Справа № 726/1277/21
Провадження №2/726/3/25
Категорія 65
05.03.2025 м. Чернівці
Садгірський районний суд м. Чернівці у складі: головуючого судді Мілінчук С. В., при секретарі Попович Ю.І. Колісник А.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом АТ «Сенс Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей Чернівецької міської ради про зняття з реєстраційного обліку та визнання такими, які втратили право користування майном,-
Представник АТ "Альфа-Банк", яке в подальшому перейменовано на АТ "Сенс Банк", звернувся до суду із позовом в якому вказує, що позивачу на праві приватної власності належить двокімнатна квартира, загальною площею 53,6 кв.м, житловою площею 27,5 кв.м, що знаходится за адресою: АДРЕСА_1 . Таке право було зареєстроване відповідно до договору іпотеки.
Зазначає, що 03.07.2006 року між позивачем та ОСОБА_4 було укладено договір кредиту №89. В якості забезпечення зобов'язань за кредитним договором №89, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 як «Іпотекодавець» передав в іпотеку вищевказану двокімнатну квартиру.
Оскільки ОСОБА_4 не належним чином виконувала взяті на себе зобов'язання за кредитним договором, АТ «АЛЬФА-БАНК» звернув стягнення на предмет іпотеки на підставі ст. 37 ЗУ «Про іпотеку». Правовою підставою для реєстрації права власності АТ «Альфа Банк» на нерухоме майно, є відповідне застереження Договору іпотеки від 03.07.2006 року, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
У подальшому, приватний нотаріус Козлова Н.В. прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 57782106 від 21.04.2021 року на вищевказане нерухоме майно за АТ «Альфа-Банк» (після зміни назви «Сенс Банк»),
Втративши право власності на квартиру, відповідачі втратили також і право користування нею. Разом із тим, у вказаній квартирі зареєстровані відповідачі. При цьому неповнолітні ОСОБА_1 , 2006р.н та ОСОБА_2 , 2013 р.н., зареєстровані в зазначеному житловому приміщенні після укладення договору іпотеки.
Вказує, що представник позивача звертався до відповідачів з вимогою звільнити житлове приміщення, намагався врегулювати питання в досудовому порядку, зокрема, було надіслано вимогу про добровільне виселення, проте, незважаючи на відсутність будь-яких правових підстав для проживання у квартирі, колишній власник, продовжує користуватися ним та відмовляється добровільно виселитись із житла.
За обставин, коли право власності на майно позивача порушується діями та бездіяльністю відповідачів, враховуючи викладене у позові, просить суд ухвалити рішення, яким визнати відповідачів такими, які втратили право користування - двокімнатною квартирою, по АДРЕСА_1 , а також зняти їх з реєстраційного обліку громадян за вказаною адресою.
Представник відповідачів надіслав до суду відзив на позов у якому зазначив, що право власності ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 (іпотекодавців) на квартиру виникло на підставі свідоцтва про право власності на житло, видане 26.11.1993 року. 14 липня 2005 їхнє право власності на квартиру було зареєстровано. Таким чином, право власності на майно виникло у відповідачів із підстав, які не пов'язані із кредитними правовідносинами, житло не набуте за кредитні кошти. У подальшому, позивач поручилась вказаним майном перед банком за виконання кредитних зобов'язань іншою особою.
Підставою для реєстрації права власності на вказану квартиру за позивачем (банком) стало невиконання боржником його кредитних зобов'язань та застереження в іпотечному договорі від 03 липня 2006 року № 89, яке передбачало передачу іпотекодержалю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Звертає увагу суду на те, що частиною 2 статті 109 ЖК України встановлено загальне правило з неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житла. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення.
Однак вищевказане майно не було придбане за рахунок кредиту. У даному випадку, особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення) - предмета іпотеки у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки повинно бути надано інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту (позики), забезпеченого іпотекою цього житла.
Відтак зазначення іншого постійного жилого приміщення, яке відповідно до вимог закону має бути надане особам одночасно з їхнім виселенням, є обов'язком позивача. Проте в позовній заяві, не йдеться про надання такого житла відповідачам.
Крім того зазначає, що ухвалення рішення про визнання відповідачів такими, що втратили право користування вказаним майном, призведе до фактичного їх виселення із займаного житла. Виселення становитиме для відповідачів непомірний тягар, буде непропорційним втручанням без нагальної на те потреби, порушуватиме їхнє право на мирне володіння майном.
Враховуючи викладене, просить суд відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
Представник позивача надіслав до суду відповідь на відзив де виклав незгоду із позицією представника відповідачів, додатково надав пояснення, аналогічні викладеним у позові, наголошує, що реєстрація місця проживання відповідачів у квартирі відбулась після того, як квартира набула статусу об'єкта іпотеки, що суперечить вимогам іпотечного договору. Просив позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Ухвалою суду від 12.08.2021 року було відкрито провадження у справі.
28.08.2021 року ухвалою суду було зупинено провадження у справі до вирішення цивільної справи № 726/751/21, провадження № 2/726/221/21 про визнання договору недійсним, визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію речових прав яка перебуває на розгляді Садгірського районного суду м. Чернівці.
28.09.2022 року провадження у справі було відновлено.
Ухвалою суду від 02.11.2022 року, за клопотанням представника відповідачів, провадження у справі було зупинено до вирішення справи № 726/1298/22, провадження № 2/726/277/22 про витребування майна з чужого незаконного володіння, яка перебуває на розгляді Садгірського районного суду м. Чернівці.
02.01.2024 року провадження у справі було відновлено.
29.02.2024 року за клопотанням представника відповідачів, провадження у справі було зупинено до вирішення справи № 726/1298/22, провадження № 2/726/277/22 про витребування майна з чужого незаконного володіння, яка перебуває на розгляді Верховного суду.
16.12.2024 року провадження у справі було відновлено.
03.02.2025 підготовче закрито, справу призначено до судового розгляду.
В судовому засіданні представник позивача, який брав участь у режимі відео конференції, заявлені позовні вимоги підтримав та просив задовольнити у повному обсязі.
Представник відповідачів у судовому засіданні заперечував проти позову із підстав викладених у відзиві, наголошував про неприпустимість фактичного виселення відповідачів із житла, просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
Відповідач ОСОБА_3 , діючи також як законний представник неповнолітніх ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в судове засідання не зявилась, надіслала до суду заяву з проханням справу розглянути без їхньої участі, заперечує проти задоволення позовних вимог.
Варто також зазначити, що неповнолітня ОСОБА_2 , в ході розгляду справи набула повної цивільної право-дієздатності внаслідок досягнення повноліття після відкриття провадження у справі. Разом із тим, після досягнення повноліття відповідач не зверталась до суду із заявами по суті спору чи про розгляд справи за її відсутності.
Представник третьої особи в судове засідання не зявився, однак надіслав до суду
Суд дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість та достовірність доказів, приходить до висновку про необхідність відмовити у задоволенні позову із таких підстав.
Судом встановлено, що 03.07.2006 року між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є АТ «Сенс Банк»)та ОСОБА_4 було укладено договір кредиту №89 (із подальшими договорами про зміну умов кредитування).
В якості забезпечення зобов'язань за кредитним договором №89, між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є АТ «Сенс Банк») та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 було укладено договір іпотеки, відповідно до якого, у якості забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором №89 від 03.07.2006 року, останні (іпотекодавці) передають у іпотеку (іпотекодержателю - правонаступником якого є АТ «Сенс Банк», позивач у справі) двокімнатну квартиру, загальною площею 53,6 кв.м, житловою площею 27,5 кв.м, що знаходится за адресою: АДРЕСА_1 .
Встановлено, що вказана квартира належить іпотекодавцям на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло, видане 26.11.1993 року з/у № 1 Чернівецького облагробуду згідно з розпорядженням від 25.10.1993 року № 2, зареєстровано в Чернівецькому ОБТІ, записано у реєстрову книгу № 67 сторінка № 144 за реєстровим № 9057, зареєстровано в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 14.07.2005 року.
Пунктом 4.1, 4.5.3 Іпотечного договору визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання позичальником основного зобов'язання, іпотеко держатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки одним із визначених у договорі способів, зокрема шляхом передачі іпотеко держателю права власності на пердмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку встановленому ст. 37 ЗУ «Про іпотеку», тощо.
Із договору також встановлено, що станом на момент його укладення, у квартирі по АДРЕСА_1 були зареєстровані ОСОБА_7 та ОСОБА_8 . Місце проживання відповідача ОСОБА_9 було зареєстровано по АДРЕСА_2 .
Згідно з відповіді на запит АТ «Альфа-Банк», наданої відділом ведення реєстру територіальної громади Чернівецької міської ради № 20/01-27/426 від 25.05.2021 року, у квартирі по АДРЕСА_1 зареєстровано троє осіб, відповідачі: ОСОБА_3 та ОСОБА_1 зареєстровані із 19.11.2007 року та ОСОБА_2 зареєстрована з 13.05.2013 року. Таким чином відповідачі зареєстрували своє місце проживання у вказаній квартирі після укладення вищевказаного договору іпотеки.
Разом із тим, як вказано у відповіді на запит, підстави не здійснювати реєстрацію місця проживання вказаних осіб на час проведення таких дій, зокрема вимога власника, були відсутні.
Як встановлено із витягу з державного реєстру прав на нерухоме майно № 253787793 від 21.04.2021 року, право власності на квартиру АДРЕСА_3 зареєстровано 21.04.2021 року за АТ «Альфа-банк» на підставі договору іпотеки.
Відтак судом встановлено, що позивач дійсно є власником спірної квартири, яку він набув на підставі договору іпотеки. У свою чергу відповідачі, всупереч волі позивача, продовжують проживати у вказаній квартирі, чим, на думку позивача, порушують його право власності. Вирішуючи даний спір, суд виходить із такого.
Відповідно до статті 317,319,321,391 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Частиною 1 ст.3 Закону України «Про іпотеку» № 898-IV (в редакції на час набуття прав власності на предмет іпотеки) визначено, що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
Згідно із ч.1 ст.12 Закону, ч.1 ст.33 № 898-IV у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (ч.1,2 статті 36 Закону № 898-IV).
Право власності іпотекодержателя на предмет іпотеки виникає з моменту державної реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя чи відповідного застереження в іпотечному договорі (частина 1 статті 37 Закону № 898-IV в редакції виникнення права).
Судом було встановлено, що банк, станом на час розгляду цієї справи, дійсно є належним власником вищевказаної квартири.
Звернення стягнення на передмет іпотеки житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (ч.1 ст. 40 Закону № 898-IV).
Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина 2 статті 40 Закону № 898-IV в редакції на час звернення до суду з даним позовом).
Разом із тим, за положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є "житлом" місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві".
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі "Маккенн проти Сполученого Королівства" від 13 травня 2008 року, пункт 50, "Кривіцька та Кривіцький проти України" від 02 грудня 2010 року).
Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Поняття "майно" в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі "Сєрков проти України" (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію "законів".
Таким законом, в даному випадку, є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.
Відповідно до частини 1 зазначеної статті, виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК УРСР).
Вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право на користування житлом, має фактичним наслідком позбавлення їх права на житло та відповідно їх виселення. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та спів мірним із тим тягарем, який у зв'язку з втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь якої особи є крайнім заходом втручання у право на житло (правова позиція ВС у постанові від 02.09.2021р. справа №342518/19).
Вирішуючи аналогічний спір у справі №523/10217/20 (про визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою та зняти їх з реєстраційного обліку місця проживання за вказаною адресою), постановою від 26.04.2023р. ВС зазначив, що слід з'ясовувати за які кошти була придбана квартира, яка передана в іпотеку та право власності на яку зареєстроване на підставі іпотечного застереження за іпотекодержателем. При зверненні стягнення на предмет іпотеки шляхом переходу права власності на передану в іпотеку квартиру до іпотеко держателя на підставі іпотечного застереження, банк мав можливість виявити ризики, пов'язані з набуттям права власності на спірну нерухомість і зв'язку з невиконанням боргових зобов'язань, забезпечених іпотекою, а також мав усвідомлювати, що права власників спірної квартири обмежуються у зв'язку із наявністю прав осіб, які мають право користування зазначеною квартирою. Наявність права осіб, місце проживання яких зареєстроване у набутій банком на підставі іпотечного договору квартирі, обмежує право позивача на користування майном. Ч.2 ст.109 ЖК України на час реалізації прав іпотеко держателя містила заборону виселення осіб без надання іншого житла у випадку, якщо квартира придбана не за рахунок коштів отриманих у позику.
Таким чином, іпотекодержатель, як потенційний (у разі невиконання боргових зобов'язань, забезпечених іпотекою) новий власник спірного житлового приміщення, мав об'єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування квартирою при набутті права власності мав усвідомлювати, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання у квартирі й право користування житлом.
Звернення стягнення на передане в іпотеку житлове приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина третя статті 109 ЖК УРСР). Тобто починає діяти частина друга статті 109 ЖК УРСР щодо можливості виселення з одночасним наданням іншого постійного житлового приміщення.
В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, було роз'яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) погодилася з такими висновками.
Аналізуючи статтю 109 ЖК УРСР, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.
Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК УРСР відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.
Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК УРСР. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.
Велика Палата Верховного Суду у справі №344/4481/19 у постанові від 22.03.2023р. вважає, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК УРСР, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.
Це передбачено і в частині першій статті 109 ЖК УРСР, у якій вказано, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Так званого адміністративного виселення на вимогу будь-яких осіб чи органів, наділених владними повноваженнями, ЖК УРСР не містить, що відображає ті зміни у законодавстві, які запроваджені в Україні у зв'язку з рухом держави до Європейського Союзу та необхідністю захисту основоположних прав людини. А тому, в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону № 898-IV та частин першої - третьої статті 109 ЖК УРСР, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК УРСР, тобто з наданням цим громадянам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до норм даного закону.
Квартира АДРЕСА_3 була набута у власність згідно з розпорядженням Чернівецького облагробуду від 25.10.1993 року № 2, тобто задовго до укладення вищевказаних кредитного та іпотечного договорів та не за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. Із наданих сторонами доказів судом не встановлено чи мають відповідачі інше житло окрім вказаної квартири, відтак задоволення позову призведе до порушення права відповідачів на мирне володіння майном. Окрім того, у даному контексті, позивачем також не виконані і вимоги закону, які прямо встановлюють неможливість фактичного виселення відповідачів без надання іншого житла, відтак втручання у вказане право відповідачів, у випадку задоволення позову, буде відбуватись не «відповідно до закону».
Щодо зняття з місця реєстрації, суд звертає увагу, що порядок зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) встановлено у ст. 18 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», згідно з п. 2 ч. 1 якої зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) у разі звернення до органу реєстрації або через центр надання адміністративних послуг за місцем задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється за заявою власника житла приватної форми власності, поданої у паперовій формі, стосовно повнолітньої особи, місце проживання (перебування) якої зареєстровано або задекларовано в житлі, що належить власнику на підставі права власності. Відтак вирішення питання зняття особи з реєстраційного обліку не може вирішуватись судом як окрема, хоч і похідна від первинної, позовна вимога.
Окрім наявності підстав для відмови у задоволенні позову з підстав наведених вище, які обґрунтовані неможливістю його задоволення в силу Закону та ст. 8 Конвенції, про що необхідно було наголосити при вирішенні спору, враховуючи принцип процесуальної економії та з метою встановлення правової визначеності у даних правовідносинах які склались між сторонами, суд вважає за необхідне окремо вказати про помилковість обраного позивачем способу захисту порушеного права, що слугує самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Суд має розглядати спір, у якому позовні вимоги можуть бути або задоволені, чим спір по суті буде вичерпано, або в їх задоволенні може бути відмовлено. Суд повинен ухвалювати рішення, яким вичерпувати конфлікт між сторонами (принцип процесуальної економії).
Разом із тим, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18.
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19).
Із досліджених матеріалів справи слідує, що після реєстрації права власності на спірну квартиру за банком, він звернувся до відповідачів з вимогою про виселення з неї. Позовна заява також обґрунтована тим, що проживання відповідачів у спірній квартирі позбавляє права нового власника житла використовувати квартиру за призначенням та розпоряджатися нею.
Відтак, на переконання суду, належним способом захисту у даному випадку є виселення відповідачів із квартири за наявності для того правових підстав, оскільки саме по собі вирішення спору про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням не є підставою для виселення їх з жилого приміщення. Наслідком визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням є зняття таких осіб з реєстраційного обліку за адресою спірного житла, а не виселення. Проте зняття з реєстрації не вичерпує спору між сторонами.
Отже, окрім іншого, вирішення спору про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням не поновить права та інтереси позивача, про порушення яких заявлено у позові, а лише призведе до вирішення іншого спору про виселення за позовом банку або іншої особи, у разі відчуження спірної квартири. За вказаних обставин, суд доходить висновку, що АТ "Сенс Банк" обрано неналежний спосіб захисту порушених прав, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
На підставі ст.15,16,317,319,321,391 ЦК України, ст.3,12,37,40 Закону України «Про іпотеку, ст.109 ЖК України, керуючись ст.ст.12, 13, 259, 263-265, 268, ЦПК України, суд, -
У задоволенні позову АТ «Сенс Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей Чернівецької міської ради про зняття з реєстраційного обліку та визнання такими, які втратили право користування майном - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення може бути оскаржено до Чернівецького Апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи рішення може бути оскаржено протягом тридцяти днів з дня його підписання.
Головуючий суддя С. В. Мілінчук