25 лютого 2025 року м. ЧернівціСправа № 926/2875/24
Суддя Господарського суду Чернівецької області Миронюк Сергій Олександрович, за участю помічника судді Боднарчука В.В., який за дорученням судді здійснює повноваження секретаря судового засідання, розглянувши матеріали справи
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю “Ковальська Бетон», м. Київ
до товариства з обмеженою відповідальністю “Євроінтербуд», м. Чернівці
про стягнення заборгованості в сумі 83372,41 грн.
представники сторін:
від позивача - Конова І.О., довіреність від 22.01.2024
від відповідача - Шевчук Д.В., ордер серія СЕ №1099596 від 29.03.2024
Товариство з обмеженою відповідальністю “Ковальська Бетон» звернулося до Господарського суду Чернівецької області з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю “Євроінтербуд» про стягнення заборгованості в сумі 83372,41 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за договором поставки бетонних сумішей готових та будівельних розчинів №БТРО_2022/08/090 від 16.08.2022 в частині оплати вартості поставленого товару.
Як стверджується, позивач поставив відповідачу товар за договором поставки на загальну суму 188317,56 грн, проте, відповідач оплатив лише 150000,00 грн.
Відтак, у відповідача виникла заборгованість за поставлений товар в сумі 38317,56 грн.
Окрім того, за неналежне виконання зобов'язань позивач нарахував відповідачу 6237,58 грн інфляційних втрат, 7990,78 грн 10% річних, 30826,49 грн пені.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.11.2024 справу №926/2875/24 передано на розгляд судді Миронюку С.О.
Ухвалою від 13.11.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 11.12.2024.
29.11.2024 до суду від позивача надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.
Ухвалою від 29.11.2024 задоволено заяву позивача від 29.11.2024 про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.
02.12.2024 до суду від відповідача надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.
Ухвалою від 02.12.2024 задоволено заяву відповідача від 02.12.2024 про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.
09.12.2024 до суду від сторін надійшла заява про затвердження мирової угоди.
Ухвалою від 11.12.2024 відкладено підготовче засідання на 13.01.2025.
Ухвалою від 13.01.2025 продовжено строк проведення підготовчого провадження у справі на 30 днів, відкладено підготовче засідання на 29.01.2025.
28.01.2025 до суду від позивача надійшло клопотання про залишення заяви про затвердження мирової угоди без розгляду.
29.01.2025 до суду від відповідача надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи.
Ухвалою від 29.01.2025 задоволено клопотання позивача від 28.01.2025 про залишення заяви про затвердження мирової угоди без розгляду, заяву сторін про затвердження мирової угоди від 02.12.2024 залишено без розгляду, задоволено клопотання відповідача про долучення доказів до матеріалів справи, продовжено відповідачу строк для подання доказів до 29.01.2025 та долучено до матеріалів справи подані відповідачем докази, закрито підготовче провадження, призначено справу до розгляду по суті на 25.02.2025.
У судовому засіданні 25.02.2025 представник позивача зазначив, що основний борг відповідачем сплачено та просив задовольнити позовні вимоги в частині стягнення інфляційних втрат, пені та 10% річних. Представник відповідача не заперечував проти обгрунтованості позовних вимог.
Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши думку представників сторін щодо суті позовних вимог, суд зазначає наступне.
16.08.2022 між товариством з обмеженою відповідальністю “Ковальська Бетон» (позивач, постачальник) та товариством з обмеженою відповідальністю “Євроінтербуд» (відповідач, покупець) укладено договір поставки бетонних сумішей готових та будівельних розчинів №БТРО_2022/08/090.
Відповідно до п. 1.1. договору постачальник зобов'язується поставити та передати у власність Покупцю на умовах цього договору, а Покупець зобов'язується прийняти та своєчасно оплатити бетонні суміші готові та будівельні розчини, які надалі іменуються «Товар», в асортименті та за цінами, визначеними Сторонами в видаткових накладних.
Товар поставляється Покупцю партіями на підставі погоджених Постачальником заявок Покупця, які направляються Постачальнику по телефону та/або на електронну пошту, які зазначені в розділі 10 цього Договору, до 12.00 години дня, що передує дню поставки (п. 2.1. договору).
Датою поставки і датою переходу права власності є дата зазначена в видатковій накладній (п. 2.3. договору).
Ціна Товару визначається за взаємною згодою Сторін і зазначається у видаткових накладних (п. 4.1. договору).
Згідно п. 4.3. договору покупець здійснює 100 % передоплату Товару шляхом перерахування грошових коштів в національній валюті України на поточний рахунок Постачальника протягом 5 (п'яти) днів з дати отримання рахунку. Але незалежно від строку оплати, Покупець повинен повністю сплатити поставлений Товар до закінчення строку дії Договору. Датою платежу є дата зарахування коштів на рахунки Постачальника. Сторони домовились, що зарахування грошових коштів отриманих за Товар здійснюється Постачальником в порядку передбаченому ст. 534 ЦКУ.
Договір набирає чинності з моменту підписання його Сторонами і скріплення печатками і діє до 15 серпня 2023 року (п. 9.1. договору).
Як підтверджується сторонами, на виконання договору поставки бетонних сумішей готових та будівельних розчинів №БТРО_2022/08/090 від 16.08.2022 позивачем, як постачальником, поставлено відповідачу, як покупцю, з 15.09.2022 по 27.09.2022 продукцію на загальну суму 188317,56 грн.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем здійснено часткову оплату за поставлену продукцію в сумі 150000,00 грн., що підтверджується платіжною інструкцією №2322 від 20.08.2024.
В порушення взятих на себе зобов'язань та вимог договору відповідач не оплатив отриману продукцію в повному обсязі, внаслідок чого його заборгованість перед позивачем становить 38317,56 грн., а тому, позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення вказаної заборгованості.
У відповідності до приписів ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно зі статтею 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Згідно з ч. 1 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України передбачено, що однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.
Згідно з частиною 1 статті 181 ГК України господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (частина 2 статті 638 ЦК України).
Згідно частини 1 статті 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.
Відповідно до частини 1 статті 641 ЦК України, пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом (частина 2 статті 642 ЦК України).
Укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого статтею 181 цього Кодексу (ч. 2 ст. 184 ГК України).
Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно ст. 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Частиною 1 статті 655 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) сплатити за нього певну грошову суму.
Предметом договору купівлі-продажу може бути майно (товар), яке є у продавця на момент укладення договору або буде створене (придбане, набуте) продавцем у майбутньому (ч. 1 ст. 656 Цивільного кодексу України).
Продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу (ч. 1 ст. 662 Цивільного кодексу України).
Кількість товару, що продається, встановлюється у договорі купівлі-продажу у відповідних одиницях виміру або грошовому вираженні. Умова щодо кількості товару може бути погоджена шляхом встановлення у договорі купівлі-продажу порядку визначення цієї кількості (ст. 669 Цивільного кодексу України).
Суд зазначає, що наявність чи відсутність будь-яких зобов'язань сторін підтверджується первинними документами, що фіксують та підтверджують господарські операції, які для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати як обов'язкові реквізити, так і додаткові реквізити в залежності від характеру операції, зокрема підставу для здійснення господарських операцій, дані про документ, що засвідчує особу - одержувача, номер документу, ідентифікаційний код підприємства тощо. Тобто, для надання первинним документам доказової сили при розгляді справ в суді необхідні повні дані про конкретні господарські операції, що здійснюються за конкретним договором, укладеним між сторонами. В даному випадку між сторонами склалися фактичні правовідносини з поставки товару шляхом підписання накладних, що відповідає вимогам чинного законодавства України, оскільки правочин між сторонами може бути укладений в будь-який спосіб і сторони вільні у виборі форми правочину.
При підписанні покупцем накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і яка відповідає вимогам, зокрема, статті 9 названого Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар. Строк виконання відповідного грошового зобов'язання визначається за правилами, встановленими частиною першою статті 692 Цивільного кодексу України.
При цьому слід зазначити, що вимоги Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні щодо правильності оформлення первинних документів передбачають наявність в документах такого реквізиту, як інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції лише альтернативно такому обов'язковому реквізиту, як особистий підпис особи, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Відповідно до ст. 664 Цивільного кодексу України обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема шляхом маркування. Якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов'язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв'язку для доставки покупцеві.
Продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу (ст. 663 Цивільного кодексу України).
Приписами ч. 1 ст. 691 Цивільного кодексу України встановлено, що покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.
Згідно з частиною 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Двосторонній характер договору купівлі-продажу зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов'язків. Так, з укладенням такого договору продавець приймає на себе обов'язок передати покупцеві певну річ і водночас набуває права вимагати її оплати, а покупець у свою чергу зобов'язаний здійснити оплату придбаної речі та водночас набуває права вимагати від продавця її передачі (Постанова ОП КГС ВС від 18 серпня 2023 року у справі № 927/211/22).
Згідно п. 4.3. договору покупець здійснює 100 % передоплату Товару шляхом перерахування грошових коштів в національній валюті України на поточний рахунок Постачальника протягом 5 (п'яти) днів з дати отримання рахунку. Але незалежно від строку оплати, Покупець повинен повністю сплатити поставлений Товар до закінчення строку дії Договору. Датою платежу є дата зарахування коштів на рахунки Постачальника. Сторони домовились, що зарахування грошових коштів отриманих за Товар здійснюється Постачальником в порядку передбаченому ст. 534 ЦКУ.
Позивач поставив відповідачу з 15.09.2022 по 27.09.2022 товар на загальну суму 188317,56 грн, а відповідач в свою чергу в добровільному порядку прийняв вказаний товар, що підтверджується доданою до позовної заяви видатковою накладною, яка оформлена належним чином та підписана уповноваженими представниками сторін і скріплена печатками без зауважень та заперечень, та здійснив часткову оплату в сумі 150000,00 грн.
Таким чином, в порушення взятих на себе зобов'язань, відповідачем не здійснено оплату за поставлений товар в сумі 38317,56 грн.
Статтею 599 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, у справах від 23.10.1991 "Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії", від 01.06.2006 "Федоренко проти України" зазначив, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності.
У межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування щодо ефективного здійснення свого "права власності".
Статтю 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод можна застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності.
Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Відповідно до статей 610, 611 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Частина 1 статті 612 Цивільного кодексу України визначає, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Оцінюючи додані до позовної заяви докази у сукупності, суд дійшов висновку про доведеність позивачем факту поставки відповідачу товару на загальну суму 188317,56 грн.
Таким чином, з урахуванням положень ст. 692 Цивільного кодексу України, суд приходить до висновку, що станом на момент розгляду даної справи обов'язок відповідача по оплаті поставленого та прийнятого товару настав.
Отже, у встановлений законом строк заборгованість за поставлений товар в розмірі 38317,56 грн (з урахуванням часткової сплати в розмірі 150000,00 грн) сплачена не була, у зв'язку з чим позовні вимоги в цій частині є обгрунтованими.
Однак, як вбачається з матеріалів справи та підтверджується сторонами, згідно платіжної інструкції №3671 від 31.12.2024 відповідачем сплачено позивачу суму основного боргу в розмірі 38317,56 грн.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.
Таким чином, враховуючи, що відповідач сплатив позивачу основну заборгованість в розмірі 38317,56 грн після звернення останнього з позовом до господарського суду, у цій частині вимог спір між сторонами відсутній.
Отже, провадження у справі в частині вимоги про сплату основного боргу в сумі 38317,56 грн належить закрити на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України у зв'язку з відсутністю предмета спору.
Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача 10% річних в сумі 7990,78 грн та інфляційних втрат в сумі 6237,58 грн., суд зазначає наступне.
Відповідно до статей 610, 611 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Частина 1 статті 612 Цивільного кодексу України визначає, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Матеріалами справи підтверджується, що у встановлений договором строк заборгованість за поставлений товар в розмірі 38317,56 грн відповідачем сплачена не була.
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконати ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
При цьому базою для нарахування розміру боргу з урахуванням індексу інфляції є сума основного боргу не обтяжена додатковими нарахуваннями, яка існує на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений.
Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 20.11.2020 у справі №910/13071/19 виклав правову позицію щодо застосуванням механізму розрахунку інфляційних втрат у порядку частини 2 статті 625 ЦК України у разі, якщо прострочення виконання грошового зобов'язання становить неповний місяць.
В наведеній постанові об'єднана палата Касаційного господарського суду роз'яснила, що “сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.
Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та відсотків річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц, № 646/14523/15-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18.
Вимагати сплати суми боргу з врахуванням 3% річних та індексу інфляції є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу (постанова Верховного Суду від 05.07.2019 у справі №905/600/18). Визначені ч. 2 ст. 625 ЦК право стягнення 3% річних та інфляційних втрат є мінімальними гарантіями, які надають кредитору можливість захистити згадані вище інтереси; позбавлення кредитора можливості реалізувати це право порушуватиме баланс інтересів і сприятиме виникненню ситуацій, за яких боржник повертатиме кредитору грошові кошти, які, через інфляційні процеси, матимуть іншу цінність, порівняно з моментом, коли такі кошти були отримані (у тому числі у вигляді прострочення оплати відповідних товарів та послуг).
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19) зобов'язання зі сплати 3 % річних та інфляційних втрат є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відповідно, й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 по справі №918/631/19 зазначено, що за змістом статей 509, 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постановах від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).
В разі невчасного внесення Покупцем належної плати за поставлений Товар, крім передплати, Покупець сплачує Постачальнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожен день прострочення, а також 10 % річних від простроченої суми. Нарахування пені за цим договором не припиняється через шість місяців з дня, коли відповідне зобов'язання має бути виконане. Відповідно до ст. 259 Цивільного кодексу України, із змінами і доповненнями, сторони погодили, що для вимог про стягненні пені за цим договором встановлюється строк позовної давності 3 роки (п. 5.2. договору).
Як вбачається з наявного у позовній заяві розрахунку, позивачем здійснено нарахування за період з 28.09.2022 по 28.10.2024 10% річних в розмірі 7990,78 грн та інфляційних втрат в розмірі 6237,58 грн.
За результатами здійсненої перевірки нарахування 10% річних в розмірі 7990,78 грн та інфляційних втрат в розмірі 6237,58 грн., суд зазначає, що розрахунок позивача є арифметично вірним та таким, що відповідає умовам договору та чинному законодавству, а відтак, позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Щодо вимоги позивача про стягнення пені в сумі 30826,49 грн., суд зазначає наступне.
Учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором (ч. 1 ст. 216 ГК України).
Згідно з частинами 1, 2 статті 217 ГК України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.
Відповідно до статті 218 ГК України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
Згідно з частиною 1 статті 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно зі статтею 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлене договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Аналіз положень статті 614 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку про те, що, установлюючи презумпцію вини особи, яка порушила зобов'язання, Цивільний кодекс України покладає на неї обов'язок довести відсутність своєї вини. Особа звільняється від відповідальності лише у тому випадку, коли доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов'язання. Така правова позиція щодо застосування статті 614 Цивільного кодексу України висловлена Верховним Судом України у постанові від 13.02.2013 у справі №6-170цс12, та Верховним Судом у постановах від 14.09.2021 у справі №910/7256/20, від 19.08.2021 у справі №910/11889/20.
Під час розгляду справи відповідачем не доведено наявність обставин, що унеможливили своєчасне виконання взятих на себе зобов'язань за договором та які є підставою для звільнення його від відповідальності, передбаченої договором.
Матеріалами справи підтверджується, що у встановлений договором строк заборгованість за договором в сумі 38317,56 грн відповідачем сплачена не була.
Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин. Ці загальні засади втілюються в конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 01.06.2021 у справі №910/12876/19).
Відповідно до частини 1 статті 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою.
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ст. 549 ЦК України).
Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання (ч. 1 ст. 550 ЦК України).
Пеня є різновидом господарської санкції за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання, суть якого може полягати як в зобов'язанні сплатити гроші (грошове зобов'язання), так і в зобов'язанні виконати роботу, передати майно, надати послугу (негрошове зобов'язання).
У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг) (ч. 4 ст. 231 ГК України).
Застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання, штрафних санкцій у вигляді пені або штрафу, передбачених частиною четвертою статті 231 ГК України, можливо, оскільки суб'єкти господарських відносин при укладанні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов'язань встановленням договірної санкції за невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань і пеня застосовується за порушення будь-яких господарських зобов'язань, а не тільки невиконання грошового зобов'язання.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.09.2019 у справі №904/5770/18.
Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі, якщо таке збільшення не заборонено законом (ч. 2 ст. 551 ЦК України).
В разі невчасного внесення Покупцем належної плати за поставлений Товар, крім передплати, Покупець сплачує Постачальнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожен день прострочення, а також 10 % річних від простроченої суми. Нарахування пені за цим договором не припиняється через шість місяців з дня, коли відповідне зобов'язання має бути виконане. Відповідно до ст. 259 Цивільного кодексу України, із змінами і доповненнями, сторони погодили, що для вимог про стягненні пені за цим договором встановлюється строк позовної давності 3 роки (п. 5.2. договору).
