Справа № 320/5300/22 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Балаклицький А.І., Суддя-доповідач Кобаль М.І.
27 лютого 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Кобаля М.І.,
суддів Бужак Н.П., Оксененка О.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Держпродспоживслужби в Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 12 червня 2023 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держпродспоживслужби в Київській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Держпродспоживслужби в Київській області (далі по тексту - відповідач, ГУ Держпродспоживслужби в Київській області) в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ ГУ Держпродспоживслужби в Київській області від 27.05.2022 №161-к «Про звільнення ОСОБА_1 » про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 , начальника управління організаційного та господарського забезпечення ГУ Держпродспоживслужби в Київській області, з 27 травня 2022 року відповідно до частини 5 статті 66 Закону України «Про державну службу»;
- відновити державну службу та поновити ОСОБА_1 , з 27 травня 2022 року, на посаді начальника управління організаційного та господарського забезпечення ГУ Держпродспоживслужби в Київській області;
- зобов'язати ГУ Держпродспоживслужби в Київській області нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 12 червня 2023 року значений позов задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Держпродспоживслужби в Київській області від 27.05.2022 №161-к «Про звільнення ОСОБА_1 » про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 , начальника управління організаційного та господарського забезпечення Головного управління Держпродспоживслужби в Київській області, з 27 травня 2022 року відповідно до частини 5 статті 66 Закону України «Про державну службу».
Поновлено ОСОБА_1 на державній службі на посаді начальника управління організаційного та господарського забезпечення Головного управління Держпродспоживслужби в Київській області з 30 травня 2022 року.
Стягнуто з Головного управління Держпродспоживслужби в Київській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, з 30 травня 2022 року по 12 червня 2023 року, в сумі 185 854,20 грн., з якої відрахувати обов'язкові податки та збори.
Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на державній службі на посаді начальника управління організаційного та господарського забезпечення Головного управління Держпродспоживслужби в Київській області з 30 травня 2022 року.
Допущено до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Головного управління Держпродспоживслужби в Київській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 14 672, 70 грн., з якої відрахувати обов'язкові податки та збори.
В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ГУ Держпродспоживслужби в Київській області середнього заробітку за час вимушеного прогулу (за текстом апеляційної скарги).
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.
Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні.
В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов'язкова.
З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного.
Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, згідно з відомостями копії Особової картки працівника, ОСОБА_1 , починаючи з 18.08.2021 року, переведений на посаду начальника управління організаційного та господарського забезпечення ГУ Держпродспоживслужби в Київській області.
Наказом в.о. начальника ГУ Держпродспоживслужби в Київській області від 05.04.2022 №617-ОД «Про утворення дисциплінарної комісії» (далі по тексту - наказ від 05.04.2022), відповідно до статті 69 Закону України «Про державну службу», Порядку дисциплінарного провадження, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.12.2019 №1039, керуючись Положенням про Головне управління Держпродсоживслужби в Київській області утворено дисциплінарну комісію у складі: 1) ОСОБА_2 - в.о. заступника начальника Головного управління - голова комісії; 2) Тітової О.П. - головного спеціаліста відділу управління персоналом - секретар комісії; 3) Явкіна В.В. - завідувача сектору з питань запобігання та виявлення корупції; 4) ОСОБА_3 - головного спеціаліста відділу правового забезпечення (далі по тексту - дисциплінарна комісія).
Наказом в.о. начальника ГУ Держпродспоживслужби в Київській області від 11.05.2022 №656-ОД «Про порушення дисциплінарного провадження» (далі по тексту - наказ від 11.05.2022) порушено дисциплінарне провадження відносно начальника управління організаційного та господарського забезпечення ГУ Держпродспоживслужби в Київській області ОСОБА_1 .
Згідно з актом про відмову від підпису про ознайомлення з наказом від 11.05.2022 №656-ОД, ОСОБА_1 ознайомлено з наказом від 11.05.2022, проте ОСОБА_1 від особистого підпису про ознайомлення з наказом відмовився, зробив фотокопію цього наказу на особистий телефон.
Відповідно до змісту копії Протоколу №1 засідання дисциплінарної комісії від 19.05.2022, дисциплінарною комісією за присутності усього її складу оголошено розгляд дисциплінарного провадження, розпочатого наказом від 11.05.2022, та вирішено встановити ОСОБА_1 термін до 25.05.2022 для надання пояснень.
24.05.2022 ОСОБА_1 на ім'я голови дисциплінарної комісії подані пояснення (зареєстровано вх. Головного управління від 24.05.2022 №ВХ-2433-22).
Згідно з копією Протоколу №1 засідання дисциплінарної комісії від 25.05.2022 розгляду дисциплінарного провадження, розпочатого Наказом від 11.05.2022, продовжено, розглянуто пояснення ОСОБА_1 та вирішено, що в діях ОСОБА_1 вбачаються ознаки дисциплінарного порушення, що полягають у перевищенні службових повноважень, з огляду на що, останній підлягає притягненню до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення з посади державної служби на підставі частини п'ятої статті 66 Закону України «Про державну службу».
26.05.2022 складено Подання дисциплінарної комісії щодо розгляду дисциплінарного провадження стосовно начальника управління організаційного та господарського забезпечення ГУ Держпродспоживслужби в Київській області ОСОБА_1 , яким рекомендовано за вчинений дисциплінарний проступок - перевищення службових повноважень, передбачений пунктом 7 частини другої статті 65 Закону України «Про державну службу», застосувати до начальника управління організаційного та господарського забезпечення ГУ Держпродспоживслужби в Київській області ОСОБА_1 дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення, відповідно до частини п'ятої статті 66 Закону України «Про державну службу».
Наказом ГУ Держпродспоживслужби в Київській області від 27.05.2022 №161-К «Про звільнення ОСОБА_1 » припинено державну службу та звільнено ОСОБА_1 , начальника управління організаційного та господарського забезпечення ГУ Держпродспоживслужби в Київській області, починаючи з 27.05.2022 року, відповідно до частини 5 статті 66 Закону України «Про державну службу» (далі по тексту - оскаржуваний наказ).
Вважаючи протиправним оскаржуваний наказ про звільнення, позивач звернувся з даним позовом до суду для захисту своїх прав та законних інтересів.
Приймаючи рішення про часткове задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуваний наказ ГУ Держпродспоживслужби в Київській області від 27.05.2022 №161-к «Про звільнення ОСОБА_1 » є протиправним та підлягає скасуванню, у зв'язку з грубими порушеннями відповідачем вимог Закону №889 та Порядку №1039, а саме: порушення порядку формування складу дисциплінарної комісії; відсутність чіткого зазначення підстав порушення дисциплінарного провадження стосовно позивача; не відповідність змісту Подання дисциплінарної комісії та Наказу від 27.05.2022 обов'язковим елементам щодо врахування характеру проступку, обставин, за яких він був вчинений, обставин, що пом'якшують чи обтяжують відповідальність, результатів оцінювання службової діяльності державного службовця, наявність заохочень, стягнень та його ставлення до служби; недотримання порядку повідомлення позивача про прийняте дисциплінарною комісією Подання, порушення права позивача на надання ним письмових пояснень суб'єкту призначення перед розглядом питання накладення дисциплінарного стягнення; недотримання суб'єктом призначення строку для подання позивачем письмових пояснень та передчасне прийняття оскаржуваного Наказу від 27.05.2022 без належної оцінки суб'єктом призначення матеріалів дисциплінарної справи та викладених у мотивувальній частині Подання дисциплінарної комісії непідтверджених належними доказами обставин.
Також, судом першої інстанції задоволено похідні вимоги, зокрема, поновлення ОСОБА_1 на державній службі на посаді начальника управління організаційного та господарського забезпечення ГУ Держпродспоживслужби в Київській області, починаючи з 30.05.2022 року та стягнуто з ГУ Держпродспоживслужби в Київській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 30.05.2022 року по 12.06.2023 року в сумі 185 854,20 грн.
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
У даному випадку, колегія суддів апеляційної інстанції надає оцінку спірним правовідносинам в межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до ст.308 КАС України, тобто тільки в частині стягнення з ГУ Держпродспоживслужби в Київській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 185 854,20 грн.
Як вище вже зазначено судом, оскаржуваний наказ ГУ Держпродспоживслужби в Київській області від 27.05.2022 №161-к «Про звільнення ОСОБА_1 » визнано протиправним та скасовано судом першої інстанції.
Також, суд першої інстанції допустив до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на державній службі на посаді начальника управління організаційного та господарського забезпечення ГУ Держпродспоживслужби в Київській області, з 30.05.2022 року.
На виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 12 червня 2023 року, наказом ГУ Держпродспоживслужби в Київській області №397-к від 28.06.2023 року скасовано наказ ГУ Держпродспоживслужби в Київській області від 27.05.2022 №161-к «Про звільнення ОСОБА_1 » та поновлено, з 30.05.2022 року, ОСОБА_1 на посаді начальника управління організаційного та господарського забезпечення ГУ Держпродспоживслужби в Київській області.
Зазначене підтверджується копією наказу ГУ Держпродспоживслужби в Київській області №397-к від 28.06.2023 року, яка додана відповідачем до апеляційної скарги та міститься в матеріалах псрави.
Отеж, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що відповідачем в добровільному порядку виконано рішення Київського окружного адміністративного суду від 12 червня 2023 року в частині поновлення позивача на посаді після незаконного звільнення.
