справа №754/9414/24 Головуючий у І інстанції - Панченко О.М.
апеляційне провадження №22-ц/824/5440/2025 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
25 лютого 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Миголь А.А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційні скарги ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 листопада 2024 року та на додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 09 грудня 2024 року
у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лазарєва Людмила Іванівна про визнання правочинів (договорів дарування) недійсними,-
установив:
У липні 2024 року ОСОБА_2 звернулася до Деснянського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лазарєва Л.І. про визнання правочинів (договорів дарування) недійсними.
В обґрунтування своїх позовних вимог, зазначала, що 08 вересня 2013 року за розпискою ОСОБА_1 отримала від неї, позивача, 7000 доларів США в рахунок попередньої оплати за квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .
01 жовтня 2013 року за другою розпискою ОСОБА_1 отримала від неї 29000 доларів США за надання послуги по проведенню процедури з отримання житла.
Зі спливом двох років, у зв'язку з невиконанням ОСОБА_1 своїх зобов'язань за вищезазначеними розписками, вона звернулася із відповідною заявою про вчинене кримінальне правопорушення до Дніпровського управління поліції ГУ НП України в м. Києві.
За результатом звернення із заявою 16 грудня 2015 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань були внесені відомості за номером 12015100040019030 з попередньою правовою кваліфікацією - ч. 1 ст. 190 КК України. Вказане досудове розслідування на дату подання цього позову не закінчено та триває.
Вказувала, що уподальшому рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 22 грудня 2016 року в цивільній справі №754/8135/16-ц про стягнення грошових коштів за невиконання зобов'язання стягнуто з ОСОБА_1 на її користь борг в сумі 964800 грн., що еквівалентно 36000 доларів США, 3% річних у розмірі 17207,80 грн. та 6890 грн. судового збору.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 14 грудня 2017 року рішення Деснянського районного суду м. Києва від 22 грудня 2016 року в цивільній справі №754/8135/16-ц в частині стягнення з ОСОБА_1 на її користь 3% річних у розмірі 17207,80 грн. скасовано, та в цій частині в задоволенні позовних вимог відмовлено. В решті рішення Деснянського районного суду м. Києва від 22 грудня 2016 року залишено без змін.
Таким чином, за рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 22 грудня 2016 року, що набрало законної сили 14 грудня 2017 року, сума, яка підлягала стягненню з ОСОБА_1 на її користь становила 964800 грн. та 6890 грн. судового збору.
20 листопада 2015 року ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_2 . Договір дарування квартири посвідчений третьою особою за реєстровим номером 3196. У той же день, тобто 20 листопада 2015 року, ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_4 гаражний бокс № НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_3 ). Договір дарування гаражного боксу посвідчений третьою особою за реєстровим номером 3193.
Вказувала, що на адвокатський запит її представника, слідчим відділом Дніпровського УП ГУНП України в м. Києві було надано останньому дозвіл на ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12015100040019030, та отримано дозвіл на розголошення інформації про досудове розслідування в порядку ч. 1 ст. 222 КПК України.
Як вбачається з протоколу допиту ОСОБА_1 у якості свідка від 20 квітня 2016 року, на питання слідчого (дослівно): «Яка мета та причина переоформлення власного майна на іншу особу?» - ОСОБА_1 надає таку відповідь (дослівно): «Мені порадив мій адвокат Жовноватюк О.М. переписати своє майно на іншу особу, а саме на мою мати ОСОБА_3 , з метою уникнення неприємностей - потрібно буде повертати будь-які борги, оскільки вона була фактичним власником».
Таким чином, вважала, що ОСОБА_1 , діючи очевидно недобросовісно та на її шкоду, будучи обізнаною про необхідність повернення боргів (факт усвідомленості на момент вчинення оспорюваних правочинів) подарувала ОСОБА_4 (своїй матері) майно, на яке можна звернути стягнення при ймовірному судовому провадженні про стягнення грошових коштів (боргу), яке врешті-решт відбулося згодом (рішення Деснянського районного суду м. Києва від 22 грудня 2016 року). І хоча на момент укладення оспорюваних правочинів рішення про стягнення грошових коштів не існувало, проте ОСОБА_1 визнавала існування боргу й діяла з явним наміром завдати шкоди іншій особі (їй).
Наголошувала, що ще одним аргументом на користь недобросовісних та таких, що завдають шкоду іншим особам дій ОСОБА_1 є те, що в період з 20 листопада 2015 року по грудень 2015 року, тобто впродовж одного місяця, остання здійснила відчуження за договорами дарування десяти об'єктів нерухомого майна на інших осіб, зокрема на свою матір - ОСОБА_4 .
З відповіді на адвокатський запит про хід виконавчого провадження, Деснянським ВДВС у м. Києві ЦМУ Міністерства юстиції? (м. Киі?в) було надано відповідь, що станом на 26 січня 2024 року, в виконавчому провадженні НОМЕР_2, відкритому на підставі виконавчого листа №754/8135/16-ц, виданого 31 січня 2017 року Деснянським районним судом м. Києва, із ОСОБА_1 стягнуто лише грошові кошти в розмірі 5571,41 грн. На цей час виконавче провадження не закінчено та триває.
Зазначала, що після відчуження спірного майна, у ОСОБА_1 відсутнє інше майно, за рахунок якого вона може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором (нею), а отже це пояснює той факт, що рішення суду від 22 грудня 2016 року в цивільній справі №754/8135/16-ц про стягнення грошових коштів за невиконання зобов'язання не виконано, а виконавче провадження НОМЕР_2 триває.
Таким чином, вважала, що ОСОБА_1 усвідомлювала наявність невиконаних боргових зобов'язань, що й підтвердила у протоколі допиту в якості свідка 20 квітня 2016 року й перелік кредиторів, перед якими в останньої існували невиконані боргові зобов'язання правового значення не мають; упродовж листопада - грудня місяців 2015 року ОСОБА_1 здійснила відчуження всього належного їй нерухомого майна; відчуження майна, зокрема, але не обмежуючись, спірних квартири та гаражного боксу, відбулося на підставі безоплатних правочинів (договорів дарування); оспорювані правочини (договори дарування) були укладені ОСОБА_1 із особою першого ступеня споріднення (матір'ю) й ця обставина неодноразово визнавалась ОСОБА_1 ; ОСОБА_1 відчужувала належне їй майно з метою унеможливлення звернення на нього стягнення внаслідок існування боргу (боргових зобов'язань); укладаючи оспорювані правочини ОСОБА_1 діяла очевидно недобросовісно використовуючи «право на зло», що на підставі п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України та частин 2, 3 ст. 13 ЦК України (загальні засади добросовісності та заборона дій на шкоду інших осіб) дає підстави для визнання оспорюваних правочинів недійсними, як таких, що вчинені на шкоду їй, як кредитору (постанова Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 05 січня 2024 року в цивільній справі №761/40240/21).
Просила суд, визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 , серія та номер: 3196, видании? 20 листопада 2015 року, видавник: Лазарєва Л.І., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 781586780000); визнати недійсним договір дарування гаражного боксу № НОМЕР_1 АДРЕСА_4 , адреса ГК: АДРЕСА_3 , серія та номер: 3193, видании? 20 листопада 2015 року, видавник: Лазарєва Л.І., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 781589080000).
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 13 листопада 2024 року зазначений вище позов задоволено.
Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 , серія та номер 3196, виданий 20 листопада 2015 року, видавник: Лазарєва Л.І., приватний нотаріус КМНО, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна:781586780000).
Визнано недійсним договір дарування гаражного боксу № НОМЕР_1 , АДРЕСА_5 , серія та номер: 3193, виданий 20 листопада 2015 року, видавник: Лазарєва Л.І., приватний нотаріус КМНО, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 781589080000).
Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 968,96 грн.
Стягнуто із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 968,96 грн.
Крім того, до суду першої інстанції 11 листопада 2024 року надійшла від представника ОСОБА_2 - адвоката Олійника О.В. заява про ухвалення додаткового судового рішення, щодо стягнення з відповідачів на користь ОСОБА_2 судових витрат на професійну правничу допомогу за наслідком розгляду даної цивільної справи у розмірі 70000 грн.
Деснянським районним судом м. Києва від 09 грудня 2024 року ухвалено додаткове рішення у зазначеній вище цивільній справі.
Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу, пов'язані з розглядом справи у розмірі 35000 грн.
Стягнуто із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу, пов'язані з розглядом справи у розмірі 35000 грн.
Не погодившись із вказаними судовими рішеннями ОСОБА_1 подала апеляційні скарги, вважаючи, що при ухваленні оскаржуваних рішень судом першої інстанції порушено норми процесуального та матеріального права, не враховано обставини, які мають суттєве значення для справи.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 листопада 2024 року зазначила, що як під час розгляду справи №754/7405/17, так і під час розгляду даної справи, вона повідомляла суд, що під час розгляду справи №754/8135/16-ц їй стало відомо про наявність в матеріалах кримінального провадження протоколу її допиту у якості свідка від 20 квітня 2016 року. Саме з того часу нею неодноразово подавалися зауваження та пояснення до нього, які були прийняті слідчим в межах кримінального провадження.