Як вбачається з наявного у позовній заяві розрахунку, позивачем здійснено нарахування за період з 28.09.2022 по 28.10.2024 пеню в розмірі 30826,49 грн.
За результатами здійсненої перевірки нарахування пені в сумі 30826,49 грн., суд зазначає, що розрахунок позивача є арифметично вірним та таким, що відповідає умовам договору та чинному законодавству, а відтак, позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Щодо вимоги позивача про встановлення для органу (особі), що здійснюватиме примусове виконання рішення господарського суду з 29.10.2024 нарахування пені на суму основного боргу до виконання рішення в частині стягнення боргу в сумі 38317,56 грн., суд зазначає наступне.
Згідно ч. 10 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України суд, приймаючи рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки або пеня, може зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування. Остаточна сума відсотків (пені) у такому випадку розраховується за правилами, визначеними у рішенні суду, органом (особою), що здійснює примусове виконання рішення суду і відповідні дії (рішення) якого можуть бути оскаржені в порядку, передбаченому розділом VI цього Кодексу.
У зв'язку з тим, що відповідач 31.12.2024 сплатив позивачу основну заборгованість в розмірі 38317,56 грн., а отже, судом не приймається рішення про стягнення основного боргу та беручи до уваги зазначення представником позивача у судовому засіданні про відсутність необхідності застосовувати положення ч. 10 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України, суд не вбачає підстав для нарахування пені до моменту виконання рішення.
Як визначено ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно із статтею 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Приписами статті 79 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суд вважає за необхідне вказати, що Європейський суд з прав людини у рішенні в справі “Руїз Торіха проти Іспанії» вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Стандарт доказування “вірогідності доказів», який на відміну від “достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу. На суд покладено обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були. Вказаної позиції дотримується Верховний Суд, зокрема у постанові від 21 серпня 2020 року у справі № 904/2357/20.
На підставі викладеного, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову, стягнення з відповідача заборгованості в сумі 45054,85 грн (з яких: 7990,78 грн - 10% річних, 6237,58 грн - інфляційні втрати, 30826,49 грн - пеня) та закриття провадження у частині вимоги про сплату основного боргу в сумі 38317,56 грн.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
При зверненні до господарського суду позивачем сплачено судовий збір у сумі 3028,00 грн (платіжна інструкція №2007 від 08.11.2024).
Згідно з підпунктом 1 пункту 2 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір" ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру становить 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік" встановлено, що прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01.01.2024 складає 3028,00 грн.
За приписами ч. 3 ст. 4 Закону України “Про судовий збір», при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.
З урахуванням викладеного, оскільки у поданій через систему “Електронний суд" позовній заяві міститься одна вимога майнового характеру, ціна позову складає 83372,41 грн, позивач зобов'язаний був сплатити судовий збір у розмірі 2422,40 грн.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем добровільно сплачено позивачу судовий збір у сумі 1514,00 грн., що підтверджується платіжною інструкцією №3672 від 31.12.2024.
Відповідно, судовий збір, в сумі 908,40 грн покладається на відповідача.
Окрім того, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України “Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.
Відтак, суд звертає увагу позивача, що він не позбавлений права звернення до суду з клопотанням про повернення внесеного судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом в сумі 605,60 грн.
Керуючись ст. 2, 4, 5, 73-75, 77, 79, 86, 129, 130, 194, 196, 219, 222, 232, 233, 236, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю “Євроінтербуд» (58023, м. Чернівці, вул. Руська, 259/55, код ЄДРПОУ 39212408) на користь товариства з обмеженою відповідальністю “Ковальська Бетон» (04074, м. Київ, вул. Резервна, 8, код ЄДРПОУ 44774074) заборгованість в сумі 45054,85 грн (з яких: 7990,78 грн - 10% річних, 6237,58 грн - інфляційні втрати, 30826,49 грн - пеня) та судовий збір у сумі 908,40 грн.
3. У частині вимоги про сплату основного боргу в сумі 38317,56 грн провадження у справі закрити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Західного апеляційного господарського суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 04.03.2025.
Суддя С.О.Миронюк