Справа №:755/2379/24
Провадження №: 2/755/4256/25
"28" лютого 2025 р. Дніпровський районний суд міста Києва в складі: головуючого судді - Гаврилової О.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін, в приміщенні Дніпровського районного суду міста Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Міраксон» про захист прав споживачів та стягнення грошових коштів, -
До Дніпровського районного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Міраксон» про захист прав споживачів та стягнення грошових коштів.
Згідно заявлених вимог, позивач просить суд стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти в розмірі 33 000,00 грн.
Вимоги позову обґрунтовані тим, що 06 липня 2023 року позивач відвідувала косметолога, яка на той момент працювала в ТОВ «Міраксон». Після закінчення процедур, на виході з приміщення позивача зупинила aдмiнicтратор Вікторія, яка розпочала активно рекламувати та фактично вмовляти оформити договір «купівля частинами», сказавши, що цей договір нe буде для позивача надто обтяжливим з фінансової точки зору, а косметичні послуги вона зможе отримати в будь-який зручний для позивача чac. З метою демонстрації адміністратор попросила телефон позивача. Як виявилось в ході подальшої розмови, адміністратор без згоди позивача власноруч оформила платіж на користь TOB «Мiрaкcон» і, як наслідок, з картки позивача було списано 4 125,00 гpн. B подальшому такі суми автоматично списувались з раxyнку позивача 06 серпня 2023 року та 06 вересня 2023 poку. На думку позивача дії адміністратора містили елементи примусу, вплинули на свободу вибору та поведінку позивача, як споживача щодо придбання продукції. У зв'язку із зазначеним, позивач з письмовою заявою зверталася до керівника «ТОП face» TOB «Міраксон» з вимогою про повернення коштів, які знімалися з рахунку позивача за програмою «оплата частинами» за роботи, які позивач відмовилася проводити. Крім тoгo, вказала, що процедури вона не приймала і, порадившись із косметологом, відмовилася від цього договору, написавши заяву про розірвання договору (це мало місце через 3дні пicля розмови з адміністратором). На що відповідач пообіцяв вирішити питання протягом місяця. У зв'язку з тим, що впродовж трьох місяців питання не вирішувалось, позивач повторно звернулася до ТОВ «Міраксон» з письмовою заявою, яку не прийняли і рекомендували направити поштою. Щоб швидше вирішити питання з поверненням коштів, позивач виплатила банку всю суму в розмірі залишку і тепер сума повернення становить 33 000,00 гpн. Позивач зазначає, що просила терміново вирішити її питання щодо повернення незаконно утриманих коштів. У відповідь на вказане звернення, позивач отримала лист від відповідача, за змістом якого позивач придбала сертифікат на косметологічний комплекс по догляду за обличчям, відповідач гарантує виконання взятих на себе зобов'язань та гарантує якість. Таким чином позивач вважає, що їй фактично відмовили в поверненні грошових коштів за послуги, які вона не бажала отримувати, за договором, на який вона не давала згоду і за яким грошові кошти були списані без її відома.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 14.02.2024 відкрито провадження в даній цивільній справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Відповідачем копію ухвали суду про відкриття провадження з копією позовної заяви та доданими до неї документами отримано не було, неодноразово направлені на адресу місцезнаходження відповідача документи повернулись до суду без вручення з відміткою поштового відділення «за закінченням терміну зберігання».
Верховний Суд у постанові від 18 березня 2021 року у справі №911/3142/19 сформував правовий висновок про те, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 913/879/17, від 21 травня 2020 року у справі № 10/249-10/19, від 15 червня 2020 року у справі № 24/260-23/52-б).
Згідно вимог ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Положеннями ст. 174 ЦПК України закріплено, що при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Подання заяв по суті справи є правом учасників справи.
У відповідності до ч. 8 ст. 279 ЦПК України при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення та показання свідків. Судові дебати не проводяться.
Відповідач не скористався своїм правом на подання до суду відзиву на позовну заяву.
Таким чином, розглянувши подані позивачем документи, з'ясувавши фактичні обставини, оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд прийшов до висновку, що надані позивачем докази та повідомлені ним обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, є достатніми для прийняття рішення у справі в порядку спрощеного позовного провадженням, як це передбачено ст. 279 ЦПК України.