Вказує, що суд першої інстанції не взяв до уваги даний факт, не повністю з'ясував та дослідив обставини справи, що призвело до ухвалення незаконного рішення, оскільки на питання слідчого про причини дарування належного мені майна на користь моєї матері, вона повідомила слідчого, що підставою здійснення такого вчинку було її власне бажання.
Зазначила, що вона неодноразово зверталася до слідчого відділу поліції, щодо здійснення психологічного тиску на неї під час допиту 20 квітня 2016 року та спотворення тексту проколу її допиту у якості свідка.
Всі ці її дії, щодо направлення нею зауважень до протоколу допиту, вона почала вчиняти після того, як їй стало відомо про існування такого протоколу з матеріалів позовної заяви ОСОБА_2 під час розгляду цивільної справи, а до того часу вона не мала можливості бути ознайомленою з протоколом, оскільки статус свідка не надавав їй таке право за нормами КПК України.
Саме тому висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та призвели до їх невідповідності.
Просила суд, скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 грудня 2024 та ухвалити нове, яким у задоволенні позовної заяви відмовити у повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги на додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 09 грудня 2024 року зазначила, що суд першої інстанції стягнув з неї та ОСОБА_3 на користь позивача не співмірні витрати, розмір та обґрунтування яких ними не було отримано, таким чином суд першої інстанції неповно з'ясував обставини справи, що мають значення для справи.
Просила суд, скасувати додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 09 грудня 2024 року та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні заяви представника позивача про стягнення витрат на правову допомогу в повному обсязі.
Відзив на апеляційні скарги у встановлений апеляційним судом строк не надходив.
Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення особи, яка з'явилась в судове засідання, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність та обґрунтованість рішень суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають, з таких підстав.
Згідно вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
Судом першої інстанції встановлено, що 08 вересня 2013 року за розпискою відповідач ОСОБА_1 отримала від позивача ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 7000 доларів США в рахунок попередньої оплати за квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією розписки від 08 вересня 2013 року.
01 жовтня 2013 року за другою розпискою відповідач ОСОБА_1 отримала від позивача ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 29000 доларів США за надання послуги по проведенню процедури з отримання житла, що підтверджується копією розписки від 01 жовтня 2013 року.
Зі спливом двох років, у зв'язку з невиконанням відповідачем ОСОБА_1 своїх зобов'язань за вищезазначеними розписками, позивач звернулася із заявою про вчинення кримінального правопорушення до Дніпровського управління поліції ГУ НП України в м. Києві. За результатом розгляду вказаної заяви 16 грудня 2015 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань були внесені відомості за номером 12015100040019030 з попередньою правовою кваліфікацією - ч. 1 ст. 190 КК України.
Вказане досудове розслідування на дату подання даного позову не закінчено та триває.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 22 грудня 2016 року у цивільній справі №754/8135/16-ц про стягнення грошових коштів за невиконання зобов'язання стягнуто з відповідача ОСОБА_1 на користь позивача ОСОБА_2 борг в сумі 964800 грн., що еквівалентно 36000 доларів США, 3% річних у розмірі 17207,80 грн. та 6890 грн. судового збору, що підтверджується копією рішення суду від 22 грудня 2016 року.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 14 грудня 2017 року рішення Деснянського районного суду м. Києва від 22 грудня 2016 року в цивільній справі №754/8135/16-ц в частині стягнення з відповідача ОСОБА_1 на користь позивача ОСОБА_2 3% річних у розмірі 17207,80 грн. скасоване та в цій частині в задоволенні позовних вимог відмовлено. В решті рішення Деснянського районного суду м. Києва від 22 грудня 2016 року залишено без змін, що підтверджується рішенням Апеляційного суду м. Києва від 14 грудня 2017 року.
Таким чином, за рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 22 грудня 2016 року, що набрало законної сили 14 грудня 2017 року, сума, що підлягала стягненню з відповідача ОСОБА_1 на користь позивача ОСОБА_2 становила 964800 грн. та 6890 грн. судового збору.
У подальшому 20 листопада 2015 року відповідач ОСОБА_1 подарувала відповідачу ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_2 , що підтверджується договором дарування квартири, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазарєвою Л.І. за реєстровим номером 3196.
Згідно відомостей, що містяться на сторінках №6 та №7 Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме маи?но та Реєстру прав власності на нерухоме маи?но, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого маи?на щодо об'єкта нерухомого маи?на №363207580 від 25 січня 2024 року, отриманої державним виконавцем Деснянського ВДВС у м. Києві ЦМУ Міністерства юстиціі? (м. Киі?в), ОСОБА_5 , речове право ОСОБА_1 на вищезазначений об'єкт нерухомого майна (житлову квартиру) - припинено 20 листопада 2015 року на підставі договору дарування за реєстровим номером 3196.
У той же день 20 листопада 2015 року відповідач ОСОБА_1 подарувала відповідачу ОСОБА_3 гаражний бокс № НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_4 , адреса ГК: вул. Волкова Космонавта 4а (теперішня назва АДРЕСА_3 , що підтверджується Договором дарування гаражного боксу, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазарєвою Л.І. за реєстровим номером 3193.
У відповідності до відомостей, що містяться на сторінках №5 та №6 Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме маи?но та Реєстру прав власності на нерухоме маи?но, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого маи?на щодо об'єкта нерухомого маи?на №363207580 від 25 січня 2024 року, отриманої державним виконавцем Деснянського ВДВС у м. Києві ЦМУ Міністерства юстиціі? (м. Киі?в), ОСОБА_5 , речове право ОСОБА_1 на вищезазначений об'єкт нерухомого майна (гаражний бокс № НОМЕР_1 ) - припинено 20 листопада 2015 року на підставі договору дарування за реєстровим номером 3193.
На адвокатський запит представника позивача слідчим відділом Дніпровського УП ГУНП України в м. Києві було надано останньому дозвіл на ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12015100040019030, та отримано дозвіл на розголошення інформації про досудове розслідування в порядку ч. 1 ст. 222 КПК України.
Відповідно до протоколу допиту ОСОБА_1 в якості свідка від 20 квітня 2016 року на питання слідчого (дослівно): «Яка мета та причина переоформлення власного майна на іншу особу?» - ОСОБА_1 надає таку відповідь (дослівно): «Мені порадив мій адвокат Жовноватюк О.М. переписати своє майно на іншу особу, а саме на мою мати ОСОБА_3 , з метою уникнення неприємностей - потрібно буде повертати будь-які борги, оскільки вона була фактичним власником».
Відповідно до відповіді на адвокатський запит про хід виконавчого провадження Деснянського ВДВС у м. Києві ЦМУМіністерства юстиції (м. Киі?в), станом на 26 січня 2024 року у виконавчому провадженні НОМЕР_2, відкритому на підставі виконавчого листа №754/8135/16-ц, виданого 31 січня 2017 року Деснянським районним судом м. Києва, з відповідача ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 стягнуто лише грошові кошти в розмірі 5571,41 грн. На цей час виконавче провадження не закінчено та триває.
06 червня 2017 року позивач ОСОБА_6 звернулась до Деснянського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_1 та її матері - ОСОБА_3 про визнання договорів дарування квартири та гаражного боку недійсними (тобто того ж самого нерухомого майна, що є об'єктом предмету цього позову), але на підставі ст. 234 цк України (фіктивність правочинів), що підтверджується копією позовної заяви від 06 червня 2017 року з відміткою суду про дату реєстрації.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 12 вересня 2019 року, залишеного без змін постановою Київського апеляційного суду від 22 січня 2020 року в цивільній справі №754/7405/17, в задоволенні позову про визнання договорів дарування на підставі їх фіктивності (ст. 234 ЦК України) відмовлено.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що після відчуження спірного майна у відповідача ОСОБА_1 відсутнє інше майно, за рахунок якого вона може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором (позивачем), а отже це пояснює той факт, що рішення суду від 22 грудня 2016 року у цивільній справі №754/8135/16-ц про стягнення грошових коштів за невиконання зобов'язання не виконано, а виконавче провадження НОМЕР_2 триває.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач ОСОБА_1 , діючи очевидно недобросовісно та на шкоду позивача, будучи обізнаною про необхідність повернення боргів (факт усвідомленості на момент вчинення оспорюваних правочинів) подарувала відповідачу ОСОБА_3 (своїй матері) майно, на яке можна звернути стягнення при ймовірному судовому провадженні про стягнення грошових коштів (боргу), яке відбулося згодом (рішення Деснянського районного суду м. Києва від 22 грудня 2016 року).
Таким чином, суд першої інстанції, виходячи із встановлених фактичних обставин справи, вимог чинного законодавства, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність та взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, дійшов висновку про доведеність та обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_2 .
