10 лютого 2025 рокуСправа №160/31263/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Боженко Н.В., розглянувши в порядку письмового провадження у м. Дніпрі адміністративну справу №160/31263/24 за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Державної служби України з безпеки на транспорті (03150, м. Київ, вул. Антоновича, буд. 51, код ЄДРПОУ: 39816845) в особі Відділу державного нагляду (контролю) у Дніпропетровській області Державної служби України з безпеки на транспорті (49000, м. Дніпро, вул. Воскресенська, 24) про визнання протиправними дій, визнання протиправною та скасування постанови, -
25 листопада 2024 року Дніпропетровським окружним адміністративним судом зареєстровано позовну заяву ОСОБА_1 (далі - позивач) до Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Відділу державного нагляду (контролю) у Дніпропетровській області Державної служби України з безпеки на транспорті (далі - відповідач), яка надійшла в підсистемі «Електронний Суд», в якій позивач просить суд:
- визнати протиправними дії Державної служби України з безпеки на транспорті в особі відділу державного нагляду (контролю) у Дніпропетровській області Державної служби України з безпеки на транспорті в частині складення 14.10.2024 р. Акту № АР 062709 проведення перевірки додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час здійснення перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом відносно позивачки ОСОБА_1 та Постанови про застосування адміністративно-господарського штрафу № 076086 від 13.11.2024 р. за якою ОСОБА_1 притягнуто до відповідальності за абз 3 ч. 1 ст. 60 Закону України «Про автомобільний транспорт»;
- визнати протиправною та скасувати Постанову про застосування адміністративно-господарського штрафу № 076086 від 13.11.2024 р. за якою ОСОБА_1 притягнуто до відповідальності за абз 3 ч. 1 ст. 60 Закону України «Про автомобільний транспорт».
Позовна заява обґрунтована посиланнями на протиправність притягнення позивача до відповідальності за порушення вимог законодавства з безпеки на транспорті, в тому числі в частині складення акту про проведення перевірки. Зазначає, що не була автомобільним перевізником, а тому не могла бути притягнута до відповідальності за відповідне порушення.
Справі за даним адміністративним позовом присвоєно єдиний унікальний номер судової справи 160/31263/24 та у зв'язку з автоматизованим розподілом дана адміністративна справа була передана для розгляду судді Боженко Н.В.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2024 року позовну заяву залишено без руху. Запропоновано позивачу протягом десяти днів з дня отримання копії цієї ухвали виконати вимоги, що в ній викладені, та усунути недоліки позовної заяви.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09 грудня 2024 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі №160/31263/24, призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами (письмове провадження).
19 грудня 2024 року Дніпропетровським окружним адміністративним судом зареєстровано відзив, який надійшов від представника відповідача в підсистемі «Електронний Суд». Відповідач проти позову заперечує в повному обсязі та зазначає, що наданий в додатках до позову договір оренди транспортного засобу зроблений позивачем виключно з власних міркувань. Даний доказ не підпадає під тлумачення «належний». Цей договір, не відповідає вимогам ч. 2 ст. 799 Цивільного кодексу України, якою встановлено, що Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Формування та збір документів для перевезення завершується на початку руху та всі документи щодо перевезення мають бути наявні у водія, а не в офісах інших осіб, саме на місці зупинки (події) мають бути надані первинні документи, інші документи, на підставі яких здійснюється перевезення, та саме на підставі цих, а не складених в інший час документів та наявних поза місцем події, встановлюються фактичні обставини. Наголошуємо на тому, що будь-яких документів на спростування відомостей, що саме Позивач є автомобільним перевізником, що автомобіль було надано іншій особі на законних підставах, не було надано ані в момент проведення перевірки, ані під час розгляду справи. Позивач не з'явився на розгляд справи, щоб надати пояснення та відповідні докази. Таким чином, наданий в додатках до позовної заяви договір оренди транспортного засобу, не може бути належним доказом в силу його відсутності в момент проведення перевірки. За таких обставин, надання вже до суду документів не має жодного юридичного значення для вирішення справи по суті, та ці документи не можуть бути належним та допустимим доказом, адже неможливо встановити їх наявність та достовірність саме на час проведення перевірки.
Згідно положень ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у ній матеріалами.
Дослідивши матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються вимоги позову, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи, які мають значення для вирішення цього спору.
Згідно Акту проведення перевірки додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час здійснення перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом від 14.10.2024 року №АР062709 (далі - Акт перевірки) під час перевірки транспортного засобу RENAULT KOGEL АЕ32994НВ, що належить позивачу, виявлено порушення ст. 34 Закону України «Про автомобільний транспорт» від 05.04.2001 року №2344-III (далі - Закон №2344-III) - відсутні заповнені тахокарти водія за 10-13.10.2024 року або бланки підтвердження діяльності, чим порушено вимоги п. 3.3. Наказу МТЗУ від 24.06.2010 року №385 та п. 6.4. Наказу МТЗУ від 07.06.2010 року №340, за що передбачено відповідальність згідно абз. 3 ч. 1. ст. 60 Закону №2344-III.
Відповідно до Постанови про застосування адміністративного-господарського штрафу від 13.11.2024 року №076086 (далі - Постанова) на позивача згідно Акту перевірки накладено адміністративно-господарський штраф у сумі 17000,00 грн.
Вважаючи Постанову протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи позовні вимоги по суті, суд зазначає наступне.
Засади організації та діяльності автомобільного транспорту визначені Законом 2344-III.
Згідно статті 1 Закон №2344-III:
- автомобільний перевізник - фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами;
- пасажирські перевезення - перевезення пасажирів легковими автомобілями або автобусами.
За ч. 1 ст. 34 автомобільний перевізник повинен виконувати вимоги цього Закону та інших законодавчих і нормативно-правових актів України у сфері перевезення пасажирів та/чи вантажів.
Відповідно до ст. 39 Закону №2344-III автомобільні перевізники, водії, пасажири повинні мати і пред'являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконуються пасажирські перевезення.
Документи для регулярних пасажирських перевезень: для автомобільного перевізника - ліцензія, договір із органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування чи їх дозвіл, паспорт маршруту, документ, що засвідчує використання автобуса на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством України
Частиною 1-2 статті 48 Закон №2344-III визначено, що автомобільні перевізники, водії повинні мати і пред'являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконують вантажні перевезення.
Документами для здійснення внутрішніх перевезень вантажів є: для автомобільного перевізника - документ, що засвідчує використання транспортного засобу на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством; для водія - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, товарно-транспортна накладна або інший визначений законодавством документ на вантаж, інші документи, передбачені законодавством.
Згідно абз. 3 ч. 1 ст. 60 Закону №2344-III за порушення законодавства про автомобільний транспорт до автомобільних перевізників застосовуються адміністративно-господарські штрафи за перевезення пасажирів та вантажів за відсутності на момент проведення перевірки документів, визначених статтями 39 і 48 цього Закону, - штраф у розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Застосовуючи вищевикладені положення до обставин цієї справи суд зазначає наступне.
Згідно підстав позову позивач заявив єдиний аргумент - зупинений автомобіль не використовувався нею як автомобільним перевізником, в той час як таке використання здійснювала інша особа, яка має таке ж прізвище.
Відповідач щодо цього аргументу заперечував тим, що наданий позивачем доказ на підтвердження передачі права користування є неналежним, до того ж не надавався водієм при перевірці чи позивачем під час прийняття рішення щодо притягнення його до відповідальності.
Дійсно, позивачем надано договір оренди вантажного автомобіля, згідно якого саме той автомобіль, що було зупинено працівниками відповідача, погоджено в передачу в оренду від позивача ОСОБА_2 , за п. 3.1. цього договору передача здійснюється в момент підписання договору.
Суд зазначає, що вирішення цього спору згідно положень законодавства не залежить від вказаного доказу, оскільки перебуває в площині перевірки дій відповідача в іншому аспекті.
Так, не є спірним між сторонами, що притягнення до відповідальності здійснюється саме щодо автомобільного перевізника.
Відповідальність за порушення законодавства про автомобільний транспорт, передбачена статтею 60 Закону №2344-III, застосовується до автомобільних перевізників.
Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Касаційного адміністративного суду від 14.12.2023 року у справі №620/5330/22, від 22.03.2023 року у справі №240/22448/20.
Отже, відповідач, як уповноважений суб'єкт повинен належним чином визначити автомобільного перевізника, який здійснює відповідне перевезення автомобілем, що зупинено працівниками відповідача.
Відповідальність за порушення законодавства про автомобільний транспорт, передбачена ч. 1 ст. 60 Закону № 2344-III, застосовується до автомобільних перевізників, а не до власників/користувачів транспортного засобу, яким перевозиться вантаж.
Автомобільний перевізник має використовувати транспортний засіб для перевезення вантажу на законних підставах. Проте автомобільним перевізником є той, хто за умовами договору (із замовником) про перевезення вантажу надає відповідну послугу (статті 33, 50 Закону № 2344-III), а не власник/користувач транспортного засобу.
Не без того, що надання цієї послуги може передбачати використання (на законних підставах) транспортного засобу, який належить іншій особі, але ця обставина не змінює правового статусу перевізника в цих правовідносинах, особливо коли йдеться про застосування відповідальності, передбаченої абзацом шістнадцятим частини першої статті 60 Закону № 2344-III. Тому автомобільний перевізник не може визначатися тільки на підставі реєстраційних документів на транспортний засіб (адже такі дані не завжди можуть збігатися).
На місці здійснення габаритно-вагового контролю водій повинен пред'явити ті документи, які від нього вимагаються (стаття 48 Закону № 2344-III). Під час такого контролю можуть виникати ситуації, коли обсяг (перелік) наданих документів недостатній для встановлення всіх обставин, які мають значення для настання відповідальності. Але й адміністративно-господарський штраф (відповідно до статті 60 Закону № 2344-III) накладається не на місці габаритно-вагового контролю. Для цього призначається розгляд справи, під час якого посадова особа територіального органу Укртрансбезпеки має з'ясувати, зокрема, особу порушника, адже видається очевидним, що автомобільний перевізник не може встановлюватися на основі самих лише слів водія транспортного засобу, які зафіксовані в акті проведення перевірки (додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом).
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду від 22.03.2023 року у справі №240/22448/20.
Товарно-транспортна документація - комплект юридичних документів, на підставі яких здійснюють облік, приймання, передавання, перевезення, здавання вантажу та взаємні розрахунки між учасниками транспортного процесу.
Товарно-транспортна накладна - єдиний для всіх учасників транспортного процесу документ, призначений для обліку товарно-матеріальних цінностей на шляху їх переміщення, розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи, та є одним із документів, що може використовуватися для списання товарно-матеріальних цінностей, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, що може бути складений у паперовій та/або електронній формі та має містити обов'язкові реквізити, передбачені цими Правилами.
Транспортна послуга - перевезення вантажів та комплекс допоміжних операцій, що пов'язані з доставкою вантажів автомобільним транспортом.
Відповідно до пункту 11.1 зазначених Правил №363, основним документом на перевезення вантажів є товарно-транспортна накладна, форму якої наведено в додатку 7 до цих Правил.
За відсутності інших документів, які спростовують інформацію зазначену в ТТН про автомобільного перевізника, встановлення особи перевізника здійснюється відповідно до вказаних в ТТН відомостей щодо такої особи, які є обов'язковими при її оформленні.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду від 14.12.2023 року у справі №340/5660/22.
Отже, найбільш значущим документом для встановлення особи автомобільного перевізника є товарно-транспортна накладна, що логічно узгоджується з її функціональним призначенням та змістовним наповненням.
В даній справі не заперечувалося сторонами, що ТТН була в наявності (ТТН від 14.10.2024 року №14) та була надана працівникам відповідача, копію цього документу надав в т.ч. сам відповідач з матеріалами справи про притягнення позивача до відповідальності.
Згідно цього документу автомобільним перевізником є «ФОП Папаїка».
Безумовним є недотримання суб'єктом складання цієї накладної вимог до її заповнення, адже всупереч навіть призначенню відповідної графи не вказано прізвище, ім'я та по-батькові, обмежившись лише прізвищем.
Проте, врахування чи неврахування як доказу відповідачем чи судом спірної накладної залежить від того, наскільки цей документ, попри окремі недоліки його оформлення, виконує своє функціональне призначення саме для тієї мети, з якою його було використано в даній справі. Адже згадка в Акті перевірки у графі «що належить», яка визначає власника транспортного засобу, слів «ТТН №14 від 14.10.2024 р. ФОП Папаїка» явно свідчить про те, що належність транспортного засобу визначалася відповідачем з урахуванням в т.ч. цієї накладної.
При цьому як вже вказав суд, з'ясувати особу порушника (тобто, хто є автомобільним перевізником), а також враховувати зміст ТТН є саме обов'язком відповідача.
Предметом спору є перевірка правомірності спірної Постанови, в якій вже наявний результат правозастосування відповідача, який особу порушника визначив. Тобто, наявні докази повинні узгоджено свідчити, що порушником є саме позивач. В свою чергу непідтвердження цими доказами факту вчинення порушення саме позивачем, незалежно від з'ясування питання ким же тоді здійснювалося перевезення, є підставою для скасування Постанови. Оскільки суд в цій справі оцінює конкретний правовий акт відповідача, а не здійснює провадження щодо визначення особи порушника, що належить до повноважень відповідача та не може здійснюватись судом замість чи на додачу до нього.