Суд у порядку спрощеного позовного провадження без виклику у судове засідання сторін, дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах справи та прийняті судом, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
Судом установлено, що позивач ОСОБА_1 звернулась до ТОВ «Міраксон» із заявою без дати, в якій просила повернення їй коштів, які списувались з її рахунку за програмою «оплата частинами», за косметичні процедури, від яких вона відмовилась та зазначила, що адміністратор Вікторія вмовила її оформити договір «купівля частинами». Зазначила, що процедури вона не приймала і, порадившись із косметологом, відмовилась від цього договору, написавши письмову заяву про розірвання договору, що відбулось через три дні після розмови з адміністратором. Їй пообіцяли вирішити питання протягом місяця, проте питання досі не вирішено. (а.с. 21)
Розглянувши заяву позивача, ТОВ «Міраксон» надало відповідь від 20.10.2023 №01/10, в якій повідомило, що ОСОБА_1 було придбано сертифікат на косметологічний комплекс по догляду за обличчям та підтверджено готовність виконати взяті на себе зобов'язання до повного їх виконання та надати повний спектр замовлених позивачем послуг. (а.с. 22).
Як стверджує позивач, нею була скерована скарга (без дати та підпису) до Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту прав споживачів, в якій просила провести позаплановий захід державного нагляду (контролю) ТОВ «Міраксон», однак відповіді, на таку скаргу матеріали справи не містять. (а.с. 23-30)
На підтвердження сплати коштів за косметичні послуги позивачем надано суду фотознімок банківської картки Monobank та скріншоти платежів «покупка частинами» ТОВ «Міраксон»: 06.07.2023 - 4125,00 грн; 06.08.2023 - 4 125,00 грн; 06.09.2023 - 4 125,00 грн та платіж на суму 20 625,00 грн 2023 (повна дата платежу нечитабельна), з яких не вбачається ані призначення платежів ані особи, яка їх здійснила. (а.с. 20)
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (ч.ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України).
Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача.
Позивач просить стягнути з відповідача грошові кошти у розмірі 33 000,00 грн, за ненадані косметологічні послуги.
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що замовляючи косметологічні послуги вона не до кінця розуміла дії адміністратора, яка вмовила позивача оформити договір «купівля частинами», вважає, що дії останньої містили елементи примусу, що суттєво вплинуло на свободу вибору та поведінку позивача, як споживача щодо придбання продукції та послуги.
Споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Цей Закон регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва.
У п. 17 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.
Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї (ч. 1 та 2 ст. 14 ЦК України).
Тлумачення ч. 2 ст. 14 ЦК України свідчить, що критерії правомірності примусу суб'єкта цивільного права до певних дій (бездіяльності), пов'язується з тим, що відповідні дії (бездіяльність) мають бути обов'язковими для такого суб'єкта.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-комунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). (ч. 1 та 2 ст. 207 ЦК України).
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (абз. 1 ч. 1 ст. 638 ЦК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Підпис є обов'язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року в справі № 227/3760/19-ц (провадження №14-79цс21) вказано, що: «укладеним є такий правочин (договір), щодо якого сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18) зроблено правовий висновок про те, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону. За змістом законодавчого регулювання, наведеного як у загальних положеннях про правочини, так і в спеціальних приписах глави 58 ЦК України, якщо договір оренди (найму) будівлі хоча й має ознаки неукладеного, але виконувався обома його сторонами, то така обставина захищає відповідний правочин від висновку про неукладеність і в подальшому він розглядається як укладений та чинний, якщо тільки не є нікчемним чи оспорюваним з інших підстав».
Відповідно до п. 7 ч.1 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів» договір - усний чи письмовий правочин між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за яких реалізується продукція. Підтвердження вчинення усного правочину оформляється квитанцією, товарним чи касовим чеком, квитком, талоном, розрахунковим документом, передбаченим Законом України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг", або іншими документами (далі - розрахунковий документ).
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договір є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.
Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов'язків (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2023 року в справі № 465/5980/17 (провадження № 61-1178св20)).
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).
Згідно ч. 1 ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем, у разі наявності його вини, у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності, відповідає за це порушення, якщо не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 906 ЦК України).
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК України).
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до якої, зокрема, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.
Вимоги про визнання правочинів недійсними, заявлені на підставі ст. 230 ЦК України, можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.
Під обманом слід розуміти умисне введення в оману особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину.
При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.
Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Відповідно до ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів»:
1. Нечесна підприємницька практика забороняється.
Нечесна підприємницька практика включає:
1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції;
2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.
2. Підприємницька практика вважається такою, що вводить в оману, якщо вона спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, шляхом надання йому неправдивої чи неповної інформації або ненадання інформації про:
1) основні характеристики продукції, такі як: її наявність, переваги, небезпека, склад, методи використання, метод і дата виготовлення або надання, поставка, кількість, специфікація, географічне або інше походження, очікувані результати споживання чи результати та основні характеристики тестів або перевірок товару;
2) гарантійний строк та гарантійне обслуговування продукції;
3) будь-які застереження щодо прямої чи опосередкованої підтримки виробником продавця або продукції;
4) спосіб продажу, ціну або спосіб розрахунку ціни, наявність знижок або інших цінових переваг;
5) умови оплати, доставки, виконання договору купівлі-продажу;
6) потреби у послугах, заміні складових чи ремонті;
7) місце розташування і повну назву продавця, а в разі потреби - місце розташування і повну назву особи, від імені якої виступає продавець;
8) характер, атрибути та права продавця або його агента, зокрема інформації про його особу та активи, кваліфікацію, статус, наявність ліцензії, афілійованість та права інтелектуальної або промислової власності, його відзнаки та нагороди;
9) небезпеку, що загрожує споживачу у зв'язку з покупкою та/або використанням продукції;
10) права споживача, у тому числі право відмовитися від продукції (для відповідних видів товарів, робіт і послуг), право на заміну продукції або відшкодування збитків.
Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.
Підприємницька практика, яка істотно спотворює або може істотно спотворити економічну поведінку лише чітко визначеної (окремої) групи споживачів, особливо вразливих до такої діяльності через їх розумові або фізичні вади, вік чи довірливість, у разі якщо продавець мав об'єктивну можливість передбачити їх поведінку та особливості, має оцінюватися з точки зору середньостатистичного представника такої групи, а також з урахуванням припущення, що, зважаючи на викладені обставини, можливість здійснити свідомий і компетентний вибір відсутня і споживач помиляється при вчиненні правочину щодо обставин, які мають істотне значення. Зазначені умови не стосуються законної рекламної діяльності, у тому числі створення заяв або виразів, які не можуть бути сприйняті буквально.
3. Забороняються як такі, що вводять в оману:
1) пропонування для реалізації продукції за визначеною ціною, якщо існують підстави вважати, що продавець або виконавець не зможе надати таку продукцію за такою ціною або у таких обсягах, що можна передбачити з огляду на пропоновану ціну та характеристики продукції;
2) пропонування з метою реалізації однієї продукції до реалізації іншої;
3) відмова від пред'явлення споживачу товару, що пропонується, та прийняття замовлення або ненадання товару протягом розумного строку чи демонстрування дефектного зразка товару;
4) недостовірне повідомлення про наявність обмеженої кількості продукції або про продаж продукції протягом обмеженого строку, що спонукає споживачів до прийняття швидкого рішення і позбавляє їх достатнього періоду часу для прийняття свідомого рішення;
5) пропонування до вільної реалізації продукції, яка вилучена з обігу або щодо обігу якої існують обмеження;
6) недостовірне твердження, що існуватиме загроза особистій безпеці споживача або його сім'ї, якщо він не придбає чи не замовить продукцію;
7) утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції;
8) використання повідомлення про розпродаж у зв'язку із припиненням суб'єкта господарювання, його структурного підрозділу або припинення відповідного виду господарської діяльності, тоді як це не відповідає дійсності;
9) маркування продукції знаком довіри, знаком якості або знаком відповідності без отримання на це відповідного дозволу уповноваженої особи чи власника таких знаків;
10) пропонування продажу продукції за спеціальною ціною, якщо:
а) у продажу така продукція відсутня;
б) продавець відмовляється прийняти замовлення на таку продукцію або доставити її у прийнятний строк;
в) продавець пропонує неякісні екземпляри такої продукції з наміром продати іншу продукцію;
11) представлення встановленого законодавством права споживача як наданого продавцем продукції привілею;
12) неправдива заява про припинення продавцем торговельної діяльності або його переїзд;
13) заява про те, що придбання продукції може сприяти виграшу у лотереї;
14) поширення недостовірної інформації про стан ринку або можливість придбати продукцію з метою спонукати споживача придбати продукцію на менш вигідних для нього умовах;
15) заява про проведення конкурсу або розіграшу подарунків без наступного вручення таких подарунків або їх еквівалента;
16) недостовірне твердження про те, що продавець діє не в торговельних, ділових чи професійних інтересах, або представлення продавцем себе як споживача.
Перелік форм підприємницької практики, що вводить в оману, не є вичерпним.
4. Агресивною вважається підприємницька практика, яка фактично містить елементи примусу, докучання або неналежного впливу та істотно впливає чи може вплинути на свободу вибору або поведінку споживача стосовно придбання продукції.
При встановленні того, чи містить підприємницька практика елементи примусу, докучання або неналежного впливу, до уваги береться:
1) час, характер та повторюваність пропозицій щодо придбання продукції;
2) вживання образливих або загрозливих висловів;
3) використання тяжкої для споживача обставини, про яку продавцю або виконавцю було відомо, для впливу на рішення споживача;
4) встановлення обтяжливих або непропорційних позадоговірних перешкод для здійснення споживачем своїх прав за договором, включаючи положення про право споживача розірвати договір або замінити продукцію чи укласти договір з іншим суб'єктом господарювання;
5) загроза здійснити незаконні або неправомірні дії.
5. Як агресивні забороняються такі форми підприємницької практики:
1) створення враження, що споживач не може залишити приміщення продавця (виконавця) без укладення договору або здійснення оплати;
2) здійснення тривалих та/або періодичних візитів до житла споживача, незважаючи на вимогу споживача про припинення таких дій або залишення житла;
3) здійснення постійних телефонних, факсимільних, електронних або інших повідомлень без згоди на це споживача;
4) вимога оплати продукції, поставленої продавцем (виконавцем), якщо споживач не давав прямої та недвозначної згоди на її придбання.
Перелік форм агресивної підприємницької практики не є вичерпним.
6. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.
Суб'єкти господарювання, їх працівники несуть відповідальність за нечесну підприємницьку практику згідно із законодавством.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 1, 3, 4 ст. 12 ЦПК України).
Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1. ст. 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).
Згідно частин 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Як роз'яснено в п.27 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року за №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», виходячи з принципу процесуального рівноправ'я сторін та враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.
Вирішальним фактором принципу змагальності сторін є обов'язок сторін у доказуванні, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів.
Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, суд робить висновок про її недоведеність.
Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу справедливості розгляду справи судом.
За матеріалами справи не вбачається укладання між сторонами жодного письмового договору в розумінні діючого законодавства.
Як вже зазначалось вище, підтвердження вчинення усного правочину оформляється квитанцією, товарним чи касовим чеком, квитком, талоном, розрахунковим документом, передбаченим Законом України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг", або іншими розрахунковими документами.
Суд не може прийняти як належні докази оплати позивачем за замовлені у відповідача послуги, надані позивачем скріншоти «покупка частинами», оскільки в них не міститься інформації ані щодо призначення платежів ані про особу, яка здійснила платежі.
При цьому, суд враховує визнання відповідачам придбання у нього позивачем сертифікату на косметологічний комплекс по догляду за обличчям, що відображено в листі ТОВ «Міраксон» від 20.10.2023 №01/10.
Однак, інформація про вартість такого сертифікату в матеріалах справи відсутня.
В долученій до позову заяві відповідач посилається на те, що порадившись із косметологом вона відмовилась від договору, написавши заяву про його розірвання.
Однак такої заяви матеріали справи також не містять.
При цьому, позивач у позові не ставить вимог ані про розірвання договору в судовому порядку ані про визнання його недійсним з підстав, визначених Законом України «Про захист прав споживачів», на які вона посилається в позовній заяві.
За матеріалами справи вбачається, що позивачем не подано до суду жодного доказу в розумінні ст. 76-80 ЦПК України на підтвердження наведених у позові обставин щодо здійснення співробітниками відповідача дій, які могли б бути розцінені як прояв нечесної підприємницької практики.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України).
З огляду на викладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Міраксон» про захист прав споживачів та стягнення грошових коштів, через недоведеність позовних вимог.
У відповідності до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, враховуючи, що позивача звільнено від сплати судового збору на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», суд відносить судові витрати по сплаті судового збору за рахунок держави.
Враховуючи наведене та керуючись Законом України «Про захист прав споживачів», статтями 14-16, 22, 203, 901 Цивільного кодексу України, статтями 2-5, 8, 10, 12, 13, 76-83, 89, 141, 209, 258, 259, 263-265, 274, 279, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд -
У задоволенні позову ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Міраксон» (ЄДРПОУ: 44430445, місцезнаходження: м. Київ, вул. Андрея Шептицького Митрополита, 10, блок Б, 2 поверх) про захист прав споживачів та стягнення грошових коштів - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Суддя: