26 лютого 2025 року Справа № 926/3374/24
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "КОВАЛЬСЬКА БЕТОН"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЄВРОІНТЕРБУД"
про стягнення суми основного боргу за отриманий товар та штрафних санкцій в сумі 65964,90 грн
Суддя Тинок О.С.
Секретар судових засідань Григораш М.І.
Представники:
від позивача (у режимі ВКЗ) - Конова І. О.
від відповідача - не з'явився
Товариство з обмеженою відповідальністю "КОВАЛЬСЬКА БЕТОН" звернулося до Господарського суду Чернівецької області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЄВРОІНТЕРБУД" про стягнення суми основного боргу за отриманий товар та штрафних санкцій в сумі 65964,90 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на невиконання відповідачем зобов'язання з оплати коштів за поставлений товар (пісок річковий) згідно видаткової накладної №1/18092 від 29 листопада 2023 року на суму 57646,92 грн.
У зв'язку із невиконанням відповідачем взятих на себе грошових зобов'язань позивачем нараховано на основну суму заборгованості індекс інфляції у сумі 6460,58 грн та три проценти річних у сумі 1857,40 грн.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27 грудня 2024 року, справу №926/3374/24 передано на розгляд судді Тинок О.С.
Ухвалою суду від 30 грудня 2024 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Судове засідання для розгляду справи по суті призначено на 27 січня 2025 року.
22 січня 2025 року представник позивача через підсистему "Електронний суд" подала до суду заяву про участь у судових засіданнях у режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів поза межами приміщення суду (вх. №226), яку суд задовольнив частково ухвалою суду від 23 січня 2025 року.
Ухвалою суду від 27 січня 2025 року відкладено розгляд справи по суті на 12 лютого 2025 року. Постановлено повідомити Товариство з обмеженою відповідальністю "ЄВРОІНТЕРБУД" про дату, час і місце розгляду справи, розмістивши оголошення про виклик до суду на веб-порталі судової влади України на офіційному веб-сайті Господарського суду Чернівецької області.
Ухвалою суду від 12 лютого 2025 року постановлено: відкласти розгляд справи по суті на 26 лютого 2025 року; позивачу надати суду для огляду у судовому засіданні оригінал видаткової накладної №1/18092 від 29 листопада 2023 року; рекомендувати позивачу надати письмові пояснення щодо долученої до матеріалів позовної заяви видаткової накладної №1/18092 від 29 листопада 2023 року.
17 лютого 2025 року представник позивача подала до суду додаткові пояснення (вх. №716), до яких долучено оригінал видаткової накладної №1/18092 від 29 листопада 2023 року, копії податкових накладних №1487 від 20 листопада 2023 року та №1453 від 29 листопада 2023 року, а також копії товарно-транспортних накладних №52211 від 28 листопада 2023 року, №52398 від 29 листопада 2023 року, №52397 від 29 листопада 2023 року, №52442 від 29 листопада 2023 року, №52448 від 29 листопада 2023 року, №52477 від 29 листопада 2023 року та №52478 від 29 листопада 2023 року.
21 лютого 2025 року представник позивача через підсистему "Електронний суд" подала до суду клопотання про долучення доказів до матеріалів справи (вх. №822).
Представник позивача у судовому засіданні 26 лютого 2025 року позовні вимоги підтримала та просила суд позов задовольнити у повному обсязі.
Відповідач явку належного представника у судове засідання 26 лютого 2025 року не забезпечив, хоча був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, відзив на позовну заяву до суду не подано, причини неявки суду не відомі.
Про розгляд справи відповідача було повідомлено ухвалами суду, які доставлялися до його електронного кабінету, що підтверджується наявними у матеріалах справи довідками про доставку від 30 грудня 2024 року (ухвала від 30 грудня 2024 року), від 23 січня 2025 року (ухвала від 23 січня 2025 року), від 28 січня 2025 року (ухвала від 27 січня 2025 року) та від 17 лютого 2025 року (ухвала від 12 лютого 2025 року).
Також, до суду повернулось рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення з якого вбачається, що відповідач отримав копію ухвали суду від 12 лютого 2025 року - 21 лютого 2025 року.
Відповідно до статті 232 Господарського процесуального кодексу України видами судових рішень є: ухвали, рішення, постанови, судові накази.
Пунктом 1 частиною 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення (пункт 2 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України).
Також суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Пунктом 1 частини 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
Згідно частини 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Розгляд справи є можливим лише у разі наявності у суду відомостей щодо належного повідомлення учасників справи та інших осіб про дату, час і місце судового засідання. Право бути належним чином повідомленим про дату, час і місце слухання справи не може бути формальним, оскільки протилежне не відповідає ідеї справедливого судового розгляду, яка включає основоположне право на змагальність провадження (подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі №918/1478/14 та від 03 серпня 2022 року у справі №909/595/21).
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на судовий розгляд своєї справи упродовж розумного строку. Строки, що встановлюються судом (наприклад, строк для усунення недоліків позовної заяви чи апеляційної скарги), повинні відповідати принципу розумності. Визначаючи (на власний розсуд) тривалість строку розгляду справи, суд враховує принципи диспозитивності та змагальності, граничні строки, встановлені законом, для розгляду справи при визначенні строків здійснення конкретних процесуальних дій, складність справи, кількість учасників процесу, можливі труднощі у витребуванні та дослідженні доказів тощо. Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
Як нагадує Суд у справі «Осіпов проти України», стаття 6 Конвенції гарантує не право бути особисто присутнім у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи, а більш загальне право ефективно представляти свою справу в суді та на рівність у користуванні правами з протилежною стороною, передбаченими принципом рівності сторін. Суд повинен лише встановити, чи було надано заявнику, стороні цивільного провадження, розумну можливість ознайомитися з наданими іншою стороною зауваженнями або доказами та прокоментувати їх, а також представити свою справу в умовах, що не ставлять його в явно гірше становище vis-а-vis його опонента (там само). З точки зору Конвенції заявник не має доводити, що його відсутність у судовому засіданні справді підірвала справедливість провадження або вплинула на його результат, оскільки така вимога позбавила б змісту гарантії статті 6 Конвенції.
Частиною 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За таких обставин, враховуючи, що судом було здійснено всі заходи, щодо належного повідомлення відповідача про дату, час та місце розгляду справи, з метою дотримання балансу прав та інтересів сторін у справі, дотримання розумності строку розгляду справи та за умови достатності наявних у справі матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, суд дійшов висновку про те, що неявка в судове засідання представника відповідача не перешкоджає розгляду справи по суті, а тому суд вважає за можливе розглянути справу без участі повноважного представника відповідача.
Також, з огляду на те, що відповідач у строк, встановлений частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України, не подав до суду відзив на позов, а відтак не скористався своїми процесуальними правами, суд вважає, що у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Товариство з обмеженою відповідальністю «КОВАЛЬСЬКА БЕТОН» у листопаді 2023 року здійснило постачання піску річкового Товариству з обмеженою відповідальністю «ЄВРОІНТЕРБУД» на загальну суму 57646,92 грн, що підтверджується видатковою накладною №1/18092 від 29 листопада 2023 року.
Позивачем до суду направлено оригінал видаткової накладною №1/18092 від 29 листопада 2023 року з якої вбачається, що остання містить підписи і печатки позивача та відповідача.
Водночас, до матеріалів справи сторонами по справі не долучено будь яких належних, допустимих та достатніх доказів втрати Товариством з обмеженою відповідальністю «ЄВРОІНТЕРБУД» печатки юридичної особи, а також доказів, які б свідчили про підробку підпису на видатковій накладній №1/18092 від 29 листопада 2023 року.
Згідно зі статтею 3 Цивільного кодексу України, загальними засадами цивільного судочинства є судовий захист цивільного права та інтересу на засадах справедливості, добросовісності та розумності.
Положеннями статей 15, 16 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до статті 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.
Згідно з частиною 1 статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У відповідності до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі статтею 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Положеннями частин 1, 2 статті 180 Господарського кодексу України визначено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
На підставі частини 2 статті 184 Господарського кодексу України, укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого статтею 181 цього Кодексу.
Господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (стаття 181 Господарського кодексу України).
Положеннями частин 1, 2 статті 205 Цивільного кодексу України визначено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Згідно з частинами 1, 2 статті 639 Цивільного кодексу України, договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Відповідно до частини 1 статті 207 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі, якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом.
Згідно зі статтею 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Частиною 1 статті 640 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.
Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частина 2 статті 640 Цивільного кодексу України).
У свою чергу, відповідно до частини 1 статті 641 Цивільного кодексу України, пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
За змістом частин 1, 2 статті 642 Цивільного кодексу України, відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
Отже, відповідно до чинних норм законодавства, правочином є, перш за все, вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки.
Згідно з частинами 1, 6 статті 265 Господарського кодексу України, за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. Реалізація суб'єктами господарювання товарів негосподарюючим суб'єктам здійснюється за правилами про договори купівлі-продажу. До відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу.
Аналогічні положення містяться і у частинах 1, 2 статті 712 Цивільного кодексу України, згідно з якою за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Таким чином, суб'єкти господарської діяльності можуть укладати господарські договори, в тому числі договори поставки, у письмовій формі як шляхом складення єдиного документу за підписом обох сторін, так і у спрощеній формі на підставі видаткових накладних, які в розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та Цивільного кодексу України, є первинними документами, що містять відомості про господарську операцію, підтверджують її здійснення та засвідчують факт самої поставки товару, а тому, є підставою виникнення у сторін зобов'язань, зокрема обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар ( така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі №916/36/22).
За приписами частини 1 статті 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Частиною 1 статті 175 Господарського кодексу України унормовано, що майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Як вбачається із матеріалів справи, на підставі видаткової накладної №1/18092 від 29 листопада 2023 року позивач передав, а відповідач прийняв у власність товар (пісок річковий) загальною вартістю 57646,92 грн.
Вказана видаткова накладна підписана продавцем та покупцем, скріплена їх печатками та не містить жодних зауважень чи заперечень з боку покупця щодо якості, кількості або вартості отриманого від позивача товару, оформлення та повноти відображення відомостей щодо господарської операції з поставки відповідачу товару.
У постанові від 10 грудня 2020 року у справі №910/14900/19 Верховний Суд дійшов висновку про те, що за загальним правилом фактом підтвердження здійснення господарської операції є саме первинні документи бухгалтерського обліку, до яких належать усі документи в їх сукупності, складені щодо господарської операції, що відповідають вимогам закону, зокрема статті 9 Закону України «Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні» та пункту 2.4. Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, та відображають реальні господарські операції.
Верховний Суд у постанові від 09 березня 2023 року у справі №910/5041/22 дійшов висновку, що визначальною ознакою господарської операції є те, що внаслідок її здійснення має відбутися реальний рух активів, отже, судам у розгляді справ, у яких необхідно досліджувати обставини поставки товару, слід з'ясовувати, крім обставин оформлення первинних документів, наявність або відсутність реального руху такого товару. Зокрема, обставини здійснення перевезення товару поставленого за спірними видатковими накладними та які давали б змогу встановити реальність здійснених господарських операцій.
Таким чином, у випадку невизнання стороною факту поставки спірного товару, сторони не позбавлені можливості доводити постачання товару іншими доказами, які будуть переконливо свідчити про фактичні обставини здійснення поставки товару (така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10 грудня 2020 року у справі № 910/14900/19).
У разі дефектів первинних документів та невизнання стороною факту постачання спірного товару, сторони не позбавлені можливості доводити постачання товару іншими доказами, які будуть переконливо свідчити про фактичні обставини здійснення постачання товару (аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі №916/3027/21).
Позивачем на підтвердження дійсності поставленого товару додатково було долучено до матеріалів справи: копії податкових накладних №1487 від 20 листопада 2023 року та №1453 від 29 листопада 2023 року, а також копії товарно-транспортних накладних №52211 від 28 листопада 2023 року, №52398 від 29 листопада 2023 року, №52397 від 29 листопада 2023 року, №52442 від 29 листопада 2023 року, №52448 від 29 листопада 2023 року, №52477 від 29 листопада 2023 року, №52478 від 29 листопада 2023 року.
Статтями 525, 526, 530 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться; одностороння відмова від зобов'язання не допускається.
Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно зі статтею 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
У постанові Верховного Суду від 20 серпня 2024 року у справі № 910/5614/23 зазначено, що: "…Як свідчить тлумачення статті 526 Цивільного кодексу України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов'язання…".
На момент розгляду справи, сторони по справі не долучили до матеріалів доказів сплати відповідачем наявної перед позивачем суми заборгованості.
Отже, відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання щодо оплати поставленого позивачем товару (піску річкового), у зв'язку з чим у останнього виникла заборгованість перед позивачем у розмірі 57646,92 грн.
У зв'язку із простроченням грошового зобов'язання з оплати товару позивач нарахував та просить стягнути з відповідача індекс інфляції у сумі 6460,58 грн, а також три проценти річних у сумі 1857,40 грн за період з 30 листопада 2023 року по 26 грудня 2024 року.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (частина 1 стаття 599 Цивільного кодексу України).
Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Частиною 1 статті 611 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Статтею 625 Цивільного кодексу України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов'язання. Так, відповідно до наведеної норми, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Водночас нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми.
