безпідставно повернув надісланий товар тощо), то така поведінка свідчить про втрату інтересу покупця до виконання договору. Продавець у свою чергу також може втратити інтерес до договору, при цьому він володіє товаром і має можливість розпорядитися ним, зокрема продати його іншій особі, аби отримати покупну ціну. Тобто продавець теж вправі відмовитися від договору купівлі-продажу, тобто розірвати його шляхом вчинення одностороннього правочину чи вимагати виконання договору з боку покупця за умови, якщо покупець втратив інтерес до договору, не прийнявши та не оплативши товар. У таких випадках позовна вимога продавця про розірвання договору в судовому порядку задоволенню не підлягає, оскільки розірвання договору пов'язується законом із вчиненням одностороннього правочину, а не із судовим рішенням.
У постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 194/342/15-ц (провадження № 61-16664св20) з подібними правовідносинами Верховний Суд дійшов висновку, що такий спосіб захисту як розірвання договору купівлі-продажу, що вже частково виконаний з боку продавця, який передав товар, і покупця, який прийняв товар, не є ефективним, а тому у задоволенні позовних вимог слід відмовляти саме з цих підстав.
Зазначений висновок Верховного Суду ґрунтується на правовому висновку Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норми статті 692 ЦК України, викладеному у постанові від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19) про те, що «…покупці отримали товар, але, як стверджує позивачка, не здійснили оплати. За таких умов підлягає застосуванню частина третя статті 692 ЦК України, відповідно до якої у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами. Наведений припис не передбачає можливості продавця за своїм вибором вдатися до іншого способу захисту, зокрема не передбачає можливості розірвання договору в судовому порядку. Якщо порушення права продавця полягає в тому, що він не отримав грошових коштів від продавця, то способу захисту, який належним чином захистить саме це право, відповідає позовна вимога про стягнення неотриманих коштів.
Натомість такий спосіб захисту, як розірвання договору, що вже частково виконаний з боку продавця, який передав товар покупцю, і який його прийняв, не відповідає суті порушення договору, що полягає в несплаті грошових коштів. Така несплата (повна або часткова) може бути наслідком не навмисного порушення договору з боку покупця (який бажає збагатитися за рахунок затримки оплати), а добросовісної помилки покупця, наприклад, через існування розбіжностей між сторонами щодо суми, належної до сплати, щодо взаємних розрахунків між сторонами (зокрема, як у цій справі).
Крім того, такий спосіб захисту, як розірвання договору, може бути використаний продавцем не з метою відновлення його права на одержання грошових коштів, а з метою невиправданого збагачення, якщо, наприклад, ринкова ціна на продане майно збільшилася, в тому числі завдяки його поліпшенню покупцем. Такі несправедливі наслідки можуть настати через невідповідність зазначеного способу захисту суті порушення права».
Подібний висновок міститься й у постановах Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 636/5261/18 (провадження № 61-5308св20)та від 16 листопада 2022 року у справі № 308/1927/17 (провадження № 61-1734св22).
Згідно з правовими висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (провадження № 14-626цс18), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, встановивши, що у спірних правовідносинах порушення права ТОВ «Грань» (продавця нерухомого майна) полягає у тому, що товариство не отримало грошових коштів (303 391,20 грн) від ОСОБА_1 як покупця, апеляційний суд правильно керувався тим, що належним способом захисту може бути, зокрема, стягнення неотриманих коштів за договором купівлі-продажу, а не розірвання договору.
Ураховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що, заявивши вимогу про розірвання договору купівлі-продажу, ТОВ «Грань» обрало неналежний спосіб захисту та обґрунтовано відмовив у задоволенні позову саме з цих підстав.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Аргументи касаційної скарги про те, що уОСОБА_1 відсутній акт приймання-передання об'єкта продажу і, відповідно, вона не прийняла товар, а тому апеляційний суд безпідставно застосував до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 194/342/15, не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_1 не відмовлялася ані від прийняття об'єкта продажу, ані від оплати його вартості. Крім того, ОСОБА_1 , хоча і через значний проміжок часу, вчиняла дії щодо оплати придбаного нерухомого майна, тому така поведінка свідчить про наявність інтересу покупця до виконання договору.
