19 лютого 2025 року
м. Київ
cправа № 917/395/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,
секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Фермерського господарства «АРМ-АГРО 3» - не з'явився,
Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області - не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 06.11.2024 (у складі колегії суддів: Здоровко Л.М. (головуючий), Лакіза В.В., Мартюхіна Н.О.)
та рішення Господарського суду Полтавської області від 01.08.2024 (суддя Сірош Д.М.)
у справі № 917/395/24
за позовом Фермерського господарства «АРМ-АГРО 3»
до Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області
про визнання укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди землі,
У березні 2024 року Фермерське господарство «АРМ-АГРО 3» (далі - ФГ «АРМ-АГРО 3») звернулося до суду з позовом до Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області (далі - Лубенська міська рада), у якому просило визнати укладеною додаткову угоду про поновлення договору оренди землі від 30.11.2016 між Головним управлінням Держгеокадастру у Полтавській області (далі - ГУ Держгеокадастру) та ОСОБА_1 щодо земельної ділянки площею 60,0000 га, кадастровий номер 5322883900:04:002:0001, державна реєстрація іншого речового права № 18490572 від 30.12.2016, для ведення фермерського господарства, яка знаходиться за межами населених пунктів на території Лубенської міської (колишньої Литвяківської сільської) ради Лубенського району Полтавської області на тих самих умовах, які були передбачені договором оренди від 30.11.2016 та додатковою угодою від 01.09.2021, у редакції, наведеній у позовній заяві.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач належним чином виконує умови договору оренди та відповідно до його умов звернувся до Лубенської міської ради з відповідним листом-повідомленням з метою реалізації переважного права на поновлення договору на новий строк на тих самих умовах у порядку статті 33 Закону України «Про оренду землі», проте відповідач ухилився від вчинення дій з поновлення договору.
Рішенням Господарського суду Полтавської області від 01.08.2024, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 06.11.2024, позов задоволено. Визнано укладеною додаткову угоду про поновлення договору оренди землі від 30.11.2016 між Головним управлінням Держгеокадастру у Полтавській області та ОСОБА_1 щодо земельної ділянки площею 60,0000 га, кадастровий номер 5322883900:04:002:0001, державна реєстрація іншого речового права № 18490572 від 30.12.2016, для ведення фермерського господарства, яка знаходиться за межами населених пунктів на території Лубенської міської (колишньої Литвяківської сільської) ради Лубенського району Полтавської області на тих самих умовах, які були передбачені договором оренди від 30.11.2016 та додатковою угодою від 01.09.2021, у редакції, наведеній у резолютивній частині рішення.
Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у грудні 2024 року Лубенська міська рада подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19.12.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 917/395/24 за касаційною скаргою Лубенської міської ради з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 19.02.2025.
ФГ «АРМ-АГРО 3» у відзиві на касаційну скаргу зазначає про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просить залишити оскаржувані судові рішення без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Сторони в судове засідання своїх представників не направили.
Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.
Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.
Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.
Явка в судове засідання представника сторони - це право, а не обов'язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без її участі, якщо нез'явлення цього представника не перешкоджає розгляду справи по суті.
Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення сторонам ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, відсутність заяв сторін щодо розгляду справи, у тому числі, клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка сторін не визнавалася судом обов'язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов'язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників сторін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
При вирішенні спору судами попередніх інстанцій установлено, що у листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держгеокадастру із заявою про надання йому в оренду (в строкове платне користування) земельної ділянки для ведення фермерського господарства.
30.11.2016 на підставі наказу від 29.11.2016 № 9325-СГ між ГУ Держгеокадастру (орендодавець) та ОСОБА_1 (орендар) укладено договір оренди землі, за умовами якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку (кадастровий номер 5322883900:04:002:0001) площею 60,0000 га, у тому числі сіножатей - 60,0000 га, для ведення фермерського господарства, яка знаходиться за межами населених пунктів на території Литвяківської сільської ради Лубенського району Полтавської області (пункти 1, 2); договір укладено на термін 7 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію (пункт 8); право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цих прав (пункт 44).
30.12.2016 право оренди зазначеної земельної ділянки зареєстровано державним реєстратором виконавчого комітету Лубенської міської ради Моцак А.В.
07.04.2017 між ГУ Держгеокадастру та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду до договору оренди землі від 30.11.2016, за умовами якої пункт 2 договору викладено в редакції, відповідно до якої в оренду передається земельна ділянка загальною площею 60,0000 га, у тому числі ріллі - 60,0000 га; також змінено редакцію пункту 9 щодо розміру і порядку сплати орендної плати. Інші пункти договору залишилися без змін.
