Дата документу 26.02.2025 Справа № 332/3756/24
Єдиний унікальний №332/3756/24 Головуючий у 1 інстанції Сінєльнік Р.В.
Провадження № 22-ц/807/367/25 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
26 лютого 2025 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Кухаря С.В.,
Трофимової Д.А.
за участю секретаря судового засідання Камалової В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 11 грудня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу,-
У червні 2024 року позивач ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом ОСОБА_1 про розірвання шлюбу. В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилається на те, що з 07.03.2003 року вона перебуває у шлюбі з відповідачем. Від шлюбу сторони неповнолітніх дітей не мають. Спільне життя позивача з відповідачем не склалося, у зв'язку з тим, що вони мають різні погляди на сімейне життя, спільне господарство не ведеться. Збереження шлюбних стосунків вважає неможливим.
Просила розірвати шлюб з ОСОБА_1 .
Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 11 грудня 2024 року позов задоволено.
Розірвано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , який зареєстрований 07.03.2003 року Запорізьким міським відділом реєстрації актів громадянського стану Запорізького обласного управління юстиції, за актовим записом № 157.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції, в якій посилаючись на незаконність, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просив рішення суду скасувати та прийняти нове, відмовити в задоволенні позовних вимог.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції при вирішенні справи по суті порушено принцип рівності сторін у судовому процесі, не надано сторонам строку для примирення, не забезпечено особисту явку та не перевірено вільне волевиявлення позивачки, порушено принцип державної охорони сім'ї.
Відзиву на апеляційну скаргу не надходило, що згідно з частиною 3 статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на наступне.
Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
За приписами ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено, що шлюб між сторонами зареєстрований 07.03.2003 року Запорізьким міським відділом реєстрації актів громадянського стану Запорізького обласного управління юстиції, за актовим записом № 157 (а.с.9).
З позову встановлено, що сторони не мають спільних дітей, та що подружні відносини між сторонами припинилися у травні 2024 року. На теперішній час, відносин, які притаманні подружжю, сторони не підтримують, спільного господарства не ведуть, спільного бюджету не мають. На час розгляду справи, сторони мають кожен своє особисте життя. Позивачка зазначає, що глибоко переконана у неможливості та недоцільності збереження сім'ї, на примирення не згодна.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що причини, які спонукали позивача на розірвання шлюбу, є обґрунтованими, подальше спільне життя і збереження шлюбу між сторонами є неможливим, воно суперечить інтересам одного з подружжя.
Колегія суддів погоджується з зазначеним рішенням суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.
З огляду на приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України.
Відповідно до частини першої статті 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Положеннями частин третьої та четвертої статті 56 СК України передбачено, що кожен із подружжя має право припинити шлюбні відносини.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 07 листопада 2022 року у справі №361/1017/20 зазначив, що принцип добровільності шлюбу передбачає як право на шлюб, так і право на розірвання шлюбу, що усуває порушення прав людини та випадків можливої дискримінації.
Згідно із частиною третьою статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду відповідно до статті 110 цього Кодексу.
Позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя (частина перша статті 110 СК України).
Апеляційна скарга ґрунтується на тому, що судом першої інстанції порушено принципи державної охорони сім'ї, рівності сторін у судовому процесі та не надано сторонам строк для примирення.
За змістом статей 111, 112 СК України суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства. З'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
Як роз'яснено у п.10 Постанови Пленуму Верховного суду України від 21 грудня 2007 року за № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вжиття судом заходів щодо примирення подружжя застосовується у випадках відсутності згоди одного з них на розірвання шлюбу за ініціативою однієї із сторін або суду у формі відкладення розгляду справи слуханням та наданням сторонам строку на примирення.
Згідно зі статтею 111 СК України суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства.
Частиною сьомою статті 240 ЦПК України визначена можливість суду у справі про розірвання шлюбу суд зупинити розгляд справи і призначити подружжю строк для примирення, який не може перевищувати шести місяців.
Системний аналіз наведених положень матеріального та процесуального права дає підстави для висновку, що заходи для примирення подружжя вживаються судом за таких умов: це не суперечить моральним засадам суспільства; існують об'єктивні обставини, які свідчать, що такі заходи можуть бути дієвими, тобто такими, що можуть призвести до примирення сторін; застосовані заходи для примирення подружжя, якщо вони мають наслідком зупинення провадження у справі, не повинні суперечити загальним засадам цивільного судочинства та не порушувати розумність строків розгляду справ.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 листопада 2018 року у справі № 761/33261/16-ц (провадження № 61-33349св18) зроблено висновок по застосуванню статті 111 СК України та вказано, що «примирення подружжя здійснюється судом лише за умови, що це не суперечить моральним засадам суспільства. Суд не може примушувати дружину та чоловіка проживати разом, цікавитися обставинами їх приватного життя, вимагати надання доказів порушення сімейних обов'язків особистого характеру тощо. Закон не визначає, які саме заходи можуть застосовуватися судом для примирення подружжя.
Важливою особливістю справ про розірвання шлюбу є те, що суд з урахуванням усіх фактичних обставин може відкласти розгляд справи та призначити подружжю строк для примирення, як це визначено частиною сьомою статті 240 ЦПК України.
Надання строку для примирення є виключно правом суду, а не його обов'язком.
Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 січня 2020 року у справі № 200/952/18.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Примушування до збереження шлюбних відносин є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом.
Враховуючи наявне в матеріалах справи заперечення позивачки на клопотання про надання строку для примирення та повну відсутніть бажання на примирення, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про відсутність підстав для надання такого строку.
Колегія суддів визнає безпідставними твердження апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права та незабезпечення особистої явки позивачки у судові засідання, з огляду на наступне.
Повідомлення сторін про час і місце розгляду справи проводиться відповідно до вимог статей 128-132 ЦПК України.
Відповідно до частин першої, третьої, п'ятої статті 128 ЦПК України суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов'язковою.
Згідно з положенням частини третьої статті 13 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто та (або) через представника (частина перша статті 58 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 60 ЦПК України представником у суді може бути адвокат або законний представник.
Відповідно до частини першої статті 64 ЦПК України представник, який має повноваження на ведення справи в суді, здійснює від імені особи, яку він представляє, її процесуальні права та обов'язки.
Позивачка скористалась своїми процесуальними правами та надала представнику - адвокату Мазур О.С. повноваження на ведення справи в суді, здійснення від її імені її процесуальних прав та обов'язків, у тому числі участь у судових засідання.
Згідно з частиною третьою статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з'явилися в судове засідання без поважних причин.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).
За змістом статей 43, 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов'язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов'язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов'язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборону зловживати наданими правами.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
З матеріалів справи вбачається, що представник позивачки - адвокатом Мазур О.С. подано до суду клопотання про розгляд справи без участі позивачки та її представника.
Колегія суддів не вбачає в зазначеному порушень процесуального права на які посилається скаржник в своїй апеляційній скарзі.
Апеляційна скарга також містить твердження, що у відповідача є сумніви щодо автентичності позовних вимог позивачки.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Відповідно ч.1, 2 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує.
Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Колегія суддів критично ставиться до зазначених тверджень, оскільки вони є виключно припущеннями відповідача та не підтверджуються жодними доказами.
Суд не вбачає підстав вважати, що представник позивачки адвокат Мазур О.С. діяла без згоди заявниці та здійснювала реалізацію її процесуальних прав на власний розсуд.
Доводи апеляційної скарги про неможливість застосування правової позиції, яка викладена в Постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №200/952/18, колегія суддів визнає безпідставними, оскільки як у справі №200/952/18, так і у справі, яка розглядається судом, наявне підтвердження повної відсутності бажання на примирення з боку позивачки.
Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги щодо порушення принципу змагальності та рівності сторін шляхом не відкладення розгляду справи, що перешкодило скаржнику здійснити повноцінний захист.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).
Згідно з положенням частини третьої статті 13 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Як вбачається з матеріалів справи, провадження у цивільній справі відкрито 02 липня 2024 року. 29.10.2024 року, 31.10.2024 року представником відповідача подано до суду клопотання. Рішення по суті спору ухвалено 11 грудня 2024 року,
Статтею 2 ЦПК України визначено, що розумність строків розгляду справи судом є однією з основних засад цивільного судочинства.
Відповідачу було відомо про наявність відкритого провадження про розірвання шлюбу, задля забезпечення представництва своїх інтересів в суді відповідач звернувся за професійною правничою допомогою, представник відповідача здійснював представництво його інтересів у суді.
Варто зазначити, що від моменту відкриття провадження до ухвалення рішення по суті спору пройшло більше 5 місяців, що на думку суду є достатнім терміном для підготовки захисту.
Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без участі сторін, за наявними в матеріалах справи доказами.
На думку колегії суддів, матеріали справи містять достатню кількість інформації щодо предмета доказування, що забезпечує повний, всебічний розгляд справи та ухвалення обґрунтованого рішення.
Інших доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить.
Наведені в апеляційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди відповідача з висновками суду першої інстанції, а тому не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм матеріального і процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін.
Згідно з ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Керуючись ст. ст. 279, 368, 369, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 11 грудня 2024 року у цій справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 27 лютого 2025 року.
Головуючий
Судді: