вул. Давидюка Тараса, 26А, м. Рівне, 33013, тел. (0362) 62 03 12, код ЄДРПОУ: 03500111,
e-mail: inbox@rv.arbitr.gov.ua, вебсайт: https://rv.arbitr.gov.ua
"03" березня 2025 р. м. Рівне Справа № 918/2/24
Господарський суд Рівненської області у складі судді Мовчуна А.І, розглянувши матеріали справи
за позовом Керівника Вараської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Володимирецької селищної ради
до відповідача Фізичної особи-підприємця Діжурко Анатолія Валерійовича
про визнання недійсним договору, повернення земельної ділянки
Секретар судового засідання Агаєва Н.Б.
В засіданні приймали участь:
Прокурор: Ковальчук І.Л;
Від позивача: не з'явився;
Від відповідача: не з'явився.
Суть спору.
Керівник Вараської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Володимирецької селищної ради звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовом до Фізичної особи - підприємця Діжурка Анатолія Валерійовича про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 14.09.2017 та повернення земельної ділянки у комунальну власність територіальної громади.
Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача.
Прокуратура в обґрунтування позовних вимог вказує, що 28.12.2016 між Володимирецькою сільською радою та Діжурком А.В. укладено договір про оренду земельної ділянки площею 0,1901 га з кадастровим номером 5620855100:01:030:0256, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , строком на 5 років.
31.05.2017 за Діжурком А.В. зареєстровано право власності на нерухоме майно - незавершене будівництво, торговий павільйон, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5620855100:01:030:0256. Підставами для державної реєстрації були: технічний паспорт (серія та номер 68/17, виданий 29.05.2017, видавник ФОП Семенюк Р.В.); декларація про початок виконання будівельних робіт (серія та номер РВ082171330241, виданий 13.05.2017, видавник Управління державної архітектурно-будівельної інспекції у Рівненській області). Відповідно до зазначеного паспорта ступінь готовності зазначеного об'єкта складає 5%.
В подальшому, п. 2 рішення Володимирецької селищної ради від 05.09.2017 №906, керуючись ч. 2 ст. 134 ЗК України, затверджено Діжурку А.В. звіт з експертної грошової оцінки земельної ділянки площею 0,1901 га, кадастровий номер 5620855100:01:030:0256, яка знаходиться в АДРЕСА_1 , для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, та встановлено ціну продажу земельної ділянки 77447,00 грн без ПДВ.
На підставі вказаного рішення, 14.09.2017 між Володимирецькою селищною радою та Діжурко А.В. укладено договір купівлі - продажу земельної ділянки, зареєстрований в реєстрі за №1284.
14.09.2017 зареєстровано право власності Діжурко А.В. на земельну ділянку, кадастровий номер 5620855100:01:030:0256.
Прокуратура констатує, що на час прийняття Володимирецькою селищною радою рішення від 05.09.2017 №906, на спірній земельній ділянці площею 0,1901 га в АДРЕСА_1 , був розташований об'єкт нерухомого майна - незавершене будівництво, будівля торгового павільйону, загальною площею 10,5 кв.м., який належить на праві власності ОСОБА_1 . Площа земельної ділянки, яка продана ОСОБА_1 , майже у 180 разів перевищує площу нерухомого майна, яке на ній розташоване.
На переконання прокуратури, що ОСОБА_1 здійснено розміщення незавершеного будівництва площею 10,5 кв.м. на 1% земельної ділянки з метою отримання земельної ділянки у власність в обхід процедури аукціону і підтверджується тим, що готовність об'єкта до експлуатації на момент реєстрації права власності становила лише 5%.
Так, Володимирецька селищна рада, всупереч положенням ст.ст. 134, 135 ЗК України, відчужила без проведення торгів земельну ділянку 99% якої є вільними від забудови, і у відповідності до ст. 134 ЗК України підлягала продажу на аукціоні.
Враховуючи вказане, з метою недопущення порушення інтересів територіальної громади щодо розпорядження землями комунальної власності, зокрема, шляхом їх продажу на конкурентних засадах, договір купівлі-продажу від 14.09.2017 підлягає визнанню недійсним, а земельна ділянка - поверненню у комунальну власність територіальної громади.
Відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог та зазначає, що прокурор в своєму позові посилається на те, що при укладенні Договору купівлі-продажу та передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_1 площею 0,1901 га з кадастровим номером 5620855100:01:030:0256, Володимирецька селищна рада діяла всупереч інтересам територіальної громади міста, що є неприпустимим в розумінні положень ст. ст. 16, 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". Однак, прокурор не навів жодної підстави чи належного доказу вважати, що Володимирецька селищна рада діяла всупереч інтересам саме територіальної громади, жодної скарги чи заяви з даного приводу від жителів громади не подавалося, в матеріалах справи такі докази відсутні. Всі рішення Володимирецької селищної ради є дійсними, не визнавалися недійсними та не оскаржувалися в законному порядку. Вироку чи рішення суду щодо притягнення посадових осіб селищної ради до відповідальності за ті порушення, про які вказує позивач - матеріали справи не містять. Відтак, позиція позивача з даного приводу є нічим не підтвердженою.
Також, з позовної заяви слідує твердження прокурора про те, що згідно даних порталу Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва відомості про завершення зазначеного об'єкта відсутні.
Відповідач зазначає, що фактично, з моменту укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки від 19.09.2017, він не мав фінансової можливості продовжувати будівельні роботи через сімейні проблеми, а в подальшому було запроваджено карантинні заходи та почалася війна. Тому, під час невизначеності щодо вірусу та війни проводити будівельні роботи є невиправданим ризиком.
На підставі зазначеного відповідач вважає, що не порушував вимог жодного нормативно - правового акту при виконанні як Договору оренди земельної ділянки від 28.12.2016 так і Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 14.09.2017. Своє право на продовження будівельних робіт торгового павільйону відповідач має намір здійснювати по мірі налагодження миру в державі.
Відповідач також вважає, що здійснює свої цивільні права належним чином. Згідно ч.1,2 статті 12 Цивільного кодексу України, особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд; нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до 4.1,2 ст. 13 Цивільного кодексу України, цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. В даному випадку, відповідач не здійснив жодної дії направленої на порушення прав інших осіб, а навпаки здійснив поліпшення земельної ділянки, шляхом того, що розпочав на ній будівництво торгового павільйону.
Також, відповідач не погоджується із твердженням прокурора про те, що площа земельної ділянки, яка продана для відповідача у 180 разів перевищує площу нерухомого майна, яке на ній розташоване та, що Володимирецькою селищною радою відчужено земельну ділянку під об'єкт значно більшого розміру, який необхідний для його експлуатації та обслуговування, без проведення аукціону. Таким чином, на думку позивача, селищна рада сприяла порушенню інтересів держави у сфері земельних відносин.
Відповідач вказує, що, як вбачається зі схеми розташування даної земельної ділянки погодженої селищним головою ОСОБА_2 та в.о. начальника відділу містобудування та архітектури будівництва та інфраструктури Володимирецької РДА О.М. Марковець, на ній є обмеження у вигляді підземних кабелів зв'язку та їх охоронної зони площею 0,0556 га.
Таким чином, правова позиція позивача про те, що площа земельної ділянки, яка продана для Діжурка А.В. у 180 разів перевищує площу нерухомого майна, яке на ній розташоване не відповідає дійсності, а тому не заслуговує на увагу суду.
Зазначене підтверджується також і витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку за номером НВ-5600090282023 від 08.02.2023 з якого чітко вбачається, що земельна ділянка за адресою: смт. Володимирець, вул. Повстанців, 83 із кадастровим номером 5620855100:01:030:0256 має наступні обмеження безстрокового характеру: 1. санітарно - захисна зона навколо об'єкта площею 0,0199 га з датою реєстрації обмеження 17.03.2016; 2. санітарно-захисна зона навколо об'єкта площею 0,0357 га з датою реєстрації обмеження 17.03.2016.
У відповідності до технічного паспорту на об'єкт незавершеного будівництва за адресою: АДРЕСА_1 , вбачається, що згідно характеристики будинку, господарських будівель та споруд, відсоток готовності об'єкта незавершеного будівництва (торгового павільйону) становить 5%, а саме наявний бетонний фундамент площею 10,5 м.кв.
Відповідач вказує, що твердження прокурора про те, що нібито Володимирецькою селищною радою відчужено земельну ділянку під об'єкт значно більшого розміру, який необхідний для його експлуатації та обслуговування, без проведення аукціону є безпідставними, оскільки як вбачається з Містобудівних умов та обмежень, максимальна площа забудови має бути не більше 180 м.кв., при вже існуючій забудові 10,5 м.кв.
Окрім того, відповідач спростовує позицію прокуратури щодо до того, що належний на праві власності ОСОБА_1 об'єкт незавершеного будівництва, що розташований по АДРЕСА_1 , не є об'єктом нерухомого майна, а державна реєстрація права власності за ОСОБА_1 на об'єкт незавершеного будівництва не змінює правового статусу такого майна. Таким чином, під час вирішення питання про продаж спірної земельної ділянки ОСОБА_1 та укладення договору купівлі - продажу, не існувала жодна з підстав, що визначені ч.ч. 2, 3 ст. 134 ЗК України, яка б звільняла Володимирецьку селищну раду від обов'язку проведення земельних торгів щодо продажу б земельної ділянки комунальної власності площею 0,1901 га, кадастровий номер 5620855100:01:030:0256.
На переконання відповідача об'єкт незавершеного будівництва розташований на спірній земельній ділянці є саме об'єктом нерухомого майна, оскільки 31.05.2017 за відповідачем зареєстровано право власності на нерухоме майно - незавершене будівництво, торговий павільйон, за адресою: смт. Володимирець, вул. Повстанців, 83, кадастровий номер 5620855100:01:030:0256.
Зважаючи на вищевикладені обставини, відповідач просить суд в задоволенні позову відмовити.
Процесуальні дії у справі.
Рішенням Господарського суду Рівненської області від 04.04.2024 (суддя Романюк Ю.Г.) позов задоволено. Визнано недійсним договір купівлі - продажу земельної ділянки від 14.09.2017, укладений між Володимирецькою селищною радою та Діжурком Анатолієм Валерійовичем, посвідчений державним нотаріусом Володимирецької районної державної нотаріальної контори Рівненської області Килюшик А.А., зареєстрований в реєстрі за №1284. Зобов'язано Фізичну особу - підприємця Діжурка Анатолія Валерійовича повернути у комунальну власність територіальної громади в особі Володимирецької селищної ради земельну ділянку площею 0,1901 га, кадастровий номер 5620855100:01:030:0256, що розташована за адресою: Рівненська область, смт Володимирець, вул. Повстанців, 83. Стягнуто з Фізичної особи-підприємця Діжурка Анатолія Валерійовича на користь Рівненської обласної прокуратури понесені витрати на сплату судового збору в розмірі 5 368 грн 00 коп.
Постановою Північно - західного апеляційного господарського суду від 08.08.2024 апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Діжурка Анатолія Валерійовича на рішення Господарського суду Рівненської області від 04.04.2024 у справі №918/2/24 залишено без задоволення, рішення Господарського суду Рівненської області залишено без змін.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22.10.2024 касаційну скаргу Фізичної особи - підприємця Діжурка Анатолія Валерійовича задоволено частково. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 08.08.2024 і рішення Господарського суду Рівненської області від 04.04.2024 у справі № 918/2/24 скасовано, справу № 918/2/24 направлено на новий розгляд до Господарського суду Рівненської області.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями від 05.11.2024 справу № 918/2/24 передано на розгляд судді Мовчуну А.І.