З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (ч. 2 ст. 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (ч. 3 ст. 13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року №2-р(II)/2021 у справі №3-95/2020(193/20) визнано, що частина 3 статті 13, частина 3 статті 16 ЦК України не суперечать частині 2 статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини 3 статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини 1 статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині 3 статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що частина 3 статті 13 та частина 3 статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувати); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі №747/306/19 (провадження №61-1272св20)).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі №759/24061/19 (провадження №61-8593св21)).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (ч. 3 ст. 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».
Нікчемний правочин (ч. 2 ст. 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі №359/12165/14-ц (провадження №61-13417св21)).
Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.
Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі №523/17429/20 (провадження №61-2612св23)).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4 ст.263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19) зроблено висновок, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст.3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (ст. 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини 1 та 2 ст.228 ЦК України).
У постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року в справі №405/1820/17 (провадження №61-2761св19) вказано, що цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред'явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України).
Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року у справі №523/17429/20 (провадження №61-2612св23)).
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.
До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа).
Колегія суддів зауважує, що недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, яке знаходиться у інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину.
У практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (ст. 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред'явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (ст. 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина 1 статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини 1-3 ст. 89 ЦПК України).
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що укладення оспорюваних договорів дарування між відповідачами є способом ухилення від виконання рішення суду, оскільки нерухомість, яка належала ОСОБА_1 , та на яку могло бути накладено стягнення в межах виконавчого провадження, відчужена іншій особі (її матері) в період обізнаності ОСОБА_1 про необхідність повернення боргів (факт усвідомленості на момент вчинення оспорюваних правочинів), дії відповідачів свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав, що є підставою для визнання оспорюваних договорів недійсними.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до незгоди відповідача з висновками суду, повторюють доводи відзиву на позовну заяву.
При цьому, докази та обставини, на які посилається відповідач у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції правильно визначено характер спірних правовідносин, встановлено обсяг прав та обов'язків сторін, застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що склались між сторонами, надано повну, всебічну та об'єктивну оцінку наявним у справі доказам, як кожному окремо, так і у їх сукупності та взаємозв'язку, та з урахуванням доведеності позовних вимог ОСОБА_2 , ухвалено обґрунтоване рішення про їх задоволення.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що вказане рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим на підставі норм матеріального та процесуального права, тому підстави для його скасування відсутні.
Щодо оскарження ОСОБА_1 додаткового рішення суду першої інстанції, то апеляційний суд зазначає наступне.
Встановлено, що 11 листопада 2024 року представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Олійник О.В. звернувся до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення у справі та стягнення з відповідачів на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 70000 грн.
На підтвердження витрат на оплату послуг адвоката, суду були подані такі докази: витяг із Договору про надання правової допомоги від 19 січня 2024 року №19/01/24-пд.; довідка-рахунок №11/11/24 від 11 листопада 2024 року; Акт №11/24 прийому-передачі виконаних робіт (наданих послуг) від 11 листопада 2024 року; детальний опис витрат, понесених у зв'язку з підготовкою до розгляду та безпосередньо розглядом Деснянським районним судом м. Києва справи за позовом ОСОБА_2 від 11 листопада 2024 року.
Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до ч. 3 ст. 133 ЦПК України, до витрат, що пов'язані з розглядом справи, належать витрати 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до ч. 1 ст. 134 ЦПК України, разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити із критерію реальності витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява №19336/04).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Відповідно до ч. 2 ст. 141 ЦПК України, інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має врахувати: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (ч. 3 ст. 141 ЦПК України).
Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю.
Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року в справі №362/3912/18 (провадження №61-15005св19).
Відповідно до ч. 1 ст. 270 ЦПК України визначено, що суд, який ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви.
Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом у постановах від 12 лютого 2020 року у справі №648/1102/19 і від 11 листопада 2020 року у справі №673/1123/15-ц, витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2 ст. 137 ЦПК України).
Крім того, розмір винагороди за надання правової допомоги визначений в договорі у вигляді фіксованої суми не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу, що узгоджується з правовою позицією, викладеній у постанові Верховного Суду від 28 грудня 2020 року у справі №640/18402/19.
З урахуванням викладеного, проаналізувавши матеріали справи, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку під час ухвалення додаткового рішення про задоволення заяви представника ОСОБА_2 - адвоката Олійника О.В. та відшкодуванню судових витрат, а тому у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для його скасування.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно зі ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи.
Доводи апеляційних скарг не спростовують висновків суду першої інстанції, рішення суду та додаткове рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, і не можуть бути скасовані з підстав, викладених у апеляційних скаргах.
Керуючись ст.ст.367,374,375,381-384, ЦПК України, суд, -
постановив:
Апеляційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 листопада 2024 року та додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 09 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 05 березня 2025 року.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба