26 лютого 2025 року справа №320/31809/23
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Щавінського В.Р., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернулась до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області, та просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 з 01 липня 2023 року підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає в зоні гарантованого добровільного відселення в розмірі, визначеному статтею 39 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області провести із 01 липня 2023 року ОСОБА_1 нарахування та виплату підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає в зоні гарантованого добровільного відселення в розмірі, визначеному статтею 39 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що дорівнює двом мінімальним заробітним платам, згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 20.09.2023 відкрито провадження в адміністративній справі №320/318091/23 та вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що він є непрацюючим пенсіонером, особою постраждалим внаслідок Чорнобильської катастрофи, постійно проживає на території, що належить до зони гарантованого добровільного відселення. Позивач звернувся до відповідача з заявою про нарахування та виплату підвищення до пенсії, встановленого ст. 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 № 796-XII (далі - Закон № 796-XII), враховуючи Рішення Конституційного Суду України №6-р/2018. Проте, відповідач відмовив у нарахуванні та виплаті підвищення до пенсії, встановленого ст. 39 № 796-XII.
Позивач вважає, що відмовляючи їй у нарахуванні та виплаті підвищення до пенсії, встановленого ст. 39 Закону №796-XII Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області діяло всупереч нормам закону, нехтуючи Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018.
Відповідач правом подачі відзиву не скористався.
Розглянувши подані документи та матеріали, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
Позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_1 , виданим Радомишильським РВ ГУ МВС України в Житомирській області від 15.12.2000.
Позивач зареєстрований та проживає АДРЕСА_1 .
Згідно з постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23 липня 1991 р. №106 «Про організацію виконання постанов Верховної Ради Української РСР про порядок введення в дію законів Української РСР «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» та «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» смт Іванків. Київської області належить до зони гарантованого добровільного відселення.
Позивач звернувся до відповідача з заявою про нарахування та виплату підвищення до пенсії, встановленого ст. 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», враховуючи Рішення Конституційного Суду України №6-р/2018 у розмірі двох мінімальних заробітних плат, починаючи з 01.04.2023.
Однак, відповідач листом відмовив йому у нарахуванні та виплаті підвищення до пенсії, з урахуванням Рішення Конституційного Суду України №6-р/2018, встановленого ст. 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території зони гарантованого добровільного відселення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат, відповідно до статті 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", позивач звернувся з позовом до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.
Відповідно до положень статті 46 Основного Закону громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
За приписом пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
Такі положення щодо громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи врегульовані Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ (далі Закон України №796-ХІІ).
Частина 1 статті 39 цього Закону у редакції, чинній до 01 січня 2015 року, передбачала виплату громадянам, які працюють у зоні гарантованого добровільного відселення доплати у розмірі двох мінімальних заробітних плат. Право на таку ж доплату закріплювали положення частини 2 цієї ж правової норми для непрацюючих пенсіонерів, які проживають у такій зоні.
28 грудня 2014 року прийнято Закон України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" № 76-VIII (далі Закон України № 76-VІІІ), який набрав чинності 01 січня 2015 року, підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого внесено зміни до Закону України № 796-ХІІ шляхом виключення статей 31, 37, 39 та 45.
04 лютого 2016 року Верховною Радою України прийнято Закон України № 987-VIII, який згідно з розділом ІІ "Прикінцеві положення" набрав чинності з 01 січня 2016 року і включив до Закону України № 796-ХІІ статтю 39, яка передбачає виплату доплати виключно громадянам, які працюють у зоні відчуження та у розмірі, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону України № 76-VІІІ.
Конституційний Суд України у названому рішенні указав, що обмеження чи скасування Законом України № 76-VIII пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом України № 796-ХІІ, фактично є відмовою держави від її зобов'язань, передбачених статтею 16 Конституції України, у тому числі щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Приписи статті 3 Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність (частина 2), зобов'язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Отже, Закон України № 76-VIII у частині скасування або обмеження пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом України № 796-ХІІ, щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, суперечить положенню частини 2 статті 3 Конституції України, відповідно до якого держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
При цьому в рішенні Конституційного Суду України встановлено порядок його виконання щодо застосування статей 53 і 60 Закону України №796-ХІІ у редакціях, чинних до внесення змін Законом України № 76-VIII, проте застережень щодо порядку застосування статті 39 Закону України № 796-ХІІ вказане рішення не містить.
За результатами розгляду зразкової справи №240/4937/18 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року зазначила, що з 17 липня 2018 року відновила дію редакція статті 39 Закону України №796-ХІІ, яка була чинною до 01 січня 2015 року. Ця редакція статті за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено у редакції Закону України № 987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено із включенням статті 39 Законом України № 987-VIII.
Стаття 39 у редакції Закону України № 987-VIII, яка чинна з 01 січня 2016 року, врегульовує питання доплат виключно особам, які працюють у зоні відчуження. Однак редакція статті 39, яка була чинна до 01 січня 2015 року, врегульовувала питання здійснення доплат таким категоріям громадян: 1) особам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення (у зоні безумовного (обов'язкового) відселення, у зоні гарантованого добровільного відселення, у зоні посиленого радіоекологічного контролю); 2) непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях; 3) студентам, які там навчаються; 4) пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення; 5) громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів.
Відновлення дії попередньої редакції нормативно-правового акта статті 39 Закону України № 796-ХІІ до внесення змін Законом України №76-VIII спричиняє колізію правозастосування з огляду на чинність із 01 січня 2016 року статті 39 Закону України №796-ХІІ у редакції Закону України №987-VIII. І ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (статті 3, 8 Конституції України та стаття 6 Кодексу адміністративного судочинства України) в частині визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави, з урахуванням дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій, зумовленої фінансово-економічними можливостями для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, без порушення сутності відповідних прав.
Такий підхід до розуміння наслідків визнання неконституційними нормативно-правових актів (або окремих положень) та усунення колізії, що виникла внаслідок цього, забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України.
Отже, з моменту ухвалення Конституційним Судом України рішення від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону України № 796-ХІІ.
За таких обставин суд доходить до висновку, що бездіяльність відповідача щодо не проведення нарахування та виплати з 26.05.2023 позивачу доплати до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення, яка передбачена статтею 39 Закону України № 796-ХІІ у редакції, яка була чинною до 01 січня 2015 року, є протиправною.
Наведене обумовлює правові підстави для зобов'язання відповідача провести нарахування та виплату зазначеної доплати до пенсії позивачу з 01.04.2023.
Надаючи правову оцінку позовним вимогам в частині покладення на відповідача обов'язку здійснити відповідне підвищення до пенсії, виходячи із розміру 2 мінімальних заробітних плат, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Розглядаючи подання про розгляд Верховним Судом як зразкової справи №240/42082/21, колегія суддів в ухвалі від 24 травня 2022 року зазначила, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року, ухваленій за результатами розгляду зразкової справи №240/4937/18, висловлена правова позиція, згідно з якою позивач має право за рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 на щомісячне отримання підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат, як установлено статтею 39 Закону України №796-ХІІ.
Також колегія суддів звернула увагу, що відступу від вищенаведеної правової позиції суду не відбувалось, а процесуальний закон не наділяє такими повноваженнями суд першої інстанції, у тому числі й Верховний Суд, при розгляді ним справи як зразкової.
Наявність неоднакового застосування судами першої та/або апеляційної інстанцій норм матеріального права, ухвалення цими судами різних і суперечливих судових рішень у спорах окремої категорії, без врахування уже сформованої правової позиції Верховного Суду, не зумовлюють автоматичного і безумовного прийняття Верховним Судом справи до провадження як зразкової, і не визначені процесуальним законом як обов'язкові підстави для відкриття провадження у зразковій справі. Навпаки, такі обставини сприятимуть дублюванню вже сформованих правових позицій.
Як вбачається з постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року, ухваленої за результатами розгляду зразкової справи №240/4937/18, надаючи правову оцінку висновку суду першої інстанції про розмір підвищення, передбаченого статтею 39 Закону України №796-ХІІ, Суд зазначив про помилковість делегування права визначення такого Кабінету Міністрів України. Наведений висновок Суду обумовлений тим, що норма закону має вищий пріоритет над нормою підзаконного нормативно-правового акта.
Водночас, у цій справі, виходячи з доводів позивача, а також аргументів, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, суд приходить до висновку, що спірні правовідносини потребують оцінки судом застосування норм законів України № 796-ХІІ та №1774-VІІІ, зокрема, визначення розрахункової величини для проведення розрахунку доплати до пенсії непрацюючому пенсіонеру, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення.
Так, розглядаючи зразкову справу №240/4946/18 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 грудня 2019 року визнала помилковим висновок суду першої інстанції щодо обчислення розміру щомісячної грошової допомоги, передбаченої статтею 37 Закону України №796-ХІІ у відсотковому відношенні до мінімальної заробітної плати з наступних підстав.
01 січня 2017 року набрав чинності Закон України № 1774-VІІІ.
За змістом пункту 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону (у редакції, чинній на час прийняття рішення судом першої інстанції) мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року.
За результатами аналізу наведених положень Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що за загальним правилом дії норм права у часі, у зв'язку з набранням чинності Законом України № 1774-VІІІ, яким установлено розрахункову величину для визначення посадових окладів, заробітної плати працівників та інших виплат і заборонено застосовувати мінімальну заробітну плату після набрання чинності цим Законом, положення статті 37 Закону України №796-XII щодо обчислення щомісячної грошової допомоги у процентному співвідношенні до мінімальної заробітної плати застосуванню не підлягають.
Наведений висновок обумовив зміну рішення Верховного Суду в частині слів "мінімальної заробітної плати, встановленої законом про Державний бюджет України на відповідний рік" на слова та цифри "прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня календарного року".
Така ж правова позиція висвітлена у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.04.2024 по справі 240/19227/21, відповідно до якої норма пункту 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1774-VIIІ (в частині інших виплат, щодо яких не застосовується мінімальна заробітна плата як розрахункова величина) поширюється на підвищення (доплату) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, а відтак розмір підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ (у редакції, яка діяла до 01.01.2015) встановлюється із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року, а не мінімальної заробітної плати.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача провести нарахування і виплату позивачу доплати до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення, яка передбачена статтею 39 Закону України №796-ХІІ, підлягають частковому задоволенню шляхом зобов'язання нарахувати і виплатити таку доплату в розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, який встановлено на 01 січня календарного року, починаючи з 01.07.2023.
Такий висновок суду не протирічить положенням статті 71 Закону України №796-ХІІ.
Зазначеною правовою нормою закріплено, що дія положень цього Закону не може призупинятися іншими законами, крім законів про внесення змін до цього Закону.
Однак, положення пункту 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України № 1774-VІІІ визначають нову розрахункову величину, яка підлягає застосуванню під час реалізації положень статті 39 Закону України №796-ХІІ, що не має своїм правовим наслідком призупинення дії такої.
Аналогічний підхід застосовано Верховним Судом під час розгляду зразкової справи №200/9195/19-а, з яким погодилась Велика Палата Верховного Суду.
Так, у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду названої справи зазначено, що Законом України № 1774-VІІІ змінено підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати працівників, а також інших виплат (наприклад, для розрахунку розміру плати за надання адміністративних послуг, у колективних договорах та угодах усіх рівнів). Тобто цим Законом запроваджено нову розрахункову величину для визначення розмірів тих чи інших виплат шляхом заміни мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум.
Аналогічна позиція викладена у постановах Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2022 року у справі №320/3839/21 та від 14.11.2013 №320/17681/23.
Крім того, згідно позиції Верховного Суду у зразковій справі №240/4946/18, право на доплату в розмірі, визначеному статтею 39 Закону № 796-XII, для непрацюючих пенсіонерів, які проживають на території радіоактивного забруднення, не є абсолютним і може бути обмежене строком звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів.
Таким чином, позивач має право на щомісячне підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, установленим на 1 січня відповідного календарного року, а не двом мінімальним заробітним платам.
Згідно з частинами 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем, як суб'єктом владних повноважень не було доведено в судовому порядку належними та допустимими доказами правомірність не проведення нарахування та виплати позивачу доплати до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, а тому позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до оригіналу квитанції позивачем сплачено судовий збір у розмірі 1073,60 грн.
Зважаючи на задоволення позовних вимог, понесені позивачем судові витрати у виді сплаченого судового збору на суму 1073,60 грн, підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області.
Керуючись ст. ст. 9, 14, 72-78, 90, 139, 143, 242-246, 251, 255, 291 КАС України, суд,-
1. Адміністративний позов задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 року № 796-XII у редакції, яка була чинна до 01 січня 2015 року, починаючи з 01.07.2023.
3. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області провести нарахування та виплату ОСОБА_1 підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення, визначеного статтею 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 року № 796-XII у редакції, яка була чинна до 01 січня 2015 року, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року, починаючи з 01.07.2023, з урахуванням здійснених виплат.
4. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
5. Стягнути із Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області судовий збір 1073,60 грн. на користь ОСОБА_1 .
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Щавінський В.Р.