Справа № 947/35435/23
Провадження № 2/947/479/25
18.02.2025 року
Київський районний суд м. Одеси у складі головуючого судді Луняченка В.О.,
за участю : секретаря судового засідання Макаренко Г.В.
представника позивача адвоката Гудкова С.О.
представника відповідача адвоката Гузь Г.В.
розглянувши за правилами загального провадження цивільну справу за позовом за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів -
До Київського районного су дуду м. Одеси 08.11.2023 року, шляхом сформування заяви в системі «Електронний суд», в інтересах ОСОБА_1 звернувся його представник адвокат Гудков Сергій Олексійович, із позовом про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договором позики у загальному розмірі 27 777,65 дол. США, з яких основна заборгованість за договором позики 22 440,00 дол. США, 3% річних -5337,65 дол. США.
Позовні вимоги обгрунтовані тим, що 19 лютого 2015 року в рахунок повного виконання ОСОБА_1 грошових зобов'язань ОСОБА_3 перед ОСОБА_2 за договором позики від 28 липня 2012 року відбулась передача коштів в сумі 22 440 доларів США , яки були отримані відповідачем від позивача у повному обсязі про що свідчить нотаріально посвідчена заява, але у подальшому під час розгляду цивільної справи №523/18422/14 було встановлено що вказана заява та факт передачі коштів не є правочином про відступлення права вимоги, вказана заява як правочин не породжує жодних правових наслідків а тому відповідач зобов'язана повернути гроші, яки були отримані нею без правових наслідків у відповідності до вимог ст. 1212-1214 Цивільного кодексу України.
Відповідно до автоматизованої системи документообігу цивільну справу було розподілено судді Луняченку В.О.
Ухвалою судді від 08.12.2023 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 29.01.24 року призначено справу до судового розгляду по суті.
07 березня 2024 року заочним рішенням було задоволені позовні вимоги із зазначенням, що суд вирішив стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 27777,65 ( двадцять сім тисяч сімсот сімдесят сім дол.. 65 цент) дол. США , що складається з: основна сума боргу 22440,00 дол. США, 3% річних 5337,65 дол. США; Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по справі у вигляді судового збору у сумі 10157,90 ( десять тисяч сто п'ятдесят сім грн.. 90 коп.) гривень.
13.06.2024 діючий в інтересах відповідача ОСОБА_2 , як її представник, адвокат Гузь Григорій Васильович, звернувся до суду з заявою про скасування заочного рішення, яка обґрунтована тим, що справу розглянуто за відсутності відповідача, доказів отримання відповідачем ухвали про відкриття провадження у справі не має у матеріалах справи та крім того заявник зазначає, що вона у зв'язку з воєнними діями у державі, не проживає за місцем реєстрації та зі своєю родиною виїхала за межі України, про що позивачу було відомо, але він скориставшись тим, що ОСОБА_2 не перебуває в Україні, звернувся з позовом до суду. також заявник зазначає, що при розгляду даної справи не були враховані відомості щодо укладеного договору від 28.07.2012 та наявності заяви ОСОБА_4 від 25.02.2016 року щодо сплати боргових зобов'язань.
Крім того, заперечуючи проти задоволення позовних вимог сторона відповідача наполягає що жодних передач коштів ОСОБА_2 у позику ОСОБА_3 як і передачі коштів від ОСОБА_1 не було , вказані правочини були фіктивними, які були підписані відповідачкою на прохання ОСОБА_1 а фактично всі фінансові питання , пов'язані з чисельними договорами позики, у тому числі між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , були вирішені між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , про що свідчить нотаріально посвідчена заява останнього.
Ухвалою від 12.09.2024 року суд скасував заочне рішення від 07.03.2024 року із призначенням розгляду справи у порядку загального позовного провадження з підготовчого провадження.
Підготовче засідання закрито із призначенням справи до судового розгляду 21.01.2025 року.
Як встановлено судом за змістом заяви ОСОБА_2 , яка посвідчено 19.02.2015 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гур'яновою Людмилою Геннадіївною та зареєстровано в реєстрі за №254, остання отримала від ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 22 440 доларів США в рахунок повного виконання зобов'язань ОСОБА_3 за договором позики від 28.07.2013 ( а/с 7).
Під час розгляду цивільної справи №523/18422/15 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_1 , про зобов'язання вчинити певні дії та визнання договорів припиненими та за позовом третій особи яка заявляє самостійні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_2 про стягнення боргу,постановою Одеського апеляційного суду від 12.06.2019 року ( залишеної без змін постановою від 01 жовтня 2021 року), було встановлено, що заява ОСОБА_2 від 19 лютого 2015 року за своєю природою та змістом, хоч і посвідчена нотаріально, не є правочином у розумінні статті 202 ЦК України та констатує лише факт отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошей в сумі 22 440 доларів США, що були передані нею ОСОБА_3 за договором позики в рахунок повного виконання ОСОБА_1 зобов'язань ОСОБА_3 за вищевказаним договором позики, заява не містить жодних посилань на укладання між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 будь-яких правочинів, а відповідно не містить і їх умов, що відповідно є підставою для правового висновку що в даному випадку не відбувся перехід в передбачений законом спосіб прав кредитора за договором позики до ОСОБА_1 , що, у свою чергу, унеможливлює проведення заміни кредитора у зобов'язанні за пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України.
Цивільний процесуальний кодекс України ( далі ЦПК України ) визначає юрисдикцію та повноваження загальних судів щодо цивільних спорів та інших визначених цим Кодексом справ, встановлює порядок здійснення цивільного судочинства.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави ( ч.1 ст. 2 ЦПК України ).
Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права, розглядаючи справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та застосовуючи при розгляді справ, зокрема, Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права ( ч.1,2 та 4 ст. 10 ЦПК України ).
На підставі ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Подібні висновки викладені також у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17. Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний (Постанова ВС від 21 вересня 2022 року у справі № 645/5557/16-ц)
У відповідності до вимог п.4 ст. 264 ЦПК України при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених у постановах Верховного Суду.
Як зазначено у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2021 року у справі №523/18422/15: « у цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів».
У даної справі позивачем заявлені позовні вимоги у вигляді стягнення з відповідачки грошових коштів які були отримані без достатніх правових підстав.
Правовідносини пов'язані із стягненням безпідставно отриманих коштів врегульовані Цивільним кодексом України ( далі ЦК України ).
Згідно з частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18) та від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 (провадження № 14-32цс19) зроблено наступні правові висновки :
« предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.
Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на цій підставі тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не вважається безпідставним.
Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином».
Як встановлено судом на підставі обставин встановлених рішенням суду , яке набрало законної сили ( постанова Одеського апеляційного суду від 12.06.2019 року у справі №523/18422/15) а також приймаючи до уваги правовий висновок Верховного Суду який був здобрений у тієї ж справі постановою 01 жовтня 2021 року, відсутні належні та допустимі докази на підтвердження як наявності волі боржника ОСОБА_3 на покладення виконання зобов'язання за договором позики на ОСОБА_1 , так і існування в останнього будь-яких прав на передане в іпотеку ОСОБА_2 майно боржника, а отже, відсутні підстави для застосування правового механізму, визначеного як частиною першою, так і частиною третьою статті 528 ЦК України, що, у свою чергу, унеможливлює проведення заміни кредитора у зобов'язанні за пунктом 4 частини першої статті 512 ЦК України. Також відсутні докази укладення відповідного правочину на підтвердження відступлення ОСОБА_2 позивачу права вимоги за договором позики, як того вимагають положення пункту 1 частини першої статті 512 та стаття 513 ЦК України. При цьому заява ОСОБА_2 від 19 лютого 2015 року свідчить лише про сплату ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 22 440 доларів США і за своєю природою та змістом не є правочином в розумінні статті 202 ЦК України.
У свою чергу відповідно до статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор. У зобов'язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб. Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї (стаття 510 ЦК України).
Згідно зі статтею 511 ЦК України зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.
Відповідно до статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2) правонаступництва; 3) виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); 4) виконання обов'язку боржника третьою особою. Кредитор у зобов'язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом. Кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом.
Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом (стаття 513 ЦК України).
Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Отже, правова природа договору відступлення права вимоги полягає в тому, що у конкретному договірному зобов'язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, в якому виникло таке зобов'язання.