27.02.2017 створене ФГ «АРМ-АГРО 3» (код ЄДРПОУ 41176345), головою якого став його засновник ОСОБА_1
16.10.2020 на підставі рішення Засульської сільської ради Лубенського району Полтавської області від 16.10.2020 додатковою угодою № 3 до договору оренди землі від 30.11.2016 внесені зміни, відповідно до яких відбулася зміна орендаря з ОСОБА_1 на ФГ «АРМ-АГРО 3» в особі голови ОСОБА_1.
01.09.2021 відповідно до рішення Лубенської міської ради від 26.11.2020 «Про початок реорганізації сільських рад шляхом приєднання до Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області» між Лубенською міською радою (орендодавець) і ФГ «АРМ-АГРО 3» укладено додаткову угоду про внесення змін до договору оренди землі від 30.11.2016 та викладено в новій редакції преамбулу договору, за якою Лубенська міська рада є орендодавцем, а ФГ «АРМ-АГРО 3» - орендарем; внесено зміни в реквізити сторін; викладено в новій редакції умови щодо нормативної грошової оцінки земельної ділянки, строків внесення орендної плати та її розміру.
Відповідно до пункту 5 договору оренди землі від 30.11.2016 у редакції додаткової угоди про внесення змін до договору оренди землі від 30.11.2016, від 01.09.2021 нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 1 701 028, 05 грн.
За умовим пункту 9 цього договору у відповідній редакції орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 12 % від нормативної грошової оцінки землі. Річна сума орендної плати на дату укладення додаткової угоди становить 204 123, 37 грн.
Перебіг строку дії договору оренди землі від 30.11.2016 розпочався після реєстрації права оренди, а саме з 30.12.2016 та тривав до 30.12.2023.
Судами також установлено, що протягом дії договору оренди позивач користується орендованою земельною ділянкою та сплачує орендну плату, що підтверджується платіжними дорученням; акт приймання-передачі об'єкта оренди про повернення земельної ділянки Лубенській міській раді Полтавської області між сторонами договору оренди не укладено.
30.10.2023 ФГ «АРМ-АГРО 3» в особі голови ОСОБА_1. подало до Лубенської міської ради лист-повідомлення про поновлення договору оренди землі № 30-10/4, до якого було додано проєкт додаткової угоди.
Проте, відповідач не прийняв рішення про поновлення договору оренди землі або ж про відмову в його поновленні та не повідомив позивача про намір припинити його дію.
Такі обставини стали підставою для звернення ФГ «АРМ-АГРО 3» до суду з відповідним позовом.
Крім того, судом першої інстанції установлено, що під час розгляду цієї справи Лубенська міська рада здійснила поділ земельної ділянки, яка є об'єктом договору оренди землі від 30.11.2016 з кадастровим номером 5322883900:04:002:0001 та предметом спору у справі, на три земельні ділянки площею по 20 га кожна, кадастрові номери: 5322883900:04:002:0009, 5322883900:04:002:0008, 5322883900:04:002:0007. Державна реєстрація зазначених земельних ділянок проведена 31.05.2024.
Суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, позов задовольнив і мотивував таке рішення тим, що позивач реалізував передбачене договором та статтею 33 Закону України «Про оренду землі» переважне право добросовісного орендаря на поновлення договору оренди із запропонованими у проєкті додаткової угоди умовами, тобто дотримався визначеної процедури, необхідної для отримання відповідного рішення уповноваженого органу (а саме вчасно звернувся до орендодавця з листом-повідомленням про поновлення договору та проєктом додаткової угоди, після закінчення строку дії договору позивач продовжує користуватися земельною ділянкою відповідно до умов договору, своєчасно та в повному обсязі сплачує орендні платежі), проте відповідач не вчинив у передбачений законом спосіб дій із наданням обґрунтованих заперечень у поновленні договору оренди.
У поданій касаційній скарзі Лубенська міська рада в обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень зазначила, зокрема, що суди першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору неправильно застосували положення статті 33 Закону України «Про оренду землі» та не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування цієї норми права при вирішенні спору у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 23.11.2023 у справі № 906/1314/21, від 24.09.2024 у справі № 910/3432/23. При цьому скаржник вважає, що у цьому випадку відсутні правові підстави для задоволення позову про визнання додаткової угоди укладеною.
Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Верховний Суд, переглянувши судові рішення у межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.
Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.
Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується судами як джерело права.
Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).
Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» від 23.10.1996; «Brualla Gomes de la Torre v. Spain» від 19.12.1997).
У рішенні ЄСПЛ у справі «Гарсія Манібардо проти Іспанії» від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі «Monnel and Morris v. the United Kingdom», серія A, N 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі «Helmers v. Sweden», серія A, N 212-A, с.15, п.31).
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
Однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
При цьому, необхідно зазначити, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Відсутність такої подібності зумовлює закриття касаційного провадження.
Проаналізувавши висновки, викладені у зазначених постановах Верховного Суду, на які послався скаржник у касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень у справі № 917/395/24, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, суд касаційної інстанції вважає, що правовідносини у зазначених справах не є подібними з огляду на таке.
Так, у справі № 910/3432/23 Верховний Суд постановою від 24.09.2024 скасував постанову суду апеляційної інстанції, якою змінено рішення суду першої інстанції про задоволення позову щодо визнання укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди землі, та передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки судом в порушення вимог процесуального законодавства не було досліджено правовий статус об'єкта нерухомого майна, який за доводами прокурора є об'єктом культурної спадщини, чи дійсно він розташований на орендованій позивачем земельній ділянці, право на поновлення оренди якої є предметом розгляду у цій справі, чи не обмежуватимуться права власника такого об'єкта внаслідок продовження спірних орендних правовідносин, зважаючи, на принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній майна, а також на цільове призначення земельної ділянки, визначене у договорі - для будівництва житлового комплексу, та, відповідно, яким є правове регулювання відносин щодо земельної ділянки, на якій розташований об'єкт культурної спадщини, та її правовий режим. Суд касаційної інстанції зазначив, що без достеменного установлення наведеного поновлення спірного договору оренди землі є передчасним.
Тобто у цій справі спір по суті остаточно не вирішений, що не дає підстав для висновку про неврахування судами попередніх інстанцій у справі, що розглядається, висновків у цій справі в контексті підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК.
У справі № 906/1314/21, предметом позову у якій є вимога про визнання протиправним і скасувати рішення ради про відмову в поновленні договору оренди та підписанні додаткової угоди, а також про визнання укладеною додатковї угоди до договору оренди землі на той самий строк і на тих самих умовах, предметом дослідження були обставини як правомірності дій ради при прийнятті оспорюваного рішення, так і наявності підстав для визнання укладеною додаткової угоди. За результатами розгляду цієї справи суд першої інстанції задовольнив позовну вимогу про визнання протиправним і скасувати рішення ради, а в решті позову відмовив, проте суд апеляційної інстанції дійшов висновку про задоволення і вимоги про визнання укладеною додатковї угоди. Верховний Суд постановою від 23.11.2023 змінив постанову суду апеляційної інстанції, якою задоволено позовну вимогу про визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а в решті це судове рішення про задоволення позову залишив без змін. При цьому суд касаційної інстанції за встановлених фактичних обставин саме цієї справи зробив висновок, що оскільки позивач дотримався вимог законодавства, які регламентують його поведінку, необхідну для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, останній може вважатись таким, що набув право «правомірного очікування», натомість орендодавець знехтував своїм обов'язком добросовісно провести переговори, не пропонуючи жодних умов орендарю, тому господарський суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди у редакції, викладеній у резолютивній частині постанови.
Натомість у справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій установлено обставини, за якими рада не тільки взагалі не розглянула направлений позивачем лист-повідомлення про поновлення договору оренди землі та не прийняла жодного рішення, у тому числі не заперечила у поновленні договору оренди землі на новий строк, а й здійснила поділ земельної ділянки, яка перебуває в оренді позивача.
Посилання відповідача на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у зазначених ним постановах, не можуть бути взяті до уваги, оскільки правовідносини у справі, що розглядається, і в зазначених відповідачем справах хоча і в певній частині мають однакове правове регулювання, проте істотно відмінні за змістовним критерієм, підставами позову і фактично-доказовою базою, а також встановленими судами попередніх інстанцій обставинами у кожній справі і зібраними та дослідженими в них доказами, залежно від яких (обставин і доказів) й прийнято судове рішення. Наведене не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними, у тому числі з урахуванням змісту правовідносин та доводів учасників справи, якими вони обґрунтовували свої позиції.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області на постанову Східного апеляційного господарського суду від 06.11.2024 та рішення Господарського суду Полтавської області від 01.08.2024 у справі № 917/395/24.
Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя І.С. Берднік
Судді: В.А. Зуєв
І.С. Міщенко