Ухвалою суду від 08.11.2024 справу № 918/2/24 прийнято до провадження. Підготовче засідання призначено на 09.12.2024.
09.12.2024 через підсистему "Електронний суд" від Вараської окружної прокуратури надійшли додаткові пояснення у справі.
09.12.2024 до суду від відповідача надійшли додаткові пояснення у справі.
Ухвалою суду від 09.12.2024 підготовче засідання відкладено на 19.12.2024.
16.12.2024 від Володимирецького відділу ДВС у Вараському районі Рівненської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції надійшли листи з додатками.
18.12.2024 до суду від відповідача надійшло клопотання, у якому просить, у разі подання до суду прокурором письмових пояснень, відкласти підготовче засідання для надання можливості ознайомитись з ними.
19.12.2024 через підсистему "Електронний суд" від Вараської окружної прокуратури надійшли пояснення у справі.
Ухвалою суду від 19.12.2024 продовжено строк підготовчого провадження у справі №918/2/24 на 30 днів до 06.02.2025 включно. Підготовче засідання відкладено на 09.01.2025.
06.01.2025 до суду від відповідача надійшли додаткові пояснення.
08.01.2025 до суду від відповідача надійшло клопотання про призначення судової будівельно - технічної експертизи, проведення якої просить доручити Приватному підприємству - фірмі "Експерт-Рівне". Також просить розглянути дане клопотання без його участі.
Ухвалою суду від 09.01.2025 підготовче засідання відкладено на 16.01.2025.
16.01.2025 через підсистему "Електронний суд" від Вараської окружної прокуратури надійшли заперечення на клопотання відповідача про призначення експертизи.
Ухвалою суду від 16.01.2025 відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про призначення судової будівельно - технічної експертизи. Закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 06.02.2025.
Ухвалою суду від 06.02.2025 розгляд справи відкладено на 17.02.2025.
14.02.2025 черех підсистему "Електронний суд" від керівника Вараської окружної прокуратури надійшли пояснення у справі.
Ухвалою суду від 17.02.2025 розгляд справи відкладено на 03.03.2025.
В судовому засіданні 03.03.2025 прокурор підтримав позовні вимоги та просив їх задоволити у повному обсязі.
Представник позивача та відповідач не з'явились в судове засідання, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.
Рішенням Володимирецької селищної ради від 06.10.2016 №269, затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки загальною площею 0,1901 га, кадастровий номер 5620855100:01:030:0256, по вул. Повстанців, 83 із земель запасу сільськогосподарського призначення Володимирецькій селищній раді для продажу права оренди на неї строком на 5 років на земельних торгах (аукціоні) суб'єктам підприємницької діяльності для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.
Пунктом 3 вказаного рішення, передано право оренди земельної ділянки способом проведення аукціонних торгів.
28.12.2016 між Володимирецькою селищною радою та Діжурко А.В. укладено договір оренди земельної ділянки площею 0,1901 га, кадастровий номер 5620855100:01:030:0256, яка знаходиться в АДРЕСА_1 .
Відповідно до п. 3 договору, на земельній ділянці відсутні об'єкти нерухомого майна.
31.05.2017 за Діжурком А.В. зареєстровано право власності на нерухоме майно - незавершене будівництво, торговий павільйон, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5620855100:01:030:0256. Підставами для державної реєстрації були: технічний паспорт (серія та номер 68/17, виданий 29.05.2017, видавник ФОП Семенюк Р.В.); декларація про початок виконання будівельних робіт (серія та номер РВ082171330241, виданий 13.05.2017, видавник Управління державної архітектурно-будівельної інспекції у Рівненській області).
Відповідно до листа ФОП Семенюка Р.В. № 68/17 від 29.05.2017 встановлено, що відсоток готовності незавершеного будівництва торгового павільйону, який знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , становить 5%. Площа забудови незавершеного будівництва 10.5 м.кв.
Пунктом 2 рішенням Володимирецької селищної ради від 11.07.2017 №801, надано дозвіл Діжурку А.В. на складання звіту з експертної грошової оцінки земельної ділянки площею 0,1901 га, кадастровий номер 5620855100:01:030:0256, для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, яка знаходиться в АДРЕСА_1 .
У подальшому, п. 2 рішення Володимирецької селищної ради 05.09.2017 №906, керуючись ч. 2 ст. 134 ЗК України, затверджено Діжурку А.В. звіт з експертної грошової оцінки земельної ділянки площею 0,1901 га, кадастровий номер 5620855100:01:030:0256, яка знаходиться в АДРЕСА_1 , для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, та встановлено ціну продажу земельної ділянки 77 447,00 грн без ПДВ.
Пунктом 5 рішення № 906 вирішено продати у власність ОСОБА_1 вищезаначену земельну ділянку.
На підставі вказаного рішення, 14.09.2017 між Володимирецькою селищною радою та ОСОБА_1 укладено договір купівлі - продажу земельної ділянки, зареєстрований в реєстрі за №1284.
Пунктом 1.1. вказаного договору передбачено, що Володимирецька селищна рада (продавець) продає, а ОСОБА_1 (покупець) приймає у власність земельну ділянку загальною площею 0,1901 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до п. 1.4 договору, земельна ділянка, зазначена в п. 1.1, продається покупцю для здійснення ним підприємницької діяльності, а саме для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, так як на відчужуваній за цим договором земельній ділянці розташований торговий павільйон, належна на праві особистої власності покупцю, на підставі декларації про початок будівельних робіт серії РВ082171330241, виданої управлінням Державної архітектурно-будівельної інспекції у Рівненській області.
Після чого на підставі вищевказаного договору в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державним реєстратором Килюшик А.А. 14.09.2017 зареєстровано право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, кадастровий номер 5620855100:01:030:0256 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №37083220).
Встановлено, що на час прийняття Володимирецькою селищною радою рішення від 05.09.2017 № 906, на спірній земельній ділянці площею 0,1901 га в АДРЕСА_1 , був розташований об'єкт нерухомого майна - незавершене будівництво, будівля торгового павільйону, загальною площею 10,5 кв.м., який належить на праві власності ОСОБА_1 .
В той же час, в ході досудового розслідування кримінального провадження №4202318555000006 від 20.01.2023 за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК України, в межах вказаного кримінального провадження, проведено огляд земельної ділянки з кадастровим номером 5620855100:01:026:0254, в ході якого встановлено наступне: на території земельної ділянки виявлено бетон загальною площею 10,5 кв. м., жодних об'єктів незавершеного будівництва не виявлено.
Вказаний факт став підставою для звернення прокурором до суду з позовом про визнання недійсним вищезазначеного договору та повернення земельної ділянки, яка була предметом купівлі - продажу.
Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування, оцінка аргументів сторін.
За приписами ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Способом захисту цивільних прав та інтересів є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України та ст. 24 Закону України "Про місцеве самоврядування", на органи місцевого самоврядування, їх посадових осіб покладено обов'язок діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 140 Конституції України, право територіальних громад на самостійне вирішення питань місцевого значення в межах Конституції і законів України (місцеве самоврядування) здійснюється через сільські, селищні, районні, міські, обласні ради та їх виконавчі органи.
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 26.03.2002 №6-рп/2002 визначив політико-правову природу органів місцевого самоврядування, які є не органами державної влади, а представницькими органами, через які здійснюється право територіальної громади самостійно вирішувати питання саме місцевого значення, тобто такі, які пов'язані передусім з життєдіяльністю територіальних громад і перелік яких визначено у Конституції і законах України.
Гарантоване державою місцеве самоврядування передбачає правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність, яка має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами статей 8, 19, 140, 143, 144, 146 основного Закону України.
Отже, з аналізу вказаних конституційних положень вбачається, що органи місцевого самоврядування, здійснюючи владу і самостійно вирішуючи питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та, приймаючи рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Такі ж положення закріплені у ст. 4 Європейської хартії місцевого самоврядування.
Додержання всіма учасниками суспільних відносин принципу законності, який закріплено у ст. 68 Конституції України (кожен зобов'язаний неухильно додержуватись Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей), відображає фундаментальне положення конституціоналізму щодо необхідності обмежень наділених владою суб'єктів діяти виключно відповідно до установлених чинним законодавством України цілей їх утворення.
Згідно з вимогами ст. 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.
Відповідно до вимог ст. ст. 10, 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.
Відповідно до ст. 172 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їх компетенції, встановленої законом. Аналогічна норма міститься і у ст. 80 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).
Отже, територіальна громада, як власник об'єктів права комунальної власності, делегує відповідній раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом, ЦК України та ЗК України.
Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад, керуючись законом, здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності (ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
Пунктом 34 ч. 1 ст. 26 зазначеного закону встановлено, що до компетенції рад відносяться питання щодо регулювання земельних відносин у відповідності до вимог чинного законодавства. Повноваження сільських, селищних, районних, міських, обласних рад та їх виконавчих органів визначені в ст. ст. 8-12 ЗК України (розпорядження землями, передача земельних ділянок у власність громадянам та юридичним особам, надання земельних ділянок у користування, вилучення земельних ділянок, викуп земельних ділянок для суспільних потреб, організація землеустрою тощо). Аналогічні повноваження органів виконавчої влади в галузі земельних відносин визначено у главі 3 ЗК України.
Відповідно до ст. 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
У силу законодавчих приписів рішення суб'єктів владних повноважень не є абсолютними (у розумінні їх здійснення "на власний розсуд"), вони реалізуються самостійно, але в межах повноважень, прямо передбачених Конституцією та законами України.
З огляду на викладене суб'єкт владних повноважень, який діє в інтересах територіальної громади як власника майна, повинен вчиняти щодо нього будь-які дії виходячи з волі та волевиявлення власника, у межах і спосіб волевиявлення, що характеризує добросовісність набуття права власності (володіння, користування, розпорядження).
Верховний Суд України у постановах від 02.11.2016 у справі №6-2161 цс 16. від 23.11.2016 у справі №3-1058гс16, від 25.01.2017 у справі №916/2131/15, Верховний Суд у постанові від 23.01.2019 у справі №916/2130/15 та Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.12.2018 у справі №522/2110/15-ц зазначили, що прийняття органом місцевого самоврядування рішень усупереч вимогам, встановлених законодавством, не буде відображати волю територіальної громади як власника, оскільки її інтереси визначаються доцільністю, економністю та ефективністю використання майна.
Порушення вимог законодавства під час розпорядження земельними ділянками комунальної власності не тільки не відображає волю територіальної громади на розпорядження земельними ділянками комунальної форми власності, а й порушує суспільні інтереси та інтереси територіальної громади.
З огляду на характер спірних правовідносин, встановлені судом обставини та застосовані правові норми, результат розгляду позову керівника Вараської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Володимирецької селищної ради по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закріпленим у статті 1 Першого протоколу.
Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 78 ЗК України, право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
Частинами 1, 2 ст. 83 ЗК України визначено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам є комунальною власністю.
У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування; в) землі та земельні ділянки за межами населених пунктів, що передані або перейшли у комунальну власність із земель державної власності відповідно до закону.
Таким чином, Володимирецька селищна рада була наділена правом передачі земельних ділянок у користування (оренду) із земель комунальної власності.
При цьому, таке питання може бути вирішено сільською радою якщо інше не встановлено законом, лише відповідно до законодавства, на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, від імені та в інтересах Володимирецької територіальної громади, у межах компетенції ради, встановленої законом.
Згідно з ч. 1 ст. 144 Конституції України, формами та засобами реалізації права територіальних громад на місцеве самоврядування є рішення уповноважених органів, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
Частиною 1 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що способом реалізації компетенції органу місцевого самоврядування є нормативні та інші акти (ненормативні) у формі рішень.
Рішення уповноваженого органу місцевого самоврядування щодо розпорядження землями комунальної власності є зовнішнім вираженням законодавчо обумовленої управлінської діяльності та владної волі суб'єкта владних повноважень, який в інтересах територіальної громади як власника землі здійснює правомочність щодо розпорядження нею з дотриманням земельних інтересів суспільства в цілому та територіальної громади зокрема.
Прийняття органом місцевого самоврядування рішень ненормативного акта породжує виникнення правовідносин, пов'язаних з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів у сфері земельних відносин.
Правовий акт - це акт волевиявлення (рішення) уповноваженого суб'єкта права, що регулює суспільні відносини за допомогою встановлення (зміни, скасування, зміни сфери дії) правових норм, а також визначення (зміни, припинення) на основі цих норм прав і обов'язків учасників конкретних правовідносин тощо.
Ненормативними актами є індивідуально-правові акти (юридичні факти), на підставі яких у конкретних суб'єктів правовідносин (фізичних осіб та/чи юридичних осіб приватного права) виникають, змінюються або припиняються конкретні права і обов'язки.
При цьому акт уповноваженого органу місцевого самоврядування може мати юрисдикційний зміст та можуть бути підставою для набуття у власність чи користування фізичними та юридичними особами земельних ділянок комунальної власності. У такому разі акт уповноваженого органу місцевого самоврядування набуває нової правової якості, оскільки фактично стає актом зі здійснення правомочності власника земельної ділянки у частині розпорядження нею.
При реалізації рішення уповноваженого органу у випадку не досягнення мети, з якою воно видається, ненормативний акт зазвичай не вичерпує свою дію фактами його застосування, а діє впродовж тривалого часу, а тому не має одноразового застосування.
Ненормативні акти індивідуальної дії у сфері земельних відносин також можуть діяти тривалий проміжок часу з моменту їх прийняття до моменту їх виконання, що породжує можливість їх судового оскарження.
До таких актів, які не вичерпали свою дію, можна віднести рішення уповноваженого органу про продаж земельних ділянок у власність шляхом викупу, про продаж земельних ділянок або прав на них на земельних торгах; про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу їх у користування (оренду, суперфіцій, емфітевзис) або у власність; про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки тощо.
Указані рішення уповноваженого органу істотно відрізняються від актів ненормативного характеру індивідуальної дії, дія яких вичерпується незалежно від моменту їх виконання (рішення про надання дозволів на розробку проектів землеустрою щодо відведення у власність або користування земель; технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі на місцевості; проведення інвентаризації тощо).
Згідно зі ст. 152 ЗК України, захист прав на земельні ділянки здійснюється, крім іншого, шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, визнання угоди недійсною.
Згідно із імперативними вимогами ч. 10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
В даному контексті слід звернути увагу, що у п. 5 рішення Конституційного Суду України №7-рп/2009 від 16.04.2009, зазначено, що зі змісту ч. 2 ст. 144 Конституції України та ч. 10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" вбачається, що рішення органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з мотивів невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними з ініціативи заінтересованих осіб судом загальної юрисдикції, тобто в судовому порядку.
Частиною 1 ст. 21 ЦК України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт.
Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є, також, порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.
Вказаний правовий висновок викладений Верховним Судом у справах, предметом позову, в яких є вимога про визнання рішення органу місцевого самоврядування незаконним та його скасування (зокрема, у постановах від 29.04.2020 у справі №922/1363/19, від 14.05.2020 у справі №927/580/19, від 12.12.2019 у справі №924/817/16).
Згідно з ч. 1 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
Відповідно до ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Суд звертає увагу, що акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин. Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі.
Рішення Володимирецької селищної ради №269 від 06.10.2019 (спірне рішення) є ненормативним актом індивідуальної дії, який не вичерпав свою дію, що породжує можливість його судового оскарження.
Відповідно до ч. 2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з п.п. "б", "ґ" статті 5 ЗК України, земельне законодавство базується на принципах, зокрема, забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; забезпечення гарантій прав на землю.
Земля є унікальним обмеженим природним та базисним ресурсом, на якому будується добробут суспільства.
Отже, розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності і добросовісності (пункт 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Згідно із ч. ч. 1,2 ст. 120 ЗК України (тут і далі - в редакції чинній на момент укладення зазначеного договору купівлі-продажу) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. кщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Відповідно до ст. 124 ЗК України, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними ст. 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
Частиною 1 ст. 134 ЗК України передбачено, що земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об'єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Згідно ч. 2 ст. 134 ЗК України не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі: розташування на земельних ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.
Із наведеного вбачається, що правовий режим права власності або права користування земельною ділянкою, на якій знаходиться об'єкт нерухомого майна, є похідним від наявності права власності на такий об'єкт нерухомого майна.
Тобто, за законом право користування земельною ділянкою, на якій знаходиться об'єкт нерухомого майна, має належати виключно особі, якій належить об'єкт нерухомого майна, що знаходиться на відповідній земельній ділянці.
Як вбачається із матеріалів справи, рішенням Володимирецької селищної ради (сьоме скликання) №906 від 05.09.2017 "Про затвердження гр. ОСОБА_1 звітів з експертної грошової оцінки земельних ділянок несільськогосподарського призначення та продажу їх у власність" пунктом 5 прийнято продати у власність громадянину ОСОБА_1 земельну ділянку, яка знаходиться, АДРЕСА_1 , загальною площею 0,1901 га для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.
