Справа № 761/32371/24
Провадження № 2/761/2838/2025
05 березня 2025 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:
головуючого: судді - Притули Н.Г.
при секретарі: Габунії М.Г.,
за участі:
позивача: ОСОБА_1 ,
представника позивача: ОСОБА_2 ,
представника відповідача: ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання майна особистою приватною власністю, -
03.09.2024 року до суду надійшла зазначена позовна заява.
В позовних вимогах з врахуванням заяви від 11.09.2024 року позивач просить:
визнати за ним право особистої приватної власності на наступне майно:
- квартиру АДРЕСА_1 ;
- машиномісце № НОМЕР_1 загальною площею 12,3 кв.м., за адресою: АДРЕСА_2 ;
- житловий будинок №1 (№77) житловою площею 56,6 кв.м. з господарськими та надвірними будівлями та басейн відкритого типу, розміром 5х10х1.6 (м) за адресою: АДРЕСА_4 ;
- житловий будинок АДРЕСА_5 ;
- земельні ділянки площею 0,222 га (кадастровий номер 3221480903:02:003:0062), 0,078 га (кадастровий номер 3221480903:02:003:0063), що розташовані за адресами: АДРЕСА_4 та 0,52 га (кадастровий номер 3221480903:02:010:0004), що розташована за адресою: АДРЕСА_4 .
Вимоги позову обгрунтовані тим, що з 14.02.1997 року сторони перебувають в зареєстрованому шлюбі, який на момент звернення до суду з позовом не розірвано.
Під час перебування у шлюбі позивач набув право власності на квартиру АДРЕСА_6 . Як зазначає позивач, вказані об'єкти були набуті на підставі інвестиційних договорів за якими були сплачені особисті кошти позивача (отримані в позику та за договором дарування).
Житловий будинок АДРЕСА_7 був набутий позивачем за решту отриманих в позику коштів (його особисті).
Як вказує позивач, реконструкція басейну відбувалась за кошти отримані в позику, а потім подаровані йому, тобто за його особисті кошти.
Право власності позивача на будинок АДРЕСА_8 з господарськими та побутовими надвірними будівлями набуте на підставі договору дарування від 29.10.2010 року.
Щодо земельних ділянок позивач зазначає, що оскільки житлові будинки перебувають в його особистій приватній власності, то таке право особистої приватної власності позивача на підставі положень ст.120 ЗК України розповсюджується і на земельні ділянки на яких вони розміщені.
Таким чином, так як зазначене вище майно придбане за особисті кошти позивача, позивач для захисту власного права звернувся до суду з цим позовом.
02.10.2024 року до суду надійшов відзив уповноваженого представника відповідача на заявлені вимоги в яких вона просить відмовити в задоволенні заявлених вимог. Як зазначено у відзиві, квартира АДРЕСА_1 ; машиномісце АДРЕСА_9 та житловий будинок АДРЕСА_10 є спільним майном подружжя, оскільки набуте в період перебування в шюбі, про що також зазначили сторони в шлюбному договорі. На дану обставину не впливає той факт що майно зареєстроване на праві власності за позивачем.
Щодо будинку №77-А представник зазначила, що він будувався подружжям для подальшого проживання в ньому та використання як дачі на земельній ділянці яка належить на праві власності відповідачу. Так як відповідач повністю довірила власному чоловікові зареєструвати право власності на будинок, то він здійснив його реєстрацію, але на доньку від першого шлюбу - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка на той час не мала фінансової можливості здійснювати будівництво будинку загальною площею 480,2 кв.м. Також представник зазначає, що ОСОБА_4 витрачала власні кошти на будівництво будинку. Після завершення будівництва будинку, вони користувались ним разом. Крім того, в шлюбному договорі зазначено про належність вказаного будинку до спільної сумісної власності подружжя.
Щодо будинку №77 представник зазначає, що він є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки 25.03.1998 року була продана квартира на АДРЕСА_13 , яка була надана родині ОСОБА_6 як військовослужбовцю, та в цей же день за рахунок отриманих від продажу квартири коштів був придбаний будинок №77 .
Щодо земельних ділянок представник відповідача вказує, що вони були набуті під час перебування у шлюбі, зареєстровані за відповідачем та використовувалися в інтересах сім'ї.
Представник зауважує, що відповідачу не було відомо про існування договорів позики та дарування грошових коштів. Брат позивача практично не працював і йому матеріально допомагала вся родина, він не мав фінансової можливості надати позику.
22.10.2024 року до суду надійшла відповідь на відзив в якій позивач наполягає на задоволенні заявлених вимог з підстав, викладених в позовній заяві. Також позивач зазначив, що шлюбний договір, укладений між сторонами припинив свою дію на підставі п.20. Земельну ділянку для будівництва будинку №77-А відповідач передала за договором оренди та договором суперфіцію. Будівництвом займалась замовник (дочка позивача) - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Також позивач вказує, що вона мала фінансову можливість здійснити будівництво будинку.
30.10.2024 року до суду надійшли заперечення на відповідь на відзив. Однак так як заперечення подані з пропущенням встановленого строку, вони повернуті стороні відповідача.
В судовому засіданні позивач та його представник вимоги позову підтримали та просили їх задовольнити з підстав, викладених в позовній заяві.
Відповідач в судовому засіданні яке відбулось 31.01.2025 року заперечила проти задоволення заявлених вимог та просила відмовити в їх задоволенні на тій підставі, що все майно є спільним майном подружжя, а тому не може бути визнано особистою приватною власністю позивача.
Представник відповідача в судовому засіданні заявлені вимоги не визнала та просила відмовити в їх задоволенні з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.
Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тобто обов'язок доказування покладений на сторони.
Вислухавши сторони, врахувавши їх процесуальні заяви, оцінивши в сукупності надані в судовому засіданні докази, суд приходить до висновку про часткове задоволення заявлених вимог за наступних підстав.
Як встановлено судом, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 з 14.02.1997 року перебували в зареєстрованому шлюбі.
Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 10.09.2024 року (справа №761/28610/24) шлюб між сторонами розірвано.
Як вбачається з матеріалів справи, під час перебування сторін у шлюбі вони набули наступне майно:
- квартиру АДРЕСА_1 ;
- машиномісце № НОМЕР_1 загальною площею 12,3 кв.м., за адресою: АДРЕСА_2 ;
- житловий будинок АДРЕСА_10 ;
- житловий будинок АДРЕСА_5 ;
- земельні ділянки площею 0,222 га (кадастровий номер 3221480903:02:003:0062), 0,078 га (кадастровий номер 3221480903:02:003:0063), що розташовані за адресами: АДРЕСА_4 та 0,52 га (кадастровий номер 3221480903:02:010:0004), що розташована за адресою: АДРЕСА_4 .
При зверненні до суду з позовом, позивач зазначав, що все зазначене майно належить йому на праві особистої приватної власності та не є спільним майном подружжя.
Щодо заявлених вимог позивача про визнання особистою приватною власністю квартири АДРЕСА_14 ; житлового будинку АДРЕСА_10 суд зазначає наступне.
05.12.1997 року позивач та АТ Холдингова компанія «Київміськбуд» уклали Інвестиційний контракт №6398 (про інвестування у житлове будівництво), 30.12.1997 року укладена Додаткова Угода №2 щодо об'єкта інвестування - квартири АДРЕСА_15 , 5 поверх , 4 кімнати, загальною площею 124 кв.м.
Як вбачається з копій приходних касових ордерів, за період з 05.12.1997 року по 30.12.1997 року позивач сплатив на виконання умов зазначеного Інвестиційного контракту 174 741,28 грн.
За актом прийому-передачі квартири інвестору від 13.07.1999 року позивачу була передана квартира.
ОСОБА_1 набув право власності на квартиру АДРЕСА_17 на підставі Свідоцтва про право власності на квартиру від 02.09.1999 року.
03.09.1999 року право власності ОСОБА_1 на квартиру було зареєстроване Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна.
Як пояснив в судовому засіданні позивач, на даний час квартира зареєстрована за ним на праві власності.
18.08.1998 року позивач та АТ Холдингова компанія «Київміськбуд» уклали Інвестиційний контракт №1035 про інвестування у будівництво підземної автостоянки (паркінгу), машиномісця № НОМЕР_1 по АДРЕСА_18 .
Як вбачається з копій приходних касових ордерів, за період з 15.06.1999 року по 23.12.1998 року позивач сплатив на виконання умов зазначеного Інвестиційного контракту загальну суму 20 311,44 грн.
За актом прийому-передачі машиномісця від 08.11.1999 року позивачу було передано машиномісце.
ОСОБА_1 набув право власності на машиномісце № НОМЕР_1 загальною площею 12,3 кв.м. в будинку АДРЕСА_2 на підставі Свідоцтва про право власності на підземний паркінг від 01.03.2000 року.
13.03.2000 року право власності ОСОБА_1 на машиномісце було зареєстроване Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна.
В судовому засіданні позивач пояснив, що машиномісце і на даний час зареєстроване за ним на праві власності.
На підставі Договору купівлі-продажу нерухомості від 25.03.1998 року ОСОБА_4 набула право власності на будинок АДРЕСА_12 . Будинок має житлову площу 56,6 кв.м. та знаходиться на земельній ділянці з будівлями: господарський блок, погріб, туалет, огорожа, колодязь. Продаж будинку здійснено за 55 000,00 грн.
26.03.1998 року право власності ОСОБА_4 на вказаний будинок було зареєстроване Фастівським міжміським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна.
Як пояснили сторони в судовому засіданні, на даний час будинок на праві власності належить ОСОБА_4 .
Стаття 22 КЗпШС (в редакції на час набуття майна) визначав, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них (ч.1 ст.24 КЗпШС).
Як вбачається з матеріалів справи, 04.12.1997 року між ОСОБА_7 (далі - Кредитор) та ОСОБА_1 (далі - Позичальник) в простій письмовій формі був укладений Договір №1 безпроцентної цільової позики за умовами якої Кредитор зобов'язувався надати Позичальнику безпроцентну цільову позику в розмірі 250 000,00 грн. в особисту власність, а останній зобов'язується використати її за цільовим призначенням і повернути позику у визначений даним договором строк.
Метою надання позики визначено: придбання Позичальником чотирьохкімнатної квартири за будівельною адресою: АДРЕСА_19 загальною площею 124 кв.м. шляхом інвестування частини позики у грудні 1997 року у житлове будівництво згідно Інвестиційного контракту, що укладається між Позичальником та Акціонерним товариством Холдингова компанія «Київміськбуд»; придбання Позичальником машиномісця у підземному паркінгу за цією ж адресою, загальною площею до 20 кв.м. шляхом інвестування частини позики у 1998 році; придбання Позичальником двоповерхового житлового будинку у сільській місцевості Київської області шляхом використання частини позики у 1998 році.
Стаття 374 ЦК УРСР (в редакції станом на 04.12.1997 року) визначала, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей.
В той же час стаття 375 ЦК УРСР передбачала, що договір позики на суму понад п'ятдесят карбованців повинен бути укладений у письмовій формі.
Відповідач в судовому засіданні пояснила, що на момент укладення Інвестиційного контракту їй не було відомо про існування вказаного договору позики, оскільки грошові кошти були спільним майном подружжя (доходи отримані подружжям) та частину грошових коштів було надано відповідачу її батьками так як вони займали посади з високими доходами.
Крім того, відповідач суду пояснила, що вона вказаний договір позики не оскаржувала після того, як їй стало відомо про його існування.
В подальшому, Угодою №1 про припинення дії Договору безпроцентної цільової позики від 04.12.1997 року №1 від 11.07.2008 року, у зв'язку з укладанням сторонами Договору дарування грошей від 11.07.2008 року, пов'язаного із прощенням Кредитором Боргу Позичальника в сумі 250 000,00 грн. за Договором безпроцентної цільової позики №1 від 04.12.1997 року, сторони дійшли згоди припинити дію Договору.
11.07.2008 року між ОСОБА_7 (далі - Дарувальник) та ОСОБА_1 (далі - Обдаровуваний) був укладений Договір дарування грошей за яким Дарувальник подарував, а Обдаровуваний прийняв у дар гроші в сумі 250 000,00 грн. Як вказано в договорі, передача грошових коштів між сторонами відбулась до підписання цього договору, гроші були передані Дарувальником та прийняті Обдаровуваним за Договором безпроцентної цільової позики №1 від 04.12.1997 року у м.Дніпродзержинську Дніпропетровської області.
Договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мироненко О.Ф. та зареєстрований в реєстрі за №3658.
Частина 1 статті 717 ЦК України (в редакції станом на 11.07.2008 року) визначала, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Згідно з частиною 5 статті 719 ЦК України (станом на 11.07.2008 року), договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
При зверненні до суду з позовом, позивач зазначив, що вказані об'єкти нерухомості він вважає особистою власністю оскільки вони придбані за кошти, які йому були подаровані.
Однак суд не може прийняти до уваги зазначене позивачем, оскільки на момент укладення Інвестиційних контрактів та набуття права власності на квартиру та машиномісце, грошові кошти фактично мали статус позики. Зобов'язання ОСОБА_7 за договором позики припинились у зв'язку з прощенням боргу, про що зазначено в Угоді №1 про припинення дії Договору безпроцентної цільової позики від 04.12.1997 року №1 від 11.07.2008 року.
Вказана сума на момент набуття майна не була подарована, а тому відсутні підстави вважати, що таке майно належить позивачу на праві особистої власності.
Крім того, позивач зазначив що розпискою від 25.03.1998 року підтверджується факт передачі коштів в сумі 55 000,00 грн. ОСОБА_4 для придбання будинку АДРЕСА_12 .
Водночас вказана розписка не є належним та допустимим доказом отримання особисто ОСОБА_4 вказаних коштів, так як відсутній її підпис про це.
Відповідач ОСОБА_4 в судовому засіданні заперечувала отримання коштів від позивача на придбання будинку.
Таким чином позивач не надав суду належних та допустимих доказів, що зазначене майно - квартира №13 , машиномісце № НОМЕР_1 , що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 та житловий будинок АДРЕСА_10 належить йому на праві особистої власності.
Щодо вимог про визнання особистою приватною власністю будинку АДРЕСА_21 суд зазначає наступне.
На підставі договору дарування житлового будинку від 29.10.2010 року ОСОБА_1 набув право власності на житловий будинок АДРЕСА_21 району Київської області по вул.Батюка. будинок знаходиться на земельній ділянці площею 0,520 га (кадастровий номер 3221480903:02:010:0004).
Право власності позивача на вказане домоволодіння було зареєстровано в реєстрі речових прав 12.11.2010 року.
Пояснення сторін різняться щодо обставин будівництва вказаного будинку. Так позивач зазначає, що будівництвом будинку займалась його донька від першого шлюбу - ОСОБА_5 , яка в подальшому подарувала вказаний будинок. Відповідач же суду пояснила, що будівництво будинку відбувалось за спільні кошти подружжя.
В той же час, як вбачається з матеріалів справи, 04.04.2007 року ОСОБА_4 як Орендодавець та ОСОБА_1 , як Орендар уклали договір оренди землі №194/5 за умовами якого Орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку площею 0,52 га, кадастровий номер 3221480903:02:010:004 для ведення особистого селянського господарства, в тому числі для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_22 .
Договір укладений на 10 років. Суду не було надано доказів що договір оренди був продовжений.
04.04.2007 року сторони підписали акт приймання-передачі об'єкта оренди.
Договір було зареєстровано 06.06.2007 року Васильківським відділом Київської філії центру ДЗК.
Відповідач не заперечувала підписання вказаного договору та акту приймання-передачі.
10.12.2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 був укладений договір суперфіцію №194/7 за умовами якого ОСОБА_1 прийняв в строкове платне користування земельну ділянку площею 0,52 га, кадастровий номер 3221480903:02:010:004 для ведення особистого селянського господарства, в тому числі для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_22 .
Метою надання в користування земельної ділянки, згідно з п.1.4 Договору визначено здійснення Суперфіціарієм будівництва та подальшої експлуатації об'єктів нерухомості.
Згідно з умовами п.2.4 Договору суперфіцію, ОСОБА_1 лише отримав право користування земельною ділянкою, вона не вилучалась з постійного користування ОСОБА_4 .
Умовами п.2.7 Договору було передбачено, що право користування земельною ділянкою, наданою для забудови, може бути відчужене Суперфіціарієм без отримання попередньої згоди Суперфіціара, але з наступним повідомленням про це Суперфіціара.
Договір, як вбачається, підписаний сторонами.
Відповідач заперечувала факт підписання договору, однак суду не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження зазначеного.
В подальшому, 15.12.2008 року між ОСОБА_1 , як Суперфіціаром та ОСОБА_5 , як Суперфіціарієм був укладений договір Суперфіцію №194/10 за умовами якого ОСОБА_5 прийняла в строкове платне користування земельну ділянку площею 0,52 га, кадастровий номер 3221480903:02:010:004 що знаходиться за адресою: АДРЕСА_12 для ведення особистого селянського господарства, в тому числі для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.
Суду не було надано доказів, що Договір оренди землі, Договори суперфіцію чи Договір дарування будинку були оскаржені в судовому порядку та відповідно рішенням суду були розірвані чи визнані недійсними.
Частина 1 статті 57 СК України в редакції станом на 29.10.2010 року передбачала, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.
Враховуючи положення про правомірність правочину, визначені ст.204 ЦК України, оскільки позивач набув право власності на будинок АДРЕСА_21 на підставі договору дарування житлового будинку від 29.10.2010 року, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог в цій частині та визнання особистою приватною власністю позивача будинку АДРЕСА_21 .
Щодо басейну відкритого типу, розміром 5х10х1.6 (м) за адресою: АДРЕСА_4 варто зазначити, що суду не надано копії технічного паспорту на будинок ( 77 та 77-а ) в якому вказаний басейн зазначений як допоміжна (господарська) будівля чи господарська споруда, він ен може бути окремим об'єктом нерухомості.
Щодо заявлених вимог про визнання за позивачем права особистої власності на земельні ділянки площею 0,222 га (кадастровий номер 3221480903:02:003:0062), 0,078 га (кадастровий номер 3221480903:02:003:0063), що розташовані за адресами: АДРЕСА_4 та 0,52 га (кадастровий номер 3221480903:02:010:0004), що розташована за адресою: АДРЕСА_4 суд зазначає наступне.
На підставі рішення виконкому Великосолтанівської сільської ради народних депутатів від 02.09.1998 року №136 передано у приватну власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,222 га в АДРЕСА_12 для будівництва, обслуговування житлових будівель та господарських споруд. В подальшому, на підставі рішення Великосолтанівської сільської ради №38 від 27.02.2001 року надано земельну ділянку площею 0,078 га, що підтверджується Державним актом на право приватної власності на землю від 07.04.1999 року.
На підставі рішення виконкому Великосолтанівської сільської ради №622-26-ІV від 25.01.2005 року передано у приватну власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,520 га в с.Хлепча, Васильківського району (кадастровий номер 3221480903:02:010:0004) для ведення особистого селянського господарства, що підтверджується Державним актом на право приватної власності на землю від 07.04.1999 року.
Вказані земельні ділянки зареєстровані на праві власності за ОСОБА_4 .
При зверненні до суду з позовом та обґрунтовуючи що зазначені земельні ділянки належать позивачу на праві особистої приватної власності, він посилався на положення ст.120 ЗК України, та вказував, що земельні ділянки «слідують за долею» будинку, а тому оскільки будинки належать йому на праві приватної власності, тому відповідно і земельні ділянки поділяють таку долю.
В той же час суд не може погодитись із зазначеним позивачем за наступних підстав.
ОСОБА_4 набула право власності на вказані земельні ділянки на підставі відповідних рішень сільської ради, право власності зареєстровано в порядку, визначеному діючим законодавством.
Стаття 17 Земельного кодексу УРСР (в редакції станом на 02.09.1998 року та 27.02.2001 року) передбачала, що передача земельних ділянок у колективну та приватну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки.
Стаття 12 Земельного Кодексу України (в редакції станом на 25.01.2005 року) передбачала, що до повноважень сільських, селищних, міських рад та їх виконавчих органів у галузі земельних відносин належить, зокрема, а) розпорядження землями комунальної власності, територіальних громад; б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.
Згідно ст.377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду (після 01.01.2004 року), переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на ту частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.
Згідно п. «ґ» постанови пленуму Верховного суду України №7 від 16.04.2004 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» «до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду після 31 грудня 2003 року , згідно зі статтею 377 ЦК переходило право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором».
Стаття 41 Конституції України визначає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Таким чином, враховуючи що позивач не набував за договором купівлі-продажу житловий будинок, відповідач у встановлений діючим законодавством спосіб набула право власності на земельні ділянки, її право власності позивачем не оскаржене, тому суд не вбачає законом передбачених підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання права особистої приватної власності позивача на земельні ділянки.
Також варто зазначити, що при вирішенні даного спору суд не бере до уваги умови шлюбного договору від 01.08.2013 року з наступними змінами, оскільки він припинив свою дію в серпні 2013 року.
Отже, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, тому суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
ЄСПЛ вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (дивитись, наприклад, рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavinandothers v. Ukraine), заява № 4909/04, пункт 58).
На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст.4, 10, 11, 77-81, 141, 263, 265, 354 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_23 ) до ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_23 ) про визнання майна особистою приватною власністю - задовольнити частково.
Визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на будинок АДРЕСА_12 житловою площею 153,1 кв.м., загальною площею 480,2 кв.м., що належить йому на праві власності на підставі Договору дарування від 29.10.2010 року.
В іншій частині позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту рішення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя: Н.Г. Притула