27 лютого 2025 рокуЛьвівСправа № 140/4439/24 пров. № А/857/20624/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Сеника Р.П.,
суддів Онишкевича Т.В., Судової-Хомюк Н.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 18 липня 2024 року у справі № 140/4439/24 за адміністративним позовом Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення адміністративно- господарський санкцій та пені,
суддя в І інстанції Димарчук Т.М.,
дата ухвалення рішення 18.07.2024,
місце ухвалення рішення м. Луцьк,
дата складення повного тексту рішення не зазначено,
Волинське обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (далі - апелянт, позивач) звернулося з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1 , відповідач) про стягнення адміністративно-господарської санкції у розмірі 37987,63 грн та пені в сумі 151,92 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що всупереч вимогам частини першої статті 19 Закону України від 21.03.1991 №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (далі - Закон №875-ХІІ) відповідач у 2023 році не забезпечила норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у кількості 1 особа. Сума адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю становить 37987,63 грн, яка відповідачем в добровільному порядку не була сплачена. За несвоєчасну сплату адміністративно-господарських санкцій відповідачу нарахована пеня в сумі 151,92 грн, яку позивач просить стягнути із сумою адміністративно-господарських санкцій в примусовому порядку.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 18 липня 2024 у цій справі у задоволенні позову відмовлено повністю.
Рішення суду першої інстанції оскаржив позивач, подавши на нього апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим та таким, що винесене з порушенням норм як матеріального, так і процесуального права.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначив, що законом передбачена відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій для суб'єктів господарювання, які не забезпечили середньооблікову чисельність працюючих осіб з інвалідністю відповідно до установленого нормативу. У цій спірній ситуації середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу відповідача у 2023 році становила 8 осіб (згідно із витягом з централізованого банку даних з проблем інвалідності, наданого Пенсійним фондом України), тому згідно із частиною першою статті 19 Закону № 875-ХІІ відповідач у 2023 році повинен був виконати норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у кількості 1 робоче місце, проте, цей норматив виконаний не був.
У відповідача з листопада 2023 року працювала особа з інвалідністю (введення вакантної посади у листопаді 2023 року не могло забезпечити працевлаштування особи з інвалідністю на термін не менше 6 місяців)., тобто працювала у 2023 році лише 2 місяці, в той час, коли відповідно до листів Мінсоцполітики від 26.03.2007, від 27.01.2009 № 1/6-30/06 норми щодо працевлаштування осіб з інвалідністю будуть вважатися виконаними, якщо інвалід пропрацював на підприємстві 6 місяців звітного року, а дані табельного обліку використання робочого часу працівника відповідатимуть цим шести місяцям звітного року згідно з п. 3.2 ч.2 Інструкції зі статистики кількості працівників, затвердженої наказом Держкомстату від 28.09.2005 року №286.
Ані Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», ні інші нормативно-правові акти, якими регламентовано спірні правовідносини, не містять поняття «часткове» виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, а відтак, вважаємо, що вказаний норматив може бути або виконаним, або ж ні, відтак висновок суду виконання ним нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю не заслуговує на увагу.
Відповідачем протягом 2023 року до центру зайнятості не подавалася звітність за формою №3-ПН інформація про попит на робочу силу (вакансії). Отже, відповідач не виконав обов'язок по здійсненню заходів зі створення робочих місць для осіб з інвалідністю, покладений на нього законодавством повною мірою. Зокрема, не створив робочі місця для осіб з інвалідністю, не інформував центр зайнятості про наявність вакансії на підприємстві для осіб з інвалідністю. За вказаних обставин, відповідачем не були виконані вимоги Закону №875-ХІІ щодо вжиття заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю. Таким чином, відповідач не виконав вимоги Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» щодо забезпечення працевлаштування однієї особи з інвалідністю у 2023 році.
Оскільки відповідач не вжив усіх можливих заходів для недопущення правопорушення, встановлені законом підстави для звільнення відповідача від сплати АГС та пені в даному випадку є неприпустимі.
Тобто, відповідач не надав доказів здійснення усіх залежних від нього заходів для виконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, а саме щодо працевлаштування 1 особи з інвалідністю. В даному випадку до застосування належать положення Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», які є спеціальними стосовно захисту прав осіб з інвалідністю, зокрема виконання встановлених нормативів їх працевлаштування роботодавцями.
Апелянт просив скасувати рішення Волинського окружного адміністративного суду від 18.07.2024 у справі № 140/4439/24 та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю у справі № 140/4439/24 за позовом Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені в загальній сумі 38139,55 грн.
Відповідач скористався правом подання відзиву на апеляційну скаргу, в якому, зокрема, зазначив, що підприємець зробив поденний розрахунок середньооблікової чисельності працівників за 2023 рік, згідно якого середня кількість працівників за 2023 рік становить 7,214 на місяць.
Отже, з урахуванням приписів Інструкції зі статистики кількості працівників, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 28.09.2005 №286, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 30.11.2005 за № 1442/11722, середньооблікова кількість штатних працівників у ФОП ОСОБА_1 в 2023 році не перевищувала 8 осіб на місяць. У відповідача, з огляду на середньооблікову чисельність штатних працівників за 2023 рік у кількості менше 8 осіб, відсутній обов'язок створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю та до ФОП ОСОБА_1 , не можуть бути застосовані адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2023 році згідно із частиною першою статті 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні».
Отже, судом першої інстанції вірно зроблено висновок, що обов'язок щодо виконання нормативу робочих місць для працевлаштування однієї особи з інвалідністю відповідно до приписів частини першої статті 19 Закону № 875-ХІІ у відповідача виник з листопада 2023 року. Працевлаштування вказаної особи у листопаді 2023 року ФОП ОСОБА_2 відображено у Податковому розрахунку за IV квартал 2023 року (графа 102). За таких підстав, виконання ФОП ОСОБА_1 свого обов'язку щодо працевлаштування особи з інвалідністю на роботу з того моменту, з якого у неї виник цей обов'язок, виключає обставини для застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій та нарахування пені.
Крім того, відповідач стверджує, що суд першої інстанції не здійснив розподіл судових витрат, а саме не стягнув з позивача в користь відповідача витрати на правничу допомогу, які він поніс у зв'язку із розглядом справи, тому вважає, що це має бути враховано судом апеляційної інстанції.
Відповідач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції, - без змін.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справа розглядається у порядку письмового провадження.
Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення поданої апеляційної скарги, виходячи із такого.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки ФОП ОСОБА_1 з листопада 2023 року працевлаштовано 1 особу з інвалідністю, тобто з моменту коли у неї виник такий обов'язок, тому до відповідача не можуть бути застосовані адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2023 році згідно із частиною першою статті 20 Закону №875-ХІІ, у зв'язку з чим у задоволенні позову необхідно відмовити повністю.
Розглядаючи спір, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, що відповідно до витягу з централізованого банку даних з проблем інвалідності (ЦБІ), наданого Пенсійним фондом України Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, середньооблікова кількість штатних працівників ФОП ОСОБА_1 у 2023 році становить 8 працівників, а осіб з інвалідністю у вказаний період - 0 (а.с.8).
Відповідно до розрахунку сум адміністративно-господарських санкцій, що підлягають сплаті у зв'язку з невиконанням нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за 2023 рік, норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю для ФОП ОСОБА_1 становить 1 особа. За недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю позивачем нараховано відповідачу адміністративно-господарські санкції в сумі 37987,63 грн, виходячи з розміру середньорічної заробітної плати (75975,25 грн) (а.с.4).
У зв'язку з несплатою відповідачем адміністративно-господарських санкцій у встановлений термін відповідачу нарахована пеня в сумі 151,92 грн (8 днів) (а.с.4).
Згідно з квитанцією від 07.03.2024, позивач надіслав відповідачу розрахунок сум адміністративно-господарських санкцій, що підлягають сплаті у зв'язку з невиконанням нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за 2023 рік.
Оскільки відповідач не вжив усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення, яке полягає у незабезпеченні середньооблікової чисельності працюючих осіб з інвалідністю відповідно до установленого нормативу у 2023 року, а тому на виконання своїх повноважень Волинське обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю звернулося із цим позовом до суду.
Надаючи правову оцінку правильності вирішення судом першої інстанції даного публічно-правового спору оскаржуваним рішенням та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.
Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантії для них щодо рівних з усіма іншими громадянами можливостей для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами визначає Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21.03.1991 №875-XII (далі Закон №875-XII).
Відповідно до частини першої, третьої статті 18 Закону №875-ХІІ забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
За змістом статті 18-1 Закону №875-ХІІ пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.
Частинами першою, другою статті 19 Закону №875-ХІІ встановлено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Згідно з статтею 20 Закону №875-ХІІ встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
Сплату адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів).
Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону.
Відповідно до частини першої, другої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Зі змісту частини другої статті 218 Господарського кодексу України слідує, що вказана норма встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).
Отже, суб'єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.
Питання, пов'язані з обліком штатних працівників, регулюються Інструкцією зі статистики кількості працівників, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 28.09.2005 №286, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 30.11.2005 за № 1442/11722 (далі - Інструкція № 286), дія якої згідно із пунктом 1.1 поширюється на всі юридичні особи, їх філії, представництва та інші відокремлені підрозділи, а також на фізичних осіб - підприємців, які використовують найману працю.
Відповідно до пункту 3.2 та підпунктів 3.2.1, 3.2.2, 3.2.5 Інструкції № 286 середньооблікова кількість штатних працівників розраховується на підставі щоденних даних про облікову кількість штатних працівників, які повинні уточнюватись відповідно до наказів про прийом, переведення працівника на іншу роботу та припинення трудового договору. Облікова кількість штатних працівників за кожен день має відповідати даним табельного обліку використання робочого часу працівників, на підставі якого визначається кількість працівників, які з'явились або не з'явились на роботу. Середньооблікова кількість штатних працівників за місяць обчислюється шляхом підсумовування кількості штатних працівників облікового складу за кожний календарний день звітного місяця, тобто з 1 по 30 або 31 число (для лютого - по 28 або 29), включаючи вихідні, святкові та неробочі дні, і ділення одержаної суми на число календарних днів звітного місяця. Кількість штатних працівників облікового складу за вихідний, святковий і неробочий день приймається на рівні облікової кількості працівників за попередній робочий день. У випадку двох або більше вихідних чи святкових і неробочих днів підряд кількість штатних працівників облікового складу за кожний з цих днів приймається на рівні кількості працівників облікового складу за робочий день, що їм передував. При обчисленні середньооблікової кількості штатних працівників облікового складу враховуються всі категорії працівників облікового складу, зазначені у пунктах 2.4, 2.5 цієї Інструкції, крім працівників, які перебувають у відпустках у зв'язку з вагітністю та пологами або для догляду за дитиною до досягнення нею віку, передбаченого чинним законодавством або колективним договором підприємства, включаючи тих, які усиновили новонароджену дитину безпосередньо з пологового будинку (підпункти 2.5.8 - 2.5.9 Інструкції). Облік цих категорій працівників ведеться окремо. Середньооблікова кількість штатних працівників за період з початку року (у тому числі за квартал, півріччя, 9 місяців, рік) обчислюється шляхом підсумовування середньооблікової кількості штатних працівників за всі місяці роботи підприємства, що минули за період з початку року до звітного місяця включно, та ділення одержаної суми на кількість місяців у цьому періоді, тобто відповідно на 2, 3, 4, ... 12.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що згідно із звітними податковими розрахунками сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податків - фізичних осіб, і сум утриманого з них податку, а також сум нарахованого єдиного внеску за I- IV квартали 2023 року ФОП ОСОБА_1 , в розділі «Загальні показники підприємницької діяльності» в графі №101 зазначено, що середньооблікова кількість штатних працівників за вказані періоди становить: за І квартал 2023 року - 5+6+5 осіб (а.с.47-49), за ІІ квартал 2023 року - 6+6+6 (а.с.59-61), за ІІІ квартал 2023 року - 6+6+5 осіб (а.с.35-37); за IV квартал 2023 року - 14+15+15 осіб (а.с.21-23). В графі №102 вказано, що працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлено інвалідність становить за І-ІІІ квартал 2023 року - 0 осіб, за IV квартал 2023 року - 0+1+1 осіб.
Отже, середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу ФОП ОСОБА_1 у 2023 році становила 8 осіб ((5+6+5+6+6+6+6+6+5+14+15+15 /12), при цьому до листопада 2023 року середньооблікова чисельність штатних працівників становила 6,5 осіб ((5+6+5+6+6+6+6+6+5+14)/10).
Отже висновок суду першої інстанції про те, що обов'язок щодо виконання нормативу робочих місць для працевлаштування однієї особи з інвалідністю відповідно до приписів частини першої статті 19 Закону № 875-ХІІ у відповідача виник з листопада 2023 року, підтверджується письмовими доказами, що долучені до матеріалів цієї справи.
Працевлаштування вказаної особи у листопаді 2023 року ФОП ОСОБА_1 відображено у Податковому розрахунку за IV квартал 2023 року (графа 102).
Відповідні дані відображено і у відомості про нарахування заробітної плати за листопад 2023 року, що є додатком до податкового розрахунку сум доходу нарахованого (сплаченого) на користь платників податків - фізичних осіб, і сум утриманого з них податку, а також сум нарахованого єдиного внеску за 4 квартал, з 01.11.2023 працевлаштовано особу з інвалідністю ОСОБА_3 .
Отже, дійсно середньооблікова чисельність штатних працівників у ФОП ОСОБА_1 в 2023 році не перевищувала 8 осіб на місяць до листопада 2023 року.
За таких підстав, виконання ФОП ОСОБА_1 свого обов'язку щодо працевлаштування особи з інвалідністю на роботу з того моменту, з якого у неї виник цей обов'язок, виключає обставини для застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій та нарахування пені.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу (ч. 1 ст. 77 КАС України).
Відповідно до ч.1 ст. 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (статті 73 76 КАС України).
Крім цього, колегія суддів враховує, що відповідно до ч .2 ст. 79 КАС України, позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом із поданням позовної заяви.
Суд, вирішуючи даний спір, також відзначає, що згідно із ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до позиції Європейського суду з прав людини, висловленій, зокрема, у пар.45 рішення в справі «Бочаров проти України», пар.53 рішення в справі «Федорченко та Лозенко проти України», пар.43 рішення в справі «Кобець проти України», при оцінці доказів і вирішенні спору суду слід керуватися критерієм доведення поза розумним сумнівом. Тобто, встановлюючи істину в справі слід базуватися передусім на доказах, які належно, достовірно й достатньо підтверджують ті чи інші обставини таким чином, щоби не залишалося щодо них жодного обґрунтованого сумніву.
Отож, свої доводи позивач має підтвердити належними і допустимими доказами.
Своєю чергою, позивач не надав суду жодних доказів того, що вказані обставини враховані ним при обчисленні середньооблікової чисельності штатних працівників ФОП ОСОБА_1 за рік, як і не надано доказів того, що середньооблікова чисельність штатних працівників за 2023 рік у відповідача була такою, як зазначена в Розрахунку.
Таким чином, правильним є висновок суду першої інстанції, що позовні вимоги позивача є необґрунтованими і безпідставними, з огляду на що підстави для задоволення позову відсутні.
Також апеляційний суд зважає на покликання відповідача у справі щодо невирішення питання про стягнення судових витрат у виді витрат на професійну правничу допомогу, однак зауважує, що відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Своєю чергою відповідач просить залишити рішення суду першої інстанції без змін та апеляційної скарги ним у відповідній частині не подано.
При цьому апеляційний суд вправі змінити розподіл судових витрат, якщо суд апеляційної, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове (ч. 6 ст. 139 КАС України).
Відповідачу слід звернути увагу на те, що викладене є підставою для ухвалення додаткового рішення у порядку передбаченому ст. 252 КАС України.
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи нових переконливих доводів, які б були безпідставно залишені без розгляду судом першої інстанції.
Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Порушень норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було.
З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції, правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Відповідно до ст.139 КАС України судовий збір розподілу не підлягає.
Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,
апеляційну скаргу Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 18 липня 2024 року у справі №140/4439/24 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції лише у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Р. П. Сеник
судді Т. В. Онишкевич
Н. М. Судова-Хомюк