27.02.25
22-ц/812/223/25
Справа №477/1340/23
Провадження № 22-ц/812/223/25
Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.
Іменем України
25 лютого 2025 року м. Миколаїв
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого - Яворської Ж.М.,
суддів: Базовкіної Т.М., Царюк Л.М.,
із секретарем судового засідання - Колосовою О.М.,
за участі позивача - ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження
апеляційну скаргу
ОСОБА_2
на рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 01 листопада 2024 року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Полішко В.В., дата складання повного текст не вказана, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики
У червні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.
Обґрунтовуючи позовні вимоги вказував, що між ним та ОСОБА_2 в 2020 році був укладений Договір позики (далі - Договір), згідно з яким він передав ОСОБА_2 у борг 30000 доларів США.
Відповідно до Договору, відповідач зобов'язався повернути борг у повному обсязі в строк до кінця 2020 року. Договір підписаний сторонами, тобто були узгоджені всі його умови.
Факт отримання відповідачем грошових коштів у сумі 30000 доларів США підтверджується розпискою наданою ОСОБА_2
19 травня 2023 року на адресу ОСОБА_2 була направлена претензія про повернення боргу, але відповідачем взяті на себе зобов'язання не виконані.
На сьогодні борг не повернуто, відповідач ухиляється від виконання взятих на себе зобов'язань.
Враховуючи вищевикладене позивач просить стягнути з ОСОБА_2 на його користь 30000 доларів США.
Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 01 листопада 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за Договором позики грошових коштів від 2020 року у сумі 30000 доларів США, що еквівалентно 1108500 грн. 00 коп., судовий збір у сумі: 11085 грн. 00 коп. за подання позову, 1073 грн. 60 коп. за подання заяви про забезпечення позову та витрати на правничу допомогу у сумі 10 000 грн. 00 коп.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції дійшов висновку, що між сторонами було укладено договір позики, ними дотримано вимоги про письмову форму правочину. Однак відповідач неналежно виконує своїх зобов'язань щодо повернення боргу, що є підставою для стягнення коштів.
Не погоджуючись із таким рішенням суду першої інстанції відповідач подав на нього апеляційну скаргу та вказував, що оскаржуване рішення є незаконним, оскільки судом неповно та неправильно встановлені обставин, які мають значення для справи, а тому просив про його скасування та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Так, зазначав, що суд першої інстанції обґрунтовує висновки тим, що розписка написана відповідачем по своїй суті свідчить про отримання останнім в борг грошових коштів.
Проте такий висновок суду не відповідає дійсності, оскільки в момент написання відповідачем розписки, позивач не передавав відповідачу 30000 дол. США.
Зазначене також доводить, що борг відповідача у розмірі 30000 дол.США виник раніше, до написання відповідачем розписки із невстановлених судом першої інстанції можливих підстав.
Відповідач наголошує, що ніколи та у будь- який спосіб 30000 дол. США від позивача не отримував.
При яких обставинах (дата, час, місце, присутність третіх осіб та можливе інше) відбувалась ймовірна передача позивачем та отримання відповідачем 30000 дол.США, без оформлення про це саме розписки, судом першої інстанції не встановлювалось.
Обставини справи, а саме зміст розписки, ні в якому ймовірному тлумаченні не містить інформації про те, що позивач безпосередньо передає, а відповідач отримує в борг гроші в розмірі 30000 дол. США.
Зміст розписки свідчить тільки про те, що відповідач зобов'язується повернути борг в розмірі 30000 дол. США.
Виникнення боргу могло відбуватись з будь- яких підстав або обставин, як приклад - завдання шкоди, не проведення розрахунку за придбану річ, невиконання робіт, в тому числі із помилковим сприйняттям відповідачем наявності боргу.
При цьому, правових або будь- яких фактичних підстав виникнення боргу розписка не містить, тому робити висновок, про те, що був укладений договір позики є хибним.
Доведені відповідачем дійсні правовідносини виникнення боргу судом першої інстанції не прийняті до уваги.
На підтвердження вище зазначеного, свідок ОСОБА_3 надав показання, що при ньому мало місце написання розписки, але передачі коштів розмірі 30000 дол. США не відбувалось.
З огляду на вищевикладені обставини, суд першої інстанції неповно та неправильно встановив обставини та зробив невірний висновок, який не відповідає дійсності щодо укладання договору позики між позивачем та відповідачем.
Також зазначає, що суд першої інстанції робить висновок, що зміст розписки про борг в сумі 30000 дол. США опосередковано підтверджує факт передачі позивачем та отримання відповідачем вказаних коштів.
Тлумачення терміну опосередковано визначає про факт не безпосередньої будь -якої дії, тобто відсутнє безпосереднє підтвердження.
Таке визначення судом першої інстанції об'єктивно обумовлено тим, що розписка не містить інформації про отримання відповідачем коштів розмірі 30000 дол. США.
Звертає увагу, що з огляду на судову практику та той факт, що розписка, яка написана відповідачем не свідчить про отримання ним коштів в розмірі 30000 дол. США, то відсутні докази укладання договору позики між позивачем та відповідачем.
У відзиві позивач просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Про дату, час та місце розгляду справи відповідач повідомлений належним чином, проте у судове засідання не з'явився, що в силу приписів частини 2 статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи за його відсутності.
У судовому засіданні позивач апеляційну скаргу не визнав, просив залишити її без задоволення, а судове рішення без змін.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, позивача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина 1 стаття 4 ЦПК України).
Згідно зі статтею 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до положень статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Таким вимогам закону оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає в повній мірі.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що ОСОБА_1 було видано ОСОБА_2 розписка, зі змісту якої вбачається, що останній зобов'язався повернути позивачеві борг у розмірі 30000 дол.США до кінця 2020 року ( а.с.127 оригінал).
Вищезазначена розписка була складена в присутності свідка ОСОБА_3 , який в судовому засіданні суду першої інстанції підтвердив те, що вказана розписка була написана власноруч відповідачем ОСОБА_2 без будь-якого примусу.
У вказаний у розписці строк відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання та борг не повернув.
19 травня 2023 року позивачем на адресу відповідача була направлена претензія щодо добровільного повернення коштів за Договором позики ( а.с.9).
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що між сторонами укладено договір позики грошових кошті з дотриманням письмові форми правочину та встановлено факт неналежного виконання відповідачем своїх зобов'язань щодо повернення боргу.
З таким висновком суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду погоджується у повному обсязі з огляду на наступне.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Розгляд справ судами має здійснюватися з дотриманням принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України),
Рішення суду повинне бути не просто формально законним і обґрунтованим, а й справедливим за своєю суттю.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи (позиція Верховного Суду, викладена у постанові від 17 листопада 2021 року в справі № 755/5684/18-ц).
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини (пункт перший частини другої статті 11 ЦК України).
У статті 509 ЦК України зазначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків (частини перша, друга статті 205 ЦК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, разом з тим після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Такі правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року в справі № 6-2789цс16 та підтримані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року в справі № 369/11450/19 (провадження № 61-10412св21) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. З метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Підстав відступити від таких висновків Верховний Суд не встановив».
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
За статтями 525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
У постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 756/8630/14-ц зазначено, що ЦК України не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається право підтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин. У разі якщо складається боргова розписка, це вже є доказом факту отримання грошових коштів, тому аргументація, що договір позики не є укладеним через відсутність факту передання грошових коштів за умови недоведеності протилежного, не відповідає нормам законодавства України. В цивільному праві при аналізі правової природи розписки у позикових відносинах йдеться про сурогати або замінники письмової форми правочину, які свідчать про додержання вимоги закону про письмову форму правочину.
Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов'язково зазначати слово «позика», адже ключовим є зміст цього документа. Отже, письмове застереження, яке складено окремо чи міститься в тексті договору, про завершену дію щодо передання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передання, а і є моментом виникнення зобов'язання за реальним договором позики.
Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення. Схожі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 08 квітня 2021 року у справі № 500/1755/17 (провадження № 61-1899св20).
При цьому відсутність назви документа такої як «розписка» або «договір» не створює перешкод для того, щоб дійти висновку щодо дійсності правової природи цього документа.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім, оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу за позикою, кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.
Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, та у постановах Верховного Суду: від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц, від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15, від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) вказано, що у частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку.
У справі, яка переглядається в розписці зазначено, що ОСОБА_2 зобов'язується повернути борг ОСОБА_1 до кінця 2020 року в розмірі 30000 дол. США.
Визнання у власноручно складеній ОСОБА_2 розписці свого обов'язку перед ОСОБА_1 з повернення боргу у відповідній сумі та у визначений у ній строк свідчить про отримання відповідачем від ОСОБА_1 вказаної суми коштів не пізніше дня складення цієї розписки.
Отже, розписка має всі необхідні дані (реквізити), які має містити договір позики (дані про позичальника та позикодавця, суму позики; дані про отримання позики та про обов'язок позичальника повернути позику в певний строк).
З огляду на викладене, розпискаОСОБА_2 підтверджує укладення договору позики між ним та ОСОБА_1 .
Оригінал розписки на час подання вказаного позову знаходився у позивача, що дає підстави для висновку про невиконання відповідачем обов'язку щодо повернення боргу.
Із змісту відзиву на позовну заяву вбачається, що відповідач факт складання розписки особисто не заперечує. Проте зазначав, що грошових коштів в день написання розписки від позивача він не отримував. Складання цієї розписки є наслідком інших спірних правовідносин.
Між тим, відповідачем при розгляді справи не спростована дійсність відповідного договору позики (розписки) або укладення цього правочину, у тому числі не доведено належними та допустимими доказами неотримання відповідачем від позивача коштів у розмірі 30000 дол. США.
Статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача без зазначення на ній про повернення оспорюваної суми, свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане. Така позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12 листопада 2020 року в справі № 154/3443/18.
Оскільки доказів виконання відповідачем грошового зобов'язання до суду не надано, борг позивачу не повернуто, позовні вимоги про стягнення заборгованості за договором позики є обґрунтованими. Відповідач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження недійсності чи факту неукладання договору позики. Розписка не містять посилань на будь-які інші правовідносини між сторонами.
Колегія суддів звертає увагу на те, що підписання боргової розписки відповідачем, за умови відсутності належних та допустимих доказів на спростування цих фактів, свідчить про укладення сторонами договору позики на зазначених у ній умовах, а також засвідчує отримання боржником від кредитора обумовленої цим договором суми грошових коштів.
Таким чином, судом першої інстанції правильно встановлено, що зміст розписки підтверджує, що між сторонами виникли відносини з договору позики.
Посилання відповідача на те, що на сьогодні існують спірні правовідносини між позивачем і ним щодо виконання договору купівлі-продажу корпоративних прав на частку у статутному капіталі СТОВ «Інгульське», укладеного 13 березня 2020 року між ним (відповідачем) та ОСОБА_4 не заслуговують на увагу, оскільки із змісту розписки не вбачається, що вказані кошти повинні бути передані в рахунок оплати вартості частки у статутному капіталі СТОВ «Інгульське». Більш того, позивач не є стороною цього договору, а лише представником за дорученням.
Станом на момент розгляду даної справи між сторонами існують боргові зобов'язання на суму 30000 дол.США згідно договору позики. Наведена обставина відповідачем не спростована, а тому існують правові підстави для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики в розмірі 30000 дол.США.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Твердження апелянта про те, що зміст розписки не підтверджує укладення договору позики, апеляційний суд оцінює як суперечливу поведінку зі сторони ОСОБА_2 , оскільки складаючи розписку ОСОБА_2 власноручно вказав про наявність у нього боргову у розмірі 30000 доларів США та зобов'язався їх повернути.
Інші доводи апеляційної скарги є аналогічними викладеним у відзиві на позов, які не спростовують правильність висновку суду першої інстанції, яким у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до власного тлумачення характеру спірних правовідносин та до переоцінки доказів.
За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до частин першої - четвертої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій
Стаття 76 ЦПК України визнає доказами будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 77 ЦПК України).
Згідно частини 2 статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18).
Згідно частино 2 статті 89 ЦПК України, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Задовольняючи позов, судом першої інстанції вірно встановлено фактичні обставини справи та дано належну оцінку доказам, норми матеріального права відповідно до спірних правовідносин, застосовані правильно, порушень норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи, колегією суддів не встановлено.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду та не впливають на їх правильність.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Також, відповідно до практики ЄСПЛ, зокрема у справі «Гарсіа Руіз проти Іспанії (Garcia Ruiz v. Spain) від 21.01.1999 року (заява 30544/96), п. 26: «…при відхиленні скарги апеляційний суд може в принципі просто схвалити обґрунтування рішення суду нижчого суду…».
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у сукупності, колегія суддів приходить до висновку про законність та обґрунтованість постановленого по справі рішення, яке ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, та відсутність підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду без змін.
Також слід зазначити, що у зв'язку із залишенням апеляційної скарги без задоволення понесені відповіадчем судові витрати (судовий збір за подання апеляційної скарги) відшкодуванню не підлягають.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 01 листопада 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.
Головуючий Ж.М. Яворська
Судді Т.М. Базовкіна
Л.М. Царюк
Повний текст постанови складено 27 лютого 2025 року.