Житомирський апеляційний суд
Справа №277/801/24 Головуючий у 1-й інст. Заполовський В. В.
Категорія 72 Доповідач Борисюк Р. М.
04 березня 2025 року
Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Борисюка Р.М.,
суддів Павицької Т.М., Шевчук А.М.,
з участю секретаря
судового засідання Трикиша Ю.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Житомирі цивільну справу № 277/801/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: орган опіки та піклування Народницької селищної ради Житомирської області, орган опіки та піклування Коростенської міської ради Житомирської області, орган опіки та піклування Барашівської сільської ради Звягельського району Житомирської області, про позбавлення батьківських прав,
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ємільчинського районного суду Житомирської області від 08 жовтня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Заполовського В.В. у смт. Ємільчине,
У червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся з даним позовом, в якому просив позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно неповнолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Позов мотивувався тим, що з 22 липня 2011 року перебував в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 . Під час шлюбу у них народилося двоє неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 07 листопада 2016 року шлюб було розірвано.
Зазначав, що їхні спільні діти зареєстровані та проживають разом із ним. Відносно відповідачки відкрито виконавче провадження НОМЕР_1 від 23 січня 2023 року на підставі судового наказу Коростенського міськрайонного суду Житомирської області про стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей, однак відповідачка аліментів на утримання дітей не сплачує.
Вказував про те, що мати дітей має іншу родину, в якій виховується також п'ятеро дітей, вона сама не працює, безвідповідально відноситься до своїх батьківських обов'язків. Відповідачка не піклується про фізичний і духовний розвиток дітей, підготовку до самостійного життя, не спілкується з ними, не виявляє інтересу до їх внутрішнього світу, ухиляється від виконання батьківських обов'язків, не забезпечує належних умов для їх розвитку.
Зазначав, що 22 квітня 2024 року ОСОБА_2 написала заяву, яка посвідчена нотаріально, про відмову від своїх батьківських прав та визнання того факту, що вона не приймає участі у вихованні дітей.
Позивач наголошував, що він має власне житло, отримує стабільний дохід, який є достатній для належного забезпечення дітей, ним створені всі умови для їх проживання, сам позитивно характеризується, тобто може у повному обсязі створити всі необхідні умови для проживання та нормального розвитку дітей в атмосфері любові та матеріальної забезпеченості.
Рішенням Ємільчинського районного суду Житомирської області від 08 жовтня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, де просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким позбавити відповідачку батьківських прав.
Апеляційна скарга мотивована тим, що ухвалене рішення є незаконним та необґрунтованим, оскільки ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції, викладені в рішенні не відповідають фактичним обставинам у справі.
Зазначає, що судом першої інстанції не взято до уваги факт написання відповідачкою заяви до компетентних органів про визнання того, що вона не приймає участі у вихованні дітей та відмовляється від своїх батьківських обов'язків.
Таким чином, судове рішення не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України, а тому у відповідності до положень статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про задоволення його позовних вимог і позбавлення відповідачки батьківських прав відносно неповнолітніх дітей.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Згідно частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду.
У судовому засіданні позивач підтримав апеляційну скаргу, просив її задовольнити і надав пояснення, які відповідають доводам скарги та змісту позовних вимог.
Належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи інші учасники в судове засідання не з'явились, а тому суд апеляційної інстанції розглянув справу у їх відсутність, що відповідає положенням частини 2 статті 372 ЦПК України.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до положень статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з огляду на наступне.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів винної поведінки та свідомого нехтування своїми батьківськими обов'язками відповідачкою, які б свідчили про її ухилення від виховання синів і, як наслідок, необхідність у зв'язку з цим застосовувати щодо матері неповнолітніх такий крайній захід, як позбавлення батьківських прав.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції із таких мотивів.
Судом встановлено, що сторони є батьками неповнолітніх синів: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується ксерокопіями свідоцтв про народження дітей ( а.с. 7-8).
Із матеріалів справи убачається, що після розірвання шлюбу із ОСОБА_1 відповідачка 15 лютого 2017 року уклала шлюб із громадянином ОСОБА_6 та змінила прізвище на « ОСОБА_6 » ( а.с. 11).
Згідно копії нотаріально посвідченої заяви відповідачки ОСОБА_2 до компетентних органів від 22 квітня 2024 року, остання засвідчила що її неповнолітні діти: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 проживають разом з їх батьком ОСОБА_1 . Вона не приймає участі у їх вихованні та відмовляється від своїх батьківських прав (а.с. 14).
Відповідно до копії висновку органу опіки та піклування щодо доцільності (не доцільності) позбавлення батьківських прав відповідачки відносно її малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , який затверджений розпорядженням Народицької селищної ради Житомирської області №357-од від 23 травня 2024 року, орган опіки та піклування вважає доцільним позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно зазначених неповнолітніх дітейдітей (а.с. 130-131).
Згідно копії висновку органу опіки та піклування Коростенської міської ради «Про визначення місця проживання малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 », який затверджений рішенням виконавчого комітету Коростенської міської ради Житомирської області №283 від 20 липня 2022 року, орган опіки та піклування вважає за доцільне визначити місце проживання дітей з батьком ОСОБА_1 , який матеріально забезпечений та має власне житло. Мати дітей не заперечує проти того, щоб діти проживали з батьком (а.с. 126-127).
Із копії акту обстеження умов проживання, який затверджений 26 квітня 2024 року начальником служби у справах дітей Коростенської міської ради слідує, що позивачем створені належні умови для проживання та виховання дітей у квартирі АДРЕСА_1 (а.с. 20).
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Статтею 7 СК України визначено необхідність забезпечення дитині можливості здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Положеннями статті 1 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що забезпечення найкращих інтересів дитини - це дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров'я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити.
Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), які стосуються застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (рішення від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», рішення від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України»).
Таким чином, принцип найкращих інтересів дитини, який є одним із фундаментальних принципів, закріплених у міжнародних актах та національному законодавстві України, означає пріоритетне врахування батьками, законними представниками дитини, органами влади, судом та іншими особами інтересів дитини під час вчинення дій або прийняття ними рішень, які спрямовані на задоволення будь-яких індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров 'я та особливостей розвитку.
Сім'я є цінною для розвитку дитини, і коли вона руйнується, батьки, які почали проживати окремо, мають віднайти способи захистити дитину і забезпечити те, що потрібно, щоб дитина зростала у благополучній атмосфері, повноцінно розвивалася та не зазнавала негативного впливу. Ситуація, в якій батьки не в змозі віднайти такі способи за взаємним погодженням, потребує втручання органів державної влади, зокрема суду, з метою забезпечення встановлення належних стосунків між дитиною і батьками, що є фундаментальними для благополуччя дитини. Дитина потребує уваги, підтримки і любові обох батьків, та є найбільш вразливою стороною під час будь-яких сімейних конфліктів. Подібні висновки зроблені у постанові Верховного Суду від 23 лютого 2023 року у справі № 188/1542/20 (провадження № 61-11857св22).
У національному законодавстві підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України.
Зокрема, вказаною нормою визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.
Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини (пункт 2 частина1 стаття 164 СК України).
Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Статтею 165 СК України визначено, що право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, оскільки більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаній категорії справ, мають оціночний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин. Разом із тим, спір виникає у надчутливих правовідносин, де в центрі повинні стояти інтереси дитини, а тому суд повинен, зокрема, переконатися, чи ґрунтуються висновки національних органів на достатній доказовій базі, з урахуванням того, що у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною, а поведінку батьків (матері/батька) змінити неможливо.
Згідно зі статтею 166 СК України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для матері (батька), так і для дитини.
Позбавлення батьківських прав(тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.
Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських правна дитину вже несе в собі негативний вплив на свідомість дитини, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.
Права батьків і дітей, які засновані на спорідненості, становлять основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, спрямовані перешкодити реалізації цих прав, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19 (провадження № 61-1344св20) зазначено, що «ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками. Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків».
За положенням частини шостої статі 19 СК України, суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Висновок виконавчого комітету має рекомендаційний характер. Судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров'я та психічного розвитку. Самі по собі встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, приймають участь у вихованні не у достатній мірі не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають в тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості. Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських правна дитину та освідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.
Правовий висновок проте, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який слід розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків викладено, зокрема в постановах Верховного Суду від 29 липня 2021 року у справі № 686/16892/20, від 07 грудня 2022 року у справі № 562/2695/20, від 03 серпня 2022 року у справі № 306/7/20, від 11 січня 2023 року у справі № 461/7447/17. Судова практика щодо застосування положень статті 164 СК України є усталеною.
При вирішенні судом питання щодо позбавлення батьківських прав визначальним є ставлення матері (батька) до дитини, бажання спілкуватися і брати участь у її вихованні.
Вирішуючи спір, належним чином дослідивши та давши оцінку наданим сторонами доказам у їх сукупності, суд першої інстанції, обґрунтовано вважав, що підстави, передбачені частиною першою статті 164 СК України для позбавлення відповідачки батьківських прав, відсутні.
Позивачем не доведено, а матеріали справи не містять доказів умисного ухилення відповідачкою від виконання своїх батьківських обов'язків, що в силу положень статей 12, 81 ЦПК України є його процесуальним обов'язком.
Та обставина, що на час розгляду справи, вихованням і розвитком дітей займається батько, не свідчить безумовно проте, що їх мати не бажає брати участь у їх утриманні і вихованні, тобто свідомо умисно нехтує батьківськими обов'язками.
Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який слід розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків, яке тягне за собою надзвичайні правові наслідки.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18, від 13 квітня 2020 року у справі № 760/468/18, від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17, від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16-ц, від 08 травня 2019 року у справі № 409/1865/17-ц. Судова практика щодо застосування положень статті 164 СК України є усталеною.
Висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, який носить рекомендаційний характер, не містить однозначних обставин, які б вказували на наявність підстав для застосування відносно відповідачки такого крайнього заходу, як позбавлення батьківських прав, а тому відповідно до частини шостої статті 19 СК України суд першої інстанції вірно з ним не погодився.
Крім того, такий висновок у сукупності та взаємозв'язку з іншими доказами не містить відомостей щодо наявності виключних обставин, підтверджених належними та допустимими доказами, які б свідчили про свідоме нехтування відповідачкою своїми обов'язками та які б були законною підставою для застосування такого крайнього заходу впливу, як позбавлення її батьківських прав.
Як вбачається із матеріалів справи, при її розгляді мати дітей ОСОБА_2 подала до суду заяву до компетентних органів про те, що вона позовні вимоги визнає (а.с. 14).
Відповідно до частини 4 статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
У постанові Верховного суду від 10 листопада 2023 року у справі №401/1944/22 (провадження № 61-10115св23) зазначено, про те, що саме лише подання заяви про визнання позову у справі про позбавлення батьківських прав не може бути підставою для звільнення позивача від обов'язку надання інших доказів на підтвердження існування обставин, передбачених частиною першою статті 164 СК України для позбавлення батьківських прав.
Колегія суддів, оцінюючи письмову заяву про визнання позову разом з усіма іншими доказами, враховуючи конкретні обставини даної справи, що підстави для позбавлення батьківських прав матері ОСОБА_2 відсутні, що позов не обґрунтований підставами щодо доцільності позбавлення батьківських прав відповідачки, вважає, що у такому випадку визнання відповідачкою позову суперечить закону, оскільки відмова батьків від участі у вихованні неповнолітніх дітей суперечить моральним засадам суспільства та не відповідає інтересам дітей.
Будь-який сімейний спір стосовно дітей має вирішуватися з урахуванням та якнайкращим забезпеченням інтересів лише дітей.
Позивач не надав належних доказів необхідності розірвання сімейних зв'язків матері з дітьми, які дозволили б виснувати про недотримання судом критерію пропорційності під час ухвалення рішення про відмову у позбавленні ОСОБА_2 батьківських прав.
Разом з тим, суд першої інстанції не звернув увагу на пункт 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року №3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» та при ухваленні рішення не попередив ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання і утримання синів: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Також судом не вирішено питання щодо покладення на орган опіки та піклування Коростенської міської ради Житомирської області здійснення контролю за виконанням ОСОБА_2 своїх батьківських обов'язків щодо неповнолітніх дітей.
Наведене узгоджується з правовими висновками викладеними у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року у справі №735/308/21 (провадження №61-10098св23).
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно зі статтею 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи викладене, у відповідності до положень пункту 3 частини 1 статті 376 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про необхідність зміни резолютивної частини судового рішення, шляхом її доповнення.
Відповідно до вимог підпункту «в» пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Приймаючи до уваги, що підстав для скасування рішення суду першої інстанції не встановлено, новий розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись ст. ст. 258, 259, 367, 368, 374, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, а рішення Ємільчинського районного суду Житомирської області від 08 жовтня 2024 року - змінити, доповнивши резолютивну частину судового рішення абзацами другим та третім наступного змісту:
«Попередити ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання і утримання синів: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ».
«Контроль за виконанням ОСОБА_2 батьківських обов'язків щодо синів: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 покласти на виконавчий комітет Коростенської міської ради Житомирської області, як орган опіки та піклування».
Абзац другий та третій судового рішення вважати четвертим та п'ятим відповідно.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Судді
Повний текст постанови складений: 05 березня 2025 року.