вул. Солом'янська, 2-а, м. Київ, 03110
e-mail: inbox@kia.court.gov.ua
Унікальний номер справи 757/46343/24-ц Апеляційне провадження № 22-ц/824/3627/2025Головуючий у суді першої інстанції - Вовк С.В. Доповідач у суді апеляційної інстанції - Оніщук М.І.
05 березня 2025 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі:
суддя-доповідач Оніщук М.І.,
судді Шебуєва В.А., Кафідова О.В.,
розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2024 року про передачу справи на розгляд іншого суду у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства охорони здоров'я України, в особі клініко-експертної комісії, про визнання недійсним висновку за результатами клініко-експертної оцінки якості і обсягів медичної допомоги та стягнення моральної шкоди,
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду м. Києва з позовом до Міністерства охорони здоров'я України, в особі клініко-експертної комісії, про визнання недійсним висновку за результатами клініко-експертної оцінки якості і обсягів медичної допомоги та стягнення моральної шкоди.
Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 10.10.2024 позовну заяву передано за підсудністю на розгляд Київського окружного адміністративного суду з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 31 ЦПК України (а.с. 22).
В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить ухвалу суду першої інстанції скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказує, що суд помилково визначив позов як адміністративний, оскільки позивач не звертався до суду у порядку адміністративного судочинства та не просив визнати рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, шляхом їх визнання протиправними та скасування, чи у будь-який інший спосіб, передбачений ст. 5 КАС України, натомість звернувся до суду за правилами цивільного судочинства. Відповідач у даній справі не є суб'єктом владних повноважень, відтак даний спір не може розглядатися за правилами адміністративного судочинства, оскільки наявність такого суб'єкта є обов'язком елементом для розгляду спорів в порядку адміністративного судочинства. При цьому, висновок КЕК МОЗ України не є індивідуальним актом у розумінні КАС України. Вказує, що суд прийняв необґрунтоване та незаконне рішення щодо передачі справи за предметною підсудністю до Київського окружного адміністративного суду (а.с.26-30).
Ухвалами Київського апеляційного суду від 02.12.2024 відкрито апеляційне провадження та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи (а.с.53-55).
11.12.2024 ухвали Київського апеляційного суду від 02.12.2024 були направлені на адресу позивача та відповідача, які 12.12.2024 були доставлені в їх електронні кабінети.
16.12.2024 до суду від позивача ОСОБА_1 надійшли додаткові пояснення у справі, в яких останній звертав увагу апеляційного суду на відповідь Міністерства охорони здоров'я України від 03.02.2021 на заяву ОСОБА_1 .
Відзив на апеляційну скаргу не надійшов.
Згідно з ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Згідно з ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зокрема, щодо передачі справи на розгляд іншого суду, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Заслухавши доповідь судді, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційна підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Висновок суду про непідсудність даної справи і направлення її на розгляд іншого суду не узгоджується зі змістом позовних вимог та нормами процесуального закону, з огляду на наступне.
Так, у жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду м. Києва з позовом до Міністерства охорони здоров'я України, в особі клініко-експертної комісії, у якому просив суд: визнати недійсним Висновок КЕО КЕК МОЗ України від 11.04.2024 за результатами клініко-експертної оцінки якості надання медичної допомоги та медичного обслуговування ОСОБА_1 в умовах ТОВ «Он Клінік Харків» та стягнути за рахунок бюджетних асигнувань МОЗ України на користь ОСОБА_1 відшкодовану суму за нанесену моральну шкоду у розмірі 300 000,00 грн.
Обґрунтовуючи підстави звернення до суду у порядку цивільного судочинства, ОСОБА_1 у позовній заяві посилався на те, що згідно сталої судової практики, справи про оскарження висновків КЕО перебували на розгляді судів загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства та вказував про те, що висновок КЕО КЕК не є рішенням суб'єкта владних повноважень, відтак не може оскаржуватися у порядку КАС України.
Передаючи справу на розгляд Київського окружного адміністративного суду, суд першої інстанції виходив з того, що заявлений ОСОБА_1 позов не входить до переліку справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам, наведений у частині першій статті 20 КАС України.
З таким висновком суду першої інстанції, колегія суддів не погоджується, ураховуючи наступне.
Так, судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
У статті 125 Конституції України передбачено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, що виникають із приватноправових відносин, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
Публічно-правовий спір - це спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).
Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.
Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим і відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Спір набуває ознак публічно-правового за умов здійснення органом публічної влади та/або його посадовими особами в цих відносинах владних управлінських функцій.
Для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність суб'єкта владних повноважень із виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань.
Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Водночас право на звернення до суду не є абсолютним, а здійснюється на підставах і в порядку, установлених законом. Кожний із процесуальних кодексів установлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур, та осіб, котрі можуть ініціювати їхнє вирішення. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу, що не є порушенням прав на справедливий судовий розгляд та ефективний засіб юридичного захисту, гарантованих статтями 6 та 13 Конвенції про захист прав особи й основоположних свобод (далі - Конвенція).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (mutatis mutandis пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21.12.2010 у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заяви №17160/06 та №35548/06; пункт 53 рішення ЄСПЛ від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України», заява №377/02).
Отже, з метою належного звернення за судовим захистом особа на момент звернення до суду повинна обґрунтувати існування свого порушеного права або законного інтересу.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Як свідчить зміст позовних вимог, позивач оскаржує Висновок КЕО КЕК МОЗ України від 11.04.2024. Оспорюваний висновок зроблений Клініко-експертною комісією МОЗ України за результатами проведення повторної клініко-експертної оцінки.