Такий спосіб захисту як розірвання договору купівлі-продажу нерухомого майна, на яке покупець оформив право власності та у подальшому відчужив третім особам, не направлений на відновлення порушеного майнового права продавця та, відповідно, є неналежним способом захисту.
За встановлених у цій справі обставин Верховий Суд погоджується з висновками апеляційного суду про те, що способу захисту, який належним чином захистить право ТОВ «Грань» як продавця на отримання коштів, відповідає позовна вимога про стягнення з покупця недоотриманих коштів.
Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку щодо обрання позивачем неналежного способу захисту свого права шляхом пред'явлення позовної вимоги про розірвання спірного договору купівлі-продажу, оскільки надане частиною третьою статті 692 ЦК України право продавця вимагати оплати товару та процентів за користування чужими грошовими коштами у випадку прострочення оплати товару покупцем за договорами купівлі-продажу, як і передбачений частиною другою статті 625 цього Кодексу обов'язок боржника на вимогу кредитора у випадку прострочення грошового зобов'язання сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення та процентів річних, не виключають застосування положень частини другої статті 651 ЦК України щодо розірвання договору в разі його істотного порушення другою стороною, з посиланням на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2020 року у справі № 361/6517/17 та від 30 вересня 2020 року у справі № 661/3827/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), колегія суддів відхиляє з огляду на таке.
Відступленнявід висновку щодо застосуваннянорми права уподібних правовідносинах, викладеного в ранішеухваленому рішенні водній зі справВерховного Суду України, Великої Палати ВерховногоСуду чи ВерховногоСуду у складіколегії суддів (палати, об'єднаної палати), означає відступлення від аналогічнихвисновків, сформульованих раніше вінших постановах Верховного Суду України, Великої Палати ВерховногоСуду чи ВерховногоСуду у складіколегії суддів (палати, об'єднаної палати).
У справі, яка переглядається, колегія суддів не знаходить підстав для необхідностіурахування висновків Верховного Суду, викладениху постановах від 10 квітня 2020 року усправі № 361/6517/17 (провадження № 61-13968св19) та від 30 вересня 2020 року у справі № 661/3827/17 (провадження № 61-37251св18), щодо можливості розірвання договору купівлі-продажу через несплату покупцем грошових коштів у визначений договором строк, оскількиВелика Палата ВерховногоСуду фактично відступила від цих висновків у постановівід 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження№ 12-145гс19), зазначивши, що, якщо порушення права продавця полягає у тому, що він не отримав грошових коштів від продавця, то способу захисту, який належним чином захистить саме це право, відповідає позовна вимога про стягнення неотриманих коштів, тобто продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами, а не розірвання договору купівлі-продажу.
Аргументи касаційної скарги про наявність підстав для відступлення від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах,викладених у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 194/342/15 (провадження № 61-16664св20), про те, що такий спосіб захисту як розірвання договору купівлі-продажу, що вже частково виконаний з боку продавця, який передав товар, і покупця, який прийняв товар, не є ефективним, а тому у задоволенні позовних вимог слід відмовляти саме з цих підстав (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України), колегія суддів відхиляє, оскільки зазначений висновок Верховного Суду ґрунтується на правовому висновку Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норми статті 692 ЦК України, викладеному у постанові від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19).
Крім того, аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від02 червня 2021 року у справі № 636/5261/18 (провадження № 61-5308св20)та від 16 листопада 2022 року у справі № 308/1927/17 (провадження № 61-1734св22) і колегія суддів не вбачає підстав для відступлення від зазначених правових висновків.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини,право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland»), заява № 49684/99).
Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи суди аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваній постанові, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Грань» залишити без задоволення.
Постанову Вінницького апеляційного суду від 09 квітня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:Є. В. Петров
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко