05 березня 2025 року
м. Харків
справа № 641/805/21
провадження № 22-ц/818/1018/25
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Пилипчук Н.П.,
суддів - Маміної О.В., Тичкової О.Ю.,
за участю секретаря - Львової С.А.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 20 лютого 2023 року в складі судді Курганникової О.А.
У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про скасування запису державного реєстратора про право власності.
Позовна заява мотивована тим, що 10 липня 2008 року між нею та банком укладено кредитний договір № HAL5GA00000021, відповідно до якого вона отримала кредит у розмірі 18 457, 52 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення коштів 11 липня 2015 року.
З метою забезпечення зобов'язань за кредитним договором, між нею та банком 10 липня 2008 року укладено договір іпотеки № HAL5GA00000021, за яким, вона передала в іпотеку своє житло за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 01 вересня 2016 року у справі № 641/13090/14-ц відмовлено у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Управління служби у справах дітей, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.
Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 02 листопада
2016 року, апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково, рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 01 вересня 2016 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов задоволено частково, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 10 липня 2008 року в розмірі 60 194,27 доларів США, яка складається із: 16 161,40 доларів США заборгованість за кредитом; 7839,77 доларів США заборгованість по процентам за користування кредитом; 2 077,19 доларів США заборгованість по комісії за користування кредитом; 31 231,69 доларів США пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, а також штрафи відповідно до договору: 18,71 доларів США штраф (фіксована частина); 2 865,50 доларів штраф (процентна складова) звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 61,20 кв м, шляхом її продажу АТ КБ «ПриватБанк» за ціною не нижче 664 221,00 грн і укладання від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з можливістю здійснення АТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки, в іншій частині у задоволенні позовних вимог відмолено.
22 лютого 2018 року при ознайомленні в Комінтернівському районному суді м. Харкова з матеріалами справи № 641/5870/17 вона дізналася, що на підставі рішення приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Бакумової А.В. від 27 жовтня 2016 року її право власності як іпотекодавця на квартиру АДРЕСА_2 , припинено, натомість зареєстровано право власності на вказану квартиру за АТ КБ «ПриватБанк» на підставі іпотечного договору (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 32086869 від 27 жовтня 2016 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1067843963101, номер запису про право власності 17134581 від 24 жовтня 2016 року).
Вважала, що в порушення рішення Апеляційного суду Харківської області
від 02 листопада 2016 року, АТ КБ «ПриватБанк» звернув стягнення на квартиру в позасудовому порядку, шляхом реєстрації за собою права власності.
Посилалася на те, що при перереєстрації права власності спірної квартири її оцінка не проводилася на момент її набуття, відсутні дані про погодження ціни іпотеки між сторонами договору іпотеки на момент набуття права власності.
Зазначила, що нотаріусом вчинено реєстрацію права власності на іпотечне майно на ім'я відповідача без отримання доказів на підтвердження того, що відповідно до вимог ст.35 Закону України «Про іпотеку» письмові вимоги про усунення порушення основного зобов'язання із зазначенням розміру заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки надсилались їй і були нею отримані. Також реєстратор не перевірила безспірність заборгованості по наданим документам та чи відмінний на час перереєстрації права власності обсяг майна від того, що передавався в іпотеку відповідно до договору іпотеки.
Вказала, що відповідно до кредитного договору та договору іпотеки вона отримала кредит в іноземній валюті в розмірі 18 457,52 доларів США, передана нею в іпотеку квартира має житлову площу 41,9 кв м, загальну площу 61,2 кв м, тобто менше 140 кв м та використовується нею як місце постійного проживання, а тому звернення стягнення на квартиру шляхом реєстрації права власності за відповідачем є незаконним, оскільки суперечить Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Просила скасувати запис про право власності номер 17134581 від 24 жовтня 2016 року про державну реєстрацію права власності за АТ КБ «ПриватБанк» на квартиру АДРЕСА_2 , здійснений на підставі рішення приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Бакумової А.В. від 27 жовтня 2016 року, індексний номер 32086869, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1067843963101; вирішити питання щодо судових витрат.
Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 20 лютого 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Апеляційна скарга мотивована тим, що рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2020 року у справі № 641/209/20 їй було відмовлено в задоволенні позовних вимог у зв'язку з обранням неналежного способу захисту та роз'яснено право на звернення до суду з позовом про скасування запису про проведену державну реєстрацію відповідного права, що нею і було зроблено. Проте, відмовляючи у позові суд зазначив, що нею обрано неналежний спосіб захисту, інших підстав для відмови у позові рішення не містить.
20 грудня 2023 року за допомогою системи «Електронний суд» Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу, в якому вважав рішення суду законим, а апеляційну скаргу необґрунтованою. При цьому посилався на те, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.
19 березня 2024 року за допомогою системи «Електронний суд» Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» подав до суду апеляційної інстанції додаткові пояснення, в яких зазначив, що вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення права позивача.
Постановою Харківського апеляційного суду від 24 квітня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишено без задоволення, рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 20 лютого 2023 року - залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 06 листопада 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Жарова-Тітарьова Л.М., задоволено частково, постанову Харківського апеляційного суду від 24 квітня 2024 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Відповідно до п.5 ч.3 ст.411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
27 лютого 2025 року за допомогою системи «Електронний суд» Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Однак, ОСОБА_1 з вимогою про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння не зверталася.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно задовольнити частково, рішення суду - скасувати.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачка заявила вимогу, яка не відповідає правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами та просила захистити право неефективним способом, оскільки у зв'язку з набранням чинності 16 січня 2020 року Законом України від 05 грудня 2019 року № 340-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», внесено зміни до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», такого способу захисту порушених прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права не передбачено.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 10 липня 2008 року між АТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір № HAL5GA00000021, відповідно до якого ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 18 457,52 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 11 липня 2015 року.
10 липня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 з метою забезпечення зобов'язань за кредитним договором укладено договір іпотеки
№ HAL5GA00000021, згідно якого ОСОБА_1 надала в іпотеку квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , що належала їй на праві власності на підставі договору дарування від 17 листопада 1995 року, р.№ 15155.
Пунктом 24 цього договору передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійсненою у позасудовому порядку шляхом: переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов'язаний письмово повідомити іпотекодавця; або продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, в тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку ст.38 Закону України «Про іпотеку», для чого іпотекодавець надає іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавця, у т.ч. отримати витяг з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно (а.с.6-8,81-83 том 1).
Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 01 вересня 2016 року у справі № 641/13090/14-ц відмовлено у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Управління служби у справах дітей, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення (а.с.15-17 том 1).
Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 02 листопада
2016 року, апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 01 вересня 2016 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 10 липня 2008 року в розміри 60 194,27 доларів США,
яка складається з: 16 161,40 доларів США заборгованість за кредитом;
7,839,77 доларів США заборгованість по процентам за користування кредитом;
2077,19 доларів США заборгованість по комісії за користування кредитом;
31 231,69 доларів США пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, а також штрафи відповідно до договору: 18,71 доларів США штраф (фіксована частина); 2 865,50 доларів штраф (процента складова) звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 61,20 кв.м, шляхом її продажу ПАТ КБ «ПриватБанк» за ціною не нижче 664 221,00 грн, укладання від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки. В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмолено (а.с.18-21 том 1).
Як вбачається зі змісту повідомлення ПАТ КБ «ПриватБанк» № Е.НА.0.0.0.0/17-2264 від 17 серпня 2016 року, адресованого ОСОБА_1 , відповідно до договору іпотеки та ст.36 Закону України «Про іпотеку» банк має намір задовольнити забезпеченою іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на нерухоме майно , а саме квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що є предметом іпотеки та після спливу тридцятиденного строку зі дня отримання даного повідомлення банком буде зареєстроване право власності на нерухоме майно. Дане повідомлення повернуто банку з відміткою «за закінченням терміну зберігання» (а.с.48,49,50,77,79,80 том 1).
24 жовтня 2016 року представник ПАТ КБ «ПриватБанк» Лобейко А.С. звернулася до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Бакумової А.В. із заявою про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 за банком (а.с.74 том 1).
З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 243007995 від 04 лютого 2021 року та № 71626153 від 27 жовтня 2016 року вбачається, що 24 жовтня 2016 року 17:08:59 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Бакумовою А.В. проведено державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 61,2 кв м, житлова площа 41,9 кв м, за ПАТ КБ «ПриватБанк», номер запису про право власності: 17134581, підстава для державної реєстрації: договір іпотеки, серія та номер: 2770, виданий 10 липня 2008 року, видавник: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Милиця М.Л.; підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 32086869 від 27 жовтня 2016 року 16:16:42 приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Бакумова А.В. (а.с.9-10,13-14,91,92-93 том 1).
Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 14 лютого 2017 року у справі № 641/8110/15-ц позовні вимоги ПАТ КБ «Приват Банк» задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором № HAL5GA00000021 від 10.07.2008 року станом на 16.07.2015 року у розмірі: 16161,40 доларів США - заборгованість за кредитом; 8114,21 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 2156,83 доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом, що разом за курсом відповідно до службового розпорядження НБУ від 16.07.2015 року складає 584 156,92 грн, неустойку у розмірі 300 000,00 грн, а також витрати зі сплати судового збору у розмірі 1999,83 грн, а всього 886 156,75 грн; в решті позову відмовлено (а.с.51-54 том 1).
18 липня 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк» направив ОСОБА_1 претензію від 13 липня 2017 року, в якому зазначив, що 24 жовтня 2016 року банк отримав у власність квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору іпотеки від 10 липня 2008 року, у зв'язку з чим вимагав від ОСОБА_1 разом із усіма членами сім'ї та іншими мешканцями, протягом 30 днів з моменту отримання даної претензії, добровільного звільнення зазначеного приміщення із одночасним зняттям з реєстраційного обліку (а.с.57-58 том 1).
Аналогічного змісту претензію від 25 вересня 2017 року ПАТ КБ «Приват Банк» направив ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 16 жовтня 2017 року (а.с.59-60 том 1).
Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2020 року у справі № 641/209/20 за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Бакумової А.В. про скасування рішення , в задоволенні позовних вимог - відмовлено.
Зі змісту вказаного рішення суду вбачається, що звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 просила скасувати рішення приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Бакумової А.В. від 24.10.2016 року про державну реєстрацію за Акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 32086869 від 27.10.2016 18:16:42, щодо реєстрації права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності №17134581.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд виходив з того, що після внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно належним способом захисту права є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію, яке вичерпало свою дію, а скасування запису про проведену державну реєстрацію відповідного права (а.с.150-151 том 1).
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 ЦК України). Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і не договірних зобов'язань.
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Статтею 525 ЦК України передбачена недопустимість односторонньої відмови від зобов'язання.
Статтею 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, передбачених статтею 12 вказаного Закону.
Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Таким чином, способи задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора поділяються на: 1) судовий (на підставі рішення суду); 2) позасудовий (на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя), кожен з яких має власний правовий механізм реалізації.
Для реалізації іпотекодержателем своїх прав на задоволення вимог шляхом позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки і набуття права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку.
Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду на підставі застереження в іпотечному договорі або в окремому договорі, укладеному сторонами в порядку досудового врегулювання.
Кредитні правовідносини за своєю правової природою є договірними правовідносинами, тому на них у повній мірі розповсюджуються вимоги цивільного законодавства, зокрема неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом, принципи свободи договору; свободи підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судового захисту цивільного права та інтересу; справедливості, добросовісності та розумності, які передбачені статтею 3 ЦК України.
Зазначені вимоги повною мірою вимагають від учасників правовідносин діяти при здійсненні своїх прав утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускати дії з наміром завдати шкоди іншій особі, а також дій, що є зловживанням правом в інших формах; додержуватися моральних засад суспільства тощо (статті 13 ЦК України). Водночас особа не може бути примушена до дій, що не є обов'язковими для неї, або дій, що знаходяться поза межами актів цивільного законодавства або договору. Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (стаття 14 ЦК України).
Зазначені норми законодавства, які містять принципи цивільних правовідносин, спрямовують учасників цивільного обороту діяти добросовісно, у межах законодавства та договору, намагаючись використовувати свої права до того ступеня, щоб не порушити права іншої особи.
У справі, яка переглядається, встановлено, що кредитор (іпотекодержатель) ПАТ КБ «ПриватБанк» реалізував своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування позасудового способу урегулювання спору, передбаченого статтею 37 Закону України «Про іпотеку» (набуття права власності на предмет іпотеки), на підставі іпотечного застереження, закріпленого у пункті 27 іпотечного договору.
Згідно з частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку», зараз і надалі у редакції, яка діяла на момент здійснення реєстраційної дії, передбачала, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Відповідно до пункту 61 Порядку № 1127, зараз і надалі у редакції, яка діяла на момент здійснення реєстраційної дії, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; документ, що підтверджує наявність факту завершення тридцятиденного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
Відповідно до частини третьої статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор, зокрема, встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.
Згідно з частиною першою статті 11 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав.
За змістом частини другої статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Згідно з пунктом 57 Порядку № 1127 для державної реєстрації права власності та інших речових прав на майно, яке набувається у зв'язку з виконанням умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення таких прав, також подається документ, що підтверджує наявність факту виконання відповідних умов правочину.
На момент здійснення спірних реєстраційних дій Порядок № 1127 не передбачав, що звіт про оцінку предмета іпотеки входить до переліку документів, необхідних для подання державному реєстратору. Вимога щодо подання державному реєстратору такого звіту була доповнена до Порядку № 1127 лише 26 лютого 2020 року.
Водночас, хоча Порядком № 1127 до 26 лютого 2020 року не було передбачено обов'язкового надання оцінки предмета іпотеки, проте така вимога містилася у частині третій статті 37 Закону України «Про іпотеку», що має вищу юридичну силу.
Зокрема, частиною третьою статті 37 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності.
Отже, іпотекодержатель станом на момент виникнення спірних правовідносин не міг набути у власність предмет іпотеки без визначення вартості такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки, здійсненої суб'єктом оціночної діяльності.
Зазначене обґрунтовується, зокрема і тим, що згідно з другим реченням частини третьої статті 37 Закону України «Про іпотеку», у разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.
Подібні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 201/15228/17.
У постановах від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц та від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц Велика Палата Верховного Суду також акцентувала увагу на тому, що ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною, яка впливає на визначення правомірності державної реєстрації переходу права власності на іпотечне майно при позасудовому врегулюванні.
У зазначених постановах Велика Палата Верховного Суду однозначно сформулювала правові висновки щодо обов'язковості подання державному реєстратору документа про експертну оцінку предмета іпотеки для проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем.
За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У справі, яка переглядається, встановлено, що згідно з умовами пункту 27 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом, зокрема, переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов'язаний письмово повідомити іпотекодавця.
В свою чергу що позивачка заперечувала факт отримання від іпотекодержателя повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом переходу до банку права власності на належне їй нерухоме майно.
У матеріалах справи наявні копія повідомлення та копія конверту адресованого ОСОБА_1 , яке повернуто відправнику з довідкою «за закінченням терміну зберігання».
Також установлено, що відповідачем до матеріалів цієї справи не долучено будь-яких доказів, які б підтверджували факт направлення письмової вимоги про усунення порушення на адресу позивача, опис вкладення та доказів, що така вимога іпотекодержателя отримана іпотекодавцем.
Матеріали реєстраційної справи також не містять документів, які б підтверджували факт надсилання повідомлення ОСОБА_1 , її відмову від його одержання та факт завершення 30-ти денного строку з моменту отримання позивачкою вказаного повідомлення або відмови від його отримання.
Установивши, що іпотекодержатель не виконав свого обов'язку письмово повідомити позивачку (іпотекодавця) про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на іпотечне майно, у зв'язку із чим у нотаріуса були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за АТ КБ «Приватбанк».
Схожий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 25 червня 2024 року у справі № 299/3628/19 (провадження № 61-2055св23), від 15 квітня 2024 року у справі № 201/7739/22 (провадження № 61-8266св23).
Також колегія суддів звертає увагу на те, що з наданого до суду висновку про вартість об'єкту оцінки вбачається, що дата оцінки 31 жовтня 2016 року, дата завершення складання звіту 02 листопада 2016 року, тобто вже після проведення відповідних реєстраційних дій (24 жовтня 2016 року). Також матеріали реєстраційної справи не містять експертної оцінки предмета іпотеки.
Виходячи з наведеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що для здійснення оспорюваних реєстраційних дій державному реєстратору не було надано документ про експертну оцінку предмета іпотеки, що свідчить про порушення іпотекодержателем вимог законодавства при реалізації позасудової процедури звернення стягнення на предмет іпотеки.
Колегія суддів також виходить з того, що погодження вартості предмета іпотеки в самому договорі іпотеки не замінює оцінку предмета іпотеки, здійснену суб'єктом оціночної діяльності, яка передбачена статтею 37 Закону України «Про іпотеку», а її відсутність унеможливлює вчинення відповідних реєстраційних дій щодо такого майна, про що зазначено у Законі України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Отже під час здійснення державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за іпотекодержателем державним реєстратором не враховано положення статті 37 Закону України «Про іпотеку» та пункту 61 Порядку № 1127, оскільки така державна реєстрація проведена за відсутності відомостей у реєстраційній справі про вартість предмета іпотеки, що визначена на момент такого набуття.
Такі висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду, висловленими у постановах від 23 жовтня 2024 року у справі № 522/21784/17 (провадження № 61-3994св23), від 12 лютого 2025 року у справі № 465/2903/17 (провадження № 61-15301св24).
У постанові Верховного Суду від 01 лютого 2023 року у справі № 316/2082/19 (провадження № 61-17264св21), зазначено, що реєстрація права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем у позасудовому порядку є примусовим зверненням стягнення на майно в розумінні Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Так, 07 червня 2014 року набрав чинності Закон України № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та в редакції від 12 серпня 2015 року підпунктом 1 пункту 1 передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв м для квартири та 250 кв м для житлового будинку.
Матеріали справи свідчать про те, що спірна квартира, площа якої не перевищує 140 кв м, передано в іпотеку для забезпечення зобов'язань позивачки за споживчим кредитом, наданим їй в іноземній валюті.
На момент звернення стягнення на предмет іпотеки спірне нерухоме майно було єдиним нерухомим житловим майном ОСОБА_1 та використовувалося нею як місце постійного проживання, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та постановою Апеляційного суду Харківської області від 18 липня 2018 року у справі № 641/5870/17.
Виходячи з наведеного колегія суддів зазначає, що звернення стягнення на предмет іпотеки вчинено з порушенням вимог Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що також є підставою для задоволення позову в цій справі.
У січні 2020 року ОСОБА_1 вперше у справі № 641/209/20 зверталась до Комінтернівського районного суду м. Харкова із позовом до АТ КБ «ПриватБанк», приватного нотаріуса Бакумової А.В. про скасування рішення, в якому просила скасувати рішення приватного нотаріуса Бакумової А.В. від 24 жовтня 2016 року про державну реєстрацію за АТ КБ «ПриватБанк» прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 32086869 від 27 жовтня 2016 року 18:16:42, щодо реєстрації права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності №17134581.
Однак рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2020 року у справі № 641/209/20 у задоволенні позову ОСОБА_1 до банку відмовлено з посиланням зокрема на те, що «…після внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно належним способом захисту права є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію, яке вичерпало свою дію, а скасування запису про проведену державну реєстрацію відповідного права…».
Після набрання законної сили вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 , фактично дотримуючись роз'яснень наданих їй у рішенні Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2020 року у справі № 641/209/20, звернулась до того ж суду із розглядуваним позовом про скасування запису про державну реєстрацію права.
Отже склалася ситуація, коли суд у справі № 641/209/20 відмовив у позові ОСОБА_1 про скасування рішення державного реєстратора, через те що належним способом захисту є скасування запису про державну реєстрацію права, а у справі № 641/805/21 той же суд відмовив у позові ОСОБА_1 про скасування запису про державну реєстрацію права, через те, що належним способом є скасування рішення державного реєстратора.
При цьому судові рішення в обох справах (№ 641/209/20, № 641/805/21) ухвалені після 16 січня 2020 року, тобто після набрання чинності змінами до частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Таким чином, фактично заявлений ОСОБА_1 спір залишається невирішеним по суті.
Вказане не узгоджується із встановленим статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) правом особи на справедливий суд, яке передбачає зокрема вирішення судом спору щодо цивільних прав та обов'язків, і може мати наслідком позбавлення особи права на доступ до суду.
В ситуації, коли національні суди надавали заявникам суперечливі роз'яснення, зокрема щодо юрисдикції, ЄСПЛ неодноразово констатував порушення статті 6 (право на доступ до суду) та статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту) Конвенції (див. наприклад рішення ЄСПЛ у справах «Мосендз проти України», «Андрієвська проти України», «Шестопалова проти України та інші).
З огляду на винятковість обставин що склалися, у тому числі внаслідок суперечливих роз'яснень, які надавав суд першої інстанції позивачці щодо належного способу захисту прав, які вона вважає порушеними, Верховний Суд у постанові від 06 листопада 2024 року по цій справі з урахуванням положень Конвенції, практики ЄСПЛ, приписів частин першої та другої статті 2 ЦПК України, дійшов висновку, що заявлений ОСОБА_1 спір має знайти своє вирішення по суті в національних судах.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») суд самостійно здійснює пошук і застосовує норми права для вирішення спору безвідносно до посилань сторін, але залежно від установлених обставин справи. Суд виявляє активну роль, самостійно надаючи юридичну кваліфікацію спірним правовідносинам, обираючи та застосовуючи до них належні норми права після повного та всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх позовних вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими у судовому засіданні. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній та резолютивній частинах. Отже, обов'язок надати юридичну кваліфікацію відносинам сторін спору, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку юридичну норму слід застосувати для вирішення спору, виконує саме суд.
Велика Палата Верховного Суду також зауважувала, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п'ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 554/10517/16-ц).
У розглядуваній справі очевидним є те, що метою обох позовів ОСОБА_1 у справах № 641/209/20 та № 641/805/21 є відновлення становища, яке існувало до допущеного, на її думку порушення, під час звернення банком стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку.
Відповідно до частини 3 статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в чинній редакції, відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону.
У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.
У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором або, у випадку скасування рішення Міністерства юстиції України, прийнятого відповідно до пункту 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, посадовою особою Міністерства юстиції України. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.
Державна реєстрація прав у випадках, передбачених цією частиною, проводиться у порядку, визначеному цим Законом, крім випадку визнання її вчиненою з порушенням цього Закону та анулювання рішення державного реєстратора про державну реєстрацію на підставі рішення Міністерства юстиції України, що виконується посадовою особою Міністерства юстиції України відповідно до статті 37 цього Закону.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21) зазначила, що відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оспорено іпотекодавцем у суді, що є для іпотекодавця гарантією дотримання іпотекодержателем вимог закону щодо підстав та процедури звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку. Тому належним та ефективним способом захисту позивача, який вважає, що його право порушене тим, що право власності на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, зареєстроване за відповідачем (іпотекодержателем) на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), є позов про скасування рішення про державну реєстрацію права власності іпотекодержателя на це майно.
У постанові від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21) Велика Палата Верховного Суду підтримала правовий висновок Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо застосування статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», визначивши, що задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності може призвести до відновлення порушених прав особи без застосування додаткових способів захисту, таких як поновлення права власності (за умови, якщо суд, задовольнивши таку позовну вимогу, вирішить тим самим спір про право, наявний між сторонами).
Скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, на яке було звернено стягнення за договором іпотеки, є належним способом захисту прав іпотекодавця за умови, якщо таке майно не було відчужене на користь третіх осіб. Це відновлює становище, яке існувало до прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення, що відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.
З урахуванням процедури набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки в порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», яка реалізується реєстрацією права власності за іпотекодержателем, що підтверджує перехід права, тому скасування рішення про реєстрацію права за іпотекодержателем має своїм наслідком повернення до попереднього становища та поновлення попереднього запису про право іпотекодавця. Скасування судом рішення про державну реєстрацію права власності іпотекодержателя з підстав неправомірного звернення стягнення на предмет іпотеки підтверджує поновлення права власності іпотекодавця на предмет іпотеки, що за своєю суттю і є вирішенням питання щодо прав на цей об'єкт.
Зазначене відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 03 лютого 2022 року у справі № 295/8285/19-ц (провадження № 61-15579св21) та від 19 червня 2024 року у справі № 761/14019/19 (провадження № 61-4790св24).
Отже, наразі діють норми, що передбачають саме скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, що відповідає меті заявленого ОСОБА_1 позову та відновить становище, яке існувало до допущеного порушення, під час звернення банком стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку.
Скасування судом рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності іпотекодержателя з підстав неправомірного звернення стягнення на предмет іпотеки підтверджує поновлення права власності іпотекодавця на предмет іпотеки, на що й був спрямований позов ОСОБА_1 . Задоволення позову щодо скасування рішення державного реєстратора про право власності повністю відновить її порушені права та не буде виходом за межі позовних вимог.
Не заслуговують на увагу доводи Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на те, що ОСОБА_1 пропустила строк позовної давності, виходячи з наступного. Так, державна реєстрація права власності проведена 24 жовтня 2016 року. В свою чергу, Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 наступного змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». Вказаний Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.
У пункті 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб'єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19).
З цього випливає, що у разі закінчення строку, який припадає на період дії карантину, такий строк продовжується до закінчення дії карантину.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Інститут позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України).
Матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_1 про порушення свого права могла дізнатись із претензій Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» від 18 липня 2017 року та від 25 вересня 2017 року, дізналась 22 лютого 2018 року під час ознайомлення з матеріалами справи № 641/5870/17 (а.с.108 том 1), а з даним позовом звернулася до суду 08 лютого 2021 року, тобто в межах строку позовної давності.
За таких обставин рішення суду підлягає скасуванню, у зв'язку з чим апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).
Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки позовні вимоги та вимоги апеляційної скарги задоволено, тому судовий збір за подачу позовної заяви в розмірі 908,00 грн та судовий збір за подачу апеляційної скарги в розмірі 1362,00 грн, а всього 2270,00 грн підлягає стягненню з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 .
Керуючись ст.ст.367, 368, п.2 ч.1 ст.374, ст.376, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 20 лютого 2023 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про скасування запису державного реєстратора про право власності - задовольнити.
Скасувати рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Бакумової Алли Валентинівни, індексний номер 32086869 від 27 жовтня 2016 року про реєстрацію права власності за Акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» на квартиру АДРЕСА_2 .
Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 судовий збір за подачу позовної заяви та апеляційної скарги в розмірі 2270,00 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Головуючий Н.П. Пилипчук
Судді О.В. Маміна
О.Ю. Тичкова