27 лютого 2025 року м. Житомир справа № 240/24095/24
категорія 106030000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Шувалова Т.О., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Житомирська виправна колонія (№4)" про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
До Житомирського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовом до Державної установи "Житомирська виправна колонія (№4)" про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії, у якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність Державної установи "Житомирська виправна колонія (№4)" щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку час затримки розрахунку при звільненні та щодо невиплати компенсації втрати частини доходу за час затримки виплати грошового забезпечення;
- зобов'язати Державну установу "Житомирська виправна колонія (№4)" нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за 809 днів затримки повного розрахунку при звільненні за період з 02.09.2022 по 18.11.2024 включно, обчислений шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на кількість днів затримки виплати розрахунку при звільненні;
- зобов'язати Державну установу "Житомирська виправна колонія (№4)" нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходу у зв'язку із порушенням строків їх виплати на суму несвоєчасно виплаченого грошового забезпечення 32 828,61 грн за весь час затримки виплати - за період з 06.05.2021 по день фактичної виплати 19.11.2024.
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він з 06.05.2021 по 01.09.2022 проходив службу у Державній установі "Житомирська виправна колонія (№4)". На виконання рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 08.04.2024 у справі № 240/1588/24 відповідачем здійснено перерахунок та виплату грошового забезпечення. Проте, як зауважує позивач відповідачем не виплачено на його користь компенсацію втрати частини доходів за час затримки розрахунку відповідачем та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, що слугувало підставою для звернення до суду з цим позовом.
Відповідач надав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що відносини військової служби (трудові відносини) з позивачем припинені 02.09.2022. Затримка виплат боргу за рішенням суду не має жодного відношення до розрахунків по заробітній платі та, тим більше, не є втратою частини доходу з врахуванням фактичного припинення трудових відносин. Розрахунок з відповідачем на виконання рішення суду проведений в повному обсязі відповідно до вимог діючого законодавства. Відповідач, посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, зазначив, що суд може застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи і середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку.
Щодо компенсації втрати доходів, відповідач зазначає, що законодавцем передбачене обов'язкове досудове врегулювання спору у правовідносинах щодо виплати компенсації втрати частини доходів, шляхом подання відповідної заяви до уповноваженого органу, та виключно відмову останнього за наслідком розгляду такого звернення особа може оскаржити у судовому порядку. Доказів отримання письмової відмови від відповідача за наслідками розгляду відповідної заяви в межах строків, визначених Законом України «Про звернення громадян» щодо виплати саме компенсації втрати частини доходів для досудового врегулювання спору, виключно яку позивач може оскаржити у судовому порядку, до матеріалів позовної заяви не надано.
На підставі викладеного, просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2024 року позов прийнято до провадження, призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та визначено відповідачу строк для подання відзиву на позов.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення на нього, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи, суд встановив наступне.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , з 06.05.2021 призначений на посаду молодшого інспектора-кінолога відділу охорони Державної установи «Житомирська виправна колонія (№4), що підтверджується наказом Державної установи «Житомирська виправна колонія (№4) від 06.05.2021 № 53/к-21.
Відповідно до наказу Державної установи «Житомирська виправна колонія (№4) від 01.09.2022 №106/к-22 позивача згідно Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та Закону України «Про Національну поліцію» звільнено за пунктом 7 частини 1 статті 77 (за власним бажанням) 01.09.2024.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 08.04.2024, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 01.10.2024, у справі № 240/1588/24 адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної установи "Житомирська виправна колонія (№4") про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії задоволено.
Визнано протиправною бездіяльність Державної установи "Житомирська виправна колонія (№4)", яка полягає у незастосуванні пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" в редакції чинній з 29.01.2020 року при обчисленні ОСОБА_1 в період з 06.05.2021 по 01.09.2022 включно розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, а саме не визначення розміру посадового окладу та окладу за військове звання шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 14 вказаної постанови.
Зобов'язано Державну установу "Житомирська виправна колонія (№4)" здійснити ОСОБА_1 перерахунок з 06.05.2021 по 01.09.2022 включно належні з урахуванням проведених раніше виплат суми грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення, грошової компенсації за невикористані дні щорічної оплачуваної відпустки у зв'язку зі звільненням з військової служби, обчислених із розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених з урахуванням пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" в редакції чинній з 29.01.2020 року шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, а саме встановленого Законом України від 15.12.2020 року №1082-IX «Про Державний бюджет України на 2021 рік» на 01.01.2021 року, Законом України від 02.12.2021 року №1928-ІХ «Про Державний бюджет України на 2022 рік» на 01.01.2022 року, на відповідні тарифні коефіцієнти та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум.
