26 лютого 2025 р. Справа № 160/5973/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Озерянської С.І., розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області про визнання протиправною бездіяльність, скасування дисциплінарного провадження, наказу та зобов'язання вчинити певні дії, -
21.02.2025 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою в якій просить визнати неправомірною бездіяльність дисциплінарної комісії Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області, що затверджена наказом (з основної діяльності) керівника апарату Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 02 липня 2024 року №10-о з метою об'єктивної перевірки фактів та з'ясування всіх обставин, що викладені у його скарзі від 13 червня 2024 року, зокрема, питання щодо притягнення до відповідальності секретаря судового засідання Коломоєць Т.А., яка не викликала в судове засідання, що було призначено на 09 лютого 2024 року, сторін у справі (3 пункт прохальної частини скарги від 13 червня 2024 року - додаток 20), яка проявилася у тому, що зазначена дисциплінарна комісія не здійснила перевірки фактів та не з'ясувала всі обставини, за яких секретар судового засідання Коломоєць Т.А. не викликала у судове засідання сторін у справі на 09 лютого 2024 року (початок перебігу строку звернення до суду позивач пов'язує із 30 жовтня 2024 року - датою, коли рекомендованим листом позивач отримав відповідь Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 жовтня 2024 року №5/78/2024, дану бездіяльність позивач не оскаржував в позасудовому порядку, шестимісячний строк оскарження в судовому порядку спливає 30 квітня 2025 року); визнати неправомірною бездіяльність дисциплінарної комісії Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області, що затверджена наказом (з основної діяльності) керівника апарату Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 02 липня 2024 року №10-о з метою об'єктивної перевірки фактів та з'ясування всіх обставин, що викладені у його скарзі від 13 червня 2024 року, зокрема, питання щодо притягнення до відповідальності секретаря судового засідання Коломоєць Т.А., щодо виклику позивача в судові засідання, що були призначені на 12 березня 2024 року та 11 квітня 2024 року, здійснювала з використанням текстових повідомленням без наявності у справі його письмової заяви про здійснення виклику у такий спосіб (4 пункт прохальної частини скарги від 13 червня 2024 року - додаток 20), яка проявилася у тому, що зазначена дисциплінарна комісія, виявивши той факт, що секретар судового засідання Коломоєць Т.А. його виклик у судові засідання, які були призначені на 12 березня 2024 року та 11 квітня 2024 року, здійснювала з використанням текстових повідомленням без наявності у справі його письмової заяви про здійснення виклику у такий спосіб, проте виклик у такий спосіб здійснювала на виконання усного розпорядження головуючого у судовому засіданні, не обґрунтувала те, чому розпорядження головуючого у судовому засіданні судді переважають над прямими нормами чинного законодавства України та Конституції України (частині 2 статті 19 Конституції України ) (початок перебігу строку звернення до суду позивач пов'язує із 30 жовтня 2024 року - датою, коли рекомендованим листом отримав відповідь Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 жовтня 2024 року №5/78/2024, дану бездіяльність позивач не оскаржував в позасудовому порядку, шестимісячний строк оскарження в судовому порядку спливає 30 квітня 2025 року); визнати неправомірною бездіяльність дисциплінарної комісії Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області, що затверджена наказом (з основної діяльності) керівника апарату Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 02 липня 2024 року №10-о з метою об'єктивної перевірки фактів та з'ясування всіх обставин, що викладені у його скарзі від 13 червня 2024 року, яка проявилася у тому, що зазначена дисциплінарна комісія, розглядаючи дисциплінарну справу, в порушення пункту 7 частини 2 статті 73 Закону України «Про державну службу» не долучила до матеріалів дисциплінарного провадження пояснення безпосереднього керівника державного службовця щодо якого було ініційовано дисциплінарне провадження з приводу обставин, які стали підставою для порушення дисциплінарного провадження (початок перебігу строку звернення до суду позивач пов'язує із 30 жовтня 2024 року - датою, коли рекомендованим листом позивач отримав відповідь Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 жовтня 2024 року №5/78/2024, дану бездіяльність позивач не оскаржував в позасудовому порядку, шестимісячний строк оскарження в судовому порядку спливає 30 квітня 2025 року); скасувати результати дисциплінарного провадження, яке проводилося дисциплінарною комісією Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області, що затверджена наказом (з основної діяльності) керівника апарату Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 02 липня 2024 року №10-о, з метою об'єктивної перевірки фактів та з'ясування всіх обставин, що викладені у його скарзі від 13 червня 2024 року (початок перебігу строку звернення до суду позивач пов'язує із 30 жовтня 2024 року - датою, коли рекомендованим листом позивач отримав відповідь Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 жовтня 2024 року №5/78/2024, дану бездіяльність позивач не оскаржував в позасудовому порядку, шестимісячний строк оскарження в судовому порядку спливає 30 квітня 2025 року); скасувати наказ керівника апарату Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 02 вересня 2024 року №281/-К (початок перебігу строку звернення до суду позивач пов'язує із 30 жовтня 2024 року - датою, коли рекомендованим листом позивач отримав відповідь Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 жовтня 2024 року №5/78/2024, дану бездіяльність позивач не оскаржував в позасудовому порядку, шестимісячний строк оскарження в судовому порядку спливає 30 квітня 2025 року); зобов'язати Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області повторно розглянути його скаргу від 13 червня 2024 року (початок перебігу строку звернення до суду позивач пов'язує із 30 жовтня 2024 року - датою, коли рекомендованим листом позивач отримав відповідь Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 жовтня 2024 року №5/78/2024, дану бездіяльність позивач не оскаржував в позасудовому порядку, шестимісячний строк оскарження в судовому порядку спливає 30 квітня 2025 року).
Підставою для звернення до суду з даним позовом стала протиправна бездіяльність дисциплінарної комісії та наказ керівника апарату Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області щодо перевірки фактів та з'ясування всіх обставин, що викладені у його скарзі від 13 червня 2024 року та закритті дисциплінарного провадження.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.
Перевіривши позовну заяву та додані до неї документи суд прийшов до наступного висновку.
Однією із закріплених у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантій справедливого судочинства є доступ до суду, що передбачає можливість безперешкодного звернення до суду за захистом своїх прав.
Забезпечення вказаного права в національному законодавстві випливає із положень Конституції України, у частині другій статті 55 якої закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні та конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Таким чином, позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права та інтереси рішеннями, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень. Водночас гарантоване статтею 55 Конституції України та конкретизоване в законах України право на належний судовий захист прав та інтересів особи передбачає можливість звернення до суду лише в разі існування спірних правовідносин, тобто в разі встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин. Таке порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Згідно із частиною третьою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Реалізація права на суд залежить як від інституційних та організаційних чинників, так і від особливостей здійснення окремих судових процедур.
Згідно із частинами першою та п'ятою статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. З метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.
Частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Приписами частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їхній захист, визначеним у цій статті шляхом.
Завданням адміністративного судочинства у силу норм частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За визначеннями, наведеними у пунктах 1 та 2 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
За правилами пункту 1 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» означає орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України).
Отже, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, які породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин, вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, якщо позивач уважає, що цими рішеннями, діями чи бездіяльністю його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їхньої реалізації або мають місце інші ущемлення прав чи свобод.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим і відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Водночас поняття «позов, який не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» необхідно тлумачити більш широко: вказане поняття стосується як позову, який не може розглядатися за правилами адміністративного судочинства, так і тих позовів, які не підлягають судовому розгляду.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Отже, Кодекс адміністративного судочинства України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.
Разом із цим ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», пункт 53 рішення ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України»).
Як вбачається зі змісту позовної заяви, позивач звернувся до Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області зі скаргою щодо притягнення секретаря судового засідання до дисциплінарної відповідальності.
Відповідно до частини 1 статті 68 Закону України «Про державну службу» вбачається, що дисциплінарне провадження порушується шляхом видання відповідного наказу (розпорядження): міністром - стосовно державного секретаря відповідного міністерства; суб'єктом призначення - стосовно інших державних службовців.
Згідно частин 1-3 статті 69 Закону України «Про державну службу» передбачено, що для здійснення дисциплінарного провадження з метою визначення ступеня вини, характеру і тяжкості вчиненого дисциплінарного проступку утворюється дисциплінарна комісія з розгляду дисциплінарних справ (далі - дисциплінарна комісія).
Дисциплінарну комісію стосовно інших державних службовців, які займають посади державної служби категорій "Б" і "В", утворює керівник державної служби у кожному державному органі.
Дисциплінарна комісія діє у складі не менше трьох членів.
З метою об'єктивної перевірки фактів та з'ясування всіх обставин, що викладені у скарзі ОСОБА_1 , наказом керівника апарату Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 02 липня 2024 року №10-о порушено дисциплінарне провадження та затверджено склад дисциплінарної комісії.
Згідно частин 10, 11 статті 69 Закону України «Про державну службу» результатом розгляду дисциплінарної справи є пропозиція Комісії або подання дисциплінарної комісії, які мають рекомендаційний характер для суб'єкта призначення.
Суб'єкт призначення протягом 10 календарних днів зобов'язаний прийняти рішення на підставі пропозиції Комісії або подання дисциплінарної комісії або надати вмотивовану відмову протягом цього строку.
Відповідно до статті 78 Закону України «Про державну службу» рішення про накладення дисциплінарного стягнення може бути оскаржено державними службовцями до суду.
Скарга подається протягом 10 календарних днів після одержання державним службовцем копії наказу (розпорядження) про накладення дисциплінарного стягнення.
Так, наказом керівника апарату Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 02 вересня 2024 року №281/-К дисциплінарне провадження за скаргою ОСОБА_1 закрито без притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності.
Як зазначено вище, позивач реалізував своє право на захист шляхом звернення подавши скаргу про ініціювання дисциплінарного провадження.
Однак у цьому випадку ОСОБА_1 не є безпосереднім учасником правовідносин, які виникли у зв'язку з вирішенням питання про притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності. Оцінювати дії державного службовця при виконанні посадових обов'язків має право виключно дисциплінарна комісія, рішення якої щодо відмови у притягненні державного службовця до дисциплінарної відповідальності створюють юридичні наслідки для такого державного службовця, але не для особи-скаржника. Тому правом на оскарження рішень / дій дисциплінарної комісії, наділені лише суб'єкти цього провадження в порядку, передбаченому законом.
Таким чином, дії та рішення (бездіяльність) дисциплінарної комісії не створюють для позивача жодних юридичних прав та / чи обов'язків, незважаючи на те, що його прийнято у зв'язку зі зверненням останнього.
З огляду на завдання дисциплінарного провадження і правовий статус дисциплінарної комісії у цих правовідносинах рішення (дії, бездіяльність) цього органу не може порушувати особистих прав та / або інтересів заявника, а тому таке рішення (дії, бездіяльність) дисциплінарної комісії не може бути самостійним предметом судового розгляду.
Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі № 9901/500/18, від 15 листопада 2018 року у справі № 9901/751/18, від 16 січня 2020 року у справі № 9901/342/19, від 22 квітня 2021 року у справі № 9901/384/20, від 18 листопада 2021 року у справі № 9901/302/21, від 02 березня 2023 року у справі № 640/15229/21, від 16 березня 2023 року у справі № 9901/41/21.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене в статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Поняття спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства , необхідно тлумачити в більш ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду, а тому неможливо зазначити суд, до юрисдикції якого мав би належати розгляд цієї справи. Наведене узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 29.03.2018 у справі №9901/374/18 (П/9901/374/18), провадження №11-93заі18, від 16.01.2020 у справі №9901/342/19 (П/9901/342/19), провадження №11-642заі19 та постановою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 вересня 2021 року у справі №П/9901/368/21.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку про відмову у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області про визнання протиправною бездіяльність, скасування дисциплінарного провадження, наказу та зобов'язання вчинити певні дії з підстав, передбачених пунктом 1 частини 1 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України.
Керуючись статтями 5, 170, 171, 248, 256, 294 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Відмовити у відкритті провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області про визнання протиправною бездіяльність, скасування дисциплінарного провадження, наказу та зобов'язання вчинити певні дії.
Копію ухвали надіслати позивачу.
Роз'яснити позивачу, що відповідно до частини 5 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України, повторне звернення з тією самою позовною заявою не допускається.
Ухвала суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені статтями 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.І. Озерянська