П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
05 березня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/30375/24
Перша інстанція: суддя Радчук А.А.,
повний текст судового рішення
складено 26.12.2024, м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача - Федусика А.Г.,
суддів: Бойка А.В. та Шевчук О.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Приморського відділу державної виконавчої служби у м.Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) про визнання дій протиправними та скасування постанови, -
У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Приморського відділу державної виконавчої служби у м.Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) (далі - ВДВС) та просила:
- визнати дії ВДВС щодо відкриття виконавчого провадження №75797085 від 13.08.2024 р. противоправними;
- скасувати постанову про відкриття виконавчого провадження №75797085 від 13.08.2024 р. щодо стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 119153,45 доларів США та 2889006,07 грн.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з даним рішенням суду, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим апелянтка просила його скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.
Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено, що постановою державного виконавця ВДВС від 13.08.2024 року відкрито виконавче провадження №75797085 з примусового виконання постанови №57205898, виданої 13.09.2018 року ВДВС про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в сумі 119153,45 доларів США та 2889006,07 грн.
Вказана постанова про відкриття виконавчого провадження від 13.08.2024 року №75797085 є предметом оскарження у даній справі.
Разом з тим, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що прийняттю спірної постанови передували наступні обставини.
На виконанні ВДВС перебував виконавчий лист №522/2387/14-ц, виданий 17.05.2018 року Приморським районним судом м.Одеси про стягнення заборгованості, у т.ч. з боржника - ОСОБА_1 на користь стягувача - ПАТ «МТБ БАНК». Виконавче провадження №57205898.
13.09.2018 року у межах виконавчого провадження №57205898 державним виконавцем винесено постанову ВП №57205898 про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 119153,45 доларів США та 2889006,07 грн.
15.06.2020 року у межах виконавчого провадження №57205898 державним виконавцем ВДВС прийнята постанова про повернення виконавчого документа стягувачу. Підстава: на адресу відділу надійшла заява від 27.05.2020 №04/267-04/44-к за підписом представника за довіреністю Федорченка О.М. про повернення виконавчого документа; п.1 ч.1 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження».
Стосовно виконання виконавчого листа №522/2387/14-ц, виданого 17.05.2018 року Приморським районним судом м.Одеси про стягнення заборгованості, зокрема з боржника ОСОБА_2 , судом встановлено, що постановою приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Колечка Д.М. від 30.08.2021 року відкрито виконавче провадження №66653133.
Тобто, примусове виконання виконавчого листа №522/2387/14-ц, виданого 17.05.2018 року Приморським районним судом м.Одеси, наразі здійснюється приватним виконавцем.
Постановою приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Колечка Д.М. від 30.08.2021 року стягнуто з боржника ОСОБА_1 основну винагороду приватного виконавця у сумі 119153, 45 доларів США та 2889006,07 грн.
Вважаючи, що пред'явлення стягувачем виконавчого листа до приватного виконавця створює умови для подвійного стягнення з позивачки виконавчого збору та винагороди за одне і теж стягнення за виконавчим листом, остання звернулась до суду з даним позовом.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції, з урахуванням правової позиції Верховного Суду, виходив з того, що обраний позивачкою спосіб захисту в межах заявлених ним вимог є недостатнім для відновлення її порушеного права. Оскільки, саме лише скасування постанови про відкриття виконавчого провадження №75797085 від 13.08.2024 року, за умови, що постанова від 13.09.2018 року у межах виконавчого провадження №57205898 про стягнення з боржника виконавчого збору залишиться чинною, не захистить позивачку від подальших дій органів ДВС щодо примусового виконання постанови ВП №57205898 про стягнення з боржника виконавчого збору.
Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції і вважає їх такими, що відповідають вимогам статей 2, 6, 8, 9, 73, 74, 75, 76, 77, 78 КАС України, з огляду на таке.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положеннями ст.2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Згідно з ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VIII (далі - Закон №1404-VIII) визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
За приписами п.1, п.5 ч.1 ст.3 Закону №1404-VIII, відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема:
виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України;
постанов державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанов державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди.
Згідно з п.4 ч.2 ст.5 Закону №1404-VIII, примусове виконання рішень, за якими стягувачами є держава, державні органи, покладається на органи державної виконавчої служби.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.37 Закону №1404-VIII, виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа.
З матеріалів справи вбачається, що 15.06.2020 року у межах виконавчого провадження №57205898 державним виконавцем ВДВС прийнята постанова про повернення виконавчого документа стягувачу.
Постановою державного виконавця ВДВС від 13.08.2024 року відкрито виконавче провадження №75797085 з примусового виконання постанови ВП №57205898, виданої 13.09.2018 року ВДВС про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору 119153,45 доларів США та 2889006,07 грн.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 26 Закону №1404-VIII, виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.
У відповідності з ч.5 ст.26 Закону №1404-VIII, виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов'язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.
У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.
Відповідно до ч.1 ст.27 Закону №1404-VIII (у редакції від 31.08.2018, чинній на дату прийняття постанови про стягнення виконавчого збору ВП №57205898 від 13.09.2018 року), виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
Згідно ч.2 ст.27 Закону №1404-VIII, виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
За вимогами ч.4 ст.27 Закону №1404-VIII, державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Стаття 40 Закону №1404-VIII визначає наслідки повернення виконавчого документа (у редакції від 23.05.2020 року, чинній на момент повернення 15.06.2020 виконавчого документа стягувачу ВП № 57205898).
Відповідно до ч.3 ст.40 Закону №1404-VIII, у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
Отже, у цій справі вирішенню підлягає, зокрема, питання щодо стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.37 Закону №1404-VIII (стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа).
Позиція позивачки полягає в тому, що виконавчий збір стягується лише за фактичного стягнення державним виконавцем коштів чи вчиненням ним дій, які призвели до стягненню з боржника сум заборгованості.
Проте, відповідно до статті 27 Закону №1404-VIII (у первинній редакції Закону) виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом.
Суд 1-ї інстанції вірно зауважив, що частина друга статті 27 Закону №1404-VIII щодо стягнення виконавчого збору у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом діяла до 28.08.2018 року.
Проте, 28.08.2018 року набув чинності Закон України №2475-VIII від 03.07.2018, яким у статті 27: у частині другій слова "фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом" замінено словами "підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів".
Отже, після 28.08.2018 року розмір виконавчого збору розраховується не від суми фактичного стягнення, а від суми яка підлягає стягненню.
Як вбачається з матеріалів справи, виконавчий документ у межах ВП №57205898 був повернутий стягувачу 15.06.2020 року, а постанова про стягнення виконавчого збору у межах ВП № 57205898 прийнята 13.09.2018 року.
Таким чином, суд 1-ї інстанції дійшов правильного висновку, що у державного виконавця були наявні підстави для стягнення виконавчого збору у розмірі 10% від суми, що підлягає стягненню, оскільки виконавче провадження №57205898 відкрито та постанова про стягнення виконавчого збору винесена під час дії редакції ст.27 Закону із змінами, внесеними згідно із Законом №2475-VIII від 03.07.2018.
Більш того, стягнення виконавчого збору є безумовною дією державного виконавця у межах виконавчого провадження та ефективним засобом стимулювання боржника до намагання виконати рішення суду самостійно до відкриття виконавчого провадження. Стягнення виконавчого збору є не правом, а обов'язком державного виконавця при відкритті виконавчого провадження.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 28 квітня 2020 року (справа №520/9144/18), від 17 вересня 2020 року (справа №640/16620/19), від 26 червня 2020 року (справа №360/3324/19).
За правилами ч.6 ст.27 Закону №1404-VIII, у разі наступних пред'явлень державному виконавцю до виконання виконавчого документа виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута під час попереднього виконання.
Відповідно до ч.8 ст.27 Закону №1404-VIII, під час передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю виконавчий збір не стягується, якщо він не був стягнутий на момент передачі.
У разі стягнення частини виконавчого збору на момент передачі виконавчого документа приватному виконавцю стягнута частина виконавчого збору поверненню не підлягає.
Судом 1-ї інстанції вірно зауважено, що суттєвим фактом у даній справі є те, що примусове виконання виконавчого листа №522/2387/14-ц, виданого 17.05.2018 року Приморським районним судом м.Одеси, наразі здійснюється приватним виконавцем.
Так, у матеріалах справи наявні звіти про здійснення роботодавцем відрахування з її заробітної плати за постановою від 02.09.2021 року ВП №66653133, виданою на виконання виконавчого листа №522/2387/14-ц від 17.05.2018 року.
Тобто, у межах ВП №66653133, що здійснюється приватним виконавцем, з позивачки утримується заборгованість за виконавчим документом №522/2387/14-ц від 17.05.2018 року.
Постановою приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Колечка Д.М. від 30.08.2021 року стягнуто з боржника ОСОБА_1 основну винагороду приватного виконавця у сумі 119153,45 доларів США та 2889006,07 грн.
Таким чином, наразі дійсно виникла ситуація подвійного стягнення, оскільки державний виконавець у межах виконавчого провадження №57205898 стягнув виконавчий збір, а приватний виконавець, здійснюючі наразі фактичне виконання виконавчого листа №522/2387/14-ц від 17.05.2018 року, стягує з позивачки винагороду.
Колегія суддів зазначає, що статтею 27 Закону №1404-VIII урегульовано стягнення виконавчого збору, а статтею 31 Закону України “Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» визначено право приватного виконавця на отримання винагороди.
Згідно зі статтею 31 вказаного закону за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода (частина перша).
Винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової (частина друга).
Основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). (частина четверта).
Якщо суму, передбачену в частині четвертій цієї статті, стягнуто частково, сума основної винагороди приватного виконавця, визначена як відсоток суми стягнення, виплачується пропорційно до фактично стягнутої суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів) (частина п'ята).
Основна винагорода, що встановлюється у вигляді фіксованої суми, стягується після повного виконання рішення. (частина шоста).
У справі, яка розглядається, судами встановлено, що державним виконавцем фактичного виконання рішення суду досягнуто не було, виконавчий документ був повернутий стягувачу. В подальшому виконавчий лист переданий приватному виконавцю, який здійснив його виконання та стягнув винагороду.
Тобто, прийняття у даному випадку спірної постанови про стягнення виконавчого збору та виділення її виконання в окреме виконавче провадження, створило умови для подвійного стягнення із боржника виконавчого збору і винагороди приватному виконавцю за виконання одного виконавчого документу.
Колегія суддів наголошує, що Закон №1404-VIII містить прогалину у правовому регулюванні процедури стягнення з боржників виконавчого збору і основної винагороди за виконання одного й того ж виконавчого документа.
З одного боку, Закон №1404-VIII не визначає порядку, умов чи підстав для припинення стягнення виконавчого збору з боржників у випадку подальшого пред'явлення стягувачами виконавчого документа до виконання приватним виконавцям.
З іншого боку, норми законодавства, що стосуються умов і підстав стягнення винагороди приватними виконавцями, не містять приписів, які б обмежували їхні права на отримання винагороди за вчинення виконавчих дій у разі, коли виконавчий лист попередньо перебував на виконанні у державного виконавця.
Вирішення цієї проблеми зачіпає конвенційні та конституційні права особи, її інтереси, а також стосується забезпечення верховенства права під час здійснення виконавчого провадження.
Так, виконання судового рішення є складовою частиною судового розгляду і завершальною стадією судового провадження. Виконавче провадження, серед іншого, здійснюється з дотриманням такої засади як справедливість (пункт 5 частини першої статті 2 Закону №1404-VIII).
Стягнення з боржника виконавчого збору й основної винагороди за виконання одного судового рішення тягне за собою додаткові витрати. Ця обставина може розглядатися як накладання непропорційного і надмірного тягара на боржника, що зачіпає його право власності, гарантоване статтею 41 Конституції України і статтею 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист людських прав і основоположних свобод.
Вказана ситуація здатна підважити засади виконавчого провадження та порушити такі стрижневі елементи верховенства права як правова визначеність і повага до людських прав (частина перша статті 6 КАС України).
При цьому, згідно із пунктом 8 частини другої статті 2 КАС України суб'єкт владних повноважень під час прийняття рішень, вчинення дій серед іншого повинен керуватися принципом пропорційності, зокрема дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
Суд зауважує, що з-поміж учасників виконавчого провадження в рамках спірних правовідносин у зв'язку з неповнотою законодавчого регулювання саме боржник перебуває у найбільш уразливому становищі, якого зобов'язано сплатити двічі за виконання одного й того ж виконавчого документа.
Вказана проблематика зумовлена неповнотою законодавства і стосується також й аспекту дієвого юридичного захисту індивідуальних людських прав від їх порушення суб'єктами владних повноважень та питання ефективного способу захисту (частина перша статті 2 КАС України), який повинен забезпечити поновлення порушеного права й бути адекватним наявним обставинам.
У цьому контексті колегія суддів зауважує, що питання подвійного стягнення плати державному і приватному виконавцям за виконання одного й того ж виконавчого документа є несправедливим з огляду на те, що стягнення виконавчого збору чи основної винагороди одночасно як таких, є неприпустимим. Тобто у контексті вирішення адміністративного спору суд дійшов висновку, що з точки зору дотримання засад виконавчого провадження, передбачених зокрема пунктом 5 частини першої статті 2 Закону №1404-VIII, справедливим може бути лише стягнення однієї з указаних сум.
Розв'язуючи це питання, суд повторно зазначає, що законодавство про виконавче провадження не ставить право приватного виконавця на отримання основної винагороди у залежність від тієї обставини, що на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби перебуває постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору. Зрештою, як уже зазначалося, це право залежить від того чи виконане рішення в повному або частковому обсязі внаслідок дій приватного виконавця.
Водночас, виконавче законодавство містить норму, у якій обумовлений випадок, коли виконавчий збір не стягується або припиняється стягуватися у зв'язку із участю приватного виконавця у процедурі виконання того ж самого виконавчого документа.
Так, частиною восьмою статті 27 Закону №1404-VIII встановлено, що під час передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю виконавчий збір не стягується, якщо він не був стягнутий на момент передачі. У разі стягнення частини виконавчого збору на момент передачі виконавчого документа приватному виконавцю стягнута частина виконавчого збору поверненню не підлягає.
Поняття й процедура, що згадані у цій нормі, стосується правовідносин, що не є подібними до спірних, оскільки в останніх не було передачі виконавчого документа.
Однак, на відміну від решти положень виконавчого законодавства, тільки ця норма Закону №1404-VIII регулює подібні суспільні правовідносини.
Так, вона містить правило стосовно неможливості подальшого стягнення виконавчого збору, якщо надалі виконавчий документ буде виконувати не державний, а приватний виконавець.
Логічний і цільовий способи уяснення частини восьмої статті 27 Закону №1404-VIII свідчать, що у вказаному випадку її приписи мають імперативний характер і встановлюють пряму заборону стягувати (перший абзац) або продовжувати стягнення виконавчого збору (другий абзац).
Указана норма спрямована на те, щоб не допустити одночасного стягнення з боржника виконавчого збору і основної винагород. Ця норма унеможливлює подвійну плату боржником зазначених коштів, а тому її застосування дозволяє розв'язати спір про подвійне стягнення плати державному і приватному виконавцям за виконання одного й того ж виконавчого документа в умовах неповноти законодавства, що регулює спірні правовідносини.
Згідно із частиною четвертою статті 6 КАС України забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
За правилами частини шостої статті 7 КАС України, у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону).
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що для розв'язання означеної проблеми та з метою ефективного захисту прав й інтересів осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України), до подібних правовідносин слід застосувати за аналогією закону частину восьму статті 27 Закону №1404-VIII.