Порядок набуття права власності на новостворене майно та об'єкти незавершеного будівництва врегульований статтею 331 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент вчинення правочину), за приписами частини другої якої, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Одночасно частиною третьої статті 331 ЦК України (у згаданій редакції) передбачено, що до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Водночас відповідно до висновків Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду зроблених у судовій справі № 916/633/19 від 18.12.2019 останній зазначив, що об'єктом незавершеного будівництва є лише сукупність належних забудовнику будівельних матеріалів і наявність судового рішення про визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва не змінює правового статусу такого майна та не перетворює сукупність будівельних матеріалів на новостворену річ - об'єкт нерухомого майна (житловий будинок, будівлю, споруду тощо) в розумінні ст. 181 та ч. 2 ст. 331 ЦК України, оскільки не звільняє забудовника від обов'язку після завершення будівництва (створення майна) ввести його в установленому порядку в експлуатацію в загальному порядку та здійснити державну реєстрацію права власності на новостворене нерухоме майно.
Окрім того, згідно статті 1 Закону України "Про іпотеку" нерухоме майно (нерухомість) - це земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці і невід'ємно пов'язані з нею, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Згідно з Законом України №1952 " Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" об'єкт незавершеного будівництва не вважається об'єктом нерухомого майна.
Суд зазначає, що до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Враховуючи викладене, об'єкти незавершеного будівництва не визначені навіть ПКУ як об'єкти оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Вказані норми прямо пов'язують надання земельної ділянки на позаконкурентних засадах саме з розташуванням на цій земельній ділянці певної будівлі чи споруди, а передбачений в ч. 2 ст. 134 ЗК України виняток з правила щодо продажу земельних ділянок комунальної власності (або прав на них) у випадку розташування на них об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб підлягає комплексному тлумаченню з принципом цілісності об'єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою.
Однак, відповідачем не надано доказів введення спірного об'єкту нерухомого майна (торговий павільйон готовністю 5% реєстраційний номер 107870445608) в експлуатацію у встановленому порядку і набуття цим майном статусу об'єкта нерухомого майна як об'єкта цивільного права.
Визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятого в експлуатацію не передбачено. Зазначений висновок міститься в постановах Верховного Суду України від 19.09.2011 у справі №3-82гс11, від 27.05.2015 у справі №6-159цс15 та підтверджується практикою Верховного Суду, зокрема в постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 08.02.2019 у справі №915/1344/17, постанові від 29.03.2018 у справі №909/935/15.
Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 18.12.2019 у справі №916/633/19, від 13.03.2019 у справі №910/4032/18, від 26.02.2020 у справі №914/1658/15, які суд вважає релевантними до застосування у даній справі.
Таким чином, наявність на орендованій земельній ділянці згідно з Договором оренди земельної ділянки від 28.12.2016 об'єкту незавершеного будівництва, не надавала відповідачу права на придбання у власність вищевказаної земельної ділянки з кадастровим номером 5620855100:01:030:0256 поза межами конкурентних засад, а саме: як власнику об'єкта нерухомого майна та підлягала продажу Володимирецькою селищною радою виключно на підставі земельних торгів.
Придбання відповідачем земельної ділянки кадастровий номер 5620855100:01:030:0256 в привілейованому становищі за наслідком прийняття рішення Володимирецької селищної ради Рівненської області (сьоме скликання) №906 від 05.09.2017, в порядку, передбаченому ст. 128 та ч. 2 ст. 134 Земельного кодексу України порушує права та законні інтереси територіальної громади та інтереси інших фізичних та юридичних осіб, оскільки здійснення продажу даної земельної ділянки повинно було відбуватися на конкурентних засадах.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
У разі визнання недійсною підстави виникнення цивільних прав та обов'язків, припиняються самі цивільні права та обов'язки.
Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3 ст. 203 ЦК України).
Частиною 1 статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з ч. 3 ст. 228 ЦК України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.
Зважаючи на викладене, суд приходить до висновку, що договір купівлі-продажу земельної ділянки від 14.09.2017, укладений між Володимирецькою селищною радою та ОСОБА_1 , на підставі якого останній отримав у приватну власність спірну земельну ділянку без проведення земельних торгів, підлягає визнанню недійсним.
Щодо вимоги прокуратури про повернення земельної ділянки у комунальну власність, суд (з урахуванням постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22.10.2024) зазначає наступне.
Відповідно до частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Відповідно до частини 5 цієї ж статті Кодексу вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
Велика Палата Верховного Суду, надаючи роз'яснення у постанові від 18.09.2024 у справі №918/1043/21 щодо застосування наведених положень закону зазначала, що за змістом абзацу першого частини першої статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов'язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов'язані з його недійсністю. Одним з таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення status quo anteу фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов'язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 Цивільного кодексу України).
За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов'язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке поновлення сторін у попередньому становищі може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається в його сторони. У разі неможливості здійснити реституцію в натурі, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони зобов'язані відшкодувати вартість того, що одержали, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий частини першої статті 216 Цивільного кодексу України). Крім того, наслідком недійсності правочину є відшкодування за рахунок винної сторони другій стороні недійсного правочину або третій особі збитків і моральної шкоди, завданих у зв'язку із вчиненням недійсного правочину (частина друга статті 216 Цивільного кодексу України).
Отже, Цивільний кодекс України визначає такі загальні юридичні наслідки недійсності правочину: 1) основний - двостороння реституція - повернення сторін недійсного правочину до попереднього стану, тобто становища, яке існувало до його вчинення (абзац другий частини першої статті 216 Цивільного кодексу України); 2) додатковий - відшкодування збитків і моральної шкоди винною стороною на користь другої сторони недійсного правочину та третьої особи, якщо їх завдано у зв'язку із вчиненням такого правочину (частина друга статті 216 цього кодексу). Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою статті 216 Цивільного кодексу України, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина третя статті 216 Цивільного кодексу України) (пункт 8.38. постанови).
Якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості.
У постанові від 08.02.2022 у справі №209/3085/20 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що коли особа звернулася до суду за захистом її порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, а суд позов задовольнив, виконання його рішення має настільки, наскільки це можливо, відновити стан позивача, який існував до порушення його права та інтересу, чи не допустити таке порушення. Судове рішення не повинне породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту.
З огляду на наведене, суд наголошує на тому, що звертаючись до суду з позовом, прокурор мав зазначити позовні вимоги, які б передбачали проведення двосторонньої реституції: не лише повернення майна, одержаного за нікчемним договором від покупця продавцю (позивачу), але й повернення грошових коштів, одержаних за нікчемним договором, від продавця покупцю (відповідачу).
Суд, враховуючи правові висновки постанови Великої Палати Верховного Суду, приходить до висновку про наявність підстав, з метою правильного застосування норм матеріального права, застосувати двосторонню реституцію як наслідок недійсності правочину, укладеного між позивачем та відповідачем, і зобов'язати Володимирецьку селищну ради повернути ФОП Діжурко Анатолію Валерійовичу кошти в сумі 77 447,00 грн, отримані за договором купівлі - продажу земельної ділянки від 14.09.2017, укладеним між Володимирецькою селищною радою та Діжурком Анатолієм Валерійовичем 77 447,00 грн.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Перший протокол) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.
Як уже зазначалося вище, Перший протокол ратифікований Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" і застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело права.
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23.09.1982 у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", рішення від 21.02.1986 у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства") положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.
Згідно сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Отже, особа може бути позбавлена її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності повинна дотримуватися справедлива рівновага між інтересами суспільства та правами власника.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно - правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Таким чином, на переконання суду, повернення спірної земельної ділянки із володіння відповідача відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норм статтей 203, 215, 216 Цивільного кодексу України у зв'язку з порушенням сторонами правочину положень статті 134 Земельного кодексу України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними. Сумніви суб'єктів звернення у правильності тлумачення та застосування цих норм судами не можуть свідчити про незаконність втручання в право власності.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Конституція України (ст. ст. 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
За правилами статей 4, 5 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.
Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. У цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).
Отже, правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.
Так, придбання відповідачем земельної ділянки кадастровий номер 5620855100:01:030:0256 в привілейованому становищі за наслідком прийняття рішення Володимирецької селищної ради Рівненської області № 906 від 05.09.2017, в порядку, передбаченому ст. 128 та ч.2 ст.134 ЗК України порушує права та законні інтереси територіальної громади та інтереси інших фізичних та юридичних осіб, оскільки здійснення продажу цієї земельної ділянки повинно було відбуватися на конкурентних засадах.
За таких обставин суд погоджується з позицією керівника Вараської окружної прокуратури, що "суспільним", "публічним" інтересом звернення прокурора з вимогою повернення спірної земельної ділянки з володіння відповідача у цій справі є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання передачі земельних ділянок, яке проведене з порушенням вимог чинного законодавства.
"Суспільний", "публічний" інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення в комунальну власність земель, що незаконно вибули з такої власності.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.
Отже, повинне існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
У питаннях оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і в питаннях наявності "суспільного", "публічного" інтересу, також визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за виключенням випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах "Спорронґ і Льоннорт проти Швеції", "Булвес" АД проти Болгарії").
Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1 Конвенції, зміст по суті якої, вимагає дотримання обґрунтованої пропорційності між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.
Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність набувача майна має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього.
Водночас у судовій практиці наявні випадки, коли втручання держави у право власності відповідача є пропорційним незалежно від наявності у нього статусу добросовісного чи недобросовісного набувача спірного нерухомого майна.
При цьому ЦК України не пов'язує можливість застосування наслідків недійсності правочину з добросовісністю сторін правочину, і добросовісність сторони до уваги не береться. Сторони зобов'язані повернути все отримане за недійсним правочином лише тому, що правочин визнано недійсним.
За змістом статті 216 ЦК України наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину (див. пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16).
Враховуючи зазначене, втручання держави у право власності відповідача на спірну земельну ділянку є законним, відповідає суспільним інтересам та є пропорційним переслідуваним цілям одночасно.
Щодо застосування строків позовної давності.
Строк, у межах якого пред'являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу) Цивільним кодексом України визначено як позовну давність (стаття 256 Цивільного кодексу України).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України), перебіг якої, відповідно до частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропуску - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір із посиланням на зазначену норму).
Згідно з положеннями частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом наведеного законодавчого положення для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Таким чином, протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого порушеного права судом, а для визначення моменту виникнення права на позов важливою є також і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав (такий правовий висновок наведений у постановах Верховного Суду від 31.05.2023 у справі №908/3168/21, від 14.03.2023 у справі №922/3013/19, від 17.02.2021 у справі № 926/2260/19, від 24.04.2018 у справі № 902/538/14).
За змістом частин 3, 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Отже, позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому, як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду у постанові від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц, від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц).
Оскільки позов в цій справі подано прокурором в інтересах Володимирецької селищної ради, то держава вступає у цивільні правовідносини та має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками, набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції, а поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах, тому початок перебігу позовної давності для держави почався з того моменту коли відповідний орган (Володимирецька селищна рада) уклав спірний правочин - 14.09.2017.
Отже, строк позовної давності мав закінчитись 15.09.2020.
Однак відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19) розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, за змістом якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, зокрема, визначені статтями 257, 258 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Зазначений Закон набрав чинності 02.04.2020.
Висновки про відсутність спливу позовної давності, передбаченої статтею 257 Цивільного кодексу України, під час дії карантину, введеного постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19", зокрема, наведені у постановах Верховного Суду від 26.09.2023 у справі №914/1896/22 та від 25.08.2021 у справі №914/1560/20.
За наслідками розгляду справи №910/18489/20 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06.09.2023 виснувала, що початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов'язувати саме із моментом набрання чинності 02.04.2020 зазначеним Законом (про таке зазначено, зокрема, в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2024 у справі №167/1058/20 та постанові Верховного Суду від 28.03.2024 у справі №903/877/20(903/932/23)).
