04 березня 2025 р. Справа № 440/356/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Мінаєвої О.М.,
Суддів: Калиновського В.А. , Спаскіна О.А. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 13.01.2025, головуючий суддя І інстанції: Н.І. Слободянюк, м. Полтава, по справі № 440/356/25
за позовом ОСОБА_1
до Головного територіального управління юстиції у Полтавській області треті особи Голова Київського районного суду м. Полтави Шиян Володимир Миколайович
про визнання дій протиправними, скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду із позовною заявою до Головного територіального управління юстиції у Полтавській області (далі - відповідач), третя особа - голова Київського районного суду м. Полтави Шиян Володимир Миколайович, у якій просив:
- визнати право ОСОБА_1 на належне виконання відповідачами зобов'язання діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 6 та 19 Конституції) (право на законослухнянність суб'єктів публічного права);
- визнати порушення відповідачами права ОСОБА_1 на їх законослухнянність;
- визнати нечинним та протиправним наказ № 133-к від 03 вересня 2001 року в частині призначення третьої особи на посаду судді Київського районного суду м. Полтави з 03 вересня 2001 року;
- визнати порушення незалежності судової гілки влади в особі ОСОБА_2 гілкою виконавчої влади в особі відповідача шляхом незаконного призначення третьої особи на посаду судді наказом № 133-к від 03 вересня 2001 року;
- визнати порушення відповідачем права ОСОБА_1 на незалежний і безсторонній суд у період від грудня 2001 року до 07 липня 2004 року коли ОСОБА_2 здійснював правосуддя по справі № 11-1061 2004 р;
- визнати нанесення ОСОБА_1 моральної шкоди порушенням відповідачем його права на незалежний і безсторонній суд у період від грудня 2001 року до 07 липня 2004 року коли ОСОБА_2 здійснював правосуддя по справі № 11-1061 2004 р;
- стягнути з бюджету України на користь ОСОБА_1 грошову суму в розмірі 10000000,00 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди завданої йому порушенням права на незалежний і безсторонній суд.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 13 січня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 повернуто позивачу.
Позивач, не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм процесуального права, просить суд апеляційної інстанції ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 13 січня 2025 року у справі № 440/356/24 скасувати з направленням справи до Полтавського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач зазначає про помилкове застосування судом першої інстанції частин четвертої та п'ятої ст. 172 КАС України щодо об'єднання і роз'єднання позовних вимог з одночасною вказівкою на обраний позивачем спосіб захисту своїх прав.
Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив у задоволенні апеляційної скарги відмовити.
Третя особа своїм правом подання відзиву на апеляційну скаргу, відповідно ст. 304 КАС України, не скористалась.
На підставі положень п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) справа розглянута в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, колегія суддів апеляційної інстанції, переглядаючи судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги у відповідності до ч.1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції, при поверненні позову, зроблено висновок, що позивачем об'єднано в одній позовній заяві вимоги, які належить розглядати в порядку різного судочинства, а підставами виникнення спірних правовідносин є різні факти та нормативно-правове регулювання.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що при зверненні до суду позивачем порушено правила об'єднання позовних вимог та при цьому підстави для застосування положень статті 172 Кодексу адміністративного судочинства України відсутні.
Переглядаючи судове рішення, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У відповідності до ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Згідно з частиною 1 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.
Згідно з ч. 1 ст. 171 КАС України, суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи: 1) подана позовна заява особою, яка має адміністративну процесуальну дієздатність; 2) має представник належні повноваження (якщо позовну заяву подано представником); 3) відповідає позовна заява вимогам, установленим статтями 160, 161, 172 цього Кодексу; 4) належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності; 5) позов подано у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням установленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними); 6) немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 5 ст. 160 КАС України в позовній заяві зазначаються: зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а в разі подання позову до декількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з відповідачів виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Частиною 1 статті 172 КАС України визначено, що в одній позовній заяві може бути об'єднано декілька вимог, пов'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.
Право позивача заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов'язані між собою, передбачено також частиною 1 статті 21 КАС України.
Виходячи зі змісту вищенаведених процесуальних норм, об'єднання в одній позовній заяві декількох вимог допускається за умови пов'язаності їх між собою підставами виникнення або поданими доказами, а також основних і похідних вимог.
Як встановлено в суді першої інстанції та підтверджено в суді апеляційної інстанції, зі змісту позовних вимог випливає, що позивач заявив позовні вимоги до Головного територіального управління юстиції у Полтавській області щодо визнання нечинним та протиправним наказу №133-к від 03 вересня 2001 року в частині призначення третьої особи на посаду судді Київського районного суду м. Полтави з 03 вересня 2001 року та визнання порушення незалежності судової гілки влади в особі ОСОБА_2 гілкою виконавчої влади в особі відповідача шляхом незаконного призначення третьої особи на посаду судді наказом № 133-к від 03 вересня 2001 року.
Позовні вимоги вмотивовано тим, що ОСОБА_2 було призначено відповідачем на посаду саме Київського районного суду м. Полтави на підставі Указу Президента України «Про призначення суддів» 20 серпня 2001 року №688/2001 та на підставі оскаржуваного наказу № 133-к від 03.09.2001 р.
Проте, на думку позивача, всупереч Положенню про управління юстиції, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 30.08.2000 р. № 36/5, відповідно до основних завдань управління юстиції, у відповідача відсутні повноваження призначати суддів на посади у місцеві суди.
Таким чином, позивач не погоджується з частиною 2 наказу № 133-к від 03.09.2001 р. щодо призначення третьої особи на посаду судді до Київського районного суду м. Полтави. А тому ОСОБА_2 не може вважатися в період із 03.09.2001 р і до 14.12.2006 р (коли Постановою ВРУ № 471-V був обраний на посаду судді Київського районного суду міста Полтави безстроково) незалежним від виконавчої влади. Саме в цей період (07.07.2004 р.) третя особа постановила вирок за обвинуваченням ОСОБА_1 у справі № 11-1061 2004 р.
Отже, зі змісту вказаних позовних вимог, позивач ставить під сумнів компетенцію (повноваження) суб'єкта владних повноважень - Головного територіального управління юстиції у Полтавській області щодо призначення ОСОБА_2 всупереч наказу від 30.08.2000 р. № 36/5 Міністерства юстиції України.
Так, пунктом 5 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.
Відповідно ч.1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; 2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спорах між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом; 6) спорах щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації; 8) спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності; 9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов'язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб; 10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб; 11) спорах фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони", за винятком спорів, пов'язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю; 12) спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України "Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень"; 13) спорах щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років".
Колегія суддів зазначає, що під компетенційним спором вважається спір між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (публічної адміністрації), у тому числі - делегованих повноважень. Їхня особливість: сторони у них - як позивач, так і відповідач - є суб'єктами владних повноважень. Завдання суду в таких спорах - встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.
Компетенційні спори виникають виключно в межах реалізації функцій публічно-правового характеру суб'єктами владних повноважень. Особливість судового розгляду компетенційних спорів зумовлена необхідністю вирішення питання про те, чи належним чином реалізована компетенція відповідача та чи не порушена при реалізації повноважень відповідача компетенція позивача. Сталою судовою практикою є визначення спірної компетенції між двома суб'єктами владних повноважень (ухвала Вищого адміністративного суду України 289/568/16-а). Розмежування компетенції різних органів має ґрунтуватися зокрема на положенні щодо недопущення дублювання їхніх повноважень.
Проте категорія "реалізація компетенції" визначає, що можуть мати місце не лише спори про її розмежування. Такі спори можуть виникати на підставі прийняття рішення, вчинення дій суб'єктом владних повноважень, які, з позиції іншого суб'єкта владних повноважень, не відповідають закону, виходять за межі компетенції відповідача або прийняті з порушенням встановленої процедури тощо. При цьому, Кодекс адміністративного судочинства України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів. Не поширюють свою дію ці положення на правові ситуації, що вимагають інших форм захисту від стверджуваних порушень прав чи інтересів. Відповідно до частини 4 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України. Можливість звернення суб'єкта владних повноважень до суду адміністративної юрисдикції має бути пов'язана з виконанням ним владних управлінських функцій, в межах повноважень та за умови, що право на таке звернення прямо передбачене законом.
Окрім того, позивач вказує на те, що ОСОБА_2 на посаду саме Київського районного суду м. Полтави, окрім оскаржуваного наказу, призначено відповідачем на підставі Указу Президента України «Про призначення суддів» 20 серпня 2001 року №688/2001.
Однак, окружні адміністративні суди не наділені повноваженнями розглядати спори про наявність чи відсутність повноважень в Президента України чи Верховної Ради України.
Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні, серед іншого справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності, зокрема, Президента України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України (ч. 4 ст. 22 КАС України).
Крім того, позивач просить визнати нечинним та протиправним наказ № 133-к від 03 вересня 2001 року в частині призначення третьої особи на посаду судді Київського районного суду м. Полтави з 03 вересня 2001 року.
За позицією позивача, оскаржуваний наказ порушує принцип законності, право вимагати дотримання якого належить кожній особі.
Колегія суддів відхиляє ці аргументи позивача, виходячи з таких міркувань.
Відповідно до пункту 18 частини першої статті 4 КАС України нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який установлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.
Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті (рішенні) особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини першої статті 4 КАС).
За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.
Нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов'язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб'єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.
Натомість індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов'язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб'єктів; містять індивідуальні приписи, у яких зафіксовані суб'єктивні права та/чи обов'язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов'язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.
З огляду на вказане нормативно-правовий акт містить загальнообов'язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб'єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб'єктам і створює права та/чи обов'язки лише для цих суб'єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує своєї дії фактами його застосування, тоді як дія акта застосування норм права закінчується у зв'язку з припиненням конкретних правовідносин.
Право на оскарження індивідуального акта суб'єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується. Це кореспондується з тим, що захисту адміністративним судом підлягає фактично порушене право особи в публічно-правових відносинах із суб'єктом владних повноважень при здійсненні ним визначених чинним законодавством владних управлінських функцій, а не відновлення законності та правопорядку в публічних правовідносинах.
Подібний правовий висновок висловлено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 14 березня 2018 року у справі № 9901/22/17, від 06 червня 2018 року у справі № 800/489/17, від 12 червня 2018 року у справі № 800/587/17, від 16 жовтня 2018 року у справі № 9901/415/18, від 09 квітня 2019 року у справі № 9901/611/18, від 21 серпня 2019 року у справі № 9901/283/19, від 18 вересня 2019 року у справі № 9901/284/19, від 13 листопада 2019 року у справі №9901/331/19.
З урахуванням викладеного, оскаржуваний наказ є актом індивідуальної дії, стосується призначення на посаду конкретної особи, тобто виключно визначеного у ньому суб'єкта, встановлює не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до відповідної особи. Позивач до кола таких суб'єктів не належить.
При цьому, законодавчі обмеження стосовно можливості оскарження актів індивідуальної дії не шкодять самій суті права на доступ до суду, оскільки ці акти можуть бути оскаржені суб'єктами, для яких відповідні акти створюють права та/чи обов'язки. Однією із цілей таких обмежень є недопущення розгляду в судах позовів третіх осіб в інтересах (або всупереч інтересам) адресатів індивідуальних актів, зокрема, як у цій справі. І така мета досягається законодавчо встановленим обмеженням, тобто останнє є пропорційним переслідуваній меті.
Стосовно частини позовних про визнання порушення відповідачем права ОСОБА_1 на незалежний і безсторонній суд у період від грудня 2001 року до 07 липня 2004 року, коли ОСОБА_2 здійснював правосуддя по справі № 11-1061 2004 р., то колегія суддів зазначає, що відповідно до частин першої та третьої статті 6 Закону України від 02.06.2016 №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів", здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.
У Рішенні від 23.05.2001 №6-рп/2001 Конституційний Суд України роз'яснив, що порядок здійснення правосуддя регламентується відповідним процесуальним законодавством України. Процесуальні акти і дії суддів, які стосуються вирішення питань підвідомчості судам спорів, порушення і відкриття справ, підготовки їх до розгляду, судового розгляду справ у першій інстанції, в касаційному і наглядовому порядку та прийняття по них судових рішень, належать до сфери правосуддя і можуть бути оскаржені лише в судовому порядку відповідно до процесуального законодавства України. Позасудовий порядок оскарження актів і дій суддів, які стосуються здійснення правосуддя, неможливий. Що ж стосується актів, дій або бездіяльності посадових і службових осіб органів судової влади, що належать до сфери управлінської діяльності, то вони можуть бути оскаржені до суду на загальних підставах.
Згідно із висновками Великої Палати Верховного Суду, зробленими у постанові від 03.04.2018 у справі №820/5586/16, дії суду (судді), вчинені при виконанні своїх обов'язків щодо здійснення правосуддя (самостійного виду державної діяльності, яка здійснюється шляхом розгляду й вирішення в судових засіданнях в особливій, установленій законом процесуальній формі адміністративних, цивільних, кримінальних та інших справ), є процесуальними, а не управлінськими. Оскарження в будь-який спосіб процесуальних актів, дій (бездіяльності) судів і суддів при розгляді конкретної справи поза передбаченим процесуальним законом порядком не допускається. У порядку адміністративного судочинства можуть бути оскаржені акти, дії або бездіяльність посадових і службових осіб судів, що належать до сфери управлінської діяльності та не пов'язані зі здійсненням судом провадження у справі, результатом якого є прийняття акта органом судової влади.
У постанові від 12 грудня 2018 року у справі №804/285/16 (провадження №11-669апп18) Велика Палата Верховного Суду зробила такі висновки: згідно з приписами Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та ЦПК України, дотримання вимог процесуального закону є обов'язками суду під час здійснення правосуддя у конкретній справі; закони України не передбачають можливості розгляду в суді позовних вимог про визнання незаконними дій/бездіяльності іншого суду після отримання останнім позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, оскільки такі дії/бездіяльність пов'язані з розглядом судової справи навіть після його завершення; вирішення в суді спору за такою позовною вимогою буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом; вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені в ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені; усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені; оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).
Відповідно до висновків, сформованих Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08.10.2020 у справі №826/56/18, оскарження дій суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ. Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише в межах відповідної судової справи, у якій такі порушення були допущені. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене в статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.
Відсутність правової регламентації можливості оскаржити рішення, дії та бездіяльність суду, відповідно ухвалені або вчинені після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до відповідальності за вказані рішення, дії чи бездіяльність є легітимними обмеженнями, покликаними забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи між собою та із судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності.
Такі обмеження не шкодять суті права на доступ до суду та є пропорційними визначеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням у законі порядку оскарження рішень, дій і бездіяльності суду, відповідно ухвалених або вчинених після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду.
Відповідної позиції дотримувалася Велика Палата Верховного Суду у постановах від 08.05.2018 у справі №521/18287/15-ц, від 21.11.2018 у справі №757/43355/16-ц, від 13.03.2019 у справі №462/32/17, від 20.03.2019 у справі №295/7631/17, від 10.04.2019 у справі №320/948/18, від 02.10.2019 у справі №815/110/16, від 16.10.2019 у справі №1340/4052/18, від 27.11.2019 у справі №1540/4005/18, від 26.02.2020 у справі №280/1334/19 та інших, а також Верховний Суд у постановах від 01.08.2018 у справі №813/2579/17, від 18.01.2019 у справі №826/1198/17, від 31.07.2019 у справі №636/5534/15, від 05.03.2021 у справі №640/19503/19, від 21.07.2022 у справі №580/5292/21, від 28.12.2022 у справі №640/30494/21, від 26.01.2023 у справі №420/9956/22, від 08.05.2023 у справі №580/2605/22, від 26.07.2023 у справі №580/1016/23 та інших.
Таким чином, наведена частина позовних вимог не є владно-управлінськими, стосуються дій/бездіяльності суду щодо розгляду процесуальних питань у межах конкретної кримінальної справи.
Не погодившись з вироком у кримінальній справі, позивач не позбавлений права оскаржувати саме цей вирок у порядку, визначеному кримінальним процесуальним кодексом до відповідного суду та відповідної юрисдикції.
За таких обставин суд апеляційної інстанції вважає правильним висновок суду першої інстанції, що позовні вимоги, які визначені позивачем у позовній заяві, не є взаємопов'язаними та мають різні підстави.
Щодо висновків суду першої інстанції щодо відсутності підстав для застосування положень ст. 172 КАС України, то наведене поняття про об'єднання позовних вимог слід тлумачити, як поняття, що стосується тих спорів, які підлягають вирішенню як окремі спори, в різних судах і в різних юрисдикціях, при цьому, підставами виникнення спірних правовідносин сторін є різне нормативне регулювання та порядок розгляду.
Водночас посилання позивача на помилкове застосування судом частин четвертої та п'ятої ст. 172 КАС України щодо об'єднання і роз'єднання позовних вимог та вважає неможливим застосування наведеної норми з одночасним розглядом обраного позивачем способу захисту своїх прав, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки наведені в апеляційній скарзі цитати із ухвали є вибірковими та не відображають суті всього судового рішення.
Інші доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують правильності правового висновку щодо повернення позовної заяви, а тому не можуть бути підставою для скасування ухвали Полтавського окружного адміністративного суду від 13.01.2025.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно з положеннями статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 308, 311, 315, 316, 320 КАС України суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 13.01.2025 по справі № 440/356/25 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя О.М. Мінаєва
Судді В.А. Калиновський О.А. Спаскін