Дата документу 26.02.2025Справа № 554/8047/23
Провадження № 2/554/1105/2025
26 лютого 2025 року Октябрський районний суд м.Полтави в складі:
головуючого - судді Тімошенко Н.В.,
при секретарі - Тоцької К.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві в порядку спрощеного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та встановлення порядку користування спільним майном подружжя,-
встановив:
31 серпня 2023 року позивач, ОСОБА_1 , звернувся до суду із позовною заявою до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та встановлення порядку користування спільним майном подружжя.
В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що сторони з 30.04.2004 року по 16.10.2012 року перебували у шлюбі.
В період шлюбу придбана квартира АДРЕСА_1 . Договір купівлі- продажу оформлено на відповідачку з його згоди, що визначено умовами договору.
Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 23 липня 2015 року у цивільній справі № 554/12806/15-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання договору недійсним та усунення перешкод у користуванні шляхом виселення, позивачем було сплачено його доньці від першого шлюбу - ОСОБА_3 34560 грн. витрат, понесених нею на ремонт спільної з Відповідачем квартири.
Вважає зазначену квартиру є спільним сумісним майном, набутим подружжям у шлюбі і він не втратив право власності на неї після розірвання шлюбу в силу вимог статей 319, 321 ЦК України.
Після повномасштабного вторгнення позивач тривалий час постійно проживав в спірній квартирі.
Проте, дізнався від спільних з Відповідачкою знайомих, що остання шукає покупців на дану квартиру, без отримання його згоди, таким чином дізнався про порушення своїх прав співвласника спірної квартири.
Тому, звернувся до суду із позовною заявою, відповідно до якої прохав визнати за ним ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 житловою плошею 31,1 кв.м., загальною площею 45,9 кв.м. , а за ОСОБА_2 на іншу 1/2 частку вказаної квартири.
Визначити порядок користування квартирою АДРЕСА_1 житловою плошею 31,1 кв.м., загальною площею 45,9 кв.м. відповідно до якого виділити в моє ОСОБА_1 ід.номер НОМЕР_1 користування : житлову кімнату (6) площею 13,9 кв.м., у користування ОСОБА_2 житлову кімнату (5) площею 17,2 кв.м., в загальному користуванні залишити коридор (1) площею 4,9 кв.м. , кухню (4) площею 6,2 кв.м , вбиральню ( 2) площею 1,0 кв.м., ванну кімнату (3) площею 1,9 кв.м.
Ухвалою судді Октябрський районний суд м.Полтави від 01.09.2023 року відкрито провадження у цивільній справі за правилами спрощеного позовного провадження.
10.10.2023 року позивачка подала до суду відзив, відповідно до якого прохала відмовити у його задоволенні, застосувати строк позовної давності, у зв'язку з пропуском даного строку.
У відзиві зазначила, що у вересні 2023 р. вона дізналась про те, що є Відповідачем у справі за позовом ОСОБА_1 про поділ майна подружжя.
Лише 03.10.2023 р. ознайомилась за допомогою підсистеми «Електронний Суд» з позовною заявою мого колишнього чоловіка, Позивача по справі, шлюб з яким було розірвано ще 16.10.2012р., а саме 11 років тому.
Згідно ч. 2 ст. 72 Сімейного кодексу України: «До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.»
Квартира, що є предметом спору у справі, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , була придбана в період шлюбу згідно договору купівлі- продажу.
Твердження позивача, що він нещодавно дізнався, що відповідачка шукає покупців на дану квартиру, без отримання на це його згоди, таким чином дізнався про порушення своїх прав співвласника спірної квартири, не відповідає дійсності й має на меті виключно введення Суду в оману щодо правильності визначення дня початку перебігу строку позовної давності.
Крім того, Броварським міськрайонним судом Київської області розглядалась цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя, починаючи з 2012 року.
Справа розглядалась судами неодноразово, проте остаточним судовим рішенням у цій справі Постановою Апеляційного суду Київської області від 31.01.2018р. ОСОБА_1 було відмовлено у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
Таким чином, існує судове рішення, яке набрало законної сили між тими самим сторонами ( ОСОБА_1 та Полонська ОМ),про той самий предмет (спільне майно подружжя) та з тих самих підстав (поділ майна, що було набуто у шлюбі).
Позивач намагається повторно в судовому порядку здійснити розподіл майна, що є неприпустимим.
У 2015 році відповідач зверталась до Октябрського районного суду м. Полтави із позовом про виселення доньки Позивача ( ОСОБА_4 ) від першого шлюбу, яка проживала у квартирі без будь-яких правових підстав.
Постановою Верховного Суду від 06.11.2019 р. у справі № 554/12806/15-ц позов про усунення перешкод в користуванні шляхом виселення задоволено та виселено ОСОБА_5 з квартири АДРЕСА_1 без надання їй іншого жилого приміщення.
Позивач не зазначає, що зазначена квартира придбавалась відповідачкою у кредит, після розірвання шлюбу продовжувала самостійно виконувати свої зобов'язання за кредитним договором.
Так, у період з 16.10.2012р. (з моменту розірвання шлюбу з Позивачем) до 08.07.2014 р. було сплачено грошові кошти на користь ПАТ «Укрсоцбанк», банківська установа, в якій був отриманий кредит для придбання квартири, в розмірі 62933.00 грн.
Таким чином, після розірвання шлюбу відповідачкою було сплачено понад 1/4 частини від загальною вартості квартири, за яку було придбано квартиру.
20.10.2023 року позивачем надано відповідь на відзив та зазначено, що відсутність факту державної реєстрації речових прав за ним та факт розірвання між сторонами шлюбу не свідчить про те, що строк позовної давності до вимог про поділ майна подружжя сплинув.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 345/2962/14 наголосив, що вирішуючи питання перебігу позовної давності за вимогами про поділ спільного майна подружжя, суди мають враховувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності необхідно виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя.
Неподання позову про поділ майна, у тому за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.
Позивач з 16 жовтня 2012 року - дати розірвання рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області шлюбу, не отримував від Відповідачки жодного заперечення щодо права власності на набуту в період шлюбу квартиру.
Натомість як встановлено Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 26 вересня 2019 року у справі №554/12806/15-ц (провадження № 61-35870св18) Відповідач звернулася із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду Полтавської області від 23 липня 2015 року за нововиявленими обставинами, яку мотивовано тим, що рішенням Октябрського районного суду м, Полтави у цивільній справі № 554/12806/15-ц від 21 червня 2017 року було визнано недійсним договір від 01 липня 2011 року про відповідальне зберігання квартири з правом користування.
Зазначене судове рішення набрало законної сили 24 липня 2017 року. Вищевказаним судовим рішенням було визнано недійсним договір відповідального зберігання квартири з правом користування нею, існування якого було підставою для відмови у задоволенні позову про виселення ОСОБА_3 з квартири, що належить їй та її колишньому чоловікові на праві спільної сумісної власності.
Вважає, що вказана обставина є нововиявленою у розумінні п. 1 ч. 2 ст. 361 ЦПК України.
Цю заяву, як встановлено Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 26 вересня 2019 року, Відповідачка подавала у серпні 2017 року.
Отже, на той час минуло майже 5 років з часу розірвання шлюбу і Відповідач наголошувала на продовженні існування спільної сумісної власності на квартиру, позивач не знав і не міг знати що вона має якісь заперечення щодо цього .
Доводи Відповідачки щодо наявності підстав для відмови у позові через те, що ще два роки після припинення шлюбу вона сплачувана кредит, оскільки квартира була придбана за кредитні кошти вважає такими, що не грунтується на вимогах закону .
Так, у постанові КЦС ВС від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18, яка стосується визнання права на квартиру, придбаної під час шлюбу за кредитні кошти, Відповідач зазначала, що вже після припинення шлюбних відносин протягом кількох років вона самостійно погашала кредит. КЦС ВС погодився з рішеннями попередніх інстанцій про задоволення позову. Вказав, що при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї. Відповідач не позбавлена можливості, за наявності правових підстав, ставити питання щодо повернення за рахунок позивача
Відповідач сплачувала кредит за рахунок спільних коштів подружжя, які залишилися в її володінні після припинення сімейного життя.
Придбана квартира була непридатна для проживания, потребувала ремонту.
Ремонт був зроблений силами та за рахунок його доньки і кошти на відшкодування ремонту були сплачені позивачем, їх розмір згідно рішенням суду склав 34 560 грн. 30 коп., що є витратами, понесеними на ремонт квартири.
За твердженнями Відповідача нею після припинення шлюбу сплачено - 62933,00 грн, тобто 1/2 частка від цієї суми є меншою від понесених витрат за ремонт квартири.
Ті обставини, що між ними з 2012 року існує спір про поділ спільно нажитого майна за адресою АДРЕСА_3 , не має жодного стосунку до даної квартири, оскільки в тій справі вимушений був звернутися до суду, оскільки було протиправно позбавлено права користування конкретним майном, що має статус спільного майна подружжя.
23.10.2023 року відповідачка подала заперечення на відповідь на відзив та зазначила, що більшість аргументів, що викладені у відзиві, Позивачем не спростована, проте щодо певних обставин та норм законодавства містяться маніпулятивні твердження, у зв'язку з чим на підставі ч. 1 ст. 199 Цивільного процесуального кодексу України вважає за необхідне надати заперечення.
Здійснювати продаж квартири та шукати покупця й ніби з цього моменту мало місце порушення права позивача не можливо без його згоди, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦК України на вчинення правочину необхідна згода співвласника у письмовій формі і така згода має бути нотаріально посвідчена.
Позивач посилається на те, що ніби виплата кредиту після розірвання шлюбу може бути підставою для того, щоб «ставати питання щодо повернення за рахунок позивача половини сплачених ним після розірвання шлюбу коштів в рахунок погашення кредиту, як солідарного боржника».
Посилання позивача, що кредит сплачувався за рахунок спільних з ним коштів, які залишились після припинення сімейного життя.
По-перше, Позивач навмисно або несвідомо нехтує положеннями ч. 2 ст. 70 СК України, відповідно до якої суд може відступити від засад рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення.
При цьому, неодноразово саме зазначена норма застосовувалась Верховним Судом в якості правової підстави для зміни розміру часток у випадку виконання зобов'язань за кредитним договором одним із подружжя після припинення шлюбно-сімейних відносин. Позивач у відзиві не заперечує факту пред'явлення ним позову щодо поділу майна подружжя ще у 2012 році та ухвалення судового рішення у справі.
Однак, у 2023 році Позивач згадав про придбану квартиру, після чого й було ним пред'явлено позов.
Дослідивши матеріали справи, суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні позовної заяви.
Згідно ч.2 ст. 72 СК України встановлено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Статтею 257 ЦК України встановлено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Ст. 261 цього ж кодексу встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Стаття 115 СК України зазначає, документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили.
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 16.10.2012 року було розірвано шлюб між ОСОБА_1 до ОСОБА_2 .
Звертаючись із позовною заявою до Октябрського районного суду м. Полтави, позивачем не доведено суду коли він дізнався про порушення свого права.
Наслідками пропущення строку позовної давності є відмова у задоволенні позову (стаття 267 ЦК України).
Враховуючи викладене, та те, що позивачем пропущено строк позовної давності із вимогою про визнання спільним майном подружжя, тому позов не підлягає задоволенню.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Як зазначено у частині першій статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в статті 16 ЦК України. Право вибору способу захисту, передбаченого законом, належить особі, яка звернулася за захистом свого права.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
За загальним правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
При визначенні майна, яке підлягає поділу, необхідно вирішити питання, коли саме сторонами припинений шлюб; обсяг спільного майна, нажитого за час ведення спільного господарства; джерел його придбання, наявності боргів подружжя за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно з частиною третьою якої, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до ст. 63 СК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Суб'єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.
Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов'язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися "обставинами, що мають істотне значення", якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшенням, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім'ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об'єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Крім того, якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 04 березня 2021 року у справі № 343/1294/18 (провадження № 61-14494св20).
У відповідності до статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.
Вирішуючи спори між подружжям про майно, потрібно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.
Інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв'язку і характер такого зв'язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім'ї.
Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім'ї.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України, відповідно до частини четвертої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України.
Згідно з нормою статті 319 цього Кодексу власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Ключовим для вирішення питання про компенсацію одним із подружжя іншому компенсації вартості відчуженого спільного сумісного майна є не лише наявність на це письмової згоди іншого з подружжя, а використання виручених від продажу грошових коштів не в інтересах сім'ї чи на її потреби.
Судом ураховано, що як позивачкою так і відповідачем визнано, що спірний квартира сторонами було придбана саме в офіційно зареєстрованому шлюбі. Отже у справі, яка розглядається судом, презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно сторонами не спростована.
Також судом установлено та підтверджується матеріалами справи, що цивільна справа про поділ основного майна подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розглядалася у Броварському міськрайонному суді Київської області, за результатами винесено рішення від 05 травня 2016 року, яке переглядалось в Апеляційному суді Київської області 31 січня 2018 року.