На виконання зазначеного рішення суду, відповідачем здійснено перерахунок та виплату грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення, грошової компенсації за невикористані дні щорічної оплачуваної відпустки у загальному розмірі 32 828,61 грн, що підтверджується скріном з банку від 19.11.2024.
Ця обставина не є спірною між сторонами.
21.11.2024 позивач засобами АТ «Укрпошта» звернувся до відповідача із заявою про виплату йому компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що підтверджується повідомленням про поштове відправлення.
Листом від 29.11.2024 № 5/4/4-6807 відповідач відмовив позивачу у виплаті йому компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Як убачається з довідки, наданої відповідачем на виконання ухвали суду, середнє грошове забезпечення позивача за 1 день складає 236,18 грн.
На думку позивача, відповідач в порушення статті 117 КЗпП України не провів з ним повного розрахунку за затримку виплати належних йому сум та не виплатив компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
Отже, позивач вважає вказані дії відповідача протиправними і такими, що порушують його конституційні права, у зв'язку з чим звернувся до суду з даним позовом. Надаючи правову оцінку відносинам, які склались між сторонами, суд виходить з наступного.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до вимог статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ (далі - Закон № 2011-ХІІ) соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів.
Положеннями статті 1-2 Закону передбачено, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до частини першої статті 9 зазначеного Закону держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює за кріплення кваліфікованих військових кадрів.
Щодо наявності підстав для виплати позивачу компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, суд зазначає наступне.
Приписами статті 1, статті 2 Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050-III) установлено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, заробітна плата (грошове забезпечення).
Згідно зі статтею 4 Закону № 2050-III виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 (далі - Порядок № 159).
Згідно з п. 4 Порядку № 159 установлено, що сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу. При цьому індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається. Щомісячні індекси споживчих цін публікуються Держстатом.
У Порядку № 159 наведені приклади обчислення суми компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, з яких випливає, що певний день виплати грошового доходу (грошового забезпечення у спірних правовідносинах) не впливає на розмір компенсації, оскільки така компенсація розраховується із застосуванням індексу споживчих без урахування місяця виплати грошового доходу.
Основною умовою для виплати громадянину передбаченої статтею 2 Закону №2050-III компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів. При цьому компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення (Постанова Верховного Суду від 4 травня 2022 року у справі № 200/14472/19-а).
Одночасно суд ураховує, що згідно зі статтею 7 Закону № 2050-ІІІ відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку. Відповідальність власника або уповноваженого ним органу (особи) за несвоєчасну виплату доходів визначається відповідно до законодавства.
У постанові Верховного Суду в складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 2 квітня 2024 року у справі № 560/8194/20 зазначено наступне: «30. При цьому норми Закону № 2050-ІІІ і Порядку № 159 не покладають на особу, якій несвоєчасно виплатили компенсацію втрати частини доходів, обов'язку додатково звертатися до органу Пенсійного фонду України за виплатою такої компенсації.
Аналіз норм статей 1, 2, 4 Закону № 2050-ІІІ та Порядку № 159 свідчить, що ними фактично встановлено (визначено) обов'язок відповідного підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання (у цьому випадку - органу Пенсійного фонду України) у разі порушення встановлених строків виплати доходу (в тому числі пенсії) громадянам провести їх компенсацію (нарахувати та виплатити) у добровільному порядку в тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості з перерахованої пенсії.
Крім того, Судова палата вважає, що відмова відповідача у виплаті компенсації громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати у розумінні статті 7 Закону №2050-ІІІ не обов'язково має висловлюватися через ухвалення окремого акта індивідуальної дії, оскільки це не передбачено законодавством.
Зазначену норму варто тлумачити у її системному зв'язку з нормами статей 2-4 Закону № 2050-ІІІ, які визначають, що компенсація втрати частини доходів через порушення строку їх виплати повинна нараховуватись, у цій справі органами Пенсійного фонду України, у місяці, в якому проведено виплату заборгованості. Відповідно невиплата компенсації у вказаний період свідчить про відмову виплатити таку згідно із Законом № 2050-ІІІ і не потребує оформлення відмови окремим рішенням».