Застосування частини восьмої статті 27 Закону №1404-VIII до спірних правовідносин дає підстави зробити такий висновок: у разі коли державний виконавець повернув виконавчий лист за заявою стягувача і розпочав стягнення виконавчого збору, а після цього стягувач пред'явив цей лист до виконання приватному виконавцю, який у свою чергу відкрив виконавче провадження й виніс постанову про стягнення основної винагороди у розмірі 10 відсотків від фактично стягнутих сум, то надалі виконавчий збір не стягується.
У разі стягнення частини виконавчого збору на момент відкриття приватним виконавцем провадження з виконання того ж самого виконавчого документа стягнута частина виконавчого збору не повертається.
Застосування аналогії закону дозволяє також зробити висновок, що у такому випадку належний та ефективний спосіб захисту, здатний відновити й захистити права боржника, полягає у закінченні виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 13 квітня 2023 року у справі №160/695/22, від 21 липня 2022 у справі №320/6215/19.
Враховуючи обставини справи, аналіз чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, наведені висновки Верховного Суду, колегія суддів вважає вірним висновок суду 1-ї інстанції, що оскільки примусове виконання виконавчого листа №522/2387/14-ц від 17.05.2018 року здійснюється приватним виконавцем, яким прийнято й постанову від 30.08.2021 року про стягнення з боржника ОСОБА_1 основної винагороди приватного виконавця у сумі 119153,45 доларів США та 2889006,07 грн., то відсутні підстави для подальшого примусового виконання постанови від 13.09.2018 року у межах виконавчого провадження № 57205898 про стягнення з боржника вказаного виконавчого збору.
Разом з тим, постанова ВДВС про стягнення виконавчого збору ВП № 57205898 від 13.09.2018 року на даний час залишається чинною.
Як вірно зазначив суд 1-ї інстанції, обраний позивачкою спосіб захисту в межах заявлених ним вимог є недостатнім для відновлення її порушеного права. Оскільки саме лише скасування постанови про відкриття виконавчого провадження №75797085 від 13.08.2024 року, за умови, що постанова від 13.09.2018 року у межах виконавчого провадження №57205898 про стягнення з боржника виконавчого збору залишиться чинною, не захистить позивачку від подальших дій органів ДВС щодо примусового виконання постанови ВП № 57205898 про стягнення з боржника виконавчого збору.
Проте, постанова ВДВС стягнення виконавчого збору ВП № 57205898 від 13.09.2018 року не є предметом оскарження у даній справі.
При цьому, дії відповідача щодо відкриття виконавчого провадження №75797085 від 13.08.2024 року суд не визнає протиправними, оскільки станом на дату їх вчинення відповідач діяв у відповідності з нормами діючого законодавства, зокрема ст.ст.26, 27 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки постанова від 13.09.2018 року у межах виконавчого провадження №57205898 про стягнення з боржника виконавчого збору залишається чинною, а тому її звернення до примусового виконання є обов'язком державного виконавця.
Як вірно зауважив суд 1-ї інстанції, позивачка не позбавлена можливості оскаржити у судовому порядку постанову ВДВС про стягнення виконавчого збору ВП №57205898 від 13.09.2018 року, що, з урахуванням вищенаведених правових позицій Верховного Суду, забезпечить належний захист прав позивачки.
Таким чином, на підставі встановлених в ході судового розгляду обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку стосовно спірних правовідносин.
Доводи апеляційної скарги, яким була дана оцінка в мотивувальній частині рішення, ґрунтуються на суб'єктивній оцінці фактичних обставин справи та доказів. Зазначені доводи не містять посилань на конкретні обставини чи факти або на нові докази, які б давали підстави для скасування рішення суду першої інстанції.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів статті 139 КАС України підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 308, 309, 315, 321, 322, 325 КАС України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2024 року без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Суддя-доповідач А.Г. Федусик
Судді А.В. Бойко О.А. Шевчук