апеляційне провадження №22-ц/824/405/2025
справа №752/22849/19
12 лютого 2025 року м.Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Поліщук Н.В.
суддів Верланова С.М., Соколової В.В.
за участю секретаря судового засідання Крисіної В.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду справу за апеляційною скаргою адвоката Лушкіна Петра Юрійовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 05 вересня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Колдіної О.О.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики, -
встановив:
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом про стягнення боргу за договором позики від 22 січня 2018 року.
Вимоги позову мотивує тим, що 22 січня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , від імені якої на підставі довіреності від 18 січня 2018 року діяв ОСОБА_3 , укладено договір позики.
Відповідно до умов вказаного договору позивачка передала у власність відповідачці грошові кошти в сумі 721 000,00 грн, що еквівалентно 25 000 доларам США, у строк до 22 січня 2021 року.
09 вересня 2019 року ОСОБА_2 направлено лист-повідомлення про дострокове повернення грошових коштів за договором позики від 22 січня 2018 року.
В ході телефонної розмови з ОСОБА_3 установлено, що останній передав лише половину отриманої грошової суми відповідно до договору позики, а саме грошові кошти у розмірі 360 500,00 гривень, іншу частину суми він ОСОБА_2 не передавав.
Станом на дату звернення до суду з позовом відповідачі отримані грошові кошти не повернули.
Просила ухвалити судове рішення про стягнення солідарно із відповідачів 721 000 гривень.
Під час розгляду справи позивачкою подано заяву про уточнення та збільшення позовних вимог.
Вказує, що станом на 18 листопада 2022 року відповідно до офіційного курсу НБУ, курс гривні щодо долара США складає 36,56 гривень.
Відтак, з урахуванням того, що в пункті 1 договору позики визначена у доларах США з еквівалентом у гривні просить, стягнути з ОСОБА_2 914 000,00 гривень.
Окрім цього, у зв'язку з тим, що відповідачка порушила зобов'язання по сплаті грошових коштів (відповідно до пункту 3 договору позики), позивачка має право стягнути з відповідачки суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та три проценти річних від простроченої суми 721 000,00 гривень, що становить 316 677,72 гривень - індекс інфляції за весь час прострочення; 64 949,26 гривень - три проценти річних від простроченої суми.
Мотивуючи наведеним, просить суд стягнути з ОСОБА_2 на користь позивачки борг у розмірі 914 000, 00 грн - заборгованість за договором позики; 316 677,72 грн - індекс інфляції за весь час прострочення; 64 949,26 грн - 3% річних від простроченої суми, а всього 1 295 626,98 грн. Стягнути з ОСОБА_2 сплачений судовий збір у розмірі 13 000,00 гривень.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 05 вересня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись з ухваленим рішенням, адвокатом Лушкіним П.Ю., який діє в інтересах ОСОБА_1 , подано апеляційну скаргу.
В обґрунтування апеляційної скарги посилається на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, які суд визнав установленими, порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права.
Вказує, що спірний Договір позики укладено задля можливості подальшого виконання ОСОБА_2 умов попередніх договорів купівлі-продажу часини житлового будинку та земельної ділянки (від 21 січня 2014 року).
Відтак, правова природа укладеного Договору позики - отримання грошових коштів ОСОБА_2 для вирішення юридичних питань з приводу права власності на житловий будинок та земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та розробки проектної документації, придбання будівельних матеріалів для реконструкції або будівництва вказаного будинку, з подальшою здачею в експлуатацію та отримання правовстановлюючих документів (пункт 2 Договору), з метою укладення основних договорів купівлі-продажу, що підтверджується укладенням основних договорів купівлі-продажу частини житлового будинку та земельної ділянки.
Щодо відсутності розписки вказує, що письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Відповідачкою договір позики не оспорено, договір на теперішній час чинний та не скасований.
Таким чином, договір позики 22 січня 2018 року, укладений ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Богдановою В.М. 22 січня 2018 року, із досягненням всіх його умов, а також засвідчено факт передачі ОСОБА_1 та отримання ОСОБА_2 грошових коштів, а саме 721 000,00 гривень, що є еквівалентом 25 000,00 гривень США, із зазначенням зобов'язання їх повернення.
Вказує, що правові висновки, на які посилалась відповідачка, не підлягають до застосуванню у цій справі, оскільки правовідносини не являються подібними.
Посилається на помилковість висновків суду першої інстанції про те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту передачі коштів позичальнику, оскільки такі висновки суперечать пункту 2 договору позики.
Вказує, що ОСОБА_2 представила ОСОБА_3 як уповноважену від неї особу, на ім'я якої вона видала доручення.
ОСОБА_3 під час укладення договору позики діяв від імені та в інтересах ОСОБА_2 на підставі довіреності, посвідченої Богдановою В.М., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 18 січня 2018 року за реєстровим № 19. Перед підписанням спірного договору нотаріусом, який посвідчував договір позики, встановлено обсяг наданих ОСОБА_2 повноважень ОСОБА_3 для його укладення.
Із змісту довіреності чітко убачається її цільове призначення, а саме представляти інтереси ОСОБА_2 та вести її справи, з усіх без винятку питань, пов'язаних з перереєстрацією правовстановлюючих документів на частину житлового будинку та земельної ділянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_2 , направлене на виконання попередніх договорів купівлі-продажу та визначається правова природа укладеного договору позики.
Відповідно до пункту 2 Договору позики, грошові кошти отримувались для вирішення юридичних питань з приводу оформлення права власності на житловий будинок та земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та розробки проектної документації, придбання будівельних матеріалів для реконструкції або будівництва вказаного будинку, з подальшою здачею в експлуатацію та отримання правовстановлюючих документів, що чітко випливає з цільових повноважень наданих ОСОБА_2 та прямо зазначених у Довіреності.
Уважає, що суд першої інстанції з неповним з'ясування обставин, що мають значення для справи, дійшов до хибного висновку, що уповноважуючи ОСОБА_3 , ОСОБА_2 обмежила його повноваження, окресливши їх коло щодо суб'єктивного складу осіб, у правовідносинах, з якими представник має право представляти інтереси довірителя.
Щодо дублікату договору вказує, що на стадії дослідження судом доказів суд першої інстанції зобов'язав позивачку ОСОБА_1 надати оригінал договору позики від 22 січня 2018 року. У серпні 2023 року ОСОБА_1 виявила втрату оригіналу Договору позики. У зв'язку із зазначеним остання уповноважила адвоката Лушкіна П.Ю. на отримання дублікату Договору позики від 22 січня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бахмут І.М., зареєстрованого в реєстрі за № 7.
Вказує, що в судовому засіданні, 05 вересня 2023 року адвокатом надано дублікат Договору позики від 22 січня 2018 року для його дослідження в судовому засіданні та приєднання до матеріалів справи, однак після його дослідження судом першої інстанції встановлено, що його зміст відповідає змісту копії, зробленої з оригіналу Договору позики та долученої до позовної заяви, після чого суд повернув його представнику ОСОБА_1 , не долучивши його в якості доказу.
Зазначає, що в розумінні Закону дублікат Договору позики від 22 січня 2018 року не є новим доказом, який не досліджувався судом першої інстанції, також не встановлює нові обставини, суд першої інстанції помилково не долучив його до матеріалів справи та повернув після дослідження.
Посилається на помилковість висновків суду першої інстанції, що саме наявність у позикодавця оригіналу договору позики підтверджує невиконання позичальником своїх зобов'язань, оскільки відповідно до пункту 6 Договору позика вважається повернутою у випадку наявності на примірнику цього договору відмітки Позикодавця про одержання грошей або наявності розписки Позикодавця про повний розрахунок, або після зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок Позикодавця.
Уважає, що судом не надано оцінку доводам та доказам позивачки, не досліджено умови договору позики, не встановлено правову природу укладеного договору позики.
Мотивуючи наведеним, просить суд рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 05 вересня 2023 року скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким вимоги позову задовольнити.
12 лютого 2024 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив адвоката Василюка І.С., який діє в інтересах ОСОБА_2 , на апеляційну скаргу.
Уважає доводи апеляційної скарги необґрунтованими та безпідставними. Стверджує, що доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди позивача з ухваленим рішенням.
Відповідачка оспорює факт отримання будь-яких грошових коштів за договором позики. Вказує, що коштів за договором позики не отримувала і не знала про існування такого договору, не уповноважувала ОСОБА_3 на укладення такого роду договору із визначеними в ньому зобов'язаннями.
Уважає, що письмова форма договору позики є лише доказом факту укладення договору, а не доказом передачі грошових коштів.
Вказує, що скаржницею не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту передачі коштів позичальнику.
Зазначає, що наявність оригіналу договору позики разом із оригіналами документів, що підтверджують факт передачі грошових коштів позивачкою відповідачці, свідчила б про неповернення боргу відповідачем і була б підставою для стягнення з нього на користь позивача суми позики за договором.
Вказує, що дублікат договору має силу оригіналу, але в позикових відносинах відсутність первинного оригіналу свідчить про виконання договору.
Мотивуючи наведеним, просить суд залишити рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 05 вересня 2023 року без змін.
В судовому засіданні представник позивачки адвокат Лушкін П.Ю. доводи апеляційної скарги підтримав.
Представник відповідачки ОСОБА_2 - адвокат Врублевський І.О. проти доводів апеляційної скарги заперечував, посилаючись на законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, про дату, час і місце розгляду справи повідомлялись судом належним чином.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд ухвалив розглянути справу за відсутності осіб, які не з'явились, оскільки їхня неявка не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого по справі судового рішення, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відмовивши у задоволенні позову, суд першої інстанції вказав, що позичальником не було складено розписку про отримання грошових коштів. Договір позики укладено не самим позичальником, а ОСОБА_3 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Богдановою В.М., зареєстрованої в реєстрі № 468. Суд зробив висновок, що з урахуванням змісту довіреності ОСОБА_2 не обумовлено право представника ОСОБА_3 на укладення спірного договору позики.
Суд також вказав про відсутність доказів передачі грошових коштів відповідачці.
Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції та зазначає про таке.
Відповідно до положень статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Відповідно до частини 1 статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
Установлено, що 22 січня 2018 року між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 , від імені якої на підставі довіреності посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Богдановою В.М., діє ОСОБА_3 (позичальник), укладено договір позики.
Згідно умов договору позики Позикодавець передає у власність представнику позичальника, а представник позичальника приймає у власність від позикодавця грошові кошти в сумі 721 000,00 гривень, що є еквівалентом 25 000,00 доларів США (пункт 1).
Відповідно до пункту 2 договору грошові кошти, які є предметом цього договору, передані позикодавцем та одержані позичальником до підписання цього договору. Грошові кошти отримуються для вирішення юридичних питань з приводу права власності на житловий будинок та земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та розробки проектної документації, придбання будівельних матеріалів для реконструкції або будівництва вказаного будинку, з подальшею здачею в експлуатацію та отримання правовстановлюючих документів.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк до 22 січня 2021 року включно. Позикодавець може достроково потребувати повернення грошових коштів, попередньо повідомивши позичальника не пізніше чим за місяць (пункт 3).
Відповідно до пункту 4 договору повернення позики повинно бути здійснено готівкою або шляхом внесення грошових коштів на банківський рахунок позикодавця, реквізити якого останній зобов'язується довести до відома позикодавця.
Відповідно до пункту 6 договору позики позика уважається повернутою у випадку наявності на примірнику цього договору відмітки позикодавця про одержання грошей або наявності розписки позикодавця про повний розрахунок, або після зарахування грошової суми, що позичалась, на банківський рахунок позикодавця.
Якщо позичальник своєчасно не поверне позикодавцю суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 ЦК України, тобто сплатити суму боргу з урахування встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.
Відповідно до даних дублікату довіреності від 18 січня 2018 року, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Богдановою В.М., убачається, що ОСОБА_2 уповноважила ОСОБА_3 представляти інтереси та вести справи у всіх підприємствах, установах, організаціях, незалежно від форм власності та галузевого підпорядкування, в тому числі у Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, в органах нотаріату, перед державними реєстраторами, в райдержадміністраціях, всіх органах Міністерства внутрішніх справ України, в житлового-експлуатаційних організаціях, в санітарно-епідеміологічних станціях, в органах газопостачання, в органах «Київенерго», в органах державного архітектурно-будівельного контролю, в органах «Водоканалу», в органах Державного земельного кадастру, перед державними земельними реєстраторами, з усіх без винятку питань, пов'язаних з перереєстрацією правовстановлюючих документів на частину житлового будинку (будинок) та земельної ділянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_2 , а також подальшого укладення та підписання договорів купівлі-продажу цих об'єктів нерухомості, а також подальшого укладення та підписання договорів позики, іпотечних договорів, (договорів іпотеки) цих об'єктів нерухомості, договорів застави майна під забезпечення основних зобов'язань Довірителя.
Для чого надала представнику право подавати від імені ОСОБА_2 заяви, розписуватись за неї, в тому числі, підписувати акти обстеження, одержувати необхідні довідки, акти, свідоцтва, в тому числі свідоцтва про право власності, витяги, рішення, інформаційні довідки, тощо з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, рішення, технічний паспорт висновки та інші документи, укласти та підписати договір купівлі-продажу земельної ділянки (частини земельної ділянки), договір купівлі-продажу житлового будинку (частини житлового будинку), договір позики, договір іпотеки земельної ділянки (частини земельної ділянки), договір іпотеки житлового будинку (частини житлового буднику), договори про внесення змін та доповнень та/або договори про розірвання вказаних правочинів, договори про задоволення вимог Іпотекодержателя, підписувати у зв'язку з цим всі заяви, передбачені цивільним кодексом України та Сімейним кодексом України, законодавством про нотаріат, сплачувати необхідні платежі та мита, а також виконувати всів інші юридичні дії. пов'язані з виконанням цієї довіреності (том 1 а.с.119-121).
21 січня 2014 року між позивачкою ОСОБА_1 і відповідачкою ОСОБА_2 укладено два нотаріально посвідчені попередні договори, згідно яких сторони зобов'язалися у майбутньому укласти два договори купівлі-продажу нерухомого майна, а саме: частини житлового будинку у вигляді квартири № 3 площею 57,9 кв.м. з прибудинковими спорудами, а також земельної ділянки, які розташовані по АДРЕСА_1 .
Згідно умов попередніх договорів, які є ідентичними, сторони домовилися про укладання основних договорів купівлі-продажу частини будинку і земельної ділянки у термін одного року та не пізніше 30 календарних днів з моменту отримання відповідачкою ОСОБА_2 документів щодо права власності на вказане нерухоме майно.
Згідно пункту 5 попередніх договорів в момент їх підписання ОСОБА_1 передала ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 145000 грн за кожним договором (том 1 а.с. 127-132).
14 грудня 2015 року між сторонами укладено два нотаріально посвідчені договори про внесення змін і доповнень до попередніх договорів, які стосувалися в тому числі строків укладання основних договорів, уточнення ідентифікаційних ознак нерухомого майна та розрахунків.
Зокрема, сторони обумовили укладання основних договорів купівлі-продажу частини будинку і земельної ділянки не пізніше 30 календарних днів з моменту отримання відповідачкою ОСОБА_2 документів щодо права власності на нерухоме майно та уточнили індивідуальні ознаки нерухомого майна, визначивши частку будинку, яка відчужується у розмірі 1/4 та її площу, а також площу земельної ділянки (п.1 обох попередніх договорів). Окрім того, визначили, що сплачена позивачкою за кожним із договорів сума 145 000 грн еквівалентна 18 125 доларів США на час розрахунку. Додатково обумовили, що у випадку не укладання основного договору з вини відповідачки, остання має повернути позивачці сплачені суми у подвійному розмірі, тобто виходячи з вартості 36250 доларів США на момент розрахунку, за кожним із договорів.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів зазначає про таке.