Вказані норми права визначають такі ознаки договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов'язку у конкретному зобов'язанні; 2) зобов'язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов'язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов'язанні.
Боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом (стаття 520 ЦК України).
За положеннями статті 521 ЦК України форма правочину щодо заміни боржника у зобов'язанні визначається відповідно до положень статті 513 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 528 ЦК України виконання обов'язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. У цьому разі кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою. У разі невиконання або неналежного виконання обов'язку боржника іншою особою цей обов'язок боржник повинен виконати сам. Інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника у разі небезпеки втратити право на майно боржника (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно. У цьому разі до іншої особи переходять права кредитора у зобов'язанні і застосовуються положення статей 512-519 цього Кодексу.
За змістом зазначених норм матеріального права зобов'язання боржника за його волею може бути ним покладено на іншу особу та у випадку виконання зобов'язання іншою (третьою) особою до цієї особи переходять права та обов'язки кредитора у зобов'язанні.
При цьому підставою для виконання третьою особою зобов'язань за боржника є покладення на цю особу такого зобов'язання боржником як за власною ініціативою, так і за попередньою домовленістю цієї особи з боржником. Таке покладання виконання зобов'язань відповідно до частини першої статті 528 ЦК України є обов'язковим для прийняття кредитором як належного виконання зобов'язань (висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі № 6-15цс15).
Отже судом, на підставі преюдиціальних фактів встановлених іншими рішеннями суду , які набрали законної сили, встановлено, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 виникли правовідносини пов'язані із виконанням зобов'язань по договору позики , який не було визнано недійсним або неукладеним, а тому звернення ОСОБА_1 , як третій особи до вказаного зобов'язання до ОСОБА_2 про намагання з власної ініціативи виконана ти вказане зобов'язання, не суперечить вимогам закону ( ч.3 ст. 528 ЦК України) а тому здійснено на законних підставах.
Водночас а ні сама заява від 19 лютого 2015 року, а ні будь які інші докази не підтверджують наявність домовленості між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 що вказана передача грошей є дійсною лише при офіційному переводі на ОСОБА_6 права вимоги до ОСОБА_3 за договором позики від 28 липня 2012 року, тому наявність рішень суду якими було відмовлено ОСОБА_1 у стягненні заборгованості за вказаним договором позики з ОСОБА_3 не змінює правового факту виконання ОСОБА_1 за власною ініціативою зобов'язань ОСОБА_3 .
У свою чергу наявність наданих стороною відповідача розписок, як від самого ОСОБА_1 про погашення ОСОБА_7 зобов'язань за договором займу від лютого 2015 року так і нотаріально посвідчена заява ОСОБА_4 про виконання перед ОСОБА_1 , зокрема, . зобов'язань за договором позики від 28 липня 2012 року, свідчить про наявність за вказаним Договором позики інших правовідносин яки виходять за межі предмета дослідження по даної справі , підтверджують позицію відповідачки про неможливість на сьогодні укласти із ОСОБА_1 окремого договору про перевід на нього право вимоги по вказаному Договору позики але і не суперечать встановленим у даної справі та справі №523/18422/14 обставинам.
Враховуючи наведене суд приходить до висновку про необґрунтованість та недоведеність позивачем належними та допустимими доказами позовних вимог про те що зазначений у заяві від 19.02.2015 року грошові кошти є такими що передані ОСОБА_5 без достатніх правових підстав або з підстав які згодом зникли, а тому є безпідставно отриманими, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, у відповідності до вимог ч.3 ст. 133 ЦПК України , належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволення позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача ( ч.1,2 ст. 141 ЦПК України ).
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України зазначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 258,259, 263-265,268,273,354 ЦПК України, суд, -
Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ( РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) про стягнення з ОСОБА_2 ( РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) грошових коштів у загальному розмірі 27 777,65 дол. США , що складається з основної суми боргу 22440,00 дол. США, 3% річних 5337,65 дол. США, а також стягнення судових витрат.
Питання розподілу судових витрат вирішити у порядку визначеному ч.8 ст. 141 ЦПК України.
Повний текст рішення буде виготовлено протягом десяти днів з дня проголошення вступної та резолютивної частини.
Рішення може бути оскаржене до Одеського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повне рішення складено 28.02.2025
Суддя В. О. Луняченко