Строк дії карантину неодноразово продовжувався постановами Кабінету Міністрів України та був відмінений з 24 год. 00 хв. 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 №651 "Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2".
Однак указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" №64/2022 від 24.02.2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України.
Указом Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" від 14.03.2022 №133/2022, затвердженим Законом України від 15.03.2022 №2119-ІХ, зі змінами, внесеними Указом від 18 квітня 2022 року № 259/2022, затвердженим Законом України від 21 квітня 2022 року № 2212-IX, Указом від 17 травня 2022 року № 341/2022, затвердженим Законом України від 22 травня 2022 року № 2263-IX, Указом від 12 серпня 2022 року № 573/2022, затвердженим Законом України від 15 серпня 2022 року № 2500-IX, Указом від 7 листопада 2022 року № 757/2022, затвердженим Законом України від 16 листопада 2022 року № 2738-IX, Указом від 6 лютого 2023 року № 58/2023, затвердженим Законом України від 7 лютого 2023 року № 2915-IX, Указом від 1 травня 2023 року № 254/2023, затвердженим Законом України від 2 травня 2023 року № 3057-IX, Указом від 26 липня 2023 року № 451/2023, затвердженим Законом України від 27 липня 2023 року № 3275-IX, Указом від 6 листопада 2023 року № 734/2023, затвердженим Законом України від 8 листопада 2023 року № 3429-IX, Указом від 5 лютого 2024 року № 49/2024, затвердженим Законом України від 6 лютого 2024 року № 3564-IX, Указом від 6 травня 2024 року № 271/2024, затвердженим Законом України від 8 травня 2024 року № 3684-IX, Указом від 23 липня 2024 року № 469/2024, затвердженим Законом України від 23 липня 2024 року № 3891-IX, та Указом від 28 жовтня 2024 року № 740/2024, затвердженим Законом України від 29 жовтня 2024 року № 4024-IX), продовжити строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 8 лютого 2025 року строком на 90 діб.
Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану" від 15.03.2022 №2120-IX, який набрав чинності 17.03.2022, розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено, зокрема, пунктом 19. Згідно з чинною редакцією вказаного пункту у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
Передбачений статтею 257 Цивільного кодексу України трирічний строк позовної давності не сплив 15.09.2020.
Оскільки з 02.04.2020 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)", згідно з яким в Україні запроваджено з 12.03.2020 загальнодержавний карантин, який тривав до 30.06.2023, а з 24.02.2022 в Україні введено воєнний стан і, відповідно, станом на 02.01.2024 (дата подання позовної заяви) діяв на усій території України, то прокурор звернувся до господарського суду з позовом у межах позовної давності.
Подібний за змістом висновок наведений, зокрема, у постанові Верховного Суду від 28.03.2024 у справі №903/877/20(903/932/23) (яка підлягає врахуванню відповідно до вимог частини 4 статті 300 Господарського процесуального кодексу України).
Отже, прокурор при зверненні з позовом у цій справі не пропустив визначену чинним законодавством позовну давність.
Висновки суду.
За результатами з'ясування обставин, на які позивач посилається як на підставу своїх вимог, підтверджених тими доказами, які були дослідженні, і з наданням оцінки всім аргументам у їх сукупності та взаємозв'язку, як це передбачено вимогами ст. ст. 75-79, 86 ГПК України, з врахуванням постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22.10.2024, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову та застосування двосторонньої реституції як наслідку недійсності правочину.
Розподіл судових витрат.
Згідно з положеннями статті 129 ГПК України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін. У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З огляду на задоволення позовних вимог судовий збір в розмірі 5 368 грн. 00 коп. покладається на відповідача та підлягає до стягнення на користь органу прокуратури.
Керуючись ст. ст. 73, 74, 76-79, 91, 120, 123, 129, 233, 238, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Позов задовольнити.
2. Визнати недійсним договір купівлі - продажу земельної ділянки від 14.09.2017, укладений між Володимирецькою селищною радою та ОСОБА_1 , посвідчений державним нотаріусом Володимирецької районної державної нотаріальної контори Рівненської області Килюшик А.А., зареєстрований в реєстрі за №1284.
3. Зобов'язати Фізичну особу-підприємця Діжурка Анатолія Валерійовича (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ) повернути у комунальну власність територіальної громади в особі Володимирецької селищної ради (код ЄДРПОУ 04388113, вул. Соборна, 39, смт Володимирець, Вараський район, Рівненська область, 34300) земельну ділянку площею 0,1901 га, кадастровий номер 5620855100:01:030:0256, що розташована за адресою: Рівненська область, смт Володимирець, вул. Повстанців, 83.
4. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Діжурка Анатолія Валерійовича (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ) на користь Рівненської обласної прокуратури (р/р UA228201720343130001000015371, МФО 820172, ЄДРПОУ 02910077, банк одержувач Державна казначейська служба України, м. Київ, код класифікації видатків бюджету 2800) понесені витрати на сплату судового збору в розмірі 5 368 (п'ять тисяч триста шістдесят вісім) грн 00 коп.
5. Володимирецькій селищній раді (34300, Рівненська обл., Вараський р-н., смт.Володимирець, вул.Повстанців,21, код ЄДРПОУ 04388113) повернути Фізичній особі-підприємцю Діжурку Анатолію Валерійовичу ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) кошти в сумі 77 447 (сімдесят сім тисяч чотириста сорок сім) грн 00 коп, отримані за договором купівлі - продажу земельної ділянки від 14.09.2017, укладеним між Володимирецькою селищною радою та Діжурком Анатолієм Валерійовичем.
6. Накази видати після набрання судовим рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено протягом двадцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Північно-західного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Веб-адреса сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по справі, що розглядається - http://rv.arbitr.gov.ua.
Повне рішення складено та підписано 04 березня 2025 року.
Суддя А.І.Мовчун