04 березня 2025 р. Справа № 120/15276/24
Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Сала Павла Ігоровича, розглянувши у місті Вінниці в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
15.11.2024 через підсистему "Електронний суд" до суду надійшла позовна заява за підписом адвоката Чорного С.О., подана від імені та в інтересах позивача ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про:
- визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо нерозгляду по суті рапорту позивача від 16.07.2024 про його направлення на стаціонарне лікування у зв'язку з погіршенням стану здоров'я;
- зобов'язання відповідача видати направлення на стаціонарне лікування позивача внаслідок погіршення стану його здоров'я на підставі рапорту від 16.07.2024.
Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що 16.07.2024 позивач, як військовослужбовець військової частини НОМЕР_1 , подав рапорт на ім'я командира роти, а також на ім'я командира частини, у якому висловив прохання направити його на стаціонарне лікування через погіршення стану здоров'я. Рапорт було надіслано поштовим відправленням на адресу відповідача 17.07.2024, що підтверджується поштовою накладною та бланком опису вкладення з відповідними відмітками підприємства поштового зв'язку.
Відповідач отримав зазначений поштовий лист із рапортом 18.07.2024, що підтверджується роздруківкою з веб-сайту АТ "Укрпошта" про вручення поштового відправлення. Проте рапорту розглянуто не було і жодної відповіді на такий рапорт позивач не отримав.
Бездіяльність відповідача щодо розгляду вищевказаного рапорту по суті позивач вважає протиправною, а тому вирішив звернутися до суду з цим позовом.
Ухвалою суду від 25.09.2024 відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 та вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
06.12.2024 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач позов заперечує та просить відмовити у його задоволенні.
Відповідач зазначає, що позовні вимоги є необґрунтованими, оскільки ОСОБА_1 , будучи відрядженим до іншої військової частини, самовільно залишив місце служби, що унеможливило належний контроль за його станом здоров'я та організацією медичного нагляду. Крім того, відповідач стверджує, що позивач не виконав установлених процедур для отримання направлення на стаціонарне лікування та не звертався до командування військової частини, у підпорядкуванні якої перебував на момент відрядження.
Згідно з ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Вивчивши матеріали адміністративної справи та оцінивши доводи сторін на підтримку своїх вимог та заперечень, суд встановив такі обставини справи.
Позивач ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 з 25.09.2020 на підставі контракту від 30.10.2019, виконуючи обов'язки водія взводу штабних машин роти управління батальйону забезпечення.
30.03.2024 наказом командира військової частини НОМЕР_1 № 90 позивач був відряджений до військової частини НОМЕР_2 у АДРЕСА_1 . 26.04.2024 позивач прибув до цієї військової частини, але того ж дня вибув до зведеної стрілецької ІНФОРМАЦІЯ_1 у складі військової частини НОМЕР_3 для виконання бойових та спеціальних завдань.
09.06.2024 під час виконання службових обов'язків позивач отримав вибухову травму, тінітус, цефалічний синдром та забій правої кисті.
22.06.2024 наказом військової частини НОМЕР_1 № 176 Дейниченко був визнаний таким, що самовільно залишив військову частину. З цієї дати його виключили зі всіх видів забезпечення та, відповідно до наказу Міністра оборони України № 260 від 07.06.2018, призупинили виплату грошового забезпечення.
02.07.2024 наказом командира військової частини НОМЕР_1 № 186 позивач був звільнений із займаної посади та зарахований у розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 . На час перебування у розпорядженні позивач залишався у списках військової частини НОМЕР_1 , на всіх видах забезпечення та у підпорядкуванні командира батальйону забезпечення.
04.07.2024 позивача було доставлено до Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону, куди він був офіційно прийнятий на лікування.
11.07.2024, відповідно до виписки з медичної картки № 4717, ОСОБА_1 пройшов медичне обстеження, за результатами якого 12.07.2024 був виписаний з лікувального закладу.
16.07.2024 позивач, як військовослужбовець військової частини НОМЕР_1 , подав рапорт на ім'я командира роти, а також на ім'я командира частини, у якому висловив прохання направити його на стаціонарне лікування через погіршення стану здоров'я, спричиненого вищезазначеною травмою. Рапорт було надіслано поштовим відправленням на адресу відповідача 17.07.2024, що підтверджується поштовою накладною та бланком опису вкладення з відповідними відмітками підприємства поштового зв'язку.
Відповідач отримав зазначене поштове відправлення 18.07.2024, що підтверджується даними з веб-сайту АТ "Укрпошта".