Суд зазначає, що виплата сум грошового забезпечення відбулася після виконання рішення суду у справі № 240/1588/24, проте виплата компенсації на вид доходу, передбачений статтею 2 Закону № 2050-ІІІ, відповідачем не здійснена, тому суд доходить висновку, що позивач має право на компенсацію втрати частини доходів.
Разом з цим, відповідно до п. 4 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого Наказом Міністерства оборони України від 7 червня 2018 року № 260, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 (далі - Порядок № 260) визначено, що грошове забезпечення військовослужбовців із числа осіб офіцерського складу, в тому числі слухачів (ад'юнктів, докторантів), рядового, сержантського та старшинського складу (крім військовослужбовців строкової служби), включає, зокрема, одноразові грошові допомоги після укладення першого контракту, для оздоровлення, для вирішення соціально-побутових питань, у разі звільнення з військової служби.
Отже, грошова допомога на оздоровлення має разовий характер, а тому вона не належить до виплат, на які нараховується компенсація відповідно до Закону № 2050-III.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суми грошової допомоги на оздоровлення за період з 06.05.2021 по 01.09.2022 за весь час затримки виплати.
З таких обставин, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог щодо зобов'язання нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати у період з 06.05.2021 по 01.09.2022 включно несвоєчасно виплаченого грошового забезпечення, грошової компенсації за невикористані дні щорічної оплачуваної відпустки, за період з 06.05.2021 по день фактичної виплати - 19.11.2024.
Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає таке.
Частиною третьою статті 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 року № 2232-XII передбачено, що закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Згідно з п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Суд зауважує, що чинним спеціальним законодавством не врегульовано питання щодо виплати середнього заробітку або компенсації за час затримки розрахунку при звільненні.
Разом з тим, строки проведення розрахунку при звільненні, а також відповідальність за недотримання вказаних строків передбачені положеннями статей 116 і 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
У тих правовідносинах, що є предметом розгляду даної справи, за загальним правилом, пріоритетними є саме норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах таких положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 26.06.2019 у справі № 826/15235/16, від 31.10.2019 у справі № 2340/4192/18, від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17, від 15.07.2020 у справі № 824/144/16-а, від 05.08.2020 у справі № 826/20350/16, від 24.12.2020 у справі № 340/401/20, від 28.01.2021 у справі № 240/11214/19 та інших.
З огляду на викладене, положення статей 116 та 117 КЗпП України у даному випадку є повністю застосовними до спірних правовідносин.
Суд зазначає, що норми матеріального права (у тому числі положення КЗпП України), з огляду на дату звільнення позивача (01.09.2022) та дату проведення з ним відповідачем повного розрахунку на виконання рішення суду від 08.04.2024 у справі № 240/1588/24 (19.11.2024), застосовуються судом у даному рішенні в редакції, яка була чинна в період існування спірних у цій справі правовідносин.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна і додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, які були нараховані працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Як зазначається Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, під «належними звільненому працівникові сумами» слід розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем.
Отже, вказаними вище нормами КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У випадку невиконання такого обов'язку настає відповідальність, яка передбачена статтею 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, у тому числі захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, що необхідний для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником стосовно своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням роботодавцем свого обов'язку.
Водночас, за редакцією статті 117 КЗпП України, яка діяла станом на дату фактичного проведення відповідачем розрахунку на виконання рішення суду від 08.04.2022 у справі № 240/1588/24 (тобто станом на 19.11.2024), час затримки розрахунку при звільненні, що підлягає оплаті середнім заробітком, був обмежений шістьма місяцями.
Оскільки на дату фактичного розрахунку, проведеного на виконання судового рішення, як і на дату звернення до суду з цим адміністративним позовом, положення статті 117 КЗпП України передбачали обмеження часу затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, 6-місячним строком, при вирішенні даного спору суд застосовує редакцію статті 117 КЗпП України у чинній на дату фактичного розрахунку редакції.
Аналогічні висновки були наведені Верховним Судом у постанові від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22.
Як зауважив Верховний Суд у даній постанові, з посиланням на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, який спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
Конституційним Судом України у рішенні від 22.02.2012 у справі № 4-рп/2012 зазначено, що роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, які належать працівнику від підприємства, установи, організації, у строки, передбачені у статті 116 КЗпП України, а саме - в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. При цьому непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівнику його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
У даному рішенні Конституційний Суд України зауважив, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, тож працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення цього правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Таким чином, Конституційний Суд України визначив, що для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення із цим працівником остаточного розрахунку.
Отже, виходячи із системного аналізу положень статей 116, 117, 233 КЗпП України, а також враховуючи рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 у справі № 4-рп/2012 та правові позиції Великої Палати Верховного Суду, наведені вище, можна дійти висновку, що з моменту звільнення у роботодавця виникає обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити працівникові всі суми, що йому належать, і у випадку, коли роботодавець не виконує цей обов'язок, він вчиняє триваюче правопорушення, відповідальність за яке установлена положеннями статті 117 КЗпП України. Припиненням такого правопорушення є проведення фактичного розрахунку, реальне виконання цього обов'язку (виплата всіх сум, що належать звільненому працівнику). Лише після проведення фактичного розрахунку (після виплати всіх сум, що належать звільненому працівникові) починається перебіг строку, визначеного статтею 233 КЗпП України.
Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд у постанові від 12.08.2020 у справі № 400/3151/19.
Судом відхиляються аргументи відповідача з приводу того, що право на перерахунок грошового забезпечення у належному розмірі, грошової допомоги на оздоровлення, грошової компенсації за невикористані відпустки виникло у позивача лише після прийняття судом рішення від 08.04.2024 у справі № 240/1588/24 та набрання цим рішенням суду законної сили, та з приводу відсутності вини відповідача у невиплаті позивачу компенсації за невикористані відпустки за попередні роки як хибні, з огляду на таке.
Право позивача на перерахунок та виплату грошового забезпечення у належному розмірі, грошової допомоги на оздоровлення, грошової компенсації за невикористані відпустки за попередні роки виникло не з рішення суду, а у день його звільнення - 01.09.2022, на підставі положень статті 116 КЗпП України («...виплата всіх сум, що належать йому...»). При цьому рішенням суду від 08.04.2024 у справі № 240/1588/24 було встановлено факт непроведення повного розрахунку відповідача із позивачем саме в день його звільнення.
Питання про обчислення середнього заробітку (середньої заробітної плати) унормовані Порядком обчислення середньої заробітної плати, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).
Згідно з абзацом 1 пункту 2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Абзацом 2 пункту 2 Порядку № 100 передбачено, що працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку. При цьому в разі, якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.
Відповідно до змісту абзацу 3 пункту 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з положеннями пункту 5 Порядку № 100 установлено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи саме з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Відповідно до абзацу 1 пункту 8 Порядку № 100 передбачено, що нарахування виплат, які обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у передбачених чинним законодавством випадках - на число календарних днів за цей період.
Згідно з абзацом 2 пункту 8 Порядку № 100 визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати за два місяці, виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, середньоденна заробітна плата визначається шляхом ділення суми, розрахованої відповідно до абзацу п'ятого пункту 4 цього Порядку, на число робочих днів за останні два календарні місяці, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, згідно з графіком підприємства, установи, організації.
Абзацом 3 пункту 8 Порядку № 100 установлено, що у разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
Судом встановлено, що фактично повний розрахунок при звільненні з позивачем на виконання рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 08.04.2024 у справі № 240/1588/24 було здійснено відповідачем 19.11.2024 шляхом зарахування на особистий рахунок позивача грошових коштів у розмірі 32 828,61 грн (призначення платежу - перерахування коштів згідно рішення суду по справі № 240/1588/24).
Зазначена сума перерахунку грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення та грошової компенсації за невикористані дні відпустки позивачем не оспорюється.
Як вказує позивач та не заперечує відповідач, при перерахунку та виплаті грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення та грошової компенсації за невикористані дні відпустки на виконання рішення суду від 08.04.2024 у справі № 240/1588/24 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні нараховано та виплачено не було.
Згідно з наданою відповідачем довідкою середньоденне грошове забезпечення позивача становить 236,18 грн.
Отже, сума середнього заробітку за час затримки виплат складає 42 984,76 грн (236,18 грн х 182 днів затримки) за період з 02.09.2022 (наступного дня після звільнення) по 02.03.2023 (з урахуванням припису чинної редакції статті 117 КЗпП України якою законодавець обмежив виплату 6 місяцями) по заборгованості, виплата якої здійснена 19.11.2024.
Таким чином, приймаючи до уваги наведене, суд доходить висновку про те, що відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тому позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, про яку вказує відповідач.
Обґрунтовуючи свою позицію в цій частині, відповідач посилається на висновки, які були викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц.
Суд зауважує, що позивача звільнено зі служби 01.09.2022, а повний розрахунок з ним на виконання рішення суду від 08.04.2024 у справі № 240/1588/24 проведений відповідачем 19.11.2024.
Як на момент звільнення позивача зі служби, так і на момент проведення з ним повного розрахунку на виконання рішення суду від 08.04.2024 у справі № 240/1588/24, стаття 117 КЗпП України діяла у редакції, яка передбачала обмеження виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні 6-ма місяцями.
Така редакція норми статті 117 КЗпП України діяла з 19.07.2022.
До 19.07.2022 редакція норми статті 117 КЗпП України не містила обмежень щодо строку виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Правова позиція щодо можливості зменшення судом суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, за наявності переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець, і сумою середнього заробітку за час затримки розрахунку, була сформована Верховним Судом за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин, коли стаття 117 КЗпП України не містила обмежень щодо строку виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Тобто зменшення судом суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні із застосуванням принципу співмірності (за наявності істотного дисбалансу між сумою коштів, яку прострочив роботодавець, і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати) є можливим лише щодо правовідносин, які мали місце до 19.07.2022.
До правовідносин, які мали місце після 19.07.2022, коли стаття 117 КЗпП України містила обмеження виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні 6-ма місяцями, застосовувати сформовану практику Верховного Суду щодо пропорційності та співмірності стягнутої суми, є недоречним, з огляду на те, що вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.
Правову позицію аналогічного змісту було викладено Верховним Судом у постановах від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22, від 30.11.2023 у справі № 380/19103/22, від 29.01.2024 у справі № 560/9586/22, від 15.02.2024 у справі № 420/11416/23, від 23.05.2024 у справі № 200/2048/23, тощо.
Враховуючи наведене, приймаючи до уваги дату звільнення позивача, дату проведення з ним відповідачем повного розрахунку на виконання рішення суду від 08.04.2024 у справі № 240/1588/24, чинну в період існування спірних правовідносин редакцію статті 117 КЗпП України та висновки Верховного Суду, в даному випадку у суду відсутні підстави для зменшення розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову та стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02.09.2022 по 02.03.2023 у розмірі 42 984,76 грн.
Що стосується обраного позивачем способу захисту порушених прав.
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, якою передбачено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Пунктом 10 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з обранням належного способу захисту порушених прав позивача, яким, на думку суду, є саме стягнення з відповідача середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, а не зобов'язання виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов'язаний оцінити, виконуючи свої зобов'язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
За практикою Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.1994, Серія A, № 303-A, параграф 29). Водночас, відповідь суду повинна бути достатньо детальною для відповіді на основні (суттєві) аргументи сторін.
Згідно з частинами першою, другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
На підставі викладеного вище, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.
На підставі положень частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України судовий збір підлягає відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
вирішив:
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Державної установи "Житомирська виправна колонія (№4)" (просп. Незалежності, 172, м. Житомир, Житомирська область, 10001, ЄДРПОУ: 08563323) про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Державної установи "Житомирська виправна колонія (№4)" щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку час затримки розрахунку при звільненні та щодо невиплати компенсації втрати частини доходу за час затримки виплати грошового забезпечення.
Зобов'язати Державну установу "Житомирська виправна колонія (№4)" нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати у період з 06.05.2021 по 01.09.2022 включно несвоєчасно виплаченого грошового забезпечення, грошової компенсації за невикористані дні щорічної оплачуваної відпустки, за період з 06.05.2021 по день фактичної виплати - 19.11.2024.
Стягнути з Державної установи "Житомирська виправна колонія (№4)" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02.09.2022 - 02.03.2023 у розмірі 42 984 (сорок дві тисячі дев'ятсот вісімдесят чотири) грн 76 коп з відрахуванням з такої суми податків, зборів та інших обов'язкових платежів.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної установи "Житомирська виправна колонія (№4)" на користь ОСОБА_1 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 копійок судового збору.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Повне судове рішення складено та підписано 27 лютого 2025 р.
Суддя Т.О. Шувалова