Аналогічні правові висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах №703/2718/16-ц та №646/14523/15-ц, від 13 листопада 2019 року у справі №922/3095/18, від 18 березня 2020 року у справі №902/417/18, від 09 лютого 2021 року у справі №520/17342/18 та постановах Верховного Суду від 04 жовтня 2019 року у справі №915/880/18, від 26 вересня 2019 року у справі №912/48/19, від 18 вересня 2019 року у справі №908/1379/17 тощо.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року у справі №910/4590/19, аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень статті 625 Цивільного кодексу України, дійшла висновку про те, що зобов'язання зі сплати інфляційних втрат та трьох процентів річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю.
Визначені частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України право стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних є мінімальними гарантіями, які надають кредитору можливість захистити згадані вище інтереси; позбавлення кредитора можливості реалізувати це право порушуватиме баланс інтересів і сприятиме виникненню ситуацій, за яких боржник повертатиме кредитору грошові кошти, які, через інфляційні процеси, матимуть іншу цінність, порівняно з моментом, коли такі кошти були отримані (у тому числі у вигляді прострочення оплати відповідних товарів та послуг) (правова позиція Верховного Суду викладена у постанові від 20 лютого 2023 року у справі № 910/15411/21).
Невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 Цивільного кодексу України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення (правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року №127/15672/16-ц).
Перевіривши правильність наданих позивачем розрахунків трьох процентів річних та індексу інфляції, судом встановлено, що останні здійснені у відповідності до закону та арифметично вірні, відтак, з відповідача на користь позивача належать до стягнення 1857,40 грн трьох процентів річних та 6460,58 грн індексу інфляції.
Стаття 129 Конституції України встановлює, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості - є однією із основних засад судочинства.
Згідно з статтею 13 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (пункт 87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06 вересня 2005 року).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15 травня 2008 року зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Як визначено статтею 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 74 Господарського процесуального Кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Частиною 1 статті 75 Господарського процесуального Кодексу України встановлено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованих підстав вважати їх недостовірними або визнаними у зв'язку з примусом. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.
Відповідно до статті 76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Як слідує з положень статей 77, 78 Господарського процесуального кодексу України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Відповідно до пунктів 1, 2 статті 86 Господарського процесуального Кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно з частиною 1 статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд зазначає, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з урахуванням юридичної сили правового акта в ієрархії національного законодавства та з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини при дотриманні норм процесуального права.
Згідно з статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Суд вважає за необхідне вказати, що Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. У справі Руїз Торіха проти Іспанії Європейський суд з прав людини вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
Отже, на підставі викладеного, приймаючи до уваги наведене вище у сукупності, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що станом на дату прийняття рішення обов'язок щодо сплати заборгованості за поставлений товар, індексу інфляції та трьох процентів річних настав, дана заборгованість відповідача перед позивачем належним чином доведена, документально підтверджена та відповідачем не спростована, а тому вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до норм статті 123 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Як вбачається із матеріалів справи, позивачем при зверненні з позовною заявою до суду сплачено судовий збір у розмірі 2422,40 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №3418 від 24 грудня 2024 року.
Відповідно до пункту 1 частини 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір покладається: у разі задоволення позову - на відповідача.
З огляду на задоволення позовних вимог повністю, суд дійшов висновку покласти на відповідача судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 2422,40 грн. Інших судових витрат, пов'язаних з розглядом справи сторонами по справі не заявлено до стягнення.
Керуючись статтями 2, 4, 12, 13, 73, 74, 86, 129, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю “КОВАЛЬСЬКА БЕТОН» до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЄВРОІНТЕРБУД" про стягнення суми основного боргу за отриманий товар та штрафних санкцій в сумі 65964,90 грн - задовольнити у повному обсязі.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ЄВРОІНТЕРБУД" (58023, Україна, Чернівецька область, м. Чернівці, вул. Руська, буд. 259, кв. 55, код 39212408) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “КОВАЛЬСЬКА БЕТОН» (04074, Україна, м. Київ, вул. Резервна, буд. 8, код 44774074) суму основного боргу за отриманий товар у розмірі 57646,92 грн, три проценти річних у розмірі 1857,40 грн, індекс інфляції у розмірі 6460,58 грн та витрати зі сплати судового збору у сумі 2422,40 грн.
У судовому засіданні 26 лютого 2025 року проголошено скорочене (вступна та резолютивна частини) рішення.
Повне судове рішення складено та підписано 03 березня 2025 року.
Строк і порядок набрання рішенням законної сили та його оскарження.
Відповідно до ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (ст. 257 ГПК України).
Суддя Олександр ТИНОК