Як зазначається у позовній заяві, відповіді на свій рапорт позивач не отримав, а тому вирішив звернутися до суду з цим позовом щодо оскарження бездіяльності відповідача.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд керується такими мотивами.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України від 25 березня 1992 року № 2232-XII "Про військовий обов'язок і військову службу" (далі ? Закон № 2232-XII).
Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 1 Закону № 2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
Надалі строк дії воєнного стану неодноразово продовжувався і триває донині.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України від 25.03.1992 № 2232-XII "Про військовий обов'язок і військову службу" (далі Закон ? № 2232-XII), військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Згідно з ч. 4 ст. 2 Закону № 2232-ХІІ порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Загальні права та обов'язки військовослужбовців Збройних Сил України і їх взаємовідносини, обов'язки основних посадових осіб бригади (полку, корабля 1 і 2 рангу, окремого батальйону) та її підрозділів, правила внутрішнього порядку у військовій частині та її підрозділах регулює Статут внутрішньої служби Збройних сил України, затверджений Законом України від 24 березня 1999 року № 548-XIV (далі ? Статут).
Відповідно до п. 9 Статуту військовослужбовці Збройних Сил України мають права і свободи з урахуванням особливостей, що визначаються Конституцією України, законами України з військових питань, статутами Збройних Сил України та іншими нормативно-правовими актами.
Із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити ? до наступного прямого начальника (п. 14 Статуту).
Спірні правовідносини виникли у зв'язку з нерозглядом поданого позивачем рапорту від 16.07.2024 про направлення його на стаціонарне лікування через погіршення стану здоров'я.
Відповідач не заперечує, що отримав рапорт, але стверджує, що позивач самовільно залишив місце служби під час відрядження, що унеможливило належний контроль за його станом здоров'я та організацію медичного нагляду. Відповідач також вказує, що позивач не звертався до командування частини, до якої він був відряджений, і не виконав встановлені процедури для отримання направлення на стаціонарне лікування.
Оцінюючи доводи сторін на підтримку своїх вимог та заперечень, суд враховує, що згідно з п. 2.1.6 Інструкції з діловодства у Збройних Силах України, затвердженої наказ Головнокомандувача Збройних Сил України 31 січня 2024 № 40, у Збройних Силах України створюються такі види документів (далі документи): наказ, директива, розпорядження, бойовий наказ, бойове розпорядження, окреме доручення (доручення), рішення, протокол, положення, постанова, інструкція, історичний формуляр, формуляр, правила, план, звіт, доповідь, донесення, доручення, акт, звуко- та відеозаписи, програма, алгоритм, рапорт, заява, телеграма, телефонограма, факсограма, службовий лист, довідка, методичні рекомендації, доповідна та пояснювальна записки, протокол, припис, посвідчення про відрядження, відпускний квиток, графік відпусток, обхідний лист та інші документи, розроблені в установленому порядку.
Рапорт (заява) письмове звернення військовослужбовця (працівника) до вищої посадової особи з проханням (надання відпустки, матеріальної допомоги, направлення на лікування, поліпшення житлових умов, переведення, звільнення тощо) чи пояснення особистого характеру.
Відповідно до п. 3.11.6 Інструкції документи, в яких не зазначено строк виконання, повинні бути виконані не пізніше ніж за 30 календарних днів із моменту реєстрації документа у військовій частині (установи), до якої надійшов документ.
Отже, рапорт, як офіційна форма звернення військовослужбовця до вищої посадової особи, передбачає його опрацювання та надання відповіді по суті порушених в ньому питань.
Наказом Міністра оборони України від 06.08.2024 № 531 затверджений Порядок організації роботи з рапортами військовослужбовців у системі Міністерства оборони України (далі ? Порядок № 531), який набрав чинності 08.08.2024.
Цей Порядок визначає механізм оформлення, подання, реєстрації, розгляду, прийняття та повідомлення рішення за результатами розгляду рапортів військовослужбовців у Міністерстві оборони України, Збройних Силах України та Державній спеціальній службі транспорту.
Відповідно до пунктом 2 розділу І Порядку № 531 з питань, пов'язаних з виконанням обов'язків військової служби, а також особистих питань військовослужбовець звертається з рапортом до безпосереднього командира (начальника), а у разі якщо він не може вирішити порушені у рапорті питання, ? до наступного прямого командира (начальника).
Пунктом 1 Розділу ІІ Порядку № 531 визначено, що рапорти подаються в усній та письмовій (паперовій або електронній) формах. Військовослужбовець має право усно рапортувати за допомогою технічних засобів комунікації.
Згідно з пунктом 2 Розділу ІІІ Порядку № 531 командири (начальники) надають відповідь на паперовий рапорт військовослужбовця шляхом накладення резолюції. Резолюція повинна містити відомості, визначені у додатку 1 до цього Порядку, а саме:
- найменування посади, військове звання, ім'я та прізвище командира, який погоджує рапорт;
- рішення щодо непогодження рапорту із зазначенням правової підстави та обґрунтування, дата прийняття рішення та підпис.
Як видно з матеріалів справи, 16.07.2024 позивач, як військовослужбовець військової частини НОМЕР_1 , поштою подав рапорт на ім'я командира роти, а також на ім'я командира частини, у якому висловив прохання направити його на стаціонарне лікування через погіршення стану здоров'я.
Відповідач вказаний рапорт отримав, але не прийняв за результатами його розгляду рішення про задоволення рапорту або надання мотивованої відмови, що могло б свідчити про розгляд звернення військовослужбовця ОСОБА_1 .
При цьому суд враховує, що наказом від 02.07.2024 № 186 позивач був звільнений із займаної посади та зарахований у розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 . Тобто на момент подання рапорту 16.07.2024 позивач офіційно перебував у списках особового складу військової частини НОМЕР_1 та підпорядковувався її командуванню, а відтак порушенні у рапорті питання належали сасем до сфери компетенції відповідача, що спростовує його твердження в цій частині.
Крім того, отримавши рапорт позивача, у командування військової частини НОМЕР_1 виник обов'язок розглянути його по суті, незалежно від попередніх обставин, пов'язаних з відрядженням позивача та його поведінкою. Факт самовільного залишення місця служби, зафіксований у наказі, вважається дисциплінарним порушенням, але не є законодавчо визначеною обставиною для відмови у розгляді рапорту.
Суд наголошує, що суб'єкт владних повноважень не може утриматись від прийняття рішення чи вчинення дій в межах своєї виключної компетенції за відсутності передбачених для цього правових підстав.
Таким чином, оскільки законодавством обумовлено надання командиром відповіді на паперовий рапорт військовослужбовця, суд погоджується з доводами позивача про допущення відповідачем протиправної бездіяльності щодо розгляду його рапорту від 16.07.2024.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є перевірка правомірності дій суб'єкта владних повноважень, відповідності його рішень критеріям, які пред'являються до рішень суб'єктів владних повноважень.
За змістом положень ч. 4 ст. 245 КАС України суд може зобов'язати відповідача-суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача лише в тому разі, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом. Інакше суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб'єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб'єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб'єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд.
Такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не лише при розгляді вимог щодо протиправної бездіяльності суб'єкта владних повноважень, але й у випадку розгляду вимог про зобов'язання відповідного суб'єкта вчинити дії після скасування його адміністративного акта.
Тобто адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.
Таким чином, оскільки рапорт позивача з питань направлення на стаціонарне лікування не був розглянутий по суті і відповідач не перевіряв питання щодо наявності підстав для направлення позивача на стаціонарне лікування у зв'язку з погіршенням стану здоров'єя, суд вважає безпідставними і такими, що не можуть бути задоволені позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача видати направлення на стаціонарне лікування позивача.
В силу приписів ст.ст. 9, 90 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Статтею 242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Перевіривши обґрунтованість основних доводів сторін, оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності, суд приходить до переконання, що адміністративний позов ОСОБА_1 слід задовольнити частково, обравши при цьому належний спосіб захисту його прав та інтересів у спірних правовідносинах.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (ч. 3 ст. 139 КАС України).
Таким чином, судові витрати позивача на сплату судового збору в розмірі 968,96 грн стягуються на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Водночас суд вважає за необхідне присудити позивачу усю суму судового збору, адже хоч і частково, але позовні вимоги немайнового характеру задоволені судом. Тому у даному випадку розмір компенсації судових витрат визначається судом виходячи з кількості (а не розміру) задоволених/незадоволених позовних вимог. Аналогічна правова позиція викладена у рішенні Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 620/1116/20.
Керуючись ст.ст. 242, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо розгляду рапорту ОСОБА_1 від 16.07.2024 з питань направлення його на стаціонарне лікування.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 розглянути рапорт ОСОБА_1 від 16.07.2024 та надати відповідь по суті порушених в ньому питань.
В решті позову відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 968,96 грн (дев'ятсот шістдесят вісім гривень 96 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_1 .
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У випадку розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Інформація про учасників справи:
1) позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 , місце проживання: АДРЕСА_2 );
2) представник позивача: адвокат Чорний Сергій Олександрович (РНОКПП НОМЕР_5 , адреса для листування: вул. Магістратська, буд. 84, офіс 25, м. Вінниця, 21020);
3) відповідач: військова частина НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_6 , місцезнаходження: АДРЕСА_3 ).
Повне судове рішення складено 04.03.2025.
Суддя Сало Павло Ігорович