Отже, ТТН від 14.10.2024 року №14 повинна свідчити, що позивач є порушником в спірній юридичній ситуації.
Оцінюючи цей аспект справи суд звертає увагу на те, що визначальною ознакою, яка дозволяє вирішити питання належності або неналежності позивачу вантажу згідно ТТН, є зазначення у ТТН слів «ФОП» у словосполучення «ФОП Папаїка» в графі «Автомобільний перевізник».
Тобто, ТТН очевидно вказує на те, що автомобільний перевізник є особою, яка має статус фізичної особи-підприємця. Ця обставина логічно свідчить, що ця ж ТТН не може бути доказом на підтвердження того, що автомобільним перевізником є особа, яка такого статусу не має.
Як наслідок, зміст ТТН створює суттєвий та обґрунтований сумнів у можливості підтвердження статусу автомобільного перевізника у позивача цим документом. Навпаки, цей доказ спростовує належність у позивача статусу автомобільного перевізника, адже вказує на таку ознаку автомобільного перевізника, яку позивач не має - статус фізичної особи підприємця.
Суд наголошує на тому, що відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано (п. 2);
обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) (п. 3);
добросовісно (п. 5);
розсудливо (п. 6);
пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) (п. 8).
Зазначені критерії хоч і адресовані суду, одночасно є й вимогами для суб'єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення та вчиняє дії.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2023 року у справі № 9901/459/21.
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Дискреційність повноважень органу влади повинна бути зведена до мінімуму, а логіка рішень органу влади повинна бути чіткою і зрозумілою, як і можливі наслідки таких дій. Особа не повинна відповідати за помилки, вчинені органом держави.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11.05.2023 року у справі № 640/22934/20.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 у справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04) дії суб'єкта владних повноважень щодо втручання або обмеження прав людини повинні бути обґрунтованими, законними, необхідними, а втручання пропорційним. Дискреційність повноважень органу влади повинна бути зведена до мінімуму, а логіка вирішення органу влади повинна бути чіткою та зрозумілою, як і можливі наслідки.
Отже, на момент вирішення притягнення позивача до відповідальності відповідач мав, що ним і не заперечувалося, в своєму розпорядженні документ (ТТН від 14.10.2024 року №14), який явно свідчить про те, що статус автомобільного перевізника щодо спірного акту перевезення, у позивача відсутній. Адже позивач не має статусу фізичної особи-підприємця та не мала такого статусу в минулому, відповідні відомості мають загальнодоступний характер згідно Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Відповідачем в свою чергу не наведено переконливого обґрунтування на користь того, що навіть попри цю суттєву розбіжність фактично автомобільним перевізником все ж була саме позивач.
Суд повторює, що маючи обов'язок діяти розсудливо та обґрунтовано, з належним використанням наявних повноважень та пропорційно, відповідач жодним чином не обґрунтував притягнення до відповідальності особи, щодо якої наявний доказ на спростування наявності у неї статусу автомобільного перевізника.
Також суд наголошує на тому, що йдеться саме про обов'язок відповідача як встановлювати автомобільного перевізника, так і діяти з урахуванням вищевказаних вимог до діяльності відповідача.
Вказане має значення в контексті заперечень відповідача у відзиві про те, що позивача було повідомлено про розгляд справи про притягнення її до відповідальності. Дійсно, позивача згідно наявних доказів завчасно повідомлено про розгляд відповідної справи. Проте, подання заперечень щодо власної винуватості є правом особи, а не обов'язком, при цьому в будь-якому випадку притягнення до відповідальності здійснюється в разі доведеності вини у вчиненні правопорушення, а не в разі недоведення невинуватості, що є визначальним в цій справі. Адже зміст доводів відповідача в своїй сукупності зводився не стільки до обґрунтування того, що він діяв правомірно, скільки до спростування доводів позивача щодо її невинуватості (неналежність до суб'єкта правопорушення - відсутність статусу автомобільного перевізника).
Суд звертає увагу відповідача на те, що належним мав бути не виправдовувальний доказ позивача щодо передачі права на користування транспортним засобом, а доказ (докази) відповідача щодо вірного визначення автомобільного перевізника, в т.ч. з урахуванням того, що наявна у відповідача ТТН від 14.10.2024 року №14 спростовує, а не підтверджує наявність такого статусу автомобільного перевізника у позивача, оскільки містить ознаку «фізична особа-підприємець», яка у позивача відсутня. Ця обставина принаймні вимагала від відповідача вжити заходів для уточнення та пересвідчення особи автомобільного перевізника, чого зроблено не було.
У випадках, коли правомірність рішення суб'єкта владних повноважень залежить від питання вчинення особою дій, саме суб'єкт владних повноважень несе основний тягар доведення відповідної обставини, оскільки правомірність його рішення є наслідком існування відповідної обставини.
При цьому в разі характеристики такої обставини як активної поведінки (вчинення певних дій) саме особа, яка стверджує про їх вчинення, має довести таку обставину.
Подібне правозастосування здійснено Касаційним адміністративним судом у постанові від 07.12.2023 року №140/2949/22, в якій констатовано порушення відповідачем ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в зв'язку з недоведенням питання факту.
Отже, в цій справі саме відповідач зобов'язаний був довести, що автомобільним перевізником був позивач. Однак ця обставина відповідачем не доведена, а матеріалами справи спростовано. Також вбачається і неповнота з'ясування відповідачем відповідного питання, адже жодних заходів для перевірки відповідних обставин не вживалося, відповідач фактично діяв шляхом найменшого спротиву, що не узгоджується з вимогами до його діяльності.
На сьогодні у праві існують три основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt) та у справах, де суб'єкт владних повноважень доводить правомірність своїх рішень, що передбачають втручання у власність або діяльність суб'єкта приватного права (зокрема, притягнення його до відповідальності), подані таким суб'єктом владних повноважень докази, за загальним правилом, повинні відповідати критерію «поза розумним сумнівом».
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду від 29.09.2023 року у справі №200/2859/19-а.
При вирішенні спору цього спору, суд вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі Федорченко та Лозенко проти України, відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення поза розумним сумнівом.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду від 18.10.2023 року у справі №1.380.2019.004162.
У справі Кобець проти України Європейський суд з прав людини, керуючись критерієм доведення поза розумним сумнівом (рішення у справі Авшар проти Туреччини), вказав, що таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Принцип оцінки доказів поза розумним сумнівом полягає в тому, що розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду всіх належних та допустимих відомостей, визнаних доказами, або з відсутності таких відомостей і є таким, який змусив би особу втриматися від прийняття рішення у питаннях, що мають для неї найбільш важливе значення (рішення від 14.02.2008 у справі Кобець проти України).
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду від 16.06.2023 року у справі №826/5397/18.
Слід вкотре наголосити на тому, що ТТН від 14.10.2024 року №14 в даній справі має значення передусім як доказ на підтвердження відсутності у позивача статусу автомобільного перевізника, тобто - підтверджує обставини, які входять в предмет доказування у справі. Відповідно, та обставина, що ця накладна не містить належного викладу хто саме (однак точно не позивач) був автомобільним перевізником, чим явно ускладнює вирішення відповідного питання відповідачем, не може виправдовувати притягнення до відповідальності особи, яка не вчиняла правопорушення, що підтверджується належним чином.
Адже суд, як орган судової влади, перевіряє дотримання органом виконавчої влади вимог закону, а не ефективність/доцільність урядування.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду від 26.05.2022 року у справі №120/3920/20-а.
Так, притягнення до відповідальності не може здійснюватися за принципом, згідно якого особа, яка не обґрунтувала невинуватість, є порушником, навпаки - відповідач має обґрунтувати що вірно визначив в т.ч. суб'єкта вчинення правопорушення. В даній справі саме в цьому аспекті відповідач діяв не обґрунтовано, адже не лише не надав доказів належного вирішення цього питання, а не навів змістовних пояснень щодо доказів, які свідчать про неналежність цього статусу позивачу, попри що відповідач притягнув до відповідальності саме позивача.
Таким чином, суд констатує, що відповідач порушив саме процедуру притягнення особи до відповідальності, оскільки неналежним чином визначив особу порушника. Слід також звернути увагу і на те, що не є предметом цього спору хто в дійсності все ж вчинив порушення, натомість в предмет доказування входила обставина особи порушника і судом встановлено, що позивач такою особою не є, оскільки не має статусу фізичної особи-підприємця, в той час як згідно ТТН від 14.10.2024 року №14 автомобільним перевізником була особа з таким статусом. При цьому йдеться не про те, що відповідальною особою не може бути особа без статусу ФОП, натомість йдеться про те, що в даній справі статус ФОП є ознакою, за допомогою якої та з урахуванням змісту наявної ТТН можна виключити статус автомобільного перевізника у позивача, оскільки таким перевізником згідно ТТН від 14.10.2024 року №14 була особа зі статусом ФОП.
Отже, через неналежне з'ясування відповідачем особи порушника (ким саме був автомобільний перевізник), а також з огляду на доведення того, що цією особою в будь-якому випадку був не позивач, Постанова є протиправною та підлягає скасуванню.
Відповідач також навів низку доводів щодо допущення факту порушення законодавства відповідними діями, однак доводи позивача з цього приводу відсутні, що узгоджується з тим, що позивач вважала себе непричетною до спірних правовідносин. В той час як суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог (ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України). При цьому такі доводи не спростовують висновків суду та не впливають на результат судового розгляду.
Водночас, в тексті позовної заяви позивачем заявлено дві позовні вимоги, перша з яких є оскарженням дій відповідача щодо складання Акту перевірки та Постанови.
Суд зауважує, що оскарження дій щодо складання Постанови фактично дублює вимогу про оскарження такої постанови, в свою чергу доводи щодо порушення відповідної процедури є підставами позову, а не його предметом.
Щодо складання Акту перевірки суд зазначає, що обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Таким чином, у порядку адміністративного судочинства може бути оскаржене лише таке рішення суб'єкта владних повноважень, яке безпосередньо порушує права, свободи чи законні інтереси позивача.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду від 07.09.2023 року у справі №823/1/18.
Висновки акта перевірки самостійно не породжують обов'язкових юридичних наслідків. Порушення, допущені суб'єктом владних повноважень при призначенні та/або проведенні перевірки, так само як і висновки перевірки, можуть бути підтверджені або спростовані судом у разі спору про законність рішень, дій, в основу яких покладені згадувані висновки акта, дії
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду від 07.12.2021 року у справі №826/17875/18.
Акт перевірки не є рішенням суб'єкта владних повноважень у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов'язків для осіб, діяльність яких перевірялася, а тому його висновки не можуть бути предметом спору.
Акт перевірки є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення законодавства суб'єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення, а тому оцінка акта, в тому числі й оцінка дій службових осіб органу щодо його складання, викладення у ньому висновків перевірки, може бути надана судом при вирішенні спору щодо оскарження рішення, прийнятого на підставі такого акта.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду від 22.04.2021 року у справі №640/8578/19.
Отже, в задоволенні такої позовної вимоги в цілому (оскарження дій щодо складання Акту перевірки та Постанови, п. 2 прохальної частини позову) належить відмовити.
За вказаних обставин, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Суд звертає увагу, що у Постанові прізвище винної особи вказано як « ОСОБА_3 », хоча в Акті перевірки зазначено вірно (у відповідності до ТТН) - « ОСОБА_4 ». Оскільки сторонами не заперечувалося, що до постанову прийнято саме щодо позивача, в т.ч. відповідач наполягав саме на такому її змісті, суд розцінює цю розбіжність як описку, яка не має значення для вирішення спору по суті.
Щодо розподілу судових витрат.
При зверненні до суду позивачем сплачено суму судового збору у розмірі 1937,92 грн, що підтверджується квитанціями від 22.11.2024 року та від 03.12.2024 року. Відповідно до положень ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України сплачений позивачем судовий збір за подання позову до суду підлягає стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача пропорційно задоволеним позовним вимогам.
Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Державної служби України з безпеки на транспорті (03150, м. Київ, вул. Антоновича, буд. 51, код ЄДРПОУ: 39816845) в особі Відділу державного нагляду (контролю) у Дніпропетровській області Державної служби України з безпеки на транспорті (49000, м. Дніпро, вул. Воскресенська, 24) про визнання протиправними дій, визнання протиправною та скасування постанови - задовольнити частково.
Визнати протиправною скасувати постанову Відділу державного нагляду (контролю) у Дніпропетровській області Державної служби України з безпеки на транспорті від 13.11.2024 року №076086 про застосування адміністративно - господарського штрафу відносно ОСОБА_1 .
В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Стягнути з Державної служби України з безпеки на транспорті (03150, м. Київ, вул. Антоновича, буд. 51, код ЄДРПОУ: 39816845) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) судові витрати з оплати судового збору у розмірі 968,96 гривень (дев'ятсот шістдесят вісім гривень 96 копійок).
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та у строки, передбачені статтями 295, 297 цього Кодексу.
Суддя Н.В. Боженко