Установлено, що договір позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах якої діяв ОСОБА_3 , укладено на підставі довіреності від 18 січня 2018 року, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Богдановою В.М.
Із змісту довіреності убачається, що ОСОБА_2 уповноважила ОСОБА_3 , у тому числі, на укладення та підписання договорів позики.
Відтак, висновки суду першої інстанції про те, що довіреністю не обумовлено право ОСОБА_3 на укладення договору позики є помилковими та такими, що суперечать змісту довіреності.
Колегія суддів уважає обґрунтованими доводи апеляційної скарги в частині передачі коштів, відтак і наявність обов'язку виконання умов договору позики позикодавцем з огляду на таке.
Відповідно до частини 1 статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) викладено правовий висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати (постанова Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, провадження № 61-30435сво18).
Якщо договір позики укладений у письмовій формі, то факт передачі грошових коштів може бути спростований у разі оспорення договору позики (постанова Верховного Суду від 5 жовтня 2022 року у справі № 463/9914/20, провадження № 61-1664св22).
У справі, що переглядається апеляційним судом, отримання грошових коштів позичальником підтверджується змістом договору позики.
Так, пунктом 2 договору позики визначено, що грошові кошти, які є предметом цього договору, передані позикодавцем та одержані позичальником до підписання цього договору.
Відтак, договором визначено, що грошові кошти передані до підписання договору.
За таких обставин доводи відзиву на апеляційну скаргу в частині заперечення ОСОБА_2 про отримання грошових коштів є безпідставними та суперечать пункту 2 договору позики.
Також колегія суддів відхиляє доводи відзиву відповідачки в частині того, що ОСОБА_2 не уповноважувала ОСОБА_3 на укладення договору позики, оскільки ці доводи спростовуються змістом довіреності, що міститься у матеріалах справи.
За таких обставин колегія суддів погоджується із доводами апеляційної скарги та уважає, що висновки суду першої інстанції є помилковими та такими, що ґрунтуються без повного та всебічного дослідження матеріалів справи та змісту укладеного договору.
Твердження відзиву відповідачки в тій частині, що відсутність первинного оригіналу свідчить про виконання договору, апеляційний суд відхиляє, оскільки такі суперечать позиції відповідачки щодо фактичного неотримання грошових коштів. Окрім того, відповідно до пункту 6 договору позики сторони домовились, що позика уважається повернутою у випадку наявності на примірнику цього договору відмітки позикодавця про одержання грошей або наявності розписки позикодавця про повний розрахунок, або після зарахування грошової суми, що позичалась, на банківський рахунок позикодавця. Проте таких даних матеріали справи не містять та відповідачка не посилалась на обставини виконання договору позики.
За встановлених обставин, позовні вимоги в частині стягнення заборгованості за договором позики є обґрунтованими.
Відповідно до частини 1 статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
При цьому, Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Такі випадки передбачені статтею 193, частиною 4 статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
Декретом № 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.
У статті 1 Декрету № 15-93 визначено, що терміни, які використовуються в цьому Декреті, мають таке значення:
«валютні цінності»: валюта України - грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України;
іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.
Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Заборони на виконання грошового зобов'язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта, є єдиним законним платіжним засобом на території України.
Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України.
Що стосується можливості і порядку визначення в рішенні суду еквівалента суми боргу в національній валюті, то Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження №14-134цс18) вказала, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов'язку боржника, який може бути виконаний примусово. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.
За установлених обставин, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 слід стягнути заборгованість за договором позики від 22 січня 2018 року у розмірі еквівалентному 25 000 (двадцять п'ять тисяч) доларів США 00 центів, що підлягає сплаті в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу.
Щодо вимог позивачки про стягнення боргу з урахуванням індексу інфляції та 3% річних, колегія суддів зазначає про таке.
Звертаючись до суду із позовом позивачка просила суд стягнути зокрема 316 677,72 гривень - індекс інфляції за весь час прострочення та 64 949,26 гривень - три проценти річних від простроченої суми.
Відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом статті 1 Закону України від 03 липня 1991 року N 1282-XII "Про індексацію грошових доходів населення" індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.
Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.
Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає.
Норми частини 2 статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях.
Разом із тим, у випадку порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, передбачені частиною 2 статті 625 ЦК України, інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти.
Таких висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд України у постанові від 01 березня 2017 року у справі №6-284цс17.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі N 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19).
Відтак, відсутні підстави для задоволення позовних вимог в частині стягнення інфляційних втрат.
Щодо вимог про стягнення 3% річних відповідно до статті 625 ЦК України апеляційний суд зазначає про таке.
Відповідно до пункту 3 договору позики позичальник зобов'язаний повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк до 22 січня 2021 року включно. Позикодавець може достроково потребувати повернення грошових коштів, попередньо повідомивши позичальника не пізніше чим за місяць.
До заяви про збільшення позовних вимог позивачкою додано розрахунок заборгованості 3% річних за період прострочення з 18 листопада 2019 року по 18 листопада 2022 року у сумі 64 949,26 гривень.
Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-IX) доповнено, серед іншого, розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України пунктом 18.
Зокрема, наразі вказаним пунктом визначено, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Також, вказаним пунктом установлено, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
З урахуванням викладеного, з відповідачки на користь позивачки підлягає стягненню 3% річних за період з 18 листопада 2019 року по 24 лютого 2022 року у розмірі 49 126,77 грн.
Відтак, загальний розмір заборгованості, що підлягає стягненню з відповідачки становить: еквівалент 25 000,00 доларів США, що підлягає сплаті в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленому для відповідної валюти на день платежу, - основний борг; 49 126,77 гривень - 3% річних.
З огляду на викладене, вимоги позову задовольняються частково.
Відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Установлено, що за звернення до суду із позовом позивачкою сплачено 10 234,00 гривень, що підтверджується даними квитанцій від 28 жовтня 2019 року (а.с.3); №8879-0219-6917-6957 від 18 листопада 2022 року (а.с. 154).
За подачу апеляційної скарги сплачено судовий збір у розмірі 20 130,00 гривень, що підтверджується даними квитанції №3287-4497-1851-3138 від 23 листопада 2023 року.
За результатами розгляду справи у суді апеляційної інстанції вимоги позову задоволено на 76,4%.
За установлених обставин з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на відшкодування судових витрат, пов'язаних із сплатою судового збору в суді першої інстанції підлягає стягненню 7 818,78 гривень (10 234,00 гривень х 76,4%), у суді апеляційної інстанції - 15 379,32 гривень (20 130,00 гривень х 76,4%).
Керуючись статтями 259, 268, 367, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, суд -
Апеляційну скаргу адвоката Лушкіна Петра Юрійовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити частково.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 05 вересня 2023 року скасувати, ухвалити нове судове рішення такого змісту.
Позов задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 22 січня 2018 року у розмірі, еквівалентному 25 000 (двадцять п'ять тисяч) доларів США 00 центів, що підлягає сплаті в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленому для відповідної валюти на день платежу, 3% річних за прострочення грошового зобов'язання за період з 18 листопада 2019 року по 24 лютого 2022 року у розмірі 49 126,77 гривень.
В іншій частині позову - відмовити.
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення коштів - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на відшкодування судових витрат, пов'язаних із сплатою судового збору в суді першої інстанції,
7 818,78 гривень.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на відшкодування судових витрат, пов'язаних із сплатою судового збору в суді апеляційної інстанції, 15 379,32 гривень.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, касаційна скарга на постанову може бути подана протягом тридцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до Верховного Суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повну постанову складено 04 березня 2025 року.
Суддя-доповідач Н.В. Поліщук
Судді В.М. Верланов
В.В. Соколова