79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128
17.02.2025 Справа № 914/1589/24
За позовною заявою: Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку “Зубрівська, 34», м. Львів
до відповідача-1: Львівської міської ради, м.Львів
до відповідача-2: Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради, м.Львів
про: визнання протиправним та скасування рішення реєстратора від 20.05.2016, індексний номер 29687921, а також визнання протиправною та скасування державної реєстрації права власності на нежитлове приміщення по вул.Зубрівській, 34 у м.Львові
Суддя Ділай У.І.
Секретар Ю.І.Кохановська
За участі представників:
Від позивача: В.В.Єрохін - представник
Від відповідача-1: А.Я.Кулик - представник
Від відповідача-2: Д.В.Гонсьор - представник
У судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.06.2024, справу №914/1509/24 розподілено судді У.І.Ділай.
Ухвалою від 24.06.2024 позовну заяву залишено без руху, позивачу надано строк для усунення недоліків позовної заяви.
05.07.2024 від позивача надійшла заява про усунення недоліків.
Ухвалою від 10.07.2024 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 03.09.2024.
Ухвалами від 03.09.2024, від 24.09.2024 та від 31.10.2024 розгляд справи відкладено.
Ухвалою від 26.11.2024 продовжено строк розгляду підготовчого провадження та відкладено підготовче засідання на 10.12.2024.
Ухвалою від 10.12.2024 підготовче провадження закрито. Призначено справу до судового розгляду по суті на 14.01.2025.
Ухвалами від 14.01.2025 та від 30.01.2025 розгляд справи відкладено.
У судовому засіданні 10.02.2025 оголошено перерву до 17.02.2025.
Представник позивача в судовому засіданні 17.02.2025 підтримав позовні вимоги з підстав наведених у позовній заяві та з посиланням на матеріали справи.
Представники відповідачів-1,2 в судовому засіданні 17.02.2025 заперечили проти позову, просили відмовити в його задоволенні.
В процесі розгляду матеріалів справи суд
встановив:
Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, 12.09.2019 зареєстровано як юридичну особу об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Зубрівська,34».
Будинок №34 по вулиці Зубрівській в місті Львові перебуває на балансі і обслуговуванні ОСББ « 3убрівська,34».
З 12.09.2019 співвласники здійснюють самостійне утримання будинку шляхом самозабезпечення, про що загальними зборами об'єднання прийняті відповідні рішення.
Будинок збудований і зданий в експлуатацію у 1985 році. В будинку є 69 квартир, з яких 68 приватизованих. У 1993 році Бюро технічної інвентаризації був виготовлений технічний паспорт на будинок, в якому немає жодних даних про наявність нежилих приміщень. В тому ж 1993 році виготовлена довідка за результатами технічної інвентаризації, в котрій немає нежилого приміщення площею 15,3 кв.м на першому поверсі будинку. У довідці зазначено про наявність магазину, площею 113 кв.м та майстерні, площею 42,4 кв.м (складається з приміщення площею 34 кв.м і коридору площею 8,4 кв.м).
Як зазначено в позові в будинку на першому поверсі мешканці здавна користувались приміщенням, яке мало призначення для зберігання візків і, згідно проекту будівництва, називалось «колясочна». В приміщенні, яке має площу 32 кв.м, розміщена електрощитова. Вказане приміщення не забезпечено інженерними мережами: системами водопостачання та водовідведення, електрощитом з електролічильником і не може функціонувати окремо від будинку.
Однак в техпаспорті, який виготовлений у 2013 році видно, що порівняно з даним довідки за результатами технічної інвентаризації 1993 року в приміщенні проведені самовільні зміни невстановленими особами і це приміщення перебудоване - в результаті чого виникло приміщення, площею 13,5 кв.м.
02 липня 2021 року позивачу стало відомо, що Львівська міська рада виставила приміщення на першому поверсі на аукціон як приміщення вільного призначення.
Так, згідно з рішенням державного реєстратора Мельник Ілона Борисівна, на підставі рішення виконавчого комітету Львівської міської ради №244 від 01.04.2016 «Про реєстрацію права комунальної власності нежитлове приміщення на вул.3убрівській,34» зареєстровано на праві власності спірне майно за Львівською міською радою
Позивач звернув увагу, що в рішенні виконавчого комітету Львівської міської ради №244 від 01.04.2016 зазначено: «Звернутися до відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції для проведення державної реєстрації права комунальної власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради на нежитлове приміщення першого поверху під індексом 2-а загальною площею 15,3 кв. м на вул. Зубрівській, 34». Натомість рішення про реєстрацію приміщення 2-а площею 13,5 кв.м. приймає державний реєстратор управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради Мельник І.Б., а не реєстратор Реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції.
За твердженням позивача на момент реєстрації права власності - 17.05.2016, юридичного департаменту, з повноваженнями реєстрації прав власності на нерухоме майно не існувало у складі Львівської міської ради. На цей час у складі виконавчих органів Львівської міської ради існувало управління державної реєстрації, яке згідно ухвали 3-тя сесії 5-го скликання №219 від10/19/2006 мала повноваження лише щодо державної реєстрації юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців і не мало повноважень щодо реєстрації майнових прав. Такий департамент, утворений шляхом перетворення юридичного управління у юридичний департамент лише 26.05.2016 згідно з ухвалою 3-я сесії 7-го скликання Львівської міської ради № 505 « Про затвердження структури виконавчих органів Львівської міської ради, загальної чисельності апарату ради та її виконавчих органів»
Положення про управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради затверджене рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради «Про затвердження Положення про управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради та його структури» від 23 вересня 2016 року № 848, згідно якого управління державної реєстрації набуло повноважень «державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; а також реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.»
Позивач вважає, що станом на 17.05.2016 управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради і, відповідно, його реєстратори, не мали повноважень на здійснення реєстрації права власності на нерухоме майно й інших майнових прав.
Разом з тим позивач зазначив, що для реєстрації права власності необхідні факти про набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно. Однак, таких фактів, як підставу виникнення права власності, в рішенні про реєстрацію права власності на приміщення в будинку вул.3убрівській,34 не наведено, реєстрація здійснена без належного правовстановлюючого документу, передбаченого ст.27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
За міркуваннями позивача рішення виконавчого комітету Львівської міської ради №244 від 01.04.2016 не може бути підставою для реєстрації, оскільки в ньому відсутні будь-які дані, які відповідно до законодавства, підтверджують набуття, зміну або .припинення прав на нерухоме майно. Жодним чином, у цьому рішенні не вказано походження права комунальної власності на спірне приміщення. Є лише посилання на технічний паспорт, виготовлений у 2013 році Обласним комунальним підприємством Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» від 26.12.2013 за інвентарним номером №1280. Однак технічний паспорт не є правовстановлюючим документом і не вказує приналежність майна будь-кому і не підтверджує факт перебування об'єкта нерухомого майна у комунальній власності. Навпаки, факт, що технічний паспорт на приміщення виготовлений лише у 2013 році, в той час, як будинок зданий в експлуатацію у 1985 році згідно з технічним паспортом від 1993 року та згідно довідки по даних технічної інвентаризації від 1993 року такого об'єкту нерухомого майна - нежитлове приміщення під індексом 2а, площею 15,3 кв.м. не існувало. Хто перебудував приміщення першого поверху і на яких підставах невідомо. Отже, за твердженням позивача, ця перебудова є самочинною, не має правових наслідків і не може бути підставою для реєстрації права власності на незаконно сформоване приміщення.
Згідно зі статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Як зазначив позивач, за змістом вищезазначених положень, державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.
За твердженням позивача, рішення виконавчого комітету Львівської міської ради №244 від 01.04.2016 не може бути підставою для реєстрації оскільки таке не видано органом місцевого самоврядування, згідно ст.1 Закону України «Про місцеве самоврядування». Водночас, позивач вважає, що органом, який міг видати рішення на підтвердження факту виникнення права власності є Львівська міська рада, а не виконавчий комітет Львівської міської ради.
Позивач звернув увагу, що приміщення «колясочної» немає окремого входу, підключене до мереж будинку, через нього проходить подача тепла на всі поверхи, відповідно воно не може мати окремого статус «нежитлове приміщення» не може використовуватись окремо від будинку і являється спільною власністю всіх мешканців. В будинку приватизація квартир і виникнення права власності на квартири відбувалась з 1993 року, отже, за твердженням позивача, виділення приміщення у 2013 році, на підставі виготовленого БТІ технічного паспорту, без погодження з мешканцями порушує права власників квартир і суперечить законодавству.
З огляду на зазначене позивач подав позов до Господарського суду Львівської області, відповідно до якого просить:
1.Визнати протиправним та скасувати рішення реєстратора Мельник Ілони Борисівни від 20.05.2016 року індексний номер 29687921 про державну реєстрацію права власності на нежитлове приміщення по вул. Зубрівська,34 у м.Львові.
2.Визнати протиправною і скасувати державну реєстрацію права власності Львівської міської ради на нежитлове приміщення по вул. Зубрівська, 34 у м.Львові, номер запису про право, власності: 14595104, дата державної реєстрації 17.05.2016.
Львівська міська рада заперечила проти позову, зазначивши таке.
До 1991 року (в період дії законодавства Української РСР) всі об'єкти нерухомого майна на території України перебували в державній власності. За Конституцією УРСР 1978 року обласні, районні, міські, районні в містах, селищні та сільські Ради народних депутатів входили в систему органів державної влади України. Тому з розпадом Союзу РСР та створенням українського національного законодавства постало питання розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю.
Відповідно до статті 31 Закону України «Про власність» до державної власності в Україні належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.
Згідно з статтею 32 Закону України «Про власність» визначені суб'єкти права державної власності, зокрема, суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.
Статтею 35 Закону України «Про власність» визначено, що об'єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.
У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності.
На виконання Закону України «Про власність» 05.11.1991 Кабінетом Міністрів України була прийнята постанова Кабінету Міністрів України №311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)», відповідно до якої до переліку державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності), зокрема, м. Львова було передано житловий та нежитловий фонд міської Ради народних депутатів, житлово-експлуатаційні, ремонтно-будівельні та інші організації, пов'язані з обслуговуванням та експлуатацією цього житлового фонду та майновий комплекс виконкомів місцевих Рад народних депутатів, їх відділів і управлінь.
24.12.1991 виконавчим комітетом Львівської обласної ради народних депутатів прийнято рішення від №728 «Про розмежування обласної комунальної власності і власності адміністративно-територіальних одиниць /підприємств та організацій житлово-комунального господарства області». Цим рішенням затверджено перелік підприємств та організацій, які відносяться до комунальної власності Львівської міської ради народних депутатів, до якого включено також житловий та нежитловий фонд Львівської міської ради народних депутатів районів м. Львова.
Відповідно до п. 10 Прикінцевих положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» з набранням чинності цим Законом майно, яке до прийняття Конституції України у встановленому законодавством порядку передане державою до комунальної власності адміністративно-територіальних одиниць та набуте ними на інших законних підставах, крім майна, що відчужене у встановленому законом порядку, є комунальною власністю відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст.
Таким чином, за твердженням відповідача-1, будинок за адресою м.Львів, вул. Зубрівська, 34 та нежитлові приміщення під інд. 2-а, площею 15,3 кв.м, які знаходяться у ньому з моменту набрання чинності Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» перейшло до комунальної власності.
Львівська міська рада звернула увагу, що при поданні позову про визнання права власності на допоміжні приміщення, позивач повинен довести, що статус цих приміщень дійсно допоміжний, а не нежитловий.
За твердженням відповідача-1, позивачем до позовної заяви не долучено жодного доказу, що спірні приміщення є допоміжними.
Крім того, за повідомленням відповідача-1, відповідно до договору оренди від 11.12.2014 № С-9279-14 спірні приміщення були передані в оренду ЛКП «Хуторівка» до 10.12.2017. Відповідно до п. 2.1 договору, цільове призначення переданих приміщень - для службових потреб.
До закінчення терміну дії договору оренди від 11.12.2014 № С-9279-14, Управлінням комунальної власності переукладено договір оренди з ЛКП «Хуторівка» та укладено договір оренди від 07.12.2017 № С-10717-17 на строк до 06.12.2020. Відповідно до п. 2.1 договору, цільове призначення переданих приміщень - для службових потреб.
Львівська міська рада звернула увагу, що спірне приміщення не є допоміжним, оскільки було предметом оренди, тобто самостійним об'єктом цивільно правових відносин використовувалось ЛКП «Хуторівка» для службових потреб.
Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради заперечило проти позову, зазначивши таке.
20.05.2016 державним реєстратором управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради І.Б.Мельник прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 29687921 про реєстрацію права комунальної власності за Львівською міською радою на об'єкт нерухомого майна: нежитлове приміщення під індексом 2а, загальною площею 15,3 кв. м. на вул. Зубрівська, 34 у м. Львові.
До заяви про державну реєстрацію прав на спірний об'єкт нерухомого майна заявником зокрема було подано:
1)рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради №244 від 01.04.2016 «Про реєстрацію права комунальної власності на нежитлове приміщення на вул.Зубрівській, 34;
2)лист Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській області 03-13-02735 від 05.05.2016 про неперебування нежитлового приміщення під індексом 2а, загальною площею 15,3 кв.м на вул. Зубрівській, 34 у державній власності;
3)технічний паспорт від 26.12.2013 виданий Обласним комунальним підприємством Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» на нежитлове приміщення загальною площею 15,3 кв. м., що знаходяться в будинку №34 по вул. Зубрівській, 34 у м. Львові;
4)довідка Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» №юр2/275 від 20.04.2016 про те, що приміщення загальною площею 15,3 кв. м., що знаходиться в будинку №34 по вул.Зубрівській, 34 у м. Львові є ізольованим, не належить до житлового фонду, не перебуває у загальному користуванні мешканців будинку та не є допоміжним.
Відповідач-2 звернув увагу, що заявником подано усі необхідні документи для реєстрації права комунальної власності, державним реєстратором правомірно прийнято рішення про реєстрацію права власності на нежитлове приміщення загальною площею 15,3кв.м, що знаходиться в будинку №34 по вул. Зубрівській, 34 у м. Львові.
Водночас відповідач-2 зазначив, що рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради №244 від 01.04.2016 «Про реєстрацію права комунальної власності на нежитлове приміщення на вул. Зубрівській, 34 на підставі якого проведено державну реєстрацію чинне та ніким не скасоване, а тому відсутні підстави для скасування державної реєстрації права власності на нежитлове приміщення.
Відповідач-2 вважає безпідставними є твердження позивача, що на момент прийняття спірного рішення в управлінні державної реєстрації були відсутні повноваження вчиняти реєстраційні дії. Так, в рішенні №29687921 від 20 травня 2016 року, яке оскаржується позивачем, зазначено належний орган прийняття рішення - управління державної реєстрації Львівської міської ради. А у інформаційній довідці, яка долучена позивачем відображається актуальна інформація на дату запиту, в тому числі і актуальна назва органу державної інформації - управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради, оскільки технічно в Державному реєстрі прав тягнеться лише актуальна назва органу, а не архівна.
Крім того, відповідач-2 просив застосувати наслідки спливу позовної давності, оскільки з позовною заявою позивач звернувся в суд лише 20.06.2024, тобто через 8 років після прийняття спірного рішення.
При прийнятті рішення суд виходив з такого.
Відповідно до положень статті 16 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) та статті 20 Господарського кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За приписами ст. 4 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є, зокрема, забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
За змістом положень вказаних норм, розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
При цьому, предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.
Отже, виходячи із наведеного, на момент звернення із тим чи іншим позовом, права та інтереси, на захист яких поданий позов вже мають бути порушені особою, до якої пред'явлений позов, тобто, законодавець пов'язує факт звернення до суду із наявністю вже порушених прав та інтересів позивача. Метою ж позову є розгляд спору і захист вже порушених суб'єктивних прав або законних інтересів позивача.
Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
За приписами процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.
У рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) дано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес", як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.
Тобто, інтерес позивача має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам та відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого дано в резолютивній частині вказаного Рішення Конституційного Суду України.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Така позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав; під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Для вирішення питання щодо наявності правових підстав для визнання незаконним та скасування в цілому рішення реєстраторів від 20.05.2016 (індексний номер 29687921) та від 17.05.2016 (індексний номер 14595104) суду необхідно встановити їх невідповідність вимогам чинного законодавства.
Також обов'язковою умовою визнання спірних рішень реєстраторів незаконним є порушення у зв'язку з їх прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.
Як встановлено судом та не заперечено сторонами, будинок №34 по вулиці Зубрівській в місті Львові збудований і зданий в експлуатацію у 1985 році. В будинку є 69 квартир, з яких 68 приватизованих. На першому поверсі будинку розташоване приміщення площею 15,3 кв.м, яке позивач вважає допоміжним. Тобто спірне приміщення належить співвласникам квартир на праві спільної сумісної власності. За твердженням позивача приміщення площею 15,3 кв.м, яке розташоване на першому поверсі будинку, не належить до нежилих.
Згідно з частиною 1 статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом (частини 1 та 2 статті 368 вказаного Кодексу).
Частиною 1 статті 369 названого Кодексу передбачено, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини 2 статті 382 цього ж Кодексу усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", приватизація державного житлового фонду полягає у відчуженні квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.
У процесі приватизації громадяни набувають право власності на квартири та допоміжні приміщення багатоквартирного будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).
Перелік таких приміщень не є вичерпним.
За змістом положень статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" та Рішення Конституційного Суду України від 02.03.2004 № 4-рп/2004 у справі № 1-2/2004, допоміжні приміщення передаються у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків безоплатно і окремо приватизації не підлягають. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема ОСББ, вступу до нього.
Разом із тим у багатоквартирних жилих будинках розташовуються і нежилі приміщення, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не належить і в результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності на ці приміщення у цих осіб не виникає.
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" багатоквартирний будинок визначено як житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об'єктами нерухомого майна; допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення); нежитлове приміщення - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об'єктом нерухомого майна.
До прийняття Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" аналогічні законодавчі визначення відповідних понять були наведені в Законі України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку".
Відповідно до статті 4 Житлового кодексу Української Радянської Соціалістичної Республіки до житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.
З огляду на викладене нежилим є приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин.
При цьому для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру, і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин та до житлового фонду не входять, слід враховувати як місце їхнього розташування, так і загальну характеристику сукупності властивостей таких приміщень, зокрема спосіб і порядок їх використання. Однак вказаним не обмежується "коло обставин", які встановлюються для правильного вирішення відповідного спору.
Визначальним для правильного вирішення цього спору є з'ясування та визначення правового статусу спірних приміщень у багатоквартирному будинку, а саме встановлення, чи належать усі спірні приміщення до числа допоміжних, чи є нежитловими приміщеннями в структурі житлового будинку, з урахуванням характеристик таких приміщень. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 у справі №522/7636/14-ц та постанові Верховного Суду у постанові від 14.05.2018 у справі №753/20293/16-ц.
Згідно з Державним реєстром речових прав на нерухоме майно нежитлове приміщення під індексом 2а, об'єкт житлової нерухомості, загальною площею 15,3 кв.м, розташований за адресою м.Львів, вул. Зубрівська, 34, з 17.05.2016 зареєстровано на праві власності за територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради - (частка власності 1/1).
Рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради №244 від 01.04.2016 «Про реєстрацію права комунальної власності на нежитлове приміщення на вул. Зубрівській, 34 на підставі якого проведено державну реєстрацію є чинне та не скасоване.
З врахуванням визначених Законом України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» термінів «допоміжне приміщення» і «нежитлове приміщення», в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, що спірне нежитлове приміщення (площею 15,3 кв.м, що знаходяться у житловому будинку по вул. Зубрівська, 34 в м.Львові, позначене на поверховому плані ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» під індексом 2-а) виконує функції допоміжного приміщення, є таким, що відповідає за забезпечення належного функціонування житлового комплексу.
Покликання позивача, що в спірному приміщенні відсутні загальнобудинкові інженерні мережі для обслуговування будинку не свідчить про його приналежність до допоміжних приміщень.
Крім того, суд відзначає, що внаслідок приватизації квартир та створення об'єднання співвласників багатоквартирного будинку право власності на спірне приміщення в будинку до співвласників будинку автоматично не перейшло. Також позивач не надав доказів того, що Львівська міська рада, як власник будинку, передала спірні приміщення Об'єднанню співвласників багатоквартирного будинку «Зубрівська, 34», яке було створено 12.09.2019, тому таке не набуло права власності спірне майно.
Таким чином, Господарський суд Львівської області констатує, що приміщення площею 15,3 кв.м, що знаходяться у житловому будинку по вул. Зубрівська, 34 в м.Львові, позначене на поверховому плані ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» під індексом 2-а, є нежитловими приміщеннями, а відтак, таке є самостійним об'єктом цивільно - правових відносин.
Отже, позивач не надав доказів, якими порушується його право відповідачем-1, відтак є відсутнім порушення суб'єктивного права позивача, що підлягає судовому захисту у даному спорі.
Відповідно до п. 3.12 Постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18, підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Проаналізувавши все вищенаведене, Господарський суд Львівської області констатує про наявність документів про право власності на майно міської ради, при цьому відсутні судові рішення щодо визнання таких правовстановлюючих документів незаконними. Доказів, які спростовують правомірність проведення державної реєстрації права власності відповідно до вимог норм закону суду не надано. Відтак позивачем не доведено належними та допустимими доказами порушення відповідачами-1,2 його суб'єктивного права, а також не доведено, що об'єктом захисту є його охоронюваний законом інтерес. Разом з тим, в суду відсутні правові підстави для застосування позовної давності в цьому спорі.
Судовий збір покладається на позивача.
Керуючись статтями 4, 7, 13, 14, 73, 74, 76-79, 120, 123, 129, 233, 236, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
1.У задоволенні позовних вимог відмовити.
2.Судовий збір покласти на позивача.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки передбачені ст.ст. 241, 256, 257 ГПК України та може бути оскаржено в порядку, визначеному розділом IV Господарського процесуального кодексу України.
Інформацію по справі, яка розглядається можна отримати за наступною веб-адресою: http://lv.arbitr.gov.ua/sud5015.
Повне рішення складено 28.02.2025.
Суддя Уляна ДІЛАЙ