П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
05 березня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/13655/24
Перша інстанція: суддя Стефанов С.О.,
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
судді-доповідача - Турецької І. О.,
суддів - Градовський Ю. М., Шевчук О. А.
розглянувши, в порядку письмового провадження, апеляційну скаргу Державної установи «Південноукраїнська виправна колонія (№ 83)» на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 серпня 2024 року у справі за позовом адвоката Компанієць Анастасії Вікторівни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 до Державної установи «Південноукраїнська виправна колонія (№ 83)» про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії
Короткий зміст позовних вимог.
У травні 2024 року адвокат Компанієць А.В., яка діє в інтересах ОСОБА_1 звернулася до суду першої інстанції з позовом до Державної установи «Південноукраїнська виправна колонія (№83)» (далі - відповідач, ДУ «Південноукраїнська виправна колонія (№83)»), в якому просила:
- визнати протиправною бездіяльність щодо ненарахування та не виплати ОСОБА_1 в день звільнення одноразової грошової допомоги у розмірі 25 % місячного грошового забезпечення за 08 календарних років служби;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні у розмірі 25 % місячного грошового забезпечення за 08 календарних років служби.
В обґрунтування заявлених вимог адвокат зазначає, що її довіритель проходив службу в органах Державної кримінально-виконавчої служби України Міністерства юстиції України та згідно витягу з наказу Міністерства юстиції України від 14.07.2021 №83/ОС звільнений з посади оперуповноваженого оперативного відділу ДУ «Південноукраїнська виправна колонія (№ 83)» з 14.07.2021.
Далі адвокат пояснює, що під час звільнення її довірителя, ДУ «Південноукраїнська виправна колонія (№ 83)», всупереч вимогам законодавства, порушуючи його права, гарантовані Конституцією України та Законами України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», «Про Національну поліцію», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» не здійснила належні ОСОБА_1 виплати, а саме: не виплатила одноразову грошову допомогу у розмірі 25 % місячного грошового забезпечення.
Мотивуючи протиправність бездіяльності відповідача, адвокат указує, що відповідно до положень частини 2 статті 9 Закону України від 09.04.1992 №2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі - Закон №2262-ХІІ) після звільнення відповідач мав би виплатити її довірителю грошову допомогу в розмірів 25 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Адвокат зазначає, що згідно наказу про звільнення вислуга років її довірителя у пільговому обчисленні складає 10 років 03 місяці10 днів, а тому він набув права на виплату вказаної допомоги.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 21 серпня 2024 року, ухваленим за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, позов ОСОБА_1 - задоволено.
Визнано протиправною бездіяльність ДУ «Південноукраїнська виправна колонія (№ 83)» щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 в день звільнення одноразової грошової допомоги у розмірі 25 % місячного грошового забезпечення за 08 календарних років служби.
Зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні у розмірі 25 % місячного грошового забезпечення за 08 календарних років служби.
Вирішуючи спір по суті та задовольняючи позов, суд першої інстанції, виходив з того, що положення статті 9 Закону №2262-ХІІ визначають право осіб рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, при звільненні зі служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, які мають вислугу 10 років і більше виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Суд також зауважив, що таке право кореспондується пунктом 10 Порядку обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 № 393 (далі - Порядок №393).
Як указав суд, слід врахувати, що у зазначених нормативних актах поняття «календарний рік служби» застосовується не для позначення необхідної для призначення допомоги календарної вислуги років, а для визначення розміру грошової допомоги: «в розмірі 25 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби».
При цьому, покликаючись на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 29.04.2022 у справі №580/2497/21, суд вважав, що для визначення умов набуття права на призначення і виплату одноразової грошової допомоги слід враховувати як календарну так і пільгову вислугу років.
За таких підстав, враховуючи, що згідно наказу про звільнення позивач має 10 і більше років вислуги, він відповідно набув право на виплату одноразової грошової допомоги у розмірі 25 % місячного грошового забезпечення за 08 календарних років служби.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та відзиву.
В апеляційній скарзі, ДУ «Південноукраїнська виправна колонія (№ 83)», посилаючись на те, що рішення суду першої інстанції ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що під час ухвалення рішення суд першої інстанції не врахував, що механізм виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України визначає Порядок виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 28.03.2018 №925/5 (далі - Порядок №925/5).
Скаржник зазначає, що пункт 2 глави 1 розділу ІІІ Порядку №925/5 визначає, що особам рядового і начальницького складу, які звільняються за власним бажанням та мають календарну вислугу 10 років і більше виплачується одноразова грошова допомога у розмірі 25 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
На переконання скаржника, норми Порядку №925/5 не суперечать нормам Закону №2262-ХІІ та Порядку №393, а лише конкретизують цю норму, яка за своїм змістом для розрахунку періоду щодо виплати вказаної допомоги містить вказівку саме на календарні роки служби, а не загальну вислугу, яка може включати в себе також пільгові періоди.
Отже, оскільки згідно Порядку №925/5 позивачем не дотримана обов'язкова умова, визначена статтею 9 №2262-ХІІ (наявність саме календарної вислуги 10 років і більше), скаржник вважає, що останній не набув права на виплату одноразової грошової допомоги у розмірі 25% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Адвокат Компанієць А.В у відзиві на апеляційну скаргу, посилаючись на доводи, які ідентичні доводам викладеним у позовній заяві, та які узгоджуються із висновками суду першої інстанції, зазначає про необґрунтованість апеляційної скарги.
Рішення суду першої інстанції вважає законним, у зв'язку з чим просить в задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду - залишити без змін.
Ураховуючи, що апеляційна скарга подана на рішення суду першої інстанції, яке ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції, відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 КАС України, розглянув справу в порядку письмового провадження.
Фактичні обставини справи.
ОСОБА_1 з 14.08.2010 проходив службу в органах Державної кримінально-виконавчої служби України та наказом від 10.08.2020 № 59/ОС призначений на посаду старшого інспектора відділу нагляду і безпеки ДУ «Арбузинська виправна колонія (№ 83)» з 11.08.2020.
Наказом ДУ «Арбузинська виправна колонія (№ 83)» № 92/ОС ОСОБА_1 з 24.11.2020 переведений на посаду оперуповноваженого оперативного відділу ДУ «Арбузинська виправна колонія (№ 83)».
Відповідно до відкритої інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ДУ «Арбузинська виправна колонія (№ 83)» була перейменована на ДУ «Південноукраїнська виправна колонія (№ 83)».
Відповідно до наказу ДУ «Південноукраїнська виправна колонія (№ 83)» від 14.07.2021 №83/ОС старший лейтенант внутрішньої служби ОСОБА_1 звільнений з посади оперуповноваженого оперативного відділу ДУ «Південноукраїнська виправна колонія (№ 83)» відповідно до підпункту 7 (за власним бажанням) частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» з 14.07.2021.
Згідно вказаного наказу вислуга років позивача складає:
-календарна - 08 років 08 місяців 13 днів,
-пільгова - 10 років 03 місяці 10 днів.
Під час звільнення з органів Державної кримінально-виконавчої служби України позивачу не була виплачена одноразова грошова допомога, передбачена статтею 9 Закону №2262-ХІІ та пунктом 10 Порядку № 393.
Згідно довідки ДУ «Південноукраїнська виправна колонія (№ 83)» ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні не отримував, у зв'язку із відсутністю достатньої кількості календарних років, а саме вислуга років на день звільнення становить в календарному обчисленні 08 років 08 місяців 13 днів.
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати одноразової грошової допомоги в розмірі 25 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, у день виключення із списків особового складу, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Джерела правового регулювання (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та оцінка суду апеляційної інстанції доводів апеляції і висновків суду першої інстанції.
Переглянувши справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для задоволення апеляції, з огляду на таке.
Зі змісту апеляції випливає, що в цій справі спірним є питання чи наявне у позивача право на виплату одноразової грошової допомоги після звільнення в розмірі 25% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Скаржник заперечує таке право позивача, покликаючись на те, що у позивача відсутня календарної вислуги 10 років і більше, а тому останній не набув права на виплату вказаної допомоги.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів керується наступним.
Згідно із положень частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження визначає Закон України 23.06.2005 № 2713-IV «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» (далі - Закон № 2713-IV).
Відповідно до частини 1 статті 23 Закону № 2713-IV держава забезпечує соціальний захист персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України.
Положення частини 2 статті 23 Закону № 2713-IV визначають, що умови грошового і матеріального забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються законодавством і мають забезпечувати належні матеріальні умови для комплектування Державної кримінально-виконавчої служби України висококваліфікованим персоналом, диференційовано враховувати характер і умови служби чи роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій та професійній діяльності і компенсувати персоналу фізичні та інтелектуальні затрати.
Згідно з частиною 3 статті 23 Закону № 2713-IV Пенсійне забезпечення осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби здійснюється відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
При звільненні зі служби особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби користуються правовими і соціальними гарантіями відповідно до Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист».
Частина 4 статті 23 Закону № 2713-IV визначає, що особам рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби встановлюється пільговий залік вислуги років для призначення пенсії - один місяць служби за сорок днів; особам, які проходять службу у воєнізованих формуваннях і установах виконання покарань, призначених для тримання засуджених до довічного позбавлення волі, - один місяць служби за півтора місяця, а в установах виконання покарань, призначених для тримання і лікування інфекційних та психічно хворих засуджених, - один місяць служби за два місяці за переліком посад і в порядку, що затверджуються Міністерством юстиції України.
Згідно положень частини 6 статті 23 Закону № 2713-IV пенсійне забезпечення та соціальний захист працівників кримінально-виконавчої служби здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, державну службу, соціальний захист.
Відповідно до частини 5 статті 23 Закону № 2713-IV на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України «Про Національну поліцію», а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.
За правилами статті 102 Закону України «Про Національну поліцію» пенсійне забезпечення поліцейських та виплата одноразової грошової допомоги після звільнення їх зі служби в поліції здійснюються в порядку та на умовах, визначених Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
Так, Закон України від 09.04.1992 № 2262-XII «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі і вище - Закон № 2262-XII) визначає умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України, зокрема із числа осіб, які перебували на службі в Державній кримінально-виконавчій службі України.
Стаття 9 Закону № 2262-XII передбачає виплату одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби.
Згідно з частиною 2 статті 9 Закону № 2262-XII особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, при звільненні зі служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, які мають вислугу 10 років і більше виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 № 393 (далі і вище - Порядок №393) визначає порядок обчислення вислуги років, зокрема осіб, які проходять службу в органах Державної кримінально-виконавчої служби України.
Відповідно до абзацу 4 пункту 10 Порядку № 393 військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, поліцейським, співробітникам Служби судової охорони, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби, які звільняються із служби за власним бажанням, через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, та мають вислугу 10 років і більше, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Аналізом зазначених вище норм законодавства слід дійти висновку, що право на отримання одноразової грошової допомоги, зокрема, особами рядового та начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, у розмірі 25 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби пов'язане з наявністю 10 річної вислуги та звільненням, в даному випадку, за власним бажанням.
На думку колегії суддів суд першої інстанції доречно зауважив на тому, що у зазначених нормативних актах поняття «календарний рік служби» застосовується не для позначення необхідної для призначення допомоги календарної вислуги років, а для визначення розміру грошової допомоги: «в розмірі 25 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби».
Як згадувалося вище, 14.07.2021 ОСОБА_1 звільнений з військової служби за підпунктом 7 (за власним бажанням) частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» та його календарна вислуга становить - 08 років 08 місяців 13 днів, а пільгова - 10 років 03 місяці 10 днів.
Скаржник, заперечуючи право позивача на виплату грошової допомоги зазначає, що підставою для такої виплати є наявність календарної вислуги років 10 років і більше, якої на думку скаржника у позивача немає.
Так, питання стосовно обчислення вислуги років для призначення одноразової грошової допомоги було предметом розгляду Верховного Суду у подібних правовідносинах, яке стосувалось застосування частини 2 статті 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», яка тотожна частині 1 статті 9 Закону №2262-ХІІ в частині формулювання: «одноразова грошова допомога в розмірі 50 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше».
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 11.04.2018 у справі № 806/2104/17 дійшов висновку, що поняття календарна вислуга років застосовується не для позначення необхідної для призначення допомоги вислуги років, а для визначення розміру грошової допомоги: в розмірі 50 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. При цьому, умовою набуття права на призначення та виплату одноразової грошової допомоги є наявність вислуги 10 років і більше.
Таким чином, Верховний Суд висновує про відсутність прямої вказівки на те, що право на призначення та виплату одноразової грошової допомоги виникає за наявності 10 і більше календарних років вислуги.
Аналогічна правова позиція висловлена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 24.11.2020 у справі № 822/3008/17, від 21.04.2021 у справі № 380/2427/20.
Окрім цього, Верховний Суд у постанові від 29.04.2022 у справі № 580/2497/21, зробив висновок про те, що поняття «умова набуття права на призначення і виплату одноразової грошової допомоги» і поняття «обчислення розміру одноразової грошової допомоги», є відмінними, адже до складу першого включається як календарна так і пільгова вислуги років, а до складу другого - лише календарна.
З огляду на наведені вище норми чинного законодавства та висновки Верховного Суду колегія суддів доходить висновку, що в даному випадку позивачем дотримані обидві умови задля виникнення права на виплату одноразової грошової допомоги у розмірі 25 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, зокрема вислуга років та підстави звільнення.
Враховуючи наведене, колегія суддів критично ставиться до аргументів скаржника, що позивач не має права на отримання одноразової грошової допомоги у розмірі 25 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, передбаченої статтею 9 Закону №2262-XII, у зв'язку із відсутністю вислуги років.
Посилання скаржника щодо застосування приписів Порядку № 925/5 колегія суддів також оцінює критично, оскільки як мовилося вище, положення частини 5 статті 23 Закону № 2713-IV визначають, що умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України, а тому застосуванню підлягає саме приписи Порядку №393.
До того ж варто зауважити, що Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на час розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі № 913/204/18, від 10.03.2020 у справі № 160/1088/19).
Поряд із цим, слід врахувати, що пункт 5 глави 1 розділу ІІІ Порядку № 925/5 передбачає, що строк календарної служби для визначення розміру одноразової грошової допомоги обчислюється згідно з пунктами 1, 2 Постанови № 393, тобто відсилає до норм цієї постанови.
Також колегія суддів також вважає за необхідне зазначити, що юридична природа соціальних виплат, у тому числі грошового забезпечення, розглядається не лише з позицій права власності, але й пов'язує з ними принцип захисту «законних очікувань» (reasonable expectations) та принцип правової визначеності (legal certainty), що є невід'ємними елементами правової держави та принципу верховенства права.
У справі «Кечко проти України» (заява № 63134/00) ЄСПЛ наголосив, що в межах свободи дій держави перебуває право визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідних для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23). Тобто коли соціальна чи інша подібна виплата закріплена законом, вона має виплачуватися на основі чітких і об'єктивних критеріїв, і якщо людина очевидно підходить під ці критерії - це породжує у такої людини виправдане очікування в розумінні статті 1 Першого протоколу.
Крім того, слід врахувати висновки Європейського суду з прав людини, висловлені у рішенні від 30.04.2013 у справі «Тімошенко проти України» (заява№ 49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту «законності», передбаченому Конвенцією стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість за потреби, за відповідної консультації передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).
Також колегія суддів враховує, що у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Зазначений принцип на думку суду передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності.
Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas V. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, a також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007року, тау справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 1 Тчервня 2009року).»
Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суд при розгляді цієї справи враховує вищевказану практику ЄСПЛ як джерело права відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про наявність у позивача права на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої статтею 9 Закону №2262-XII, у розмірі 25 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Доводи апеляційної скарги, на думку колегії суддів, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи по суті.
Відповідно до вимог статті 316 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги, якщо суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
За таких підстав, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування правильного по суті рішення суду першої інстанції.
Стаття 328 КАС України встановлює право учасників справи, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки на касаційне оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Водночас пункт 2 частини 5 вказаної статті встановлює, що не підлягають касаційному оскарженню, у тому числі судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Отже, враховуючи, що судом апеляційної інстанції постановлено рішення у справі розглянутої за правилами спрощеного позовного провадження, відсутні підстави для його оскарження в касаційному порядку.
Розподіл судових витрат, відповідно до вимог статті 139 КАС України не передбачений.
Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 322, 325, 328 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Державної установи «Південноукраїнська виправна колонія (№83)» - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 серпня 2024 року у справі за позовом адвоката Компанієць Анастасії Вікторівни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 до Державної установи «Південноукраїнська виправна колонія (№83)» про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку до Верховного Суду не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Доповідач - суддя І. О. Турецька
суддя Ю. М. Градовський
суддя О. А. Шевчук
Повне судове рішення складено 05.03.2025.