ОСОБА_1 вважає, що оскаржуваний висновок неповним, необ'єктивним, упередженим, незаконним та протиправним, який складений з порушенням процедури проведення КЕО, без дотримання Положення про клініко-експертну комісію Міністерства охорони здоров'я та п. 7 Порядку контролю якості медичної допомоги та без урахування мотивувальної частини рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.07.2019 у справі № 520/4577/19.
Так, відповідно до пункту 1.1. Положення про клініко-експертну комісію Міністерства охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, структурних підрозділів з питань охорони здоров'я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, затвердженого Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 06.08.2013 № 693 (було чинним на момент винесення оскаржуваного медичного висновку та звернення позивача до суду з цим позовом; далі - Положення № 693) клініко-експертна комісія (далі - КЕК) створюється Міністерством охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, структурними підрозділами з питань охорони здоров'я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій (далі - відповідний орган охорони здоров'я) для колегіального розгляду клініко-експертних питань діагностики, лікування та реабілітації в закладах охорони здоров'я незалежно від форми власності та підпорядкування (далі - ЗОЗ) та у фізичних осіб - підприємців (далі - ФОП), що провадять господарську діяльність з медичної практики щодо надання медичної допомоги та медичних послуг.
Координаційну, консультативну та дорадчу функції з питань організації роботи КЕК здійснює МОЗ (пункт 1.4. Положення № 693).
Згідно з пунктом 2.1. Положення № 693 КЕК проводить клініко-експертну оцінку якості та обсягів медичної допомоги та медичних послуг шляхом експертизи клінічних питань діагностики, лікування та реабілітації, наявності відповідної кваліфікації спеціалістів за напрямом надання медичної допомоги та медичних послуг.
Для розгляду питань діагностики, лікування і реабілітації до складу КЕК входять спеціалісти, які мають спеціальності, перелік яких визначений Номенклатурою лікарських спеціальностей, затвердженою наказом МОЗ України від 19.12.1997 № 359 (пункт 4.1. Положення № 693).
Відповідно до пункту 4.6. Положення № 693 КЕК проводить клініко-експертну оцінку якості та обсягів надання медичної допомоги та медичних послуг шляхом здійснення як виїзних, так і безвиїзних заходів, а саме: оцінка структури, процесів та результатів медичної допомоги та медичних послуг; оцінка надання медичної допомоги та медичних послуг; контроль за реалізацією управлінських рішень; оцінка відповідності кваліфікаційним вимогам медичних працівників, у тому числі керівників закладів охорони здоров'я; вивчення думки пацієнтів щодо наданої медичної допомоги та медичних послуг; забезпечення прав та безпеки пацієнтів під час надання їм медичної допомоги та медичних послуг.
Згідно з Положенням про клініко-експертну комісію Міністерства охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, структурних підрозділів з питань охорони здоров'я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, затвердженого Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 05.02.2016 № 69, КЕК є консультативно-дорадчим органом, діючим на постійній (без виїзду на місце конкретного випадку) або тимчасовій основі (у разі виїзду на місце конкретного випадку), що утворюється для колегіального розгляду звернень фізичних та юридичних осіб, правоохоронних органів щодо клініко-експертних питань профілактики, діагностики, медичного лікування, реабілітації, оцінки якості надання медичної допомоги та медичного обслуговування за конкретними випадками у закладах охорони здоров'я незалежно від форми власності та підпорядкування (далі - ЗОЗ) та фізичних осіб - підприємців, що провадять господарську діяльність у сфері охорони здоров'я у відповідній адміністративно-територіальній одиниці України (далі - ФОП).
Отже, клініко-експертна комісія не є суб'єктом владних повноважень у розумінні положень Кодексу адміністративного судочинства України, а її висновки не породжують обов'язкових юридичних наслідків для позивача, а є носієм певної інформації.
Відтак, спір, який заявлений позивачем, за своїм характером не є публічно-правовим та не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 12.10.1978 у справі «Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». З огляду на це не вважається «судом, установленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
Отже, адміністративні суди не є «судом, встановленим законом» для розгляду заявленого ОСОБА_1 позову.
Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15.03.2018 у справі № 800/414/17.
Отже, враховуючи те, що пред'явлений ОСОБА_1 позов про визнання недійсним висновку за результатами клініко-експертної оцінки якості і обсягів медичної допомоги та стягнення моральної шкоди підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, з урахуванням наведеного судом апеляційної інстанції вище, колегія суддів приходить висновку, що позивачем правомірно пред'явлено даний позов за правилом підсудності, визначеним ч. 2 ст. 27 ЦПК України, до Печерського районного суду м. Києва.
З огляду на викладене, суд першої інстанції помилково дійшов висновку про те, що даний спір належить за предметною юрисдикцією Київському окружному адміністративному суду та, як наслідок, безпідставно передав справу на розгляд іншого суду.
Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали (ст. 379 ЦПК України).
З огляду на викладене, ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 372, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2024 року про передачу справи на розгляд іншого суду у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства охорони здоров'я України, в особі клініко-експертної комісії, про визнання недійсним висновку за результатами клініко-експертної оцінки якості і обсягів медичної допомоги та стягнення моральної шкоди - скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та в касаційному порядку оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач М.І. Оніщук
Судді В.А. Шебуєва
О.В. Кафідова