Водночас, під час розгляду справи відповідачка подала заяву про застосування строків позовної давності та просила суд застосувати строки позовної давності до позовних вимог та відмовити в задоволенні позову.
До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (стаття 72 СК України).
Відповідно до статті 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Згідно із статей 256-257 та 261 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13.02.2020 у справі № 320/3072/18 (провадження №61-5819св19) зазначено: «до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки».
Визначальним для висновку про застосування строку позовної давності у спорі про поділ майна подружжя, заявленому після розірвання шлюбу, є саме момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
Отже, початком перебігу позовної давності встановлено день, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права.
Обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.
Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі №203/304/17 (провадження № 61-5400св19).
Вирішуючи питання про застосування строків позовної давності, судом встановлено, що у даному випадку початок перебігу трьохрічного строку звернення до суду для позивача розпочався з 2016 року, із дня ухвалення рішення про поділ майна подружжя.
Ураховуючи, що спір між сторонами щодо поділу майна подружжя виник з 2016 року, оскільки позивач не користувався спірним будинком за адресою АДРЕСА_3 , тому саме з цього часу розпочалось відрахування строку позовної давності на звернення до суду.
Суд критично ставиться до заявленого позивачем довода про те,що дізнався від спільних з Відповідачем знайомих, що остання шукає покупців на дану квартиру, без отримання на його згоди, таким чином дізнався про порушення своїх прав співвласника спірної квартири.
Вказане твердження позивача спростовується рішенням суду від 05.05.2016 по справі № 1007/11303/2012, відповідно до якого зазначено, що згоди щодо поділу нажитого майна подружжя сторони не дійшли.
Як убачається з рішенням суду від 05.05.2016 по справі № 1007/11303/2012, позивач Статтею 265 ЦК України визначено, що залишення позову без розгляду, не зупиняє перебігу позовної давності.
Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.
Вказаний висновок щодо строку позовної давності наведено в постанові Верховного Суду від 22 жовтня 2020 року у справі № 457/462/16-ц, провадження № 61-21807св19.
Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтованою пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21.12.2010 у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», пункт 53 рішення ЄСПЛ від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України»).
У рішенні від 18.10.2005 у справі «МШ «Голуб» проти України» ЄСПЛ зазначив, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання.
Отже, за практикою ЄСПЛ, застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду не є порушенням права на доступ до суду. І навпаки, безпідставне поновлення таких строків свідчить про порушення принципу правової визначеності.
Суд вважає, що доводи позивача не обґрунтовують відсутність пропущеного строку, відсутня наявність на те поважних причин, що не залежали від волевиявлення особи, яка звертається до суду із позовом, та пов'язаних з дійсними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного звернення до суду. Позивачем не надано суду належних та достатніх доказів щодо поважності пропущеного строку звернення до суду визначеного законом.
Позивачем без поважних на те причин пропущено встановлений законодавством України трирічний строк звернення до суду з позовом, підстав для визнання строку пропущеним з поважних причин не встановлено.
Таким чином встановивши, що строк звернення до суду пропущений, відсутні поважні причини для його поновлення які об'єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами, суд відмовляє внаслідок пропуску звернення до суду в задоволенні позовних вимог про поділ майна подружжя.
Конституцією України передбачено, що всі рівні перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (статті 24 та 129).
Згідно зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до ст. 8 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом.
Отже, за результатами розгляду справи було встановлено про те, що у зв'язку із пропуском строку на звернення до суду з відповідним позовом, суд дійшов висновку про відмову у позовних вимогах у зв'язку з пропуском строків позовної давності для звернення до суду за захистом своїх прав.
Відповідно до ч.1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно із ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а в разі відмови в позові покладається на позивача.
Керуючись ч. 6 ст. 259, ст. ст. 268, 273, 354-355 ЦПК України, суд
ухвалив:
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та встановлення порядку користування спільним майном подружжя - відмовити.
Копію повного судового рішення направити учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні протягом 2 (двох) днів з дня його складання.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом 30 (тридцяти) днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
З текстом рішення суду можна ознайомитись в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням http://reyestr.court.gov.ua.
Відомості про сторони:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрованого за адресою. АДРЕСА_4 , адреса для листування: АДРЕСА_5 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_4 .
Повне рішення складено 03.03.2025 року.
Суддя Н.В.Тімошенко