Щодо спірного питання в частині стягнення з ГУ Держпродспоживслужби в Київській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 185 854,20 грн., колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.
Так, ч. 6 статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
Згідно з частиною 1 статті 235 Кодексу законів про працю України (дали по тексту - КзпПУкраїни) у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України Про запобігання корупції іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Отже, враховуючи скасування оскаржуваного наказу про звільнення позивача, останній має право на виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Відповідно до положень статті 241-1 КЗпП України строки виникнення і припинення трудових прав та обов'язків обчислюються роками, місяцями, тижнями і днями.
Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк.
Таким чином, працівник вважатиметься звільненим з наступного дня після того дня, з якого починається строк звільнення.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 34 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов'язків.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.11.2019 у справі №711/8138/18 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 85679198) зазначила, що законодавець передбачає обов'язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов'язок полягає в тому, що роботодавець зобов'язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися. У разі невиконання цього обов'язку добровільно рішення суду підлягає виконанню у примусовому порядку.
Поновлення на роботі - це повернення працівника в попередній стан, який існував до його незаконного звільнення, а тому правовими наслідками поновлення на роботі працівника є надання йому попередньої роботи (посади), з тими ж функціональними обов'язками, які мали місце до звільнення. Обов'язком боржника є не лише видання наказу (розпорядження) про поновлення працівника на роботі, а й фактичний допуск поновленого працівника до виконання попередніх обов'язків.
Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання попередніх обов'язків на підставі відповідного акту органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення працівника. Тобто, рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника, вважається виконаним, коли власником або уповноваженим ним органом видано наказ (розпорядження) про допуск до роботи і фактично допущено до роботи такого працівника.
Верховний Суд у постанові від 26.02.2020 у справі № 702/725/17 (провадження № 61-12857св18) зазначив, що КЗпП України не містить поняття поновлення на роботі, як і не встановлює порядку виконання відповідного рішення. Частково умови, за яких рішення суду про поновлення на роботі вважається примусово виконаним, закріплені у статті 65 Закону України «Про виконавче провадження». Так, згідно з цією статтею рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі та внесення відповідного запису до трудової книжки стягувача, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
При розумінні роботи як регулярно виконуваної працівником діяльності, обумовленої трудовим договором, поновлення на роботі також включає допущення працівника до фактичного виконання трудових обов'язків, тобто, створення умов, за яких він може їх здійснювати у порядку, що мав місце до незаконного звільнення. Таким чином, виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов'язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника. При цьому мається на увазі не формальне, а фактичне забезпечення поновленому працівнику доступу до роботи і можливості виконання своїх обов'язків.
Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постанові від 17.06.2020 у справі № 521/1892/18 (провадження № 61-39740св18).
Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.06.2018 у справі №826/808/16 зазначила, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, а законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.
Пленум Верховного Суду України у пункті 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» зазначив, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1995 року № 348).
Згідно з підпунктом з пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. №100 (далі - Порядок №100), цей Порядок застосовується, у тому числі, у випадку вимушеного прогулу.
Відповідно до положень пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.
У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Пунктом 3 Порядку №100 визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.
Суми нарахованої заробітної плати враховуються у тому місяці, за який вони нараховані та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Відповідно до пункту 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Пунктом 8 Порядку №100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.
Отже, справляння і сплата податку на доходи фізичних осіб та військового збору є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, а тому суд повинен визначати зазначену суму без утримання цього податку та збору, про що вказує в резолютивній частині рішення.
Подібний висновок викладено Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 18.07.2018 по справі №359/10023/16-ц.
У даному випадку ОСОБА_1 було звільнено з посади 27.05.2022, при обчисленні середньоденної заробітної плати слід враховувати заробітну плату позивача за березень та квітень 2022 року (два повні місяці, що передують звільненню).
Так, у матеріалах справи наявна довідка про розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 за два місяці проходження служби перед звільненням, середньоденне грошове забезпечення позивача дорівнює 698,70 грн., яке обраховано, виходячи з грошового забезпечення у березні 2022 року - 11258,85 грн., у квітні 2022 року - 16380,95 грн., (Т.1 а.с.167).
Період вимушеного прогулу позивача, починаючи з 30.05.2022 (перший робочий день після звільнення) по 12.06.2023 (день постановлення рішення у цій справі) 266 календарних днів.
З урахуванням цього, на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30.05.2022 по 12.06.2023 у розмірі 185 854,20 грн. (698,70 грн. х 266 днів).
Питання щодо кількості днів вимушеного прогулу позивача та розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу не є спірним в даній справі.
Натомість, відповідач в апеляційнй скарзі наголошує на відсутність у позивача права на виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у зв'язку з тим, що відповідно до наказу від 21.07.2022 № 233-К, ОСОБА_1 , починаючи з 21.07.2022 року призначено на посаду провідного фахівця відділу організаційного забезпечення управління організаційного та господарського забезпечення ГУ Держпродспоживслужби в Київській області та встановлено посадовий оклад згідно штатного розпису.
Наказом від 31.08.2022 № 289-К ОСОБА_1 , провідного фахівця відділу організаційного забезпечення управління організаційного та господарського забезпечення ГУ Держпродспоживслужби в Київській області, було звільнено за власним бажанням, згідно статті 38 КЗпП України.
Апелянт нагологшує, що при виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 поновлений на роботі з дня звільнення, тобто вважається таким, що весь цей час перебував в трудових відносинах.
Окрім того, скаржник зазначив, що позивач, у період з 21.07.2022 по 01.09.2022, перебував на посаді провідного фахівця відділу організаційного забезпечення управління організаційного та господарського забезпечення ГУ Держпродспоживслужби в Київській області, тобто фактично отримував дві заробітні плати, одну за виконання обов'язків начальника управління організаційного та господарського забезпечення ГУ Держпродспоживслужби в Київській області, а іншу за виконання обов'язків провідного фахівця відділу організаційного забезпечення управління організаційного та господарського забезпечення ГУ Держпродспоживслужби в Київській області.
Також, апелянт посилався на правову позицію викладену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.10.2019 року по справі № 369/10046/18, зокрема, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом частини другої статті 235 КЗпП України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи.
Дослідивши зазначені доводи ГУ Держпродспоживслужби в Київській області, викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що вони є необгрунтованими та не заслуговують на увагу суду апеляційної інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до частини 1 статті 94 КЗпПУкраїни, приписи якої кореспондуються із частиною 1 статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (частина перша статті 24 КЗпП України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (частина третя статті 24 КЗпП України).
Припинення та розірвання трудового договору пов'язано зі звільненням працівника.
З огляду на зазначене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.
Ураховуючи викладене, виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу (частина 2 статті 235 КЗпП України) не є різновидом оплати праці та елементом структури заробітної плати.
Отже, за змістом норм чинного законодавства, середній заробіток за час вимушеного прогулуза своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника.
Вказаний правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) та постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.10.2019 року по справі № 369/10046/18.
З огляду на вищезазначену правову позицію Великої Палати Верховного Суду, на яку в апеляційній скарзі посилався скаржник, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що вони містять протилежні висновки аніж ті, на яких наполягав апелянт.
Таким чином, у даному випадку, середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 185 854,20 грн., який стягнуто судом першої інстанції на користь ОСОБА_1 не входить до структури заробітної плати, а є - спеціальним видом відповідальності роботодавця, тобто ГУ Держпродспоживслужби в Київській області за порушення трудових прав працівника.
Відповідно, посилання скаржника на подвійну виплату заробітної плати ОСОБА_1 , у період його звільнення з посади начальника управління організаційного та господарського забезпечення ГУ Держпродспоживслужби в Київській області, та перебування на посаді провідного фахівця відділу організаційного забезпечення управління організаційного та господарського забезпечення ГУ Держпродспоживслужби в Київській області, є безпідставними та не заслуговують на увагу суду апеляційної інстанції, з огляду на те, що виплата середнього заробітку не є заробітною платою, з урахуванням вищезазначених в даній постанові висновків суду.
З огляду на вказане, колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, що для належного та ефективного захисту порушених прав позивача існує необхідність стягнути з ГУ Держпродспоживслужби в Київській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 30.05.2022 року по 12.60.2023 року в сумі 185 854,20 грн.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України та частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частинами 1 статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Правовими положеннями ч. 1 ст. 2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» має один і той же зміст.
Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
З наведеного слідує, що суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб'єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші порушення прав та свобод позивача.
У даному випадку, судом апеляційної інстанції встановлено факт, який свідчить про порушення прав та законних інтересів позивача з боку відповідача, з огляду на вищезазначені висновки викладені в даній постанові.
Відповідно до пункту 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції).
Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.
У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов'язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).
Аналіз наведених положень дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції дійти висновку, що даний адміністративний позов підлягає частковому задоволенню, а тому доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу суду.
Як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 року №127/3429/16-ц, Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», §58, рішення від 10.02.2010 року).
Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.
Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.
В зв'язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
Так, згідно ч. 1 ст. 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності.
Керуючись ст.ст. 242, 257, 260, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Держпродспоживслужби в Київській області - залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 12 червня 2023 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя: М.І. Кобаль
Судді: Н.П. Бужак
О.М. Оксененко
Повний текст виготовлено